Привіт, земні! Це Гуся, найкращий кіт у Галактиці, і моя історія про те, як я врятував Ніка Ф’юрі від жахливих Чужих! 😉

Отже, одного разу ми з Ніком були на секретній космічній базі. Він, як завжди, був зайнятий своїми шпигунськими справами, а я розслаблявся на своєму улюбленому місці, коли раптом на екранах з'явилося сповіщення: "Чужі на борту". Я, звісно, не був здивований — звичайний день у житті кота. І тут все освітлення зникло. "Невже знов блекаут?" — подумав я.

Нік швидко взяв свою зброю і побіг до мене. "Гусю, нам потрібен план!" — сказав він. Я прикинувся, що слухаю, але насправді план у мене вже був. Ми вирішили розділитися: Нік піде до контрольного центру, а я — до вентиляційних шахт. Ну, ви бачили Ніка – він у вентиляцію не влізе.

Я поліз по вузькому простору, як справжній ніндзя. І тут я побачив його — величезного, слизького і явно не дружнього Чужого. Довжелезний хвіст, кислота з пащі. Брррр. Він помітив мене і почав наближатися. Я подумав: "Ой-ой, буде гаряче". Але потім у мене виникла геніальна ідея!

Я швидко побіг до сусідньої кімнати, де був залишений смачний обід для екіпажу. Чужий, явно голодний, пішов за мною. Я різко повернув, залишивши Чужого в кімнаті з їжею. Він, звісно, накинувся на обід, якого не бачив мільйони років. Тож, поки Чужий був зайнятий поїданням їжі, я швидко закрив двері й заблокував їх.

Тим часом Нік дійшов до контрольного центру, увімкнув резервне живлення і побачив, що я встиг знешкодити загрозу. Він був у захваті. "Гусю, ти справжній герой!" — сказав він. Нік подивився на камери, посміхнувся і додав: "Гусю, ти, звісно, герой. Але наступного разу, можливо, варто було б просто зловити щура, а не залишати його наодинці з нашими запасами... "

Ну знаєте, котика образити легко. Хто завгодно міг переплутати щура з Чужим. Та й хто знає, може, цей щур взагалі космічний перевертень, а ніякий не щур? Мурр!

#fan_art #супер_історія #котики #фанфік

Кришталева печера

Кришталева печера розташована в селі Кривче, Тернопільської області і є однією з найвідоміших гіпсових печер Європи. Протяжність її досліджених ходів перевищує 23 км, але для туристів відкрита лише невелика, ретельно облаштована ділянка довжиною близько 2,5 км. Назву печера отримала завдяки химерним кришталевим утворенням на стінах. Білосніжні, кремові і навіть золотисті нарости гіпсу утворюють чудові візерунки, що нагадують блискучі снігові поля, зірки або квіти. Тут можна побачити незвичайні форми сталактитів і сталагмітів, а також мінерали, які створюють казкову атмосферу. У печері стабільна температура близько +10 °C і висока вологість, що робить її комфортною для відвідування в будь-яку пору року. Туристичний маршрут прокладений таким чином, щоб можна було насолодитися найбільш вражаючими ділянками печери, включно із залами з кам'яними водоспадами та коридорами, прикрашеними природними гобеленами. Археологи і спелеологи вивчають стародавні утворення печери, а також знаходять сліди перебування первісних людей. Щороку печера приваблює безліч туристів і любителів пригод, пропонуючи незабутній досвід знайомства з підземним світом. Відвідування печери супроводжується захопливими розповідями досвідчених гідів, які відкривають таємниці та легенди цього незвичайного місця. Місцеві жителі розповідають безліч легенд про печеру і вважається, що вона має містичну енергетику і здатна виконувати бажання.

Наші класики...🇺🇦 Видатний пейзажист Сергій Світославський (1857, Київ - 1931, Київ). "Літо на Куренівці", 1900.🍂🎨

Сергій Світославський писав свій Київ, який ще залишився від старих часів, — глухі вулички з приземкуватими будиночками, порослі деревами дніпровські схили...

