• #історія #постаті
    Батл-рояль у душі поета: Феноменальний шлях «Біта» Такеші Кітано 🎬🥊
    18 січня 1947 року на околиці Токіо народився хлопчик, якому судилося стати обличчям сучасної японської культури, хоча сам він тривалий час вважав себе лише вуличним коміком. Такеші Кітано — людина-оркестр, яка примудряється поєднувати в собі брутальність якудза та ніжність дитини, що малює квіти. 🎭🌸

    Його шлях до слави почався не з кінокамери, а з мікрофона в стриптиз-клубах району Асакуса, де він виступав у дуеті «Two Beats» під псевдонімом Біт Такеші. Його гумор був агресивним, швидким і часто балансував на межі фолу. Ця манера «стріляти словами» згодом перекочувала в його кінематограф, де довгі паузи перериваються спалахами насильства або несподіваними жартами. 🎤💥

    Кітано став режисером випадково: під час зйомок фільму «Жорстокий поліцейський» основний режисер захворів, і Такеші взяв кермо в свої руки. Так народився його унікальний стиль — мінімалізм, відсутність зайвих рухів, статична камера та споглядання моря. Його герої — мовчазні чоловіки з сумними очима, які знають, що смерть неминуча, але йдуть їй назустріч з іронічною посмішкою. 🌊🔫

    У 1994 році Кітано потрапив у важку аварію на мотоциклі. Лікарі збирали його обличчя по частинах, і параліч лівої сторони обличчя став його фірмовою «маскою». Багато хто пророкував кінець його кар'єри, але Такеші повернувся і зняв свій шедевр «Феєрверк» (Hana-bi), який взяв «Золотого лева» у Венеції. Саме тоді світ зрозумів: за фасадом жорсткого хлопця ховається глибокий філософ та художник. 🦁🎨

    Сьогодні Кітано — це живий монумент. Він пише книги, малює картини (які ви могли бачити в його фільмах), веде математичні телешоу та залишається головним бунтарем японського ТБ. Його життя — це постійна гра на контрастах: від кривавих розбірок у «Сонатині» до зворушливої подорожі в «Кікуджіро». Такеші вчить нас, що навіть у самому жорстокому світі є місце для малювання, сміху та паперових літачків. ✈️🇯🇵
    #історія #постаті Батл-рояль у душі поета: Феноменальний шлях «Біта» Такеші Кітано 🎬🥊 18 січня 1947 року на околиці Токіо народився хлопчик, якому судилося стати обличчям сучасної японської культури, хоча сам він тривалий час вважав себе лише вуличним коміком. Такеші Кітано — людина-оркестр, яка примудряється поєднувати в собі брутальність якудза та ніжність дитини, що малює квіти. 🎭🌸 Його шлях до слави почався не з кінокамери, а з мікрофона в стриптиз-клубах району Асакуса, де він виступав у дуеті «Two Beats» під псевдонімом Біт Такеші. Його гумор був агресивним, швидким і часто балансував на межі фолу. Ця манера «стріляти словами» згодом перекочувала в його кінематограф, де довгі паузи перериваються спалахами насильства або несподіваними жартами. 🎤💥 Кітано став режисером випадково: під час зйомок фільму «Жорстокий поліцейський» основний режисер захворів, і Такеші взяв кермо в свої руки. Так народився його унікальний стиль — мінімалізм, відсутність зайвих рухів, статична камера та споглядання моря. Його герої — мовчазні чоловіки з сумними очима, які знають, що смерть неминуча, але йдуть їй назустріч з іронічною посмішкою. 🌊🔫 У 1994 році Кітано потрапив у важку аварію на мотоциклі. Лікарі збирали його обличчя по частинах, і параліч лівої сторони обличчя став його фірмовою «маскою». Багато хто пророкував кінець його кар'єри, але Такеші повернувся і зняв свій шедевр «Феєрверк» (Hana-bi), який взяв «Золотого лева» у Венеції. Саме тоді світ зрозумів: за фасадом жорсткого хлопця ховається глибокий філософ та художник. 🦁🎨 Сьогодні Кітано — це живий монумент. Він пише книги, малює картини (які ви могли бачити в його фільмах), веде математичні телешоу та залишається головним бунтарем японського ТБ. Його життя — це постійна гра на контрастах: від кривавих розбірок у «Сонатині» до зворушливої подорожі в «Кікуджіро». Такеші вчить нас, що навіть у самому жорстокому світі є місце для малювання, сміху та паперових літачків. ✈️🇯🇵
    Like
    1
    176переглядів
  • #історія #постаті
    Батько найвідомішого ведмедя у світі: Трагедія та тріумф Алана Александра Мілна 🧸🎩
    18 січня 1882 року народився чоловік, чиє ім'я назавжди зацементоване в історії літератури поруч із тирсою, медом та синім повітряним балоном. Проте для самого Алана Александра Мілна успіх «Вінні-Пуха» став справжнім «золотим прокляттям», яке затьмарило всі його інтелектуальні здобутки. ✍️📜

    Мілн був випускником Кембриджу, математиком за освітою та гострим на язик публіцистом. Він довгий час був зіркою британського гумористичного журналу «Punch», писав успішні п'єси для лондонських театрів та серйозні детективні романи. Якби ви запитали Мілна в 1920 році про його майбутнє, він би іронічно розповів про кар’єру великого драматурга, але аж ніяк не автора дитячих казок. 🎭🖋️

    Все змінилося в 1924 році, коли Мілн написав кілька віршів для свого сина Крістофера Робіна. Потім з’явився ведмідь, названий на честь справжньої ведмедиці Вінніпег із Лондонського зоопарку. Книги про Вінні-Пуха мали такий колосальний успіх, що Мілн-драматург миттєво «помер» для публіки. Читачі більше не хотіли його політичних есе чи складних п'єс — вони вимагали лише нових історій про Стоакровий ліс. 🌳🐾

    Це була особиста драма автора. Він відчував, що його талант замкнули в дитячій кімнаті. Ще складнішими були стосунки з сином: реальний Крістофер Роберт ріс у тіні свого книжкового тезки, що стало причиною глибоких психологічних травм та відчуження від батька. Мілн створив ідеальний світ дитинства для мільйонів, але не зміг захистити від популярності власну родину. 🥀🧒

    Попри внутрішній опір автора, Вінні-Пух став культурним феноменом. Мілн зумів через прості образи передати складні архетипи людських характерів — від депресивного Іа-Іа до тривожного П'ятачка. Його тексти — це не просто казки, а вишукана британська проза, сповнена тонкої іронії та філософії «нічогонероблення», якої нам так бракує сьогодні. 🍯🐝
    #історія #постаті Батько найвідомішого ведмедя у світі: Трагедія та тріумф Алана Александра Мілна 🧸🎩 18 січня 1882 року народився чоловік, чиє ім'я назавжди зацементоване в історії літератури поруч із тирсою, медом та синім повітряним балоном. Проте для самого Алана Александра Мілна успіх «Вінні-Пуха» став справжнім «золотим прокляттям», яке затьмарило всі його інтелектуальні здобутки. ✍️📜 Мілн був випускником Кембриджу, математиком за освітою та гострим на язик публіцистом. Він довгий час був зіркою британського гумористичного журналу «Punch», писав успішні п'єси для лондонських театрів та серйозні детективні романи. Якби ви запитали Мілна в 1920 році про його майбутнє, він би іронічно розповів про кар’єру великого драматурга, але аж ніяк не автора дитячих казок. 🎭🖋️ Все змінилося в 1924 році, коли Мілн написав кілька віршів для свого сина Крістофера Робіна. Потім з’явився ведмідь, названий на честь справжньої ведмедиці Вінніпег із Лондонського зоопарку. Книги про Вінні-Пуха мали такий колосальний успіх, що Мілн-драматург миттєво «помер» для публіки. Читачі більше не хотіли його політичних есе чи складних п'єс — вони вимагали лише нових історій про Стоакровий ліс. 🌳🐾 Це була особиста драма автора. Він відчував, що його талант замкнули в дитячій кімнаті. Ще складнішими були стосунки з сином: реальний Крістофер Роберт ріс у тіні свого книжкового тезки, що стало причиною глибоких психологічних травм та відчуження від батька. Мілн створив ідеальний світ дитинства для мільйонів, але не зміг захистити від популярності власну родину. 🥀🧒 Попри внутрішній опір автора, Вінні-Пух став культурним феноменом. Мілн зумів через прості образи передати складні архетипи людських характерів — від депресивного Іа-Іа до тривожного П'ятачка. Його тексти — це не просто казки, а вишукана британська проза, сповнена тонкої іронії та філософії «нічогонероблення», якої нам так бракує сьогодні. 🍯🐝
    Like
    2
    171переглядів
  • - А що ти робиш у житті ?

