#ШІ #детектив Скарб Кромвеля Артур Пендлтон подивився на кішку. Велика, руда, вгодована, вона сиділа на його столі, наче володарка світу, і, здавалося, зі співчуттям дивилася на його клієнтку — пані Елмвуд. — То ви хочете сказати, — Артур делікатно поправив свої окуляри в тонкій оправі, — що Міссіс Маффін зникла безслідно під час полуденного чаю? — Саме так, містере Пендлтон! — схлипнула пані Елмвуд. — Я відвернулася, а коли повернулася... лишилася лише її іменна порцелянова мисочка! — Жахливо, — сухо прокоментував Артур. — Я працюю з мільйонами, а не з мілками. Гадаю, Міссіс Маффін просто вирішила, що їй потрібен новий пейзаж. Двері його скромної контори на Бейкер-стріт відчинилися, і на порозі виник Сер Роджерс, директор Музею Вікторії та Альберта (V&A). Його обличчя було неприродно фіолетового кольору. — Пендлтон! Ви повинні мені допомогти! «Кістяк Кромвеля»! Його викрадено! Зник! — О. «Кістяк Кромвеