#поезія ... Дозріла осінь... Соком налилась... Як пишнотіла хтива молодиця... Під ноги впала листяна спідниця... П'янких речей від жовтня напилась. Палкий коханець осінь роздягав... Оголював її тендітні плечі... Нашіптував ніжно-солодкі речі... Навіки бути разом обіцяв. Відмовити в коханні не змогла... Всеціло, без остатку, віддалася... Перед коханим жовтнем роздяглася... Йому безлисті руки простягла. Цілунком поєдналися вуста... В обіймах жовтня трепетало тіло... Останнім листям із гілок летіло... Шипшині залишивши намиста. Від щастя захміліла голова... Не озиралися кружляючи по саду... Наперекір нудному листопаду... У любощах згорали обидвА. Галина Момот

#поезія Обійми мене сильно-сильно! (аби жоден чужий не вдерся) Щоб тепло від твоїх обіймів дотягнулось до мого серця… Обійми мене так, неначе обіймаєш мене востаннє і навпомацки, мов незрячий, закарбовуєш все напам’ять. Обійми, боячись зламати, так бентежно, неначе квітку… Так, немов обіймає мати немовля, що прийшло до світу. Так, немов обіймає батько до вінця ведучи царівну! Щоб обійми такі у згадках були трепетні і наївні.. І солодкі, як спілі сливи! І нехай би тобі здалося, ніби жив дотепер мотивом, щоб вдихнути моє волосся… Обійми мене ніжно-ніжно – аби я відчувала волю дременути від тебе спішно! (та обрала – таки з тобою…) І якщо ти далеко звідси, але прагнеш до мене дуже – обійми мене через відстань, а по тому – її подужай. А по тому прийди і просто обійми, не злякавши кроком… Я вплітаю в своє волосся твою силу на довгі роки. Ірина Рубець

😢 Декілька днів щастя… і кілька хвилин мовчазного прощання На пероні маленькі ручки ще тягнуться до татка, не розуміючи, куди й чому він їде. Ця мить прощання сповнена трепету, гордості й тихого болю. Нехай повернеться живим. Нехай обійми будуть ще теплішими 🙏 💔🥺 "Кожна щаслива зустріч має ціну – біль, який не зменшується, просто стає частиною тебе", – поділилася дружина захисника. 📹@solomiyka_tunska/TikTok #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #герої_війни

#суспільство #вистави Більш ніж десять ветеранів з ампутованими кінцівками та важкими ураженнями стали акторами «Енеїди» — експериментальної музично-пластичної вистави Театру ветеранів. Її фрагменти вже можна було побачити на другому «Фестивалі перших п’єс», на фестивалі Bouquet Kyiv Stage або ще раніше — в музеї в Пирогові. Повну версію вистави планують представити вже 4 грудня на великій сцені Молодого театру, як розповідає Суспільне Культура художній керівник Театру ветеранів Ахтем Сеітаблаєв. Журналісти побували на репетиції «Енеїди» та з’ясували, чому це вистава, де всі актори — Енеї і Дідони: https://suspilne.media/culture/1144816-ti-boissa-ludej-ale-jdes-na-publiku-klin-klinom-ak-veterani-stvoruut-eneidu/?utm_source=copylink&utm_medium=ps

