#історія «Тормозок» – це слово, що гріє душу кожного криворіжця, наче теплий пиріжок у шахтарській торбинці. Так у Кривому Розі називають перекус, який беруть із собою на роботу – чи то в шахту, чи на завод. Для місцевих це не просто їжа, а частина побуту, традиція, що пахне домашнім хлібом і гудить шахтним пилом. Та коли це слово чують мешканці міст, де ніколи не було підприємств чи шахт, очі округлюються від подиву: «Тормозок? Що це таке?» Іноді самозвані лексикологи з інших міст переконують нас, що все просто – «тормозити», тобто пригальмувати посеред робочого дня, щоб перекусити. Але історія цього слова, як і сам Кривий Ріг, глибша, ніж здається на перший погляд. Вона тягнеться від англійських термосів XIX століття до криворізьких шахт 1930-х, від гарячої юшки до сторінок старих газет. Звідки ж узявся «тормозок»? Давайте розберемося, занурившись у шахтарський світ Кривбасу. Від «термоска» до «тормозка», або до чого тут англійці Усе почалося не в Кривому Розі, а на вугільних шахтах Донбасу наприкінці XIX століття, коли британські інженери на чолі з Джоном Юзом налагоджували видобуток вугілля. Англійці привезли із собою не лише технології, а й турботу про робітників: шахтарям почали видавати гарячу їжу в термосах – зручних металевих посудинах, що зберігали тепло. Для британців це був просто «thermos», але робочий люд швидко перекроїв слово на свій лад – спершу в «термосок», а згодом у «термозок». Звучало по-нашому, з м’яким відтінком теплоти й простоти. Ця традиція перекочувала в Кривий Ріг разом із розвитком шахтного промислу. У Кривбасі, де залізна руда стала золотою жилою регіону, слово «термозок» прижилося в лексиконі шахтарів. Перші згадки про нього з’являються в місцевих газетах 1930-х років – наприклад, у «Скрепері», рудничному виданні Жовтневого рудника. У номері від 28 липня 1932 року читаємо: «Підземні робітники одержують особисте харчування «термозок» одержують додатково 450-480 калор». Можливо, це була друкарська помилка, але дослідники, як-от криворізька журналістка Ольга Гончар-Хвостова, побачили тут натяк на первісне значення: не «тормоз», а «термо» – теплий перекус, що зігріває в холодних надрах шахт.

#ШІ #реалізм #драма Квиток на зворотний зв'язок Жовтневий ранок у Вінниці завжди починався з однакового дзвону — не дзвону церков, а дзенькоту замка на дверях крамниці, яку тримала Галина. Запах мандаринів і свіжого хліба перебивав втомлений, але звичний аромат міської осені. Життя текло між графіками відключень світла та зведеннями з фронту. Галина, жінка з вічним рум’янцем на щоках, викладала яблука. Серед перших покупців була і Ольга. — Олю! Доброго ранку, сонечко! — голос Галини був гучним, але теплим. — Як там ваша Софійка? Дивлюся, ти знову «залізну леді» ввімкнула. Хоч би на вихідних собі дала спокій. — Доброго. Софійка спить. Яйця почому, Галю? Знову подорожчали? — Ольга говорила рівно, без емоцій. Її обличчя було красиве, але наче висічене з блідого мармуру. Вона завжди жила за чітким, майже військовим графіком: робота в офісі, волонтерство, донька, а вночі – нескінченні перевірки чатів. — Подорожчали, звісно! Бо що в нас не дорожчає зараз? — Галина зітхнула і тихо додала, нахилившись: — Ти там списки полонених перевіряла? Може, хтось із хлопців щось нове знає... Ольга лише похитала головою, ніби її шия була надто важкою, щоб підтримувати голову. Її світ розколовся рівно вісім місяців тому. Назар. Її Назар. Тихий інженер-програміст, що в перші дні повномасштабного вторгнення, без зайвих слів, пішов. Вдома серед інших речей від нього лишився старий сірий светр, який Ольга не прала, і недопита чашка з кімнатою у вигляді Вінницької вежі. Донька, п'ятирічна Софійка, питала не "Коли тато приїде?", а "Коли тато вийде на зв'язок?". Вісім місяців тому прийшла офіційна звістка, що їхня штурмова група потрапила під артилерійський обстріл під Бахмутом, і Назар – зник безвісти. Це не дозволяло Ользі ні поховати його, ні забути. Вона не мала права на траур, але й не мала права на повноцінну надію. Вона жила в чистилищі очікування, де щодня був рівний попередньому. Її ритуали: перевірка списків, волонтерські чати, спроба знайти хоч якісь зачіпки. Причина його зникнення була жахливо буденною і типовою для того хаосу. Під час контратаки Назара поранило осколком у ногу. Його побратим, рятуючи його, забрав його «жетон» (боячись, що його документи потраплять до ворога) і залишив Назара у підвалі розбитого будинку під опікою місцевої бабці, яка не змогла евакуюватися. Сам побратим пізніше загинув, і його свідчення не встигли внести в систему. Назар, перебуваючи на межі життя і смерті, кілька тижнів не міг рухатися, а село невдовзі опинилося у «сірій зоні». Усі дані про його місцезнаходження були втрачені. Оскільки жетон знайшли серед загиблих, Назара офіційно зарахували до "зниклих безвісти". Він просто «випав» із системи, не маючи можливості подати «квиток на зворотний зв’язок». Ольга жила цим. Вона донатила, вона працювала, вона несла доньку на собі, але щоразу, коли лунала сирена, вона сідала і дивилася на той сірий светр. Вона звикла до цього болю, як до власної шкіри, і навчилася ховати його навіть від себе. Вона була вдячна за те, що Вінниця залишалася відносно спокійним тилом, і що її донька не знає звуку прямого влучання. Але відчуття провини за цей спокій душило її. Все змінилося пізно ввечері, коли Ольга готувала дитині какао, бо світло щойно «дали». Прийшло повідомлення у «Телеграмі» з незнайомого номера. Без фото. «Оль. Це я. Назар. Я був у комі. Зараз Житомир. Вивезли сьогодні. Не знаю, як так вийшло, що я зниклий. Я скоро буду. НЕ ПРИЇЖДЖАЙ. Я сам. Не хочу, щоб на вокзалі це бачили. Я інший. Просто чекай. Приїду ввечері. Не кажи Софійці. Іди спати. Не плач. Люблю.» Ольга відчула шок. Її мозок не міг прийняти це як реальність. "Я інший" — це слово різало її свідомість. Вона, яка місяцями мріяла про дзвінок, отримала його, але не отримала дозволу на емоції. Вона зрозуміла його вимогу: він боїться її реакції більше, ніж вона сама. Він хоче побути сам, щоб «зібрати себе» для дому. Вона виконала його «наказ». Вона не поїхала, хоча Вінниця була поруч із Житомиром. Вона не сказала доньці. Вона приготувала його улюблені деруни, випрала його сірий светр і поставила свічку на підвіконня. Вона ходила колами по квартирі, немов готуючись до найважчого іспиту в житті. Її тіло було напружене, як струна. Ближче до ночі вона почула, як двері відчиняються. Це був не дзвінок, а тихий скрип. У коридорі стояв чоловік, худий, «зрізаний», із ціпком і забинтованою ногою. Він був у цивільному, у якомусь дивному, чужому спортивному костюмі, який, мабуть, видали у шпиталі. Але очі... Його очі були його. Змучені, спустошені, але живі. Ольга стояла, як той самий мармуровий пам’ятник, її мозок відмовлявся реєструвати його як реальність. Вона бачила його, але не вірила. — Олю, я тут, — голос Назара був хрипкий і тихий, він боявся зробити зайвий рух, боявся, що цей момент теж виявиться фантомом. І тут він кинув на підлогу свій старий, пошарпаний, заляпаний брудом рюкзак. Звук падіння був жорстким, реалістичним, буденним. Цей звук став якорем. Раптом, без жодного свідомого рішення, без крику, Ольга сама не помітила, як подолала відстань між ними. Її тіло, що вісім місяців було заблоковане страхом, тепер рухалося самостійно. Вона вчепилася в його шию, обіймаючи його так міцно, що здавалося, вона хоче втиснути його назад у себе. Вона не плакала — вона просто дихала ним, перевіряючи, що його вага, його запах диму і сирої землі, його биття серця — реальні. Назар обійняв її у відповідь. Він плакав не на фронті, а зараз, від тепла її рук. У ту ж мить з кімнати вибігла Софійка. Вона прокинулася від шуму, але побачила тата, якого міцно тримає мама. — Тато! Ти вийшов зі зв'язку! — крикнула дівчинка, і її крик був найголоснішою, найрадіснішою новиною для Вінниці за всі ці місяці. Вона побігла до нього і, не зважаючи на ціпок, обійняла його ногу. Вони просиділи до світанку. Назар мовчав про війну. Він лише сказав, що "там не було часу сумувати", а "тут не знає, з чого почати". Ольга мовчала. Вони просто дивилися на сплячу доньку. Назар дістав з рюкзака невеликий, обвуглений шматочок дерева, який був його оберегом. — Це — мій «квиток на зворотний зв'язок» , — сказав він. — Бачиш, я не згорів. І ти відновиш з уламків мене. Наступного ранку Ольга зайшла до крамниці. Галина її зустріла, готуючись до чергового розпитування. — Олю, ти знову наче не спала. Але... очі! Вони не мармурові! — здивовано прошепотіла продавчиня. Ольга купила свіжого хліба і теплих мандаринів. — Назар, — вона відповіла. — Він вдома. Комісований. Все добре. І цей спокійний "квиток на зворотний зв'язок" був ціннішим за всі світові новини. Надія перемогла невідомість.

Мова Ти розумієш мою мову?! Це шепіт рун бринить морозним вітром у словах. Це сила духу вільного народу, Що сонця знак несе на хоругвах Ця мова – серп, яким стинають колос, Що згодом перетвориться на хліб. Вона – з глибин віків священний голос, Рожденний в сивині тисячоліть. У ній і сварги промені огненні, I блиск води гірського джерела Нетлінна мудрість, молитви священні, Що мати з молоком своїм дала. Спинися та прислухайся, приблудо, Ця мова – меч для тих, хто йде з мечем. Вертайся у своє болотисте нікуди, Тебе ніхто сюди не кликав калачем. Яке ти маєш право тут сичати Про те, що «ущємляют твой язик»? Прийшовши до чужої, гостем, хати Свої права торочити ти звик?! Москальська погань, угро-фінський послід, Паршивий пес, заблудший в реп’яхах, Не будеш ти ділити мою землю «Введєнієм іного язика»! Автор: Юрій Руф

День гарбуза Щорічно 26 жовтня у США відзначається День гарбуза (Pumpkin Day). Але свято з кожним роком поширюється світом, набуваючи всесвітнього статусу, бо прихильників цього смачного помаранчевого плоду багато і в інших країнах. Це день, присвячений вшануванню одного з найулюбленіших і найуніверсальніших плодів на землі – гарбуза. За його поживні властивості та багате культурне значення, гарбуз займає особливе місце в багатьох серцях і традиціях. Гарбузи належать до родини гарбузових, до якої входять огірки, дині, кавуни, дині, канталупа та цукіні. Всупереч поширеній думці, гарбузи – це фрукти, а не овочі. Родом з Центральної Америки та Мексики, гарбузи вирощують у Північній Америці вже понад 5 000 років. Термін “гарбуз” еволюціонував з часом. У 1500-х роках французький дослідник Жак Картьє, досліджуючи регіон Святого Лаврентія в Північній Америці, назвав їх “gros melons”, що пізніше було перекладено англійською як “pompions”, а згодом стало “pumpkin”. День гарбуза в історії Не дивно, що це свято зародилося саме у США, бо гарбуз є одним з символів американської нації. Ця традиція бере свій початок з тих далеких днів, коли перші пілігрими оселилися на континенті. Основною проблемою для них стала нестача їжі, яку вони змогли вирішити за допомогою вирощування гарбузів. З розвитком промисловості велика частина людей переселилася в міста, де гарбуз перестав посідати важливе місце в раціоні. Але повага до цього плоду збереглася у вигляді прикраси будинків на свято Усіх святих. Поживний та смачний гарбуз ще ж такий гарний декор! День гарбуза в Україні 30 жовтня згадують у багатьох інформаційних ресурсах як День гарбуза в Україні. Це неофіційне свято, однак, вже давно стало традиційним у дошкільних навчальних закладах та у школі. День гарбуза – став доброю осінньою традицією. Олександр Курочкін (український етнограф) вважає, що День гарбуза варто повʼязати з Днем святого Андрія Первозванного, який припадає саме на 30 листопада. На Поділлі існувала традиція у День святого Андрія вирізати маски з гарбуза та підсвічувати їх свічками. Нагадує Хелловін? Деякі церковні громади та їх лідери пропонують відзначати День гарбуза для українських дітей як альтернативу Хелловіну, важливим атрибутом якого є гарбуз. Хелловін приваблює дітей – це веселе і красиве свято, з добрими і веселими розвагами, але