Вже кілька місяців читаю книги "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко, "Амадока" Софія Андрухович, і нещодавно почала читати, але відклала на потім книгу Оксани Забужко "І знов я влізаю в танк...", бо думала, що це роман і буду читати її кожен замість цієї книги "Музей покинутих секретів". Але ні, книга "І знов я влізаю в танк...", належить до іншої категорії книг, які я читаю в суботу та неділю. Тож далі читатиму вже після того, як прочитаю дві книги "Ярослави Дегтяренко "Гетьмани України" і Ольги Киці "Нескорені: Шляхами поколінь".

Так от що я хотіла сказати за книгу "Музей покинутих секретів". Книга написана так, що думки розлітаються, тут постійно треба напружувати мізки, щоби зрозуміти, що ти читаєш і вся ця мова написана такими оборотами, що важко сприймається текст і це дуже дратує, тим більше, що всі ці довгі монологи в книзі я не занадто люблю читати. Тому навіть планувала покинути її читати. Однак, мені деякі моменти в цій книзі, все-таки подобаються читати, особливо про боротьбу Української Повстанської Армії проти совєтів, тому я часом вагалася, чи справді покинути її читати, чи все-таки дочитати її. Тому, пояснення цієї книги у книзі "і знов я влізаю в танк..." все-таки змусило знову повернутися до цієї книги, щоби зрозуміти що буде далі і як вона закінчиться. Паперову книгу продала, кошти за цю книгу були відправлені на допомогу ЗСУ, тому далі читаю цю книгу в електронному форматі.

А от книга "І знов я влізаю в танк..." дуже легко і зрозуміло читається. Я була рада тому, бо трішечки побоювалася, що стиль тексту буде такий самий, як у книзі "Музей покинутих секретів". Але книга настільки мені сподобалася, що я від неї просто в захваті. Особливо запам'яталося думки пані Оксани Забужко про її спостереження в якому році почалася вся ця російська пропаганда і яка соціальна верств суспільства має схильність вірити всій цій пропаганди. Вона показала на прикладі цих сучасних мажорів, які в ніщо вважають інших людей, які люблять дивитися на людей зверху вниз, які люблять принижувати людей, які готові накинутися на людей, які по іншому думають. Саме такі люди голосували за януковича та зґвалтували дівчину, кинули на смітник, підспалили і кинули помирати. Була така історія, якщо пригадуєте. Тож пані Оксана важає, що саме така соціальна верств населення готова вірити російської пропаганди, голосувати за популістів і які кажуть "Какая разниця". Таку книгу мені буде дуже цікаво далі читати. То ж ще раз дуже дякую Вам, тьотю Лесю, за книгу "І знов я влізаю в танк...".

Щодо книги "Амадока", то вона все-таки цікавіша за книги "Музей покинутих секретів", але і там теж достатньо цих дуже довгих монологів, через яких мені нудно читати. Тепер я розумію, чому книгу "Музей покинутих секретів" моя бабуся взагалі покинула читати, а про книгу "Амадока" сказала, що її можна читати, але щоби було дуже цікавою, ні. Сказала тільки, так собі. Щодо моїх вражень від цієї книги, то скажу так: Ця книга про трьох поколінь. Кожному поколінню випало нелегке життя, кожен має власну думку на життя, на події, які відбувалися, на людей, які їх оточували. Через це старше і молоде покоління не мали сильні і люблячи стосунки між собою. Головний герой втратив пам'ять в наслідок вибуху на війні. Героїня, його жінка упізнала його за формою губ і розміру стопи. Бо внаслідок вибуху його обличчя стало спотворним. Привівши його додому, вона за допомогою рідних його речей та розповідей про його минуле життя намагається повернутися йому пам'ять. Але ні дім, ні речі, ні розповіді про минуле життя нічого йому не нагадало. Я здогадуюся чому, то ж цю книгу і далі буду читати в електронному форматі. А паперову планую продати, бо немає сенсу тримати її вдома. Вдруге я не читатиму її.

#поезія
Хай буде легко. Дотиком пера.
Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.
Цей білий світ — березова кора,
по чорних днях побілена десь звідтам.

Сьогодні сніг іти вже поривавсь.
Сьогодні осінь похлинулась димом.
Хай буде гірко. Спогадом про Вас.
Хай буде світло, спогадом предивним.

Хай не розбудить смутку телефон.
Нехай печаль не зрушиться листами.
Хай буде легко. Це був тільки сон,
що ледь торкнувся пам'яті вустами.

Ліна Костенко