Всесвітнє виття в місячну ніч Всесвітнє виття в місячну ніч (Worldwide Howl at the Moon Night) – це щорічна подія, яка запрошує людей з усіх куточків світу відкрити в собі дику природу і вити на Місяць. Ця особлива подія, що відзначається щороку 26 жовтня, слугує мостом між людьми та природою, сприяючи глибшому зв’язку та вдячності за дику природу. Окрім власне виття, ця подія має важливе культурне, освітнє та природоохоронне значення. Походження та значення Всесвітнього виття в місячну ніч Концепція Всесвітнього виття в місячну ніч була задумана Джонні ДеПальма в 2009 році. Спочатку цей день називався “Всесвітній день виття на Місяць” і був присвячений вшануванню тварин, зокрема вовків, які традиційно зображувалися в мистецтві та літературі як такі, що виють на Місяць. Ця подія символізує багату історію та міфологію, пов’язану з вовками, істотами, яких шанували і яких боялися протягом всієї історії. Вовки, яких часто неправильно розуміють і спотворюють, насправді є високоінтелектуальними істотами, які відіграють вирішальну роль у підтримці екологічної рівноваги. Святкування та просвітництво Ця ніч – це не просто виття, це маяк обізнаності та підтримки збереження вовків. Учасники заохочуються дізнаватися більше про вовків, підтримувати такі організації, як “Вовчий притулок”, та поширювати інформацію про важливість вовків у нашій екосистемі. Соціальні мережі відіграють ключову роль у цій кампанії, а хештеги на кшталт #WorldwideHowlAtTheMoonNight посилюють повідомлення. Зв’язок з природою Це свято дає людям можливість з’єднатися з природою. Друзі та сім’ї можуть зібратися у себе на подвір’ї або піти до лісу, щоб вити на місяць, відчуваючи трепет дикої природи. Цей акт є більш ніж символічним, це спосіб з’єднатися з первісними аспектами себе і природи, вирватися з повсякденної рутини і прийняти спонтанність. Освітній аспект Світове виття у місячну ніч також слугує освітньою платформою. Всупереч поширеній думці, вовки не виють на місяць. Вони ведуть нічний спосіб життя і використовують виття для спілкування, піднімаючи голову, щоб звук поширювався далі. Подія розповідає людям про складні методи спілкування вовків та їхню важливість у підтримці екологічного балансу. Культурний вплив Вовки займають центральне місце в культурних наративах, символізуючи як жахливі, так і благородні риси. Вони були супутниками богів у грецькій та римській міфологіях і надихали незліченну кількість творів мистецтва, пісень та історій. Зв’язок між вовками та місяцем також породив міф про перевертнів, збагативши культурний фольклор. Як святкувати Всесвітнє виття в місячну ніч Влаштуйте вечір виття. Зберіть друзів і родину, переодягніться в костюми тварин і вийте під улюблені мелодії. Знайдіть найближчий концерт і вийте разом з натовпом. Знайдіть місце, де можна подивитися на зірки і вити на місяць. Спечіть місячні пироги (прикрасьте їх півмісяцями, зірками і хмарами) або місячно-зіркове печиво. Всесвітнє виття в місячну ніч – це не просто подія, це поєднання навчання, святкування, роздумів і формування природоохоронної свідомості. Це унікальна можливість заглибитися у світ величного вовка, зрозуміти його справжню природу і зробити свій внесок у значущу справу.

#поезія Я іду на запросини осені в сад, де духмяні чаї на настояних травах, виноградні де грона висять, мов каскад, і де сонце лаштує осінні забави. Зустрічає красуня у золоті вся. Як же осінь на скрипці мелодію грає! Входить музики в серце ця вічна краса, й ніжним трепетом тіло моє пробирає. Вальс Шопена осінній мене закружляв, тихо слалося листя під ноги, хтось за плечі так ніжно мене обійняв, і сплелися умить дві дороги. М_А_Л_Ь_В_А

СИЛА НАДІЇ У тінях тривог завмирає душа, І в сутінках вже непомітні вогні. Та крок — і стихають кошмари нічні, Зникає у темряві чорна межа. І я, попри біль трепетливий та страх, На помацки йду в обіймах туману, На поклик чуттів, слідами обману, Стежками, дорогами в мареннях, снах. Хоч гріх намагається душу схилить, Неначе стискає в облуднім ярмі, Та розум знаходить ідеї нові, Коли настає невідомості мить. І серце заб'ється в нерівний набат, Як туга з небес грозою спадає. Коли вже здається, що шляху немає, Надія стає порятунком без втрат. У дії народиться дух бойовий, Де сумнів слабкий, а надія міцна, Нарешті впаде у вагання стіна І голос в душі зазвучить як новий. Автори: Мирослав Манюк Ю.С. 16.10.2025 – 19.10.2025

