Хліб – найдавніша їжа. Сьогодні у будь-якому супермаркеті вибір такий, що очі розбігаються - від мінібулочок, заварного з висівками до тостового та бездріжджового з родзинками. Який хліб корисніший і як його правильно вибрати?

Багато хто вважає, що заради здоров'я та стрункої фігури варто повністю прибрати з раціону борошняні вироби.

Це не зовсім так, оскільки якісний хліб стане гарним джерелом клітковини та складних вуглеводів.

https://www.bbc.com/ukrainian/articles/crk67plpdxgo

#поезія
Чекаю Серпня. Знаю, ще зарано...
Він у хлібах колише юну Осінь,
вплітає маки в бурштинòві коси,
за пазуху сховавши дикі грози,
висушує на сіно все старанно...
Зарано...

Чекаю Серпня. Знаю, ще не час...
Десь за межею ходить по отавах,
збирає зорі по малинових загравах
мені на хустку. Весь такий у справах...
Складає маківки в букет. Бо буде Спас.
Та, ще не час...

Чекаю Серпня, спеки, громовиці...
От-от, і стежка-змійка приведе
в мою господу літечко святе
і стигле, наче колос, золоте,
в обіймах Осені, із присмаком кориці...
Чекаю...


Людмила Галінська

Завжди залишайся людиною

Сергій був звичайним хлопцем із Черкащини. До війни він працював на заводі, мріяв про дім із садом, двох дітей і вівчарку на подвір’ї. Але коли почалась велика війна, не роздумував — пішов добровольцем. Не тому, що хотів стріляти, а тому що не міг інакше. Його земля — це його родина.

Він служив у піхоті. Проходив крізь вогонь і дим, бачив речі, про які краще не знати. І щоразу, коли обличчя затуманювала лють, а в голові розгоралася думка: "вони ж тварини", — Сергій стискав зуби і тихо шепотів собі:
"Завжди залишайся людиною."
---

Перша історія трапилась під Ізюмом. Після бою серед руїн знайшли пораненого ворожого солдата. Молодий, ледь живий, руки тремтять, в очах — страх. Хтось із хлопців хотів "поставити крапку". Але Сергій зупинив: — Він не стріляє. Він уже не ворог. Це просто хлопець, який хоче жити.

Він перев'язав йому рану. І доправив до медиків.
Потім довго мовчав біля вогню, лише сказав: — Якщо ми перестанемо бачити в них людей — ми вже програли.
---

Друга історія — зими під Бахмутом. Мороз і голод — гірше кулі. Їжі — крихти, а в підвалі знайшли бабусю з трьома котами. Вона не мала нічого, окрім куска черствого хліба. Віддала його Сергію: — Ви мої янголи. Їжте.

Він поділив той хліб на всіх — бабусю, хлопців, навіть котів. Один з них потім постійно ходив за ним хвостиком. Назвали Мурчиком.
І знову прозвучало: — Завжди залишайся людиною.
---

«Один із них»

На одній із зачисток, у прифронтовому селі, хлопці натрапили на чоловіка у цивільному, який тремтів, ховався в погребі і казав, що він місцевий.

Документи в нього були підозрілі, акцент — не той. Хтось одразу закричав:
— Це диверсант! Стріляти!

Сергій підійшов ближче.
— Звідки ти?

— З Донецька... Я не воював. Я просто тікав. У мене мама стара. Не встиг вивезти...
Очі в нього були, як у загнаного звіра.

Сергій довго мовчав. Потім сказав: — Ти не наш. Але й не їхній.
Повернувся до побратимів:
— Посадимо в підвал. Нагодуємо. Перевіримо. Але не будемо суддями на місці. Не наш це рівень.

Той чоловік потім справді виявився цивільним. Просто втікачем.

Коли його вивозили, він тихо сказав Сергію: — Дякую, що був людиною. Бо я вже думав, що всі люди зникли.
----

Ця історія стала найтяжчою. Сергій втратив побратима — Василя. Разом пішли на фронт, разом копали окопи, разом мріяли повернутись. Один уламок... і більше немає "разом".

Хтось кричав:
— Помстимося! Виріжемо всіх!

А Сергій мовчки поклав руку на фото Василя і прошепотів: — Ти б не хотів, щоб я став як вони. Я залишусь людиною. За тебе.
---

«Собака»

У зруйнованому селі залишився пес. Старий, кістлявий, з розумними очима. Назвали його Професор. Він сам приходив до позицій — не їсти, не скиглити, а просто бути поруч. Під час обстрілів він лягав у кут і не гавкав. А коли ставало тихо — клав голову на коліна Сергієві.

Одного разу був авіаудар. Професора засипало землею. Всі думали — кінець. Але Сергій вирив його власноруч, руками й ножем, поки дихав. Витер пса, притиснув до себе і прошепотів: — Навіть собака заслуговує на порятунок. Бо ми або всі разом — або ніхто.

