Вгамуйте спрагу своєї шкіри!
Здоровʼя |
2025-02-22 15:10:31
Мова
Українська
English
Історія
Полтава. Стоїть. Але чи рушить?
Есе про місто, яке було і фронтиром, і символом. Про пам’ять, яка тліє. І про мову, яка ще може врятувати.
Мабуть можна стверджувати, що Полтава ніколи не була просто містом.
Вона - фронтир. Географічний і ментальний.
Завжди на межі.
Спершу - кордон зі степом. Бо сама Ворскла - це природна межа між лісостепом і степом. У «Слові о полку Ігоревім» бачимо як князь Ігор переходить Ворсклу біля Лтави – перед половецьким степом. Потiм - кордон Литовської Русi та Орди. 1399 рiк - битва на Ворсклi, чи радше її тiнь у джерелах, але факт лишається: Полтава знову поруч великого протистояння.
А далi - ще один кордон. Уже не ординський, а московський. У серединi XVII столiття Полтава - точка вибору. I не лише геополiтичного. Як у тiй казцi: пiдеш направо, до Москви, - втратиш незалежнiсть; налiво, до Варшави, - ризикуєш розчинити свою релiгiйну й культурну окремiшнiсть; прямо - залишаєшся з Чигирином, під гетьманським знаменом, ідеш проти обох імперій — ризикуєш втратити все, але зберігаєш головне: козацьку честь, себе як українця.
1658 рік - рік, коли доводилось вирішувати, куди далі. Полтава стала осередком спротиву гетьманськiй владi. Тут укрiпився Мартин Пушкар — полковник, який вважав Москву надiйнiшим союзником, нiж Варшаву. Iз Запорiжжя його пiдтримував Якiв Барабаш. Повстання отримало імпульс, але не мало стратегії - лише заперечення гетьманства Виговського й надію на московський рахунок. I коли все скiнчилося, мiсто, яке встало проти гетьманської влади Івана Виговського, - було спалене, ним же.
Iз цього попелу почалась Руїна. Полiтична, ментальна, внутрiшня. Руїна, в якiй вибiр стояв не мiж державами, а мiж лояльностями: свiй, чужий, чи свiй-чужий. Виговський спалив Полтаву, думаючи, що карає зраду. Але українцi прочитали це iнакше: “свої” карають “своїх” - значить, нiхто не свiй. I це був початок не лише громадянського розколу, а й тiєї недовiри, яку не викуриш нi з попелу, нi з пам’ятi. Чи не тут народилося оте, суто українське: «моя хата скраю...»? Може, ще тоді пустило коріння - у Руїні, серед диму, де вже ніхто нікому не довіряв.
Руїна почалась тодi, коли мiж пам’яттю Києва, гетьманською волею Чигирина i московською обiцянкою “тихого порядку” - ми не знали, чим пожертвувати.
1709 рiк - ще одна точка бiфуркацiї. Поразка пiд Полтавою закрила вiкно державностi, базованої на гетьманському проєктi. Елiта капiтулювала перед iмперською системою. Але народ залишився. I почався новий шлях - довгий, болiсний, сiльський, козацький. В усній народній творчості - у піснях, думах, у творчості кобзарів - формувався козацький міф, що живився пам’яттю про лицарську доблесть. Паралельно в літописах Самовидця, Величка, Грабянки, Історії Русів - цей міф оформлювався в героїчний епос, що вів свій початок ледве не від самого Адама.
I знову - Полтава. Не як поле бою, а як точка прориву мовної свідомості. Так, голос українського народу нiколи не зникав. Вiн жив у піснях, у колискових, у приказках, у дiалектах, у глухих селах Лiвобережжя, Полiсся та й хіба тільки... Але поки цей голос лишався усним, розпорошеним - вiн не мiг стати голосом нацiї. Бо нацiя починається не з пiснi - а з лiтературної мови.
I саме полтавець Котляревський зробив вирiшальний крок. Вiн не створив українську мову - вiн винiс її з ярмаркової говiрки на сцену, до друку, у книжку. I тим самим перетворив народ на суб’єкта iсторiї. Бо лише той народ, чия мова читається i пишеться, здатен побачити себе цiлим. I в цьому - мiсiя Полтави. Не тiльки як мiсця згарища. А як точки пробудження.
«Мова - це дiалект, за яким стоïть армiя i флот», - казав Вайнрайх. У нас тодi не було нi армiї, нi флоту. Була Полтава. I «Енеїда».
Котляревський довiв: можна писати українською, смiятись українською, друкуватись українською, а головне, - бути прочитаним. I понеслось... Шевченко, Квiтка-Основ’яненко, Кулiш, Максимович, Гребiнка - вони не просто писали. Вони творили українську iдентичнiсть.
Сьогодні Полтава бiльше не горить. Але вона руйнується - не вiд прильотiв, а вiд байдужостi й вiдсутностi полтавської iдентичностi. Вона стоïть. На бюджетi, який давно став об'єктом полювання, а не планування. А місцями - в очiкуваннi: хто переможе, того й правда.
Стоïть, пасивно, тихо. Але в тишi часто творяться змови, дозрiвають зради, а найчастiше — просто “oсвоюється” ресурс.
Стоïть у тiнi. Але чия це тiнь: Києва? Москви? Чи блiда тiнь колишньої "духовної столицi"?
Стоïть? А може, все ж таки час рушати?
Полтава завжди була мiсцем, де розходились дороги. Тут вирiшувалося: йти на орду чи з ордою, тримати рубiж, чи відступати; вiддатися царю, чи встояти з гетьманом; змовкнути навіки, чи заговорити власною мовою.
Сьогоднi - знову точка бiфуркацiї. Мiж тлiном безпам’ятства i шансом на вiдновлення. Мiж мовчанням i голосом. Мiж "хто переможе - того й правда" i "хто вiдродить - того й майбутнє".
Полтава стоїть. Але чи згадає, що вже була мiсцем, де починається нацiя?
I питання не в тому, на кого дивитись — на Варшаву, на Москву, чи на Брюссель. Питання - чи згадаємо, що мiж цими дорогами завжди була ще одна. Своя - де можна втратити все, але можна здобути себе.