Комітет Ради підтримав законопроект про податок на OLX, Uklon, Uber, Bolt, Glovo, Prom, голосування – 21-24 жовтня. ▪️10% податку вводять для співробітників торгівлі, таксистів, репетиторів, ремонтників, орендодавців та фрілансерів, які отримують дохід через цифрові платформи без ФОП; ▪Платформи спочатку зніматимуть з вас податок, відправлятимуть гроші до бюджету, а потім, якщо сума продажів за рік у вас менше 2000 євро, необхідно буде запросити повернення коштів та чекати на зарахування, заявила нардеп Южаніна; ▪️Платформи мають зареєструватися у податковій до 1 квітня 2026 року, збирати та передавати дані користувачів, а банки – розкривати призначення платежів та номери рахунків. https://t.me/Ukraineaboveallelse

#ШІ #ліричний_нарис #ода_природі Репетиція Тиші Осінь. Вона не приходить — вона перетікає, як витончений, густий сироп, що повільно огортає світ. Вона не є простою зміною календарних дат; це стан душі, вистражданий дозвіл на спокій, на інтроспекцію, на ту особливу, крихку меланхолію, яка не руйнує, а натомість – вивільняє простір для світла. Це пора року, коли природа, втомлена від бучної літньої опери, починає свою сольну партію, зіграну на струнах печалі, але виконану з такою філігранною майстерністю, що від неї перехоплює подих. Осінь — це елегантна дама, що неквапно скидає свої шовкові, зелені шати, замінюючи їх на парчу візантійського золота. Вона — золоте знеболювальне для літніх ран, розчарувань і недосконалих обіцянок. З кожним опалим листом повітря стає прозорішим, немов знімається шар пилу з поверхні світу, і ми нарешті бачимо речі у їхній оголеній, бездоганній суті. Пройдіться осіннім лісом. Тут не листя, а візерунок, витканий зі сновидінь. Кожен клен чи береза — це художник-абстракціоніст, який залишив свій останній, найяскравіший шедевр. Вони дарують нам не просто відтінки жовтого: це мідь, розплавлена на вогні згасаючого дня, це колір старого коньяку, що набрав сили у дубовій бочці часу, це шафран, змішаний із золотом іржі. Листя, що падає, — це не смерть, а трансформація: кожен лист є остання, найдорожча монета, кинута у бездонну скарбницю землі, що забезпечить весняне відродження. Коли Ви ступаєте по цьому килиму, кожен шелест — це крок часу, що несе відбиток кожної минулої секунди. Це тихий годинник, що нагадує про плинність, але робить це так ніжно, що смуток перетворюється на естетичне задоволення. Змінюється не лише візуальний, а й ароматичний ландшафт. Повітря стає густим, майже оксамитовим. Воно пахне гіркотою дубової кори, що промокла під ранковим дощем, солодкістю ферментованих, гниючих яблук, які не встигли зібрати, і терпким, обіцяним димом від перших багать, що розпалюють, щоб зігріти душу. Цей запах — це ностальгія, що має матеріальну, відчутну форму. Він проникає глибоко, викликаючи