    - Сміюся. Іноді навіть із себе самої.
    Сміюся , коли люди бувають злі - бо знаю , що життя коротке.
    Сьогодні ти є...а завтра тебе може не стати.
    Сміюся зі своїх помилок - бо почуття гумору часто єдине , що тримає , коли все летить шкереберть.
    Сміюся...бо сміх лікує душу.
    ,, А сміх - тільки заздрісним не до душі ".
    - А що ти робиш у житті ? - Сміюся. Іноді навіть із себе самої. Сміюся , коли люди бувають злі - бо знаю , що життя коротке. Сьогодні ти є...а завтра тебе може не стати. Сміюся зі своїх помилок - бо почуття гумору часто єдине , що тримає , коли все летить шкереберть. Сміюся...бо сміх лікує душу. ,, А сміх - тільки заздрісним не до душі ".
    Like
    1
    99переглядів
  • Наші захисники,як завжди з почуттям гумору 😂👏👍🇺🇦
    Наші захисники,як завжди з почуттям гумору 😂👏👍🇺🇦
    Haha
    1
    132переглядів 3Відтворень
  • Він ділив свій дім із дев’ятнадцятьма котами одночасно. І коли один із них зник, він відповів не панікою й не гнівом, а одним із найніжніших газетних оголошень, які коли-небудь з’являлися в пресі.

    Цією людиною був Марк Твен.

    Автор «Пригод Тома Сойєра» та «Гекльберрі Фінна» був відомий своїм гострим розумом, моральною ясністю та здатністю одним рядком викривати людську дурість. Але вдома сатира відступала. Там Твен із майже благоговійною серйозністю обожнював котів.

    Не одного.
    Не двох.

    У різні періоди життя з ним мешкало до дев’ятнадцяти.

    І звичайних імен він не визнавав. Його котів звали Аполлінаріс, Вельзевул, Баффало Білл, Сатана, Саур-Меш, Зороастр і Соупі Сал. Він вважав, що коти заслуговують на імена з характером і вагою. Кіт, на його думку, — не прикраса інтер’єру. Це особистість.

    «Я просто не можу встояти перед котом, — писав він, — особливо якщо той муркоче».

    Друзі помічали, як легко він відволікався на них. Розмова могла обірватися на півслові — просто щоб погладити кота, який проходив повз. Листи писалися з котом на плечах або на колінах. Про них він говорив не як про хатніх улюбленців, а як про вищі істоти, які великодушно терплять людське товариство.

    «Це найчистіші, найхитріші й найрозумніші створіння, яких я знаю, — писав він, додаючи з сухим гумором, — звісно, окрім дівчини, яку ти кохаєш».

    Серед усіх котів один був особливим.

    Бамбіно.

    Чорне кошеня, що належало його доньці Кларі, швидко стало улюбленцем усього дому. Великий, насичено-чорний, із густою оксамитовою шерстю та ледь помітною білою смужкою на грудях — для тих, хто його любив, він був неповторним.

    А потім одного дня він зник.

    Твен був безутішний. Це була не дрібна прикрість — це була втрата. І він зробив те, що зробив би будь-який відданий опікун кота, помножений на талант великого письменника. Він розмістив оголошення в газеті New York American.

    Це було не звичайне оголошення про зниклу тварину.

    Це був маленький літературний твір:

    «Великий і насичено чорний; густа, оксамитова шерсть; має ледь помітну білу смужку на грудях;
    важко знайти в темряві».

    Останній рядок — тихо дотепний і глибоко ніжний — змушував усміхатися тоді й усміхає досі.

    Люди відгукувалися масово. Незнайомці приходили до дому Твена з чорними котами, впевнені, що знайшли Бамбіно. Твен уважно, чемно й серйозно оглядав кожного.

    Жоден не був його котом.

    А потім — як це часто буває з котами — Бамбіно повернувся сам.

    Без рятувальної операції. Без пояснень. Без вибачень. Просто прийшов додому, коли вважав за потрібне, ніби нічого незвичного не сталося.

