• 5 міфів про військових кореспондентів, в які досі вірять🤯
    Міф 1:Військовий кореспондент — це завжди чоловік у камуфляжі.
    Факт: У світі багато жінок, які працюють на передовій. Вони беруть інтерв’ю, пишуть репортажі, готують аналітику. Стать не визначає професійну здатність.

    Міф 2: Це романтика й адреналін.
    Факт: Реальність — це безсонні ночі, сльози, тиша після вибуху і постійна відповідальність за кожне слово. Адреналіну тут мало, а ось моральний тиск — дуже багато.

    Міф 3: Журналіст на війні — це герой.
    Факт: Ми не герої. Ми свідки. Герої — ті, хто стоїть на передовій. Наша робота — дати голос їхній історії.

    Міф 4: Військовий журналіст завжди працює з камерами та мікрофонами.
    Факт: Часто це блокнот, диктофон або ноутбук. Більшість матеріалів готуються в умовах обмеженого зв’язку, інтернету чи навіть у “польових” умовах.

    Міф 5: Військова журналістика — нова і модерна професія.
    Факт: Вона існує століттями. Перші відомі військові кореспонденти з’явилися ще під час Кримської війни (1853–1856). Їхні репортажі друкували в газетах, і саме вони сформували стандарти правди, ризику та етики, які діють і сьогодні.
    Військова журналістика — це не романтика і не шоу. Це відповідальність, правда і історія, яку ніхто інший не розкаже.
    #журналістика #військовакореспонденція #журналістка
    5 міфів про військових кореспондентів, в які досі вірять🤯 Міф 1:Військовий кореспондент — це завжди чоловік у камуфляжі. Факт: У світі багато жінок, які працюють на передовій. Вони беруть інтерв’ю, пишуть репортажі, готують аналітику. Стать не визначає професійну здатність. Міф 2: Це романтика й адреналін. Факт: Реальність — це безсонні ночі, сльози, тиша після вибуху і постійна відповідальність за кожне слово. Адреналіну тут мало, а ось моральний тиск — дуже багато. Міф 3: Журналіст на війні — це герой. Факт: Ми не герої. Ми свідки. Герої — ті, хто стоїть на передовій. Наша робота — дати голос їхній історії. Міф 4: Військовий журналіст завжди працює з камерами та мікрофонами. Факт: Часто це блокнот, диктофон або ноутбук. Більшість матеріалів готуються в умовах обмеженого зв’язку, інтернету чи навіть у “польових” умовах. Міф 5: Військова журналістика — нова і модерна професія. Факт: Вона існує століттями. Перші відомі військові кореспонденти з’явилися ще під час Кримської війни (1853–1856). Їхні репортажі друкували в газетах, і саме вони сформували стандарти правди, ризику та етики, які діють і сьогодні. Військова журналістика — це не романтика і не шоу. Це відповідальність, правда і історія, яку ніхто інший не розкаже. #журналістика #військовакореспонденція #журналістка
    49views
  • Мисливський будиночок на острові кохання

    #природа #відпочинок #подорож #романтика #острів #україна
    Мисливський будиночок на острові кохання #природа #відпочинок #подорож #романтика #острів #україна
    257views 15Plays
  • “Романтика — це чарівність, яка перетворює пил повсякденності на золотий серпанок” – Елінор Глін
    “Романтика — це чарівність, яка перетворює пил повсякденності на золотий серпанок” – Елінор Глін
    153views
  • Р-романтика 😁😁😁
    Р-романтика 😁😁😁
    177views 3Plays
  • ☔️ Романтика дощового Києва
    #Київ_регіон #Київщина_новини #Київ_Київщина #Київські_новини #Kyiv_region #Kyiv #Kiev_news
    ☔️ Романтика дощового Києва #Київ_регіон #Київщина_новини #Київ_Київщина #Київські_новини #Kyiv_region #Kyiv #Kiev_news
    152views
  • Назустріч пригодам і Привіт з того світу