образи з минулого, які були настільки приховані, що Ви забули про їхнє існування. Це як несподіваний привіт від забутої дитячої мрії. А вода… Річки та озера стають дзеркалом для печалі неба. Вони втрачають свою літню, грайливу прозорість, стаючи важкими, інертними, ніби чекають інструкцій від космосу. Їхня поверхня — витончений, матовий кришталь, що затамував подих, очікуючи на перший, обережний удар морозу. По ній пливуть хмари, відображаючи небо, яке стало низьким, свинцевим, але в якому все ще можна побачити крихітні, неймовірно яскраві проблиски небесного сапфіру, що сяють, як нагадування про вічну весну. Хмари, ці масивні, ватяні кораблі, тепер пливуть не до літніх портів радості, а до невідомих гаваней зимового сну. І ось приходить туман. Він — це дихання вічності. Це поезія, написана молоком на світанковій папері. Він стирає межі між реальністю і спогадом, між деревом, яке є, і деревом, яке було. Туман перетворює звичайний парк на фантасмагорію, де кожен силует — це архетип, де кожна лавка — філософський причал. Це мить, коли світ зізнається у своїй ілюзорності, дозволяючи нам повірити, що за наступним молочним завісою можна зустріти свою юність. Осінь дарує нам рідкісну можливість спостерігати за малими життями, які готуються до великої паузи. Гнізда, покинуті птахами, висять на гілках, як архітектурні шедеври покинутого щастя. Вони — порожні, але не мертві, лише законсервовані до наступного сезону. Тонкі, срібні філіграні павутини розтягнуті між гілками, створені не для лову комах, а ніби для вловлювання світла — останнього, розсіяного, безпосереднього світла. Для ліричного "Я" осінь — це час інтроспекції, час, коли митець нарешті отримує дозвіл на печаль, щоб очистити свій внутрішній простір. Це не час для активних дій, а для дегустації почуттів. Роздуми про плинність часу стають не гнітючими, а навпаки, елегантно заспокійливими. Ми приймаємо, що краса має свою кульмінацію і своє завершення. Це смуток не як руйнування, а як вишукане, ідеальне очікування. Осінь — це остання, найяскравіша спроба втримати колір перед білою капітуляцією. Це прощальний бал, де кожен рух листка, кожен промінь сонця, що ковзає по мокрій корі, є танцем на межі небуття. Але у цій елегії є глибока, безмовна обіцянка. Осіння земля — це постіль, яку ретельно готують для сну, дбайливо застеляючи її різнокольоровою ковдрою. Ніжність осені полягає саме у її безумовній згоді з необхідністю змін. Вона не бореться з неминучим, а перетворює його на мистецтво. Коли Ви вдихаєте осіннє повітря, Ви вдихаєте чисте почуття. Це не смуток, а катарсис. Це особливе, очищене відчуття життя, яке дає сили чекати нової, яскравої весни. Осінь є доказом того, що завершення може бути бездоганним. І в цій бездоганності ми знаходимо справжній, тремтливий спокій.