    Твен був у захваті. Оголошення виявилося зайвим. У власній свідомості Бамбіно ніколи не губився — він просто був деінде.

    Твен часто казав, що може судити про людину за її ставленням до котів:

    «Коли чоловік любить котів, — писав він, — я його друг і товариш без жодних додаткових знайомств».

    Це була не просто сентиментальність. У часи, коли жорстокість до тварин була звичною й майже не піддавалася сумніву, Твен відкрито писав про їхній розум, емоції та право на доброту. Він вірив: те, як людина ставиться до тварин, говорить про неї більше, ніж слова.

    Великий сатирик, який легко розбивав лицемірство, у приватному житті був лагідним, терплячим і відкрито ніжним до малих живих істот.

    Він давав котам кумедні імена.
    Сумував за ними, коли вони зникали.
    Писав поезію, замасковану під газетні оголошення.
    Дозволяв їм переривати свою роботу й думки.

    І тим самим показував мудрість, яка не має нічого спільного з дотепністю.

    Марк Твен помер у 1910 році. Він залишив після себе романи, що змінили американську літературу, і рядки, які досі ріжуть по суті.

    Але він залишив і тихішу правду.

    Життя з котами — з терпінням, гумором і м’якістю —
    це не відволікання від величі.

    Це її частина.

    Іноді найгостріший розум у кімнаті — це той, що готовий зупинитися, нахилитися й прислухатися до муркотіння.

    #fblifestyle
    Він ділив свій дім із дев’ятнадцятьма котами одночасно. І коли один із них зник, він відповів не панікою й не гнівом, а одним із найніжніших газетних оголошень, які коли-небудь з’являлися в пресі. Цією людиною був Марк Твен. Автор «Пригод Тома Сойєра» та «Гекльберрі Фінна» був відомий своїм гострим розумом, моральною ясністю та здатністю одним рядком викривати людську дурість. Але вдома сатира відступала. Там Твен із майже благоговійною серйозністю обожнював котів. Не одного. Не двох. У різні періоди життя з ним мешкало до дев’ятнадцяти. І звичайних імен він не визнавав. Його котів звали Аполлінаріс, Вельзевул, Баффало Білл, Сатана, Саур-Меш, Зороастр і Соупі Сал. Він вважав, що коти заслуговують на імена з характером і вагою. Кіт, на його думку, — не прикраса інтер’єру. Це особистість. «Я просто не можу встояти перед котом, — писав він, — особливо якщо той муркоче». Друзі помічали, як легко він відволікався на них. Розмова могла обірватися на півслові — просто щоб погладити кота, який проходив повз. Листи писалися з котом на плечах або на колінах. Про них він говорив не як про хатніх улюбленців, а як про вищі істоти, які великодушно терплять людське товариство. «Це найчистіші, найхитріші й найрозумніші створіння, яких я знаю, — писав він, додаючи з сухим гумором, — звісно, окрім дівчини, яку ти кохаєш». Серед усіх котів один був особливим. Бамбіно. Чорне кошеня, що належало його доньці Кларі, швидко стало улюбленцем усього дому. Великий, насичено-чорний, із густою оксамитовою шерстю та ледь помітною білою смужкою на грудях — для тих, хто його любив, він був неповторним. А потім одного дня він зник. Твен був безутішний. Це була не дрібна прикрість — це була втрата. І він зробив те, що зробив би будь-який відданий опікун кота, помножений на талант великого письменника. Він розмістив оголошення в газеті New York American. Це було не звичайне оголошення про зниклу тварину. Це був маленький літературний твір: «Великий і насичено чорний; густа, оксамитова шерсть; має ледь помітну білу смужку на грудях; важко знайти в темряві». Останній рядок — тихо дотепний і глибоко ніжний — змушував усміхатися тоді й усміхає досі. Люди відгукувалися масово. Незнайомці приходили до дому Твена з чорними котами, впевнені, що знайшли Бамбіно. Твен уважно, чемно й серйозно оглядав кожного. Жоден не був його котом. А потім — як це часто буває з котами — Бамбіно повернувся сам. Без рятувальної операції. Без пояснень. Без вибачень. Просто прийшов додому, коли вважав за потрібне, ніби нічого незвичного не сталося. Твен був у захваті. Оголошення виявилося зайвим. У власній свідомості Бамбіно ніколи не губився — він просто був деінде. Твен часто казав, що може судити про людину за її ставленням до котів: «Коли чоловік любить котів, — писав він, — я його друг і товариш без жодних додаткових знайомств». Це була не просто сентиментальність. У часи, коли жорстокість до тварин була звичною й майже не піддавалася сумніву, Твен відкрито писав про їхній розум, емоції та право на доброту. Він вірив: те, як людина ставиться до тварин, говорить про неї більше, ніж слова. Великий сатирик, який легко розбивав лицемірство, у приватному житті був лагідним, терплячим і відкрито ніжним до малих живих істот. Він давав котам кумедні імена. Сумував за ними, коли вони зникали. Писав поезію, замасковану під газетні оголошення. Дозволяв їм переривати свою роботу й думки. І тим самим показував мудрість, яка не має нічого спільного з дотепністю. Марк Твен помер у 1910 році. Він залишив після себе романи, що змінили американську літературу, і рядки, які досі ріжуть по суті. Але він залишив і тихішу правду. Життя з котами — з терпінням, гумором і м’якістю — це не відволікання від величі. Це її частина. Іноді найгостріший розум у кімнаті — це той, що готовий зупинитися, нахилитися й прислухатися до муркотіння. #fblifestyle
    Love
    2
    682переглядів
  • Якщо це й свято, то точно не про нас?:)