Професор потім ще довго жив у Сергієвому дворі.
Коли питали, звідки цей пес, він відповідав: — Це мій побратим. Ми з ним вижили не тому, що були сильні. А тому, що не стали байдужими.
---

«Янгол на дорозі»

Після одного з боїв Сергій побачив на узбіччі згорілої автівки дитячу іграшку — плюшевого янгола з крилами. Чистого, хоч навколо все було в попелі. Сергій підняв її і притис до грудей, мов річ святу.

— Чиясь дитина залишила… може, ховалась у тій машині…

Хлопці мовчали. Усі дивилися на іграшку, як на молитву.

Тоді Сергій прикріпив янгола до свого рюкзака. Він мандрував з ним по всіх окопах, став талісманом. Його навіть не знімали під час боїв.

— Він нагадує, — казав Сергій, — заради чого ми тут. Не заради помсти. А заради тих, хто більше не може себе захистити.
---

«Ікона в попелі»

Це було під Авдіївкою. Після важкого бою позиції Сергія опинилися в оточенні. Зв’язку не було, підкріплення не проходило. Боєкомплект майже вичерпався, а ворог тиснув усе сильніше. У бліндажі стояла мертва тиша. Очі в хлопців були, як у людей, які вже не сподіваються.

Сергій вийшов надвір — у повітрі пахло згарищем. Серед руїн розбомбленої хатини він побачив щось блискуче. Підійшов ближче — у чорному попелі лежала стара, обгоріла, але вціліла ікона Богородиці. Окута в кіптяву, тріснута по краю, але обличчя — спокійне, чисте, ніби світліше за все навколо.

Сергій став на коліно. Не молився вголос. Просто стояв, поклав руку на серце і прошепотів: — Якщо ти ще десь тут… допоможи нам лишитися людьми. Навіть зараз.

Він забрав ікону і закріпив на стіні бліндажа. Того ж вечора сталося диво — раптово вийшов зв’язок. Через годину прибуло підкріплення. Всі залишилися живі.

Хтось із хлопців потім жартував:
— У тебе зв’язок з Богом краще, ніж із штабом.

А Сергій лише посміхнувся й тихо сказав: — Це не я. Це нагадування. Щоб ми не стали тими, проти кого самі воюємо.
Бо навіть у попелі завжди можна знайти ікону. А значить — і себе.

Він пройшов війну до кінця. Не став героєм з екранів, не писав мемуарів. Але кожен, хто служив поруч, пам’ятає його очі. Спокійні, тверді, людяні. Людина серед пекла.

Після війни Сергій повернувся додому. Посадив сад. У
І почав розмови зі школярами в місцевій школі.

Він завжди завершував свої виступи однаково: — Світ — це не тільки кулі й бетон. Це вибір. Щодня.
Завжди залишайся людиною. Навіть тоді, коли все говорить навпаки.

🤬Ворог цілеспрямовано палить наш хліб
Щоденні обстріли з боку рф у зоні 110-ї Запорізької бригади ТрО нищать поля й цивільну інфраструктуру.
Попри це фермери виходять на поля — під обстрілами й вогнем збирають урожай.

🔗 ГУЛАГ — імперія страху на кістках мільйонів.

Це не просто табори. Це — система, що перетворювала людину на пил.

🕳️ Що таке ГУЛАГ?

ГУЛАГ — абревіатура від «Головне управління таборів».

Він був не лише тюрмою — це була ціла паралельна держава в державі:

🔸️з мільйонами рабів;

🔸️тисячами таборів;

🔸️сотнями “таємниць” і… кісток.

Його створено у 1930-х у срср. Але розростався аж до смерті сталіна — і дещо й після.

🚷 За що саджали?

Не за злочини — за підозру. Ти міг потрапити в ГУЛАГ:

🔸️За анекдот про сталіна;

🔸️За розмову з іноземцем;

🔸️За "буржуазне походження";

🔸️За українську мову й вишиванку.

А могли просто — за планом репресій. Бо цифри треба було "виконати".

❄️ Пекло серед снігів.

Найвідоміші табори були в:

🔸️Колимі;

🔸️Воркуті;

🔸️Норильську;

🔸️Магадані;

🔸️Соловках.

Морози — до -50°C. Їжі — на виживання. Робота — до знемоги. Смерть — від голоду, побоїв, дизентерії, або просто… наказу.

📊 Цифри, що лякають.

🔸️За оцінками, через ГУЛАГ пройшло понад 18 мільйонів людей;

🔸️З них — понад 1,6 мільйона загинули;

🔸️Близько 20% в'язнів були українцями.

⛏️ Що будували в’язні ГУЛАГу?

🔸️Канал москва-Волга;

🔸️БАМ;

🔸️Комбінати, шахти, заводи;

🔸️Навіть міста, де сьогодні живуть люди.

В'язні будували майбутнє імперії. І помирали в процесі.

🧠 Система приниження.

🔸️Людей голили, принижували, змушували доносити одне на одного;

🔸️Голодом морили, а за скибку хліба — продавали душу.

Існували “стукачі”, “місцеві царки” та "урки", яких система використовувала для розкладу.

🕯️ Пам’ять

"Один день в ГУЛАГу — це вічність, що не проходить." — Анатолій Марченко, колишній в’язень.

Після смерті сталіна система почала згасати. Але повного відкриття правди досі не сталося. Імена багатьох замордованих — досі невідомі.

📌 Факт, що вражає.

На будівництві магістралі Колима — 2000 км через тундру — людей закопували просто в землю під трасою.

Цю дорогу досі називають “дорогою на кістках”.

Поки русня молиться за хліб, московські батюшки катаються на геліках за 36 млн срублів та номерами, які коштують дорожче, ніж все їхнє життя 💪
Святу воду, мабуть, міняють на 98-й. Ну а що, «служба» ж не з дешевими колесами проводиться та пустим баком 😲

Ми — те покоління, яке вже не повернеться.
Ми росли з пилом на черевиках, подертими колінами і серцем, що поспішало —
не до екранів, а на вулицю,
щоб швидше доїсти перекус і мчати грати з друзями.

Тоді головним був м’яч і ті, хто біг поруч.
Ми йшли зі школи пішки — сміялись, жартували або просто мовчки мріяли.
Думками вже були в наступній пригоді:
десь між піском, калюжею та секретом, що ховався за рогом.

Палка перетворювалася на меч,
калюжа — на море.
Наші скарби — це кульки, наклейки, паперові кораблики.
А єдиною межею було небо.

У нас не було хмарних сховищ.
Лише спогади — в голові та на плівці.
Фото друкувалися, торкалися руками, зберігались у коробках.
Там же лежали листи від руки, листівки від бабусі й тата,
та малюнки, які мама берегла, наче скарби.

Ми називали “мамою” ту, хто обіймала, коли боліло.
І “татом” — того, хто біг поруч, коли вчив нас їздити на велосипеді.
І нам цього було досить.

А ввечері, вже під ковдрою,
шепотілися з братом чи сестрою з сусіднього ліжка,
сміялися через дурниці —
і боялися, щоб дорослі не почули й не вимкнули той наш маленький, теплий світ.

Це покоління відходить потихеньку —
мов фотографія, що з роками втрачає кольори,
але яку ніхто не хоче викидати.

Ми йдемо мовчки,
несучи із собою невидиму валізу:
з дитячим сміхом на вулиці,
запахом свіжого хліба,
безтурботними біганинами
і тією свободою, де ще не було жодної “сповіщення”.

Ми були дітьми — тоді, коли це ще справді було можливо.
І, мабуть, саме в цьому — наше найбільше щастя.

#поезія
Свято хліба
Із зернини — в полі колос,
Через труд і піт, і час…
Хліб — мов сонце й щирий голос,
Що єднає усіх нас.

Серп в долоні — шана роду,
А «Зажинки» — пісня дня…
Все, що зветься хліборобством, —
Це народу таїна.

Косар косить жито в полі,
Божу поміч жде щодня,
Жне з любов’ю жито долі —
Щоб багатшала рідня.

«Яблуневий цвіт» — як сила,
Зажинковий ритм несе…
Доки хліб в родині — милість,
Батьківщина хай живе.

Дяка тим, хто в дні тривоги
Дух народу підняв знов…
Буде хліб — і буде доля,
Буде щастя і любов!

Лариса Лисенко - Бабенко

Фото:
Свято українського Хліба в Національному музеї народної архітектури та побуту України "Пирогово"
Колектив Яблуневий цвіт з композицією "Зажинки"(тобто, початок жнив)

#поезія
Заклик до Роду. Стою ногами босими на землі, І підключаюся до світла зорі,
Стою на рідній землі непорушно,
І кличу предків роду відчайдушно!

Від рідної землі отримую силу,
Під'єднуюсь до сонця, нашого світила !
Всіх предків, що тут жили та ходили,
Благаємо, щоб землю рідну захистили!

Я на своїй землі стою під синім небом,
Зву дух свого роду, що витає степом,
Всіх, хто трави цілющі у лісах збирав,
Тих, хто пшеницю сіяв і хліб випікав!

Ждем помочі від роду, з яким в нас єдиний код,
Тих, хто з часів Трипілля існував вже як народ !
Всіх Предків закликаю: родові вогні запаліть,
Загарбників, які прийшли з війною спопеліть!

Жанна Франчук.

#притчі
Розважливий хлібороб

Задумав молодий хлібороб одружитися і вирушив із друзями на свято, щоб обрати собі наречену.
Такі красуні вийшли в хоровод, що в хлопців очі розбігаються — одна краща за іншу!
Крокують, як пави, плечима поводять, себе в кращому вигляді показують. І лише одна серед них стоїть скромно осторонь, низько схиливши голову та опустивши очі.
— Ось моя суджена, — показав на неї хлібороб.
Здивувалися друзі такому дивному вибору, а хлопець пояснив:
— Я ж хлібороб і звик судити з пшеничних колосків. Коли вони стоять, гордо випроставшись, тому їх здалеку видно, то в такому колосі майже напевно немає зерна. А колос, наповнений хлібом, завжди схиляється донизу, то часом його відразу й не помітиш. Так само і наречена.