#ШІ #лірика #проза Туман над Дніпром Жовтень 2025 року. Дніпро дихав прохолодою, важкою, вологою, такою, що проникає крізь старий вовняний светр. Олекса, 83-річний чоловік, обережно сів на лавку Січеславської Набережної. Свідомість була як річка: поверхня спокійна, але під нею — вир течій, спогадів, несподіваних вирів. Він поправив кепку. Сьогодні була річниця їхньої першої зустрічі. З Галею. Він дістав із кишені залишки вчорашньої булочки. Хтось може сказати, що він годує диких качок, але насправді він просто віддає шматочок свого тепла. Галя завжди сварила його за це: "Олексо, ти їм забагато кришиш! Вони ж дармоїди, нехай самі собі шукають!" Її сміх. О, цей сміх. Він був як дзвіночок на вітрі, завжди чистий, завжди на межі щирої радості. Тепер навколо лише тиша, яка роз'їдає душу. Але це — її тиша. Вона залишилася тут. Вона перестала сміятися, коли прийшов той перший, жорстокий ранок лютого 2022 року. Залишився лише дзвін. Дзвін сирен, дзвін у вухах, дзвін у серці. Навіть зараз, через роки, він відчуває на своїй руці те легке, тепле стискання її долоні — останнє, що вона зробила біля вікна їхньої квартири, коли обірвалося її життя. Олекса заплющив очі. Річка його пам'яті потекла назад, до витоків, де пахло мокрим пилом і свіжим вапном. Кінець 40-х, початок 50-х. Дитинство у руїнах. Вони грали в "салки" біля відбудованого Мосту, що височів, як свідок минулої трагедії і майбутньої надії. Дніпро (тоді Дніпропетровськ) був містом, що заліковувало рани. Вони, діти, були золотим поколінням, що народилося між жахом і світлом. Голосно, спільно, з однією на всіх іграшкою. Але справжнє світло прийшло у шістдесятих. Він був студентом, молодим, енергійним, повним нерозтрачених сил. Вечір у Парку імені Шевченка. Там він і зустрів її, свою Галю, з косою, чорною, як південна ніч. Вони танцювали під тихий, ліричний український вальс, що звучав із старого патефона. Не було ніяких "Бітлз", але була мелодія, що огортала їх, як м’яка ковдра. Її очі, великі, карі, були тоді, і залишаються для нього тепер, як дніпровська вода у штиль — глибокі й прозорі. «Ти, Олексо, як той Дніпро — тихий, а всередині — течія, що знесе будь-які греблі», — сказала вона йому тоді, і він досі пам’ятає тремтіння її голосу. Вони прожили разом шістдесят років. Народили сина. Максим. Він став військовим хірургом. Замість того, щоб оперувати апендицити, тепер він зшиває тіла, розірвані війною. Олекса згадав його дзвінок із фронту: короткий, сухий, але в кінці — "Тато, тримайся. І мамі привіт. Ми тут, щоб ви спали". Син знав, що Галі вже немає, але завжди говорив про неї у теперішньому часі. І це було його особисте, професійне знеболююче. А потім Оленка, онука. Її він бачив частіше. Вона, як і мати, була рушійною силою. «Дід, мені потрібна твоя машина! Завезу хлопцям буржуйки». Волонтерка. Вона успадкувала енергію Галі, її невгамовність. Навіть у найстрашніші часи онука приносила йому відчуття нового, впертого життя, яке неможливо зламати. Вони з Галею виростили стійкість. І це його єдина розрада. Олекса підвівся, його старе тіло застогнало, але дух був незламний. Він повільно пішов до центру міста. Ноги самі вели його до Алеї пам'яті — місця, де на стендах виставлені обличчя молодих, сміливих, вічних. Він зупинився. Зняв кепку, оголивши сиву, рідку голову. Обличчя молодих хлопців і дівчат дивилися на нього з фотографій: Їхнє життя, як і життя його Галі, обірвалося несподівано. Олекса зробив глибокий, тремтячий вдих і ледь чутно, щоб не потурбувати їхній спокій, прошепотів: «Дякую вам, діти. Дякую. Ви втримали Дніпро. Втримали її місто. І тепер я тут можу згадувати, а не тікати. Спочивайте». Його біль за Галю, що був схожий на крижаний уламок, на мить змішався з відчуттям гордості та пошани, ставши не таким гострим. Він вийшов на вулицю. Хмари, важкі й сірі, які тримали місто в полоні суму цілий день, почали розходитися. І раптом, як промінь надії, що завжди пробивається крізь туман, спалахнуло сонце. Теплий, густий, осінній промінь ліг на його обличчя, зігріваючи зсередини. Олекса побачив молоду пару, що йшла, тримаючись за руки, і сміялася, так само безтурботно, як вони з Галею колись. Життя не зупинилося. Він зрозумів: Галя не зникла, вона залишилася у місті, у цій воді, у цьому вальсі, у стійкості Максима та невгамовності Оленки. Їхнє кохання, як і сам Дніпро, витримало все. Він дістав із кишені стару мідну монетку — ту, що приносила їм удачу ще з 60-х, його "квиток на наступну зустріч". Він кинув її у воду. Ні, не на удачу, а як запоруку вічної присутності. Олекса випрямився. Він відчув цей трепетний позитив, що пронизував його: він ще мав сили жити за двох, і його пам’ять була не просто скорботою, а священним місцем. Він впевнено ступає на тротуар, дивлячись на обрій. Надія була його останнім, найміцнішим вальсом.