У невеличкому селі жив собі хлопчик на ім’я Остап. Був він веселим, моторним і трохи хвалькуватим. Часто, як тільки брався за якусь справу, одразу всім розповідав, що обов’язково впорається з нею краще за інших. Якось до села приїхав ярмарок — із розвагами, торгівлею та різними змаганнями. Найбільше Остап зацікавився стрибками через перешкоди. Переможцю обіцяли великий приз — новий велосипед.

— Та що там стрибати! — хвалився Остап перед друзями. — Я ще з першого разу перескочу найвищу перешкоду!

— Не кажи гоп, поки не перескочиш, — зауважив дід Панас, що сидів поруч на лавці.

— Та де там! — відмахнувся хлопець. — Я вже подумки на велосипеді катаюсь!

Нарешті настала його черга. Остап розбігся, з розгону підскочив — і… не долетів. Зачепив ногою бар’єр і гепнувся просто в пилюку. Усмішка зникла з його обличчя. Глядачі поспівчували, а дід Панас лиш тихо сказав:

— Ось бачиш, хлопче, чому не варто поспішати з хвастощами. Краще зроби — тоді й говори.

З того часу Остап став обережнішим у словах. Він навчився спочатку доводити діло до кінця, а вже потім ділитись перемогами. А велосипед усе ж згодом виграв — але вже без гучних обіцянок, а з терпінням і працею.