    Він ішов, ніби у подорож. Рюкзак, який тихо гойдався за плечима, був радше символом, ніж тягарем. У ньому було трохи одягу, книжка, яку він досі не прочитав, і блокнот із чистими сторінками. Він ішов не за славою, не за нагородами й навіть не за помстою. Йому хотілося пригод. Справжніх. Таких, які не вимірюються розкладом у кав’ярнях і щоденними плітками в офісі.
    Його звали Юрій. У мирному житті він писав рекламні тексти, інколи — вірші, які ховав у шухляді. Він шукав у словах сенс, але з кожним днем вони здавалися йому дедалі більш порожніми. Війна увірвалася в країну, як буря, і Юрій відчув, що саме там, у вирі небезпеки, можна знайти щось справжнє — перевірити себе, пізнати світ без прикрас.
    Перші тижні на фронті пахли сирістю окопів, металом зброї та гіркою втомою. Юрій дивився на небо, що світанком червоніло, і думав: "Ось воно — життя без фільтрів". Страх змішувався з адреналіном, холод — із гарячим бажанням вижити. Він відкрив для себе, що найсильніші історії пишуться не чорнилом, а потом, кров’ю і мовчанням побратимів.
    Він шукав натхнення й знаходив його в дрібницях: у шматочку хліба, який ділив на трьох; у вогнику цигарки, що світився у темряві, немов маяк; у сміхові побратимів після важкого бою. Він зрозумів, що пригоди — це не романтика подорожей чи чужі легенди, а здатність дивитися смерті в очі й усе одно говорити: "Я живий".
    Іноді він писав у блокноті, сидячи при світлі ліхтарика. Писав не про війну як подію, а про війну як стан душі: як вона віддирає маски, залишаючи лише суть.
    Юрій не знав, чи повернеться додому. Але він відчував, що тут, серед гулу гармат і шепоту ночей, він уперше знайшов себе.
    Бо війна для нього стала не кінцем, а початком. Початком дороги назустріч пригодам — тим, що назавжди змінюють людину.

    Я загинув несподівано. Постріл, вибух — навіть не знаю, що саме. Все стало чорним, і тільки в останню мить я подумав: ось воно — кінець пригоди. Але помилився. Бо далі щось почалося інше.
    Мене ховали з почестями. Я ніби завис у повітрі й бачив своє тіло, яке несло кілька хлопців у формі. Люди зібралися довкола: хтось плакав щиро, хтось просто з обов’язку. Побратими дивилися в землю, намагаючись не показувати сліз.
    Я хотів їм сказати: Не плачте. Я все одно з вами. Я знайшов те, що шукав. Але вони мене не чули.
    На похороні виступали чиновники. Їхні промови були однакові: про героїзм, про обов’язок, про майбутню перемогу. Я чув ці слова й думав: А ви знаєте, як пахне земля в окопах? Ви хоч раз їли той сухий хліб на трьох? Та вони лише відчитували написане. Мені хотілося сміятися й кричати водночас.
    Коли мою труну опускали в землю, я ще раз намагався сказати: Гей, я тут! Не закопуйте мене так швидко, я ж не все розповів! Але лопати сипали землю безжально, і звук цей лунав, ніби крапки в реченні, яке я так і не встиг дописати.
    Люди розійшлися. Хтось поїхав додому, хтось — у кафе, хтось — на роботу. Життя текло далі, ніби мене й не було.
    За кілька тижнів я вже бачив інше: ухвалили рішення виділити кошти на мій "пам’ятник". У центрі поставили стенд із моїм фото. У школі, де я колись вчився, прибили табличку з написом "Тут навчався герой". Родині видали компенсацію.
    Журналісти написали статтю: "Ще один захисник віддав життя за країну". Блогери записували відео з моїм портретом на фоні траурної музики. Коментатори сперечалися — чи варта була моя смерть, чи ні.
    Я дивився на все це зверху й думав: Здається, усі знайшли спосіб заробити на моїй загибелі. Хтось — грошима, хтось — лайками, хтось — політичними очками. Всі брали свій шматок від моєї історії.
    А я хотів лише пригод. Хотів знайти себе. І знайшов. Але виявилося, що тепер мене знайшли інші — як зручний символ.
    Тільки я вже нічого не міг сказати.

