За матеріалами СБУ на 15 років сів коригувальник ракетних атак рф по Одесі та Житомиру

Данило Рябов — 19-річний одесит, завербований фсбшниками у Телеграмі.
Спочатку агент мав виконувати завдання окупантів в Одесі, а згодом його відрядили до Житомира. Там він намагався скоригувати повітряний удар по військовій базі.

СБУ ж зірвала плани росіян, викривши агента ще на початковому етапі його розвідактивності. У червні 2024го Служба затримала зрадника на гарячому. Суд визнав його винним та відправив за ґрати на 15 років.
#Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine #Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини #кримінал

У Насті були такі кучері, що перукарі плакали від щастя, а хлопці — від кохання. Вони самі собою вились, як макарони після зливання води, і блищали, ніби вона мила їх не шампунем, а слізьми єдинорога.

Настя жила на позитиві: зранку — йога, вдень — смузі, ввечері — серіал і маска з авокадо. Робота — дистанційна, начальник — десь далеко, нерви — цілі. І волосся — ну просто як реклама з телевізора: пишне, блискуче, слухняне.

Аж тут у її житті з’явився Серьожа. Спочатку був милий — каву приносив, меми шолкав. А потім почалось: «Навіщо тобі ті курси?», «Навіщо тобі ті подруги?», «А що це ти знову фарбована?» Через три місяці Настині кучері перетворились на суху спагетті-драму. Вони більше не вились — вони ображались.

А коли Серьожа сказав, що «волосся — то не головне, головне — душа», Настя взяла ножиці, обрізала 20 сантиметрів… і його. З життя.

Змінила хлопця, купила дифузор, записалась на танці й знову полюбила себе. І що ви думаєте? Кучері повернулись! І навіть стали крутіші — як Wi-Fi на дачі після переїзду.

Тепер, коли хтось скаржиться на посічені кінчики, Настя з досвідом каже:
— Дорога, може, справа не в волоссі, а в тому, хто тебе сушить?

У селі біля лісу жила дівчинка Марійка. Вона була допитливою і часто гуляла біля узлісся, хоч бабуся й застерігала:
— Не ходи далеко, бо в лісі — вовки!

Одного разу, коли Марійка пішла збирати квіти, вона побачила дивного сірого пса. Він був худий, із глибокими очима, але зовсім не страшний. Він підійшов до дівчинки несміливо й лизнув її руку. Вона не злякалась — дала йому хлібця і назвала Сірком.

З того часу Сірко щоранку чекав її біля лісу. Люди в селі почали шепотіти:
— То вовк! Виганяй його, Марійко, не грайся з бідою!

Але дівчинка знала — Сірко не був вовком. Він був її другом. Одного дня вона справді потрапила в біду: заблукала, і почалася буря. Саме Сірко знайшов її, обігрів своїм тілом і привів додому.

Селяни не вірили своїм очам. Вовк? Та ні — вірний пес. Відтоді всі зрозуміли: не все сіре — вовк, і не все люте — зле. Справжня суть — не в кольорі, не в зовнішності, а в серці.

Колись давно, ще коли небо було ближче до землі, а зорі жили серед людей, народилася дівчинка на ім’я Зоряна. Вона була світла, як ранкова роса, і очі її світилися, ніби ввібрали проміння самого Сонця.

Кажуть, що її справжнім батьком було Сонце — могутній Володар Дня, який щодня сходив на небо, щоб дарувати тепло і світло всьому живому. Але Сонце не могло довго залишатися з людьми — в нього було багато обов’язків: підійматися щоранку, освітлювати поля, ліси, моря… Тож він залишив Зоряну на Землі, довіривши її нічному небесному охоронцю — Місяцю.

Місяць був інший. Його світло було прохолодним і м’яким, як долоня, що заколисує вночі. Він не палав пристрастю, як Сонце, але був уважний, спостережливий і терплячий. Місяць не був справжнім батьком Зоряни, та все ж доглядав за нею, коли небо темніло і Сонце зникало за горизонтом. Його називали вітчимом — не кровним батьком, але тим, хто оберігає вночі.

Зоряна росла між двома світами: вдень вона танцювала в променях Сонця, а вночі слухала казки Місяця. І хоч вона сумувала за теплом батька, вона з часом зрозуміла, що без обох — і Сонця, і Місяця — її життя не було б таким повним.

Одного разу вона спитала у Місяця:
— Чому ти не такий, як мій тато? Чому не світло і не тепло твоє серце?
А Місяць усміхнувся й відповів:
— Бо я не прагну палити — я прагну берегти. Я — тиша, що не заважає думати. Я — тінь, що ховає тебе, коли ти втомлена. Я — вітчим, але я теж люблю тебе, по-своєму.

І тоді Зоряна зрозуміла: світло буває різним. Сонце — це сила і початок, це батько, що веде вперед. А Місяць — це затишок і спокій, це вітчим, що підтримує в тиші. Обидва — потрібні. Обидва — її родина.

У невеличкому селі жив собі хлопчик на ім’я Остап. Був він веселим, моторним і трохи хвалькуватим. Часто, як тільки брався за якусь справу, одразу всім розповідав, що обов’язково впорається з нею краще за інших. Якось до села приїхав ярмарок — із розвагами, торгівлею та різними змаганнями. Найбільше Остап зацікавився стрибками через перешкоди. Переможцю обіцяли великий приз — новий велосипед.

— Та що там стрибати! — хвалився Остап перед друзями. — Я ще з першого разу перескочу найвищу перешкоду!

— Не кажи гоп, поки не перескочиш, — зауважив дід Панас, що сидів поруч на лавці.

— Та де там! — відмахнувся хлопець. — Я вже подумки на велосипеді катаюсь!

Нарешті настала його черга. Остап розбігся, з розгону підскочив — і… не долетів. Зачепив ногою бар’єр і гепнувся просто в пилюку. Усмішка зникла з його обличчя. Глядачі поспівчували, а дід Панас лиш тихо сказав:

— Ось бачиш, хлопче, чому не варто поспішати з хвастощами. Краще зроби — тоді й говори.

З того часу Остап став обережнішим у словах. Він навчився спочатку доводити діло до кінця, а вже потім ділитись перемогами. А велосипед усе ж згодом виграв — але вже без гучних обіцянок, а з терпінням і працею.

#ukrainian_music #українська_музика
#ukrainian_rock #український_рок
#що_послухати #rock #рок
Mотор'Ролла (MotoR'Rolla) - Червона Рута' 97
Відбірковий тур, Нетішин
https://www.youtube.com/watch?v=iOT_L6loJzc