Українська
English
Останнім часом я часто згадую одну сцену з Гаррі Поттера і в'язня Азкабану.
Гаррі стояв на березі річки, знесилений, коли навколо нього закружляли дементори. Холод пробирав до кісток, темрява огортала його свідомість, і ось-ось мало настати забуття. Але раптом яскравий сріблястий олень розсіяв морок. Гаррі був упевнений: його врятував батько.
А потім, повернувшись у часі, він став чекати. Стояв у тіні, вдивляючись у темряву, в очікуванні того, хто мав з’явитися. Адже минулого разу порятунок прийшов, отже, ось-ось… Ще трохи…
Але ніхто не приходив.
І тоді його осяяло. Це був не батько. Це був він сам. І коли він усвідомив це, то підняв чарівну паличку й сам викликав Патронуса, сам прогнав своїх демонів.
Ця сцена чомусь засіла у мене в голові.
Бо я теж чекала.
Чекала, що прийде хтось і врятує мене. Що ось-ось життя розгорнеться так, як я мріяла.
Чекала, що батьки зміняться, стануть іншими, ближчими, теплішими.
Чекала, що знайду людину, яка заповнить мою порожнечу, подарує любов і спокій.
Чекала, що робота принесе задоволення й сенс.
Чекала, що друзі завжди будуть поруч і не дадуть впасти.
Чекала, бо вірила: порятунок має прийти ззовні.
Але ніхто не приходив.
І коли ця правда нарешті пробилася крізь усі мої ілюзії, мені стало неймовірно боляче. Так, ніби весь світ розвалився в одну мить. Розчарування огорнуло мене, залишивши тільки порожнечу.
Та саме в цій порожнечі, у момент, коли чекати стало просто безглуздо, я вперше по-справжньому побачила себе.
Не жертву.
Не того, кого потрібно рятувати.
А ту, хто завжди трималася, хто боролася, хто виживала навіть тоді, коли здавалося, що сил більше немає.
Ту, хто вже не чекала.
І тоді я підняла свою "чарівну паличку"—свою силу, свої знання, свої бажання—і почала будувати своє життя з того, що було. З того, що залишилося.
Так, інколи це було хаотично, інколи страшно, інколи самотньо.
Але з кожним кроком темрява відступала.
Я прогнала своїх дементорів.
І тепер я знаю: ніхто не прийде. Але це вже не лякає мене. Бо я сама собі світло.
Гаррі стояв на березі річки, знесилений, коли навколо нього закружляли дементори. Холод пробирав до кісток, темрява огортала його свідомість, і ось-ось мало настати забуття. Але раптом яскравий сріблястий олень розсіяв морок. Гаррі був упевнений: його врятував батько.
А потім, повернувшись у часі, він став чекати. Стояв у тіні, вдивляючись у темряву, в очікуванні того, хто мав з’явитися. Адже минулого разу порятунок прийшов, отже, ось-ось… Ще трохи…
Але ніхто не приходив.
І тоді його осяяло. Це був не батько. Це був він сам. І коли він усвідомив це, то підняв чарівну паличку й сам викликав Патронуса, сам прогнав своїх демонів.
Ця сцена чомусь засіла у мене в голові.
Бо я теж чекала.
Чекала, що прийде хтось і врятує мене. Що ось-ось життя розгорнеться так, як я мріяла.
Чекала, що батьки зміняться, стануть іншими, ближчими, теплішими.
Чекала, що знайду людину, яка заповнить мою порожнечу, подарує любов і спокій.
Чекала, що робота принесе задоволення й сенс.
Чекала, що друзі завжди будуть поруч і не дадуть впасти.
Чекала, бо вірила: порятунок має прийти ззовні.
Але ніхто не приходив.
І коли ця правда нарешті пробилася крізь усі мої ілюзії, мені стало неймовірно боляче. Так, ніби весь світ розвалився в одну мить. Розчарування огорнуло мене, залишивши тільки порожнечу.
Та саме в цій порожнечі, у момент, коли чекати стало просто безглуздо, я вперше по-справжньому побачила себе.
Не жертву.
Не того, кого потрібно рятувати.
А ту, хто завжди трималася, хто боролася, хто виживала навіть тоді, коли здавалося, що сил більше немає.
Ту, хто вже не чекала.
І тоді я підняла свою "чарівну паличку"—свою силу, свої знання, свої бажання—і почала будувати своє життя з того, що було. З того, що залишилося.
Так, інколи це було хаотично, інколи страшно, інколи самотньо.
Але з кожним кроком темрява відступала.
Я прогнала своїх дементорів.
І тепер я знаю: ніхто не прийде. Але це вже не лякає мене. Бо я сама собі світло.
Останнім часом я часто згадую одну сцену з Гаррі Поттера і в'язня Азкабану.
Гаррі стояв на березі річки, знесилений, коли навколо нього закружляли дементори. Холод пробирав до кісток, темрява огортала його свідомість, і ось-ось мало настати забуття. Але раптом яскравий сріблястий олень розсіяв морок. Гаррі був упевнений: його врятував батько.
А потім, повернувшись у часі, він став чекати. Стояв у тіні, вдивляючись у темряву, в очікуванні того, хто мав з’явитися. Адже минулого разу порятунок прийшов, отже, ось-ось… Ще трохи…
Але ніхто не приходив.
І тоді його осяяло. Це був не батько. Це був він сам. І коли він усвідомив це, то підняв чарівну паличку й сам викликав Патронуса, сам прогнав своїх демонів.
Ця сцена чомусь засіла у мене в голові.
Бо я теж чекала.
Чекала, що прийде хтось і врятує мене. Що ось-ось життя розгорнеться так, як я мріяла.
Чекала, що батьки зміняться, стануть іншими, ближчими, теплішими.
Чекала, що знайду людину, яка заповнить мою порожнечу, подарує любов і спокій.
Чекала, що робота принесе задоволення й сенс.
Чекала, що друзі завжди будуть поруч і не дадуть впасти.
Чекала, бо вірила: порятунок має прийти ззовні.
Але ніхто не приходив.
І коли ця правда нарешті пробилася крізь усі мої ілюзії, мені стало неймовірно боляче. Так, ніби весь світ розвалився в одну мить. Розчарування огорнуло мене, залишивши тільки порожнечу.
Та саме в цій порожнечі, у момент, коли чекати стало просто безглуздо, я вперше по-справжньому побачила себе.
Не жертву.
Не того, кого потрібно рятувати.
А ту, хто завжди трималася, хто боролася, хто виживала навіть тоді, коли здавалося, що сил більше немає.
Ту, хто вже не чекала.
І тоді я підняла свою "чарівну паличку"—свою силу, свої знання, свої бажання—і почала будувати своє життя з того, що було. З того, що залишилося.
Так, інколи це було хаотично, інколи страшно, інколи самотньо.
Але з кожним кроком темрява відступала.
Я прогнала своїх дементорів.
І тепер я знаю: ніхто не прийде. Але це вже не лякає мене. Бо я сама собі світло.
389переглядів