    Лізти в помиральну яму не збираємося!
    Наше гасло:
    - Невсеремось!!!

    Й ще одне!:)
    - Не займаєшся сексом - не стогни!!!:)

    Гумор з оптимізЬмом - наше все!:)
    Навіть, якщо він й чорний!:)

    То святкування Дня вічно НЕзадоволених людей на території одного окремо взятого обійстя не сталося!

    В пику йому весело, з вогником та гумором знаходили собі зайняття!:)

    Донечка начекрижила салату з сирків, яєць та часнику.
    А що робити, якщо новорічні салати зʼїджені так давно, що ми вже встигли забути, які вони були взагалі?:)

    Поки доня з тертушкою біля стола витанцьовувала, я організувала запіханку з лавашів та фаршу! З сметанно-яєчною заливкою!

    Ірина Олександрова також жодного разу не похмуро зробила ревізію в холодильнику й перемила купу посуду!!!

    Знов же ж, з реготом, стебом й дружніми підколами, пригощали одну з моїх сільських колежанок!:)
    Яка забігла до нас на вогник!:)

    А ще зустрічали їдло для наших ппппппташечок-курочок-пасочок!
    Й для синичок з горобцями!

    Стару їдальню для птахів не знайшла?
    Наче й не викидала?
    Пʼятилитрові пляшки всі повитаскали в спеціальний контейнер для збору пластику?
    То зробила нову годівничку!
    З пластикового відерця!

    Соняхів насипала?
    Аааааа пташок там ще не бачила!

    Ви там як?
    Цілі?
    Якщо це й свято, то точно не про нас?:) Лізти в помиральну яму не збираємося! Наше гасло: - Невсеремось!!! Й ще одне!:) - Не займаєшся сексом - не стогни!!!:) Гумор з оптимізЬмом - наше все!:) Навіть, якщо він й чорний!:) То святкування Дня вічно НЕзадоволених людей на території одного окремо взятого обійстя не сталося! В пику йому весело, з вогником та гумором знаходили собі зайняття!:) Донечка начекрижила салату з сирків, яєць та часнику. А що робити, якщо новорічні салати зʼїджені так давно, що ми вже встигли забути, які вони були взагалі?:) Поки доня з тертушкою біля стола витанцьовувала, я організувала запіханку з лавашів та фаршу! З сметанно-яєчною заливкою! Ірина Олександрова також жодного разу не похмуро зробила ревізію в холодильнику й перемила купу посуду!!! Знов же ж, з реготом, стебом й дружніми підколами, пригощали одну з моїх сільських колежанок!:) Яка забігла до нас на вогник!:) А ще зустрічали їдло для наших ппппппташечок-курочок-пасочок! Й для синичок з горобцями! Стару їдальню для птахів не знайшла? Наче й не викидала? Пʼятилитрові пляшки всі повитаскали в спеціальний контейнер для збору пластику? То зробила нову годівничку! З пластикового відерця! Соняхів насипала? Аааааа пташок там ще не бачила! Ви там як? Цілі?
    217переглядів
  • #прикол #гумор #кістка #ваги #схуднення
    #прикол #гумор #кістка #ваги #схуднення
    Love
    1
    364переглядів 9Відтворень
  • #історія #постаті
    Король співомовок: Степан Руданський, який навчив українців сміятися крізь віки ✍️
    Якщо ви думали, що українська література ХІХ століття — це лише журба, воли та важка доля, то ви просто не знайомі зі Степаном Руданським. 31 грудня 1834 року на Поділлі народився чоловік, який довів: справжній інтелект завжди приправлений дрібкою перцю та добрячою порцією самоіронії. 🌶️