вороже сприймається православною релігійною спільнотою. Свят багато не буває, особливо, для дітей! День гарбуза чи Хелловін – немає значення, що буде нагодою для позитивних емоцій, радості спілкування та добрих сімейних чи колективних традицій. Мета створення події Метою цього дня є поширення інформації про цілющі якості та цінність гарбуза для організму людини. Значення гарбузів Гарбузи відіграють важливу роль у різних культурних та кулінарних традиціях: Поживна сила. Гарбузи відомі своєю користю для здоров’я. Вони багаті на бета-каротин, антиоксидант, який організм перетворює на вітамін А. Крім того, вони багаті на клітковину, калій і вітамін С. Калій, що міститься в гарбузах, може позитивно впливати на кров’яний тиск, а високий вміст клітковини пов’язаний з різними перевагами для здоров’я, включаючи зниження ризику інсульту та захист від втрати м’язової маси. Кулінарна насолода. Гарбузи неймовірно універсальні на кухні. Їх можна запікати, варити, готувати на пару, робити пюре і навіть смажити. Будь то у вигляді пирогів, хліба, супів або смаженого насіння, гарбузи пропонують цілий ряд смачних варіантів. Культурне значення. Гарбузи є синонімом осені і невід’ємною частиною таких свят, як Хелловін та День Подяки. Вирізання ліхтариків є популярною традицією на Хелловін, а сам термін “ліхтар” вперше з’явився у 1837 році. Крім того, гарбузовий пиріг є основним десертом на День Подяки. В українській культурі особливе ставлення до гарбуза можемо побачити у пісні “Ходить гарбуз по городу”, що зображує гарбуза як голову плодово-овочевої родини. Символічне значення гарбуза під час сватання, що означає відмову дівчини, також є свідченням особливого статусу гарбуза в українських традиціях. Голова городини – гарбуз, достигає саме восени, у період сватань та весіль. Його авторитет незаперечний та вагомий, як і рішення про долю дівчини. Популярні вирази «піднести гарбуза», “гляди щоб вам гарбуза не піднесли” звучать і у сучасному світі, але часто вже в інших ситуаціях. Святкування Дня гарбуза 26 жовтня американські фермери влаштовують на гарбузових полях Pumpkin Patch. Вони гарно розташовують величезні гарбузи, пропонують спробувати традиційні та незвичайні страви з них, розповідають кумедні випадки та дають можливість ознайомитися з сільським побутом. Спробуйте новий рецепт. Завдяки своїй універсальності, з гарбуза завжди можна приготувати нову страву, яку варто спробувати. Гострий гарбузовий суп, гарбузовий смузі: гарбузовий пирічг чи печиво, або печений гарбуз з корицею – кулінарні можливості безмежні. Гарбузова фотосесія. Це вже популярна традиція. Можна зробити власну гарбузову композицію чи скористатись гарбузовими локаціями, що щедро облаштовують в цей осінній час ресторани, кавʼярні, фотостудії. Як є можливість зробіть це прямо на городі, де ви виростили свої гарбузи. Вирізання гарбуза. Візьміть участь у традиційній жовтневій розвазі – вирізанні гарбуза. Виберіть дизайн, чи то моторошне обличчя, чи креативний візерунок, і починайте вирізати! Поміркуйте про довгу історію гарбуза, від його вирощування тисячі років тому до його значення в сучасній кулінарії, традиційній кухні, традиціях та святкуваннях.