    Коли мене ховали, мій телефон залишився зі мною. Хтось забув його витягти. Але для мене це стало порятунком. Бо навіть мертве тіло — не кінець, якщо є голос.
    Я прокинувся в цифровому світі, серед сигналів, сповіщень і мерехтіння екранів. Відчув, що можу говорити, хоча тіла вже немає. І написав перший пост на своєму акаунті:
    "Привіт з того світу, це я. Так, я загинув, але бачу все, що відбувається. Всі ці стенди, виплати, промови… Мене немає, а ви все одно заробляєте. Думайте над цим."
    Люди читали і перепощували. Хтось обурювався, хтось сміявся, а хтось плакав. Пост швидко розійшовся мережею. Влада помітила. Це ж не можна, подумали вони. Спробували знайти автора — бо ніхто ж не може так говорити після смерті.
    Оголосили мене в розшук. Журналісти писали, що я зник після похорон. Соціальні мережі вибухнули — коментарі, теорії змови, меми. Я дивився на це зверху і писав далі:
    "Я тут. Ви шукаєте неправильно. Я не в землі. Я не у ваших паперах. Я — тут, у всьому, що ви намагаєтеся контролювати."
    Та влада не здавалась. Вночі, таємно, вирішили зробити ексгумацію. Розкопали труну. Очі чиновників розширилися — вона порожня. Лише телефон лежав на дні, тихо мерехтячи екранами повідомлень, перепостів і лайків.
    Вони тримали його в руках, відкривали, намагалися зрозуміти, як це можливо. Але я вже був у всіх мережах, у кожному смартфоні, у кожному обговоренні. І відчував лише одне: навіть смерть не здатна зупинити правду, яку я бачив і про яку хотів сказати.
    Я посміхався в цифровому повітрі й писав далі:
    "Назустріч пригодам, друзі. Ігри закінчено — але я ще тут."
    Назустріч пригодам і Привіт з того світу Він ішов, ніби у подорож. Рюкзак, який тихо гойдався за плечима, був радше символом, ніж тягарем. У ньому було трохи одягу, книжка, яку він досі не прочитав, і блокнот із чистими сторінками. Він ішов не за славою, не за нагородами й навіть не за помстою. Йому хотілося пригод. Справжніх. Таких, які не вимірюються розкладом у кав’ярнях і щоденними плітками в офісі. Його звали Юрій. У мирному житті він писав рекламні тексти, інколи — вірші, які ховав у шухляді. Він шукав у словах сенс, але з кожним днем вони здавалися йому дедалі більш порожніми. Війна увірвалася в країну, як буря, і Юрій відчув, що саме там, у вирі небезпеки, можна знайти щось справжнє — перевірити себе, пізнати світ без прикрас. Перші тижні на фронті пахли сирістю окопів, металом зброї та гіркою втомою. Юрій дивився на небо, що світанком червоніло, і думав: "Ось воно — життя без фільтрів". Страх змішувався з адреналіном, холод — із гарячим бажанням вижити. Він відкрив для себе, що найсильніші історії пишуться не чорнилом, а потом, кров’ю і мовчанням побратимів. Він шукав натхнення й знаходив його в дрібницях: у шматочку хліба, який ділив на трьох; у вогнику цигарки, що світився у темряві, немов маяк; у сміхові побратимів після важкого бою. Він зрозумів, що пригоди — це не романтика подорожей чи чужі легенди, а здатність дивитися смерті в очі й усе одно говорити: "Я живий". Іноді він писав у блокноті, сидячи при світлі ліхтарика. Писав не про війну як подію, а про війну як стан душі: як вона віддирає маски, залишаючи лише суть. Юрій не знав, чи повернеться додому. Але він відчував, що тут, серед гулу гармат і шепоту ночей, він уперше знайшов себе. Бо війна для нього стала не кінцем, а початком. Початком дороги назустріч пригодам — тим, що назавжди змінюють людину. Я загинув несподівано. Постріл, вибух — навіть не знаю, що саме. Все стало чорним, і тільки в останню мить я подумав: ось воно — кінець пригоди. Але помилився. Бо далі щось почалося інше. Мене ховали з почестями. Я ніби завис у повітрі й бачив своє тіло, яке несло кілька хлопців у формі. Люди зібралися довкола: хтось плакав щиро, хтось просто з обов’язку. Побратими дивилися в землю, намагаючись не показувати сліз. Я хотів їм сказати: Не плачте. Я все одно з вами. Я знайшов те, що шукав. Але вони мене не чули. На похороні виступали чиновники. Їхні промови були однакові: про героїзм, про обов’язок, про майбутню перемогу. Я чув ці слова й думав: А ви знаєте, як пахне земля в окопах? Ви хоч раз їли той сухий хліб на трьох? Та вони лише відчитували написане. Мені хотілося сміятися й кричати водночас. Коли мою труну опускали в землю, я ще раз намагався сказати: Гей, я тут! Не закопуйте мене так швидко, я ж не все розповів! Але лопати сипали землю безжально, і звук цей лунав, ніби крапки в реченні, яке я так і не встиг дописати. Люди розійшлися. Хтось поїхав додому, хтось — у кафе, хтось — на роботу. Життя текло далі, ніби мене й не було. За кілька тижнів я вже бачив інше: ухвалили рішення виділити кошти на мій "пам’ятник". У центрі поставили стенд із моїм фото. У школі, де я колись вчився, прибили табличку з написом "Тут навчався герой". Родині видали компенсацію. Журналісти написали статтю: "Ще один захисник віддав життя за країну". Блогери записували відео з моїм портретом на фоні траурної музики. Коментатори сперечалися — чи варта була моя смерть, чи ні. Я дивився на все це зверху й думав: Здається, усі знайшли спосіб заробити на моїй загибелі. Хтось — грошима, хтось — лайками, хтось — політичними очками. Всі брали свій шматок від моєї історії. А я хотів лише пригод. Хотів знайти себе. І знайшов. Але виявилося, що тепер мене знайшли інші — як зручний символ. Тільки я вже нічого не міг сказати. Коли мене ховали, мій телефон залишився зі мною. Хтось забув його витягти. Але для мене це стало порятунком. Бо навіть мертве тіло — не кінець, якщо є голос. Я прокинувся в цифровому світі, серед сигналів, сповіщень і мерехтіння екранів. Відчув, що можу говорити, хоча тіла вже немає. І написав перший пост на своєму акаунті: "Привіт з того світу, це я. Так, я загинув, але бачу все, що відбувається. Всі ці стенди, виплати, промови… Мене немає, а ви все одно заробляєте. Думайте над цим." Люди читали і перепощували. Хтось обурювався, хтось сміявся, а хтось плакав. Пост швидко розійшовся мережею. Влада помітила. Це ж не можна, подумали вони. Спробували знайти автора — бо ніхто ж не може так говорити після смерті. Оголосили мене в розшук. Журналісти писали, що я зник після похорон. Соціальні мережі вибухнули — коментарі, теорії змови, меми. Я дивився на це зверху і писав далі: "Я тут. Ви шукаєте неправильно. Я не в землі. Я не у ваших паперах. Я — тут, у всьому, що ви намагаєтеся контролювати." Та влада не здавалась. Вночі, таємно, вирішили зробити ексгумацію. Розкопали труну. Очі чиновників розширилися — вона порожня. Лише телефон лежав на дні, тихо мерехтячи екранами повідомлень, перепостів і лайків. Вони тримали його в руках, відкривали, намагалися зрозуміти, як це можливо. Але я вже був у всіх мережах, у кожному смартфоні, у кожному обговоренні. І відчував лише одне: навіть смерть не здатна зупинити правду, яку я бачив і про яку хотів сказати. Я посміхався в цифровому повітрі й писав далі: "Назустріч пригодам, друзі. Ігри закінчено — але я ще тут."
    Like
    1
    2Kviews
  • У кожного своя романтика
    У кожного своя романтика
    185views
  • “Романтика — це чарівність, яка перетворює пил повсякденності на золотий серпанок” – Елінор Глін
    “Романтика — це чарівність, яка перетворює пил повсякденності на золотий серпанок” – Елінор Глін
    Like
    1
    298views
  • Nasha Idea анонсувала мангу, яка вже завоювала серця тисяч читачів у світі — і нарешті вона з’явиться українською🔥

    Домовлені заручини — застаріла й людожерська традиція, тож Йошіно Сомей геть не очікувала, що така доля спіткає і її.

    Утім, усе здається не таким вже й поганим. Її наречений, Кірішіма, — милий і привітний парубок, чуйний та уважний... Хіба не про такого мріє кожна дівчина? От тільки, незважаючи на солодкі промови та ввічливі усмішки, Йошіно все одно тривожно на душі: не полишає відчуття, що наречений щось приховує. І дуже скоро всі її підозри справджуються, адже...

    Кірішіма Міяма — безсердечний психопат, яких світ не бачив. Він калічить чужі долі, й оком не змигнувши, а вбивства, шантаж та тортури для нього — нудна буденність. І це вже не кажучи про дивні романтичні вподобання: Кірішіма шукає не просто наречену, а ту, що зруйнує його життя. І «хороша дівчинка» Йошіно на цю роль аж ніяк не пасує. Тому дуже швидко компліменти й слова підтримки перетворюються на образи й погрози.

    Утім, Йошіно не тікатиме, підібгавши хвоста! Натомість вона має намір помститися Кірішімі найжорстокішим способом, якому її навчив дідо: закохати хлопця в себе, а потім безжально розбити йому серце.

    Вибухова суміш романтики, комедії та драми!
    Таких якудза ви точно ще не бачили!🔪❤️‍🔥

    💋Жанр: якудза/від ворогів до коханців/романтика/комедія

    Готуйтеся. Це буде палко...Вже зовсім скоро😉
    Nasha Idea анонсувала мангу, яка вже завоювала серця тисяч читачів у світі — і нарешті вона з’явиться українською🔥 Домовлені заручини — застаріла й людожерська традиція, тож Йошіно Сомей геть не очікувала, що така доля спіткає і її. Утім, усе здається не таким вже й поганим. Її наречений, Кірішіма, — милий і привітний парубок, чуйний та уважний... Хіба не про такого мріє кожна дівчина? От тільки, незважаючи на солодкі промови та ввічливі усмішки, Йошіно все одно тривожно на душі: не полишає відчуття, що наречений щось приховує. І дуже скоро всі її підозри справджуються, адже... Кірішіма Міяма — безсердечний психопат, яких світ не бачив. Він калічить чужі долі, й оком не змигнувши, а вбивства, шантаж та тортури для нього — нудна буденність. І це вже не кажучи про дивні романтичні вподобання: Кірішіма шукає не просто наречену, а ту, що зруйнує його життя. І «хороша дівчинка» Йошіно на цю роль аж ніяк не пасує. Тому дуже швидко компліменти й слова підтримки перетворюються на образи й погрози. Утім, Йошіно не тікатиме, підібгавши хвоста! Натомість вона має намір помститися Кірішімі найжорстокішим способом, якому її навчив дідо: закохати хлопця в себе, а потім безжально розбити йому серце. Вибухова суміш романтики, комедії та драми! Таких якудза ви точно ще не бачили!🔪❤️‍🔥 💋Жанр: якудза/від ворогів до коханців/романтика/комедія Готуйтеся. Це буде палко...Вже зовсім скоро😉
    Love
    Like
    3
    977views

  • #морські_баталії #пригоди #пірати
    #любовний_роман #історична_проза

    Завершено викладення повісті «Скарби Мігеля Барбадоського»

    Друзі, дякую всім, хто читав, коментував і ставив вподобайки!
    Ваша підтримка — безцінна!

    Запрошую вас у світ теплого моря, вільних вітрів, піратських шхун і військових фрегатів, що борознять простори Атлантики.

    На вас чекають:

    пошуки скарбу за картою старого пірата

    знайомство з гордим племенем чарруа

    зустрічі зі справжніми морськими розбійниками — жорстокими й шляхетними, дикими й благородними

    і, звісно ж, історія щирого, чистого кохання, яке народжується на фоні пригод і небезпек


    Це повість про вибір, дружбу, надію — і про те, що справжній скарб не завжди зберігається у скрині з монетами.



    Запрошую до читання!
    Скарби Мігеля Барбадоського вже повністю доступні на Аркуші.

    https://arkush.net/book/18589


    https://arkush.net/book/18589/34

    https://arkush.net/book/18589/35



    Буду щиро радий коментарям!

    #морські_баталії #пригоди #пірати
    #любовний_роман #історична_проза
    #романтика #пригоди #Карибське_море.
    #Атлантичний_океан #XVII_століття #кохання #пригодницький_роман #Південна_Америка #дикуни #безлюдні_острови #індіанці #читати_онлайн #Колонія_Дель_Сакраменто #Ла_плата
    #чарруа #вітрильник #фехтування #шабля
    #морські_баталії #пригоди #пірати #любовний_роман #історична_проза Завершено викладення повісті «Скарби Мігеля Барбадоського» Друзі, дякую всім, хто читав, коментував і ставив вподобайки! Ваша підтримка — безцінна! Запрошую вас у світ теплого моря, вільних вітрів, піратських шхун і військових фрегатів, що борознять простори Атлантики. На вас чекають: пошуки скарбу за картою старого пірата знайомство з гордим племенем чарруа зустрічі зі справжніми морськими розбійниками — жорстокими й шляхетними, дикими й благородними і, звісно ж, історія щирого, чистого кохання, яке народжується на фоні пригод і небезпек Це повість про вибір, дружбу, надію — і про те, що справжній скарб не завжди зберігається у скрині з монетами. Запрошую до читання! Скарби Мігеля Барбадоського вже повністю доступні на Аркуші. https://arkush.net/book/18589 https://arkush.net/book/18589/34 https://arkush.net/book/18589/35 Буду щиро радий коментарям! #морські_баталії #пригоди #пірати #любовний_роман #історична_проза #романтика #пригоди #Карибське_море. #Атлантичний_океан #XVII_століття #кохання #пригодницький_роман #Південна_Америка #дикуни #безлюдні_острови #індіанці #читати_онлайн #Колонія_Дель_Сакраменто #Ла_плата #чарруа #вітрильник #фехтування #шабля
    ARKUSH.NET
    Скарб Мігеля Барбадоського · Сергій Гальченко
    Молодий знебожилий дворянин випадково дізнається про скарб старого пірата. Чим завершаться його пошуки. Відшукає скарб? А можливо дещо важливіше? В творі присутні деякі персонажі книги "Таємниці Морів"
    4Kviews
More Results