    Степан мав би стати священиком, як того бажав батько, але молодий бунтар обрав шлях медицини. Вдень він лікував пацієнтів у Ялті (був, до речі, першим міським лікарем міста), а вночі лікував душі українців своїми співомовками. Це був абсолютно новий жанр — короткі, влучні, гумористичні вірші, де селянин міг пошити в дурні пана, попика або навіть самого чорта. 😈

    Руданський володів рідкісним даром: він писав так легко, ніби просто переповідав анекдот за чаркою чаю, але за цією легкістю ховалася ювелірна робота майстра слова. Його «Повіяв вітер степовий» досі змушує серце битися швидше, а «Пан та Іван в дорозі» — реготати навіть найсуворіших критиків. 📜

    Живучи в Криму, він був справжнім амбасадором українства. Руданський не просто писав — він перекладав Гомера, Вергілія та Шекспіра, намагаючись довести, що наша мова здатна передати найвищі сенси світової класики. І все це з тонкою посмішкою та іскрою в очах, яку не змогли загасити ні хвороби, ні царська цензура.

    Тож, згадуючи сьогодні пана Степана, варто не лише схилити голову перед його талантом, а й щиро посміятися над якоюсь життєвою нісенітницею — він би це точно схвалив. Адже гумор — це єдина зброя, проти якої безсилі навіть століття. 👌
    #історія #постаті Король співомовок: Степан Руданський, який навчив українців сміятися крізь віки ✍️ Якщо ви думали, що українська література ХІХ століття — це лише журба, воли та важка доля, то ви просто не знайомі зі Степаном Руданським. 31 грудня 1834 року на Поділлі народився чоловік, який довів: справжній інтелект завжди приправлений дрібкою перцю та добрячою порцією самоіронії. 🌶️ Степан мав би стати священиком, як того бажав батько, але молодий бунтар обрав шлях медицини. Вдень він лікував пацієнтів у Ялті (був, до речі, першим міським лікарем міста), а вночі лікував душі українців своїми співомовками. Це був абсолютно новий жанр — короткі, влучні, гумористичні вірші, де селянин міг пошити в дурні пана, попика або навіть самого чорта. 😈 Руданський володів рідкісним даром: він писав так легко, ніби просто переповідав анекдот за чаркою чаю, але за цією легкістю ховалася ювелірна робота майстра слова. Його «Повіяв вітер степовий» досі змушує серце битися швидше, а «Пан та Іван в дорозі» — реготати навіть найсуворіших критиків. 📜 Живучи в Криму, він був справжнім амбасадором українства. Руданський не просто писав — він перекладав Гомера, Вергілія та Шекспіра, намагаючись довести, що наша мова здатна передати найвищі сенси світової класики. І все це з тонкою посмішкою та іскрою в очах, яку не змогли загасити ні хвороби, ні царська цензура. Тож, згадуючи сьогодні пана Степана, варто не лише схилити голову перед його талантом, а й щиро посміятися над якоюсь життєвою нісенітницею — він би це точно схвалив. Адже гумор — це єдина зброя, проти якої безсилі навіть століття. 👌
    Like
    1
    672переглядів
  • #гумор #прикол #свята #їжа #схуднення
    #гумор #прикол #свята #їжа #схуднення
    313переглядів 6Відтворень
  • #прикол #гумор #їжа #новийрік #схуднення
    #прикол #гумор #їжа #новийрік #схуднення
    Haha
    1
    337переглядів 5Відтворень
Більше результатів