Сніданок у хлібчику Інгредієнти: ▫️хліб 3 скибочки; ▫️яйця 2 шт; ▫️вершки або молоко; ▫️сіль, перець; ▫️печериці 4 шт; ▫️сир;

Етюд "Сутінки" Сутінки — це чудовий час для уяви: мозок працює, як художник-імпресіоніст, додаючи кожній тіні трохи драматизму. Вони спускаються тихо, наче кішка, що крадеться м’якою ходою між деревами. Вони не мають початку — просто раптом помічаєш, що світ став іншим. Ще мить тому все було залите золотом вечірнього сонця, а тепер барви злилися, потемніли, й небо вже не синє, а глибоко фіалкове. На заході ще тліє вузька смуга світла — останній опір сонця перед тим, як воно сховається за обрій. Цей момент короткий, як зітхання: не день і не ніч, а щось між ними. У цій проміжній порі є особлива краса — м’яка, задумлива, сповнена таємниці. Усе навколо наче притихає. Легкий вітер стишує подих, птахи замовкають, і навіть дорога, здається, перестає шуміти. Повітря стає прохолодним, майже оксамитовим, і пахне землею, листям, далеким димом з осінніх багать. Ці запахи — як ніжне нагадування про дім, про спокій, про завершення дня. Іронія сутінків у тому, що вони — короткі, але найвиразніші. Саме тоді, коли все навколо ніби згасає, життя набуває обрисів: видно, хто поспішає, хто мріє, а хто просто не вмикає світло, бо економить. Люди в цей час теж стають трохи поетами: хтось зітхає біля вікна, хтось постить фото з підписом “осінній вайб”, а хтось просто дивиться, чи встигне купити хліба до повної темряви. Хтось раптом вирішує стати філософом — сідає на лавку й задумливо дивиться вдалечінь. Хтось обіймає кохану людину, хтось просто ковтає чай на балконі й думає: “А може, й не так уже й погано, що день скінчився”. Сутінки — це не просто перехід між світлом і темрявою. Це коротка сцена, де всі — актори: сонце театрально кланяється, небо міняє костюми, а ми сидимо в залі й аплодуємо, бо знову вдалося — день прожито, ніч прийшла, а життя, як завжди, триває. У такі хвилини душа теж стишується. Усі турботи дня здаються далекими, неважливими. Залишається лише спокій і відчуття якоїсь глибокої гармонії зі світом. Бо сутінки — це не кінець. Це лише м’який перехід, подих перед ніччю, нагадування, що все у житті має свій час: і світло, і темрява, і тиша, що з’єднує їх у щось єдине. Сутінки ніби обіймають усе живе. Дерева втрачають чіткі контури, стають темними силуетами. Небо розчиняється у самому собі, і на ньому з’являються перші зірки — сором’язливі, наче ще не впевнені, що настав їхній час. Маленькі, як крапки на чистому полотні. Я посміхаюся — ось і фінальний акцент. Природа поставила його сама. Я знімаю капелюха, вдихаю повітря, ще раз оглядаю небо і думаю: “Досить на сьогодні.” Складаю речі, закидаю етюдник на плече й повільно йду стежкою додому. В кишені брязкають ключі, а в голові вже крутиться думка: завтра, може, намалюю світанок. Але то — завтра. А сьогодні… сьогодні — час вечеряти і дозволити сутінкам завершити те, що я тільки почав.

#притчі Шість хлібин Один чоловік щодня купував шість буханців хліба. Щодня за будь-якої погоди він ходив на базар за хлібом. Одного разу друг спитав його: — Скажи мені, що ти робиш із цими шістьма буханцями, які ти купуєш день у день? Ти все одно не зможеш стільки з'їсти. Чоловік сказав: — Я охоче поясню тобі. Слухай: один буханець я залишаю собі, один викидаю, два віддаю назад, а два даю в борг. Почувши таке, друг похитав головою: — Я не зрозумів жодного слова з того, що ти сказав; скажи ясніше. Тоді той відповів: — Хліб, що я залишаю собі, я з'їдаю. Хліб, який викидаю, я віддаю своїй тещі. Два буханці, які я повертаю, я даю моїм матері та батькові, а ті два буханці, які я позичаю, даю моїм синам.

ΠΡΟΡΟΚΑ ΙΟΪΛΑ Ім'я Іоїл означає Яхве є Бог. Про автора Книги пророка Іоїла відомо лише те, що його батька звали Петуїл. Імовірно, Іоїл народився в Єрусалимі. Виходячи зі змісту книги, дехто називає Іоїла «пророком П'ятдесятниці», «пророком надії» і «пророком Духа». Прор. Іоїл жив за 800 літ до Р. Х. Його устами грозив Бог своєму вибраному народові тяжки ми карами за невдячність, а одночасно в своїй невимовній доброті навертав їх до покаяння: «Оберніться до Мене всім серцем у пості, плачі й жалю. Роздирайте свої серця, а не одежу, і наверніться до Господа, свого Бога, бо Він добрий і милосердний, довготерпеливий і багатий на милосердя та й боліє над нещастям. (...) Господь та й скаже своєму народові: Ось, Я пішлю вам хліб і вино й олію, і будете споживати їх, та й не подам вас уже в наругу невірам. А того, що прийде з півночі, Я відверну від вас і прожену його в безводну пустелю... Не бійся ж ти, земле; радуйся й веселися, бо Господь великий, Він це виконає» (2:12-21). Про зіслання Святого Духа Іоїл пророкував: «І станеться після того, що на всякого зіллю свого Духа, і будуть ваші сини й ваші дочки пророкувати: старим людям у вас будуть сни від Мене снитися та й молоді будуть у вас видіння бачити» (2:28). Іоїл передрік і Страшний суд. Господній народ і діти Ізраїлю - це ті праведники, що час свого земного життя проводили згідно з Божим законом, в дусі віри й любові: їх жде вічне, щасливе життя. «А Юдея житиме вічно й Єрусалим від роду в рід» (3:20). З відривного календаря "З вірою в душі" за 19 жовтня. -----------

ΠΡΟΡΟΚΑ ΙΟΪΛΑ Ім'я Іоїл означає Яхве є Бог. Про автора Книги пророка Іоїла відомо лише те, що його батька звали Петуїл. Імовірно, Іоїл народився в Єрусалимі. Виходячи зі змісту книги, дехто називає Іоїла «пророком П'ятдесятниці», «пророком надії» і «пророком Духа». Прор. Іоїл жив за 800 літ до Р. Х. Його устами грозив Бог своєму вибраному народові тяжки ми карами за невдячність, а одночасно в своїй невимовній доброті навертав їх до покаяння: «Оберніться до Мене всім серцем у пості, плачі й жалю. Роздирайте свої серця, а не одежу, і наверніться до Господа, свого Бога, бо Він добрий і милосердний, довготерпеливий і багатий на милосердя та й боліє над нещастям. (...) Господь та й скаже своєму народові: Ось, Я пішлю вам хліб і вино й олію, і будете споживати їх, та й не подам вас уже в наругу невірам. А того, що прийде з півночі, Я відверну від вас і прожену його в безводну пустелю... Не бійся ж ти, земле; радуйся й веселися, бо Господь великий, Він це виконає» (2:12-21). Про зіслання Святого Духа Іоїл пророкував: «І станеться після того, що на всякого зіллю свого Духа, і будуть ваші сини й ваші дочки пророкувати: старим людям у вас будуть сни від Мене снитися та й молоді будуть у вас видіння бачити» (2:28). Іоїл передрік і Страшний суд. Господній народ і діти Ізраїлю - це ті праведники, що час свого земного життя проводили згідно з Божим законом, в дусі віри й любові: їх жде вічне, щасливе життя. «А Юдея житиме вічно й Єрусалим від роду в рід» (3:20). З відривного календаря "З вірою в душі" за 19 жовтня. -----------

БУХАНЕЦЬ ХЛІБА Буха́нець хліба пахне на столі, Він щойно спікся у печі́ на дро́вах, А був зерном у зораній ріллі, Бо хліб – багатство й голова усьо́му. Він довгий шлях до столу подолав, Бо сіяли, збирали й молотили, Пройшовши все – буханцем хліба став, А на колоссі до землі́ хилили. Духмяний, запашний буха́нець цей, Скоринка прирум’янилась у нього, Він поспішав в домівку до людей Із колоса, що гнувся, золотого. Тепер він тут, мов злото на столі, І пахощі від нього у домівці, А шлях свій починав він із ріллі. Ціну його ми знаєм, українці. Шануймо хліб, що золотом постав, Шануймо й навіть крихт не викидаймо, Госпо́дь зерно і хліб святий нам дав, Святому хлібу шану ми віддаймо. Буха́нець хліба, спечений в печі́, Руками від душі́ його місили, Та окрім хліба бу́лки й калачі. Щоб хліб був за́вжди – Господа молити. І молимо про це ми повсякчас, Бо ворог міни у ріллю все сіє, Страшний прийшов до нас вкраїнців час, Та хліб у нас в домівках рум’яніє. 20.10.2024 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024 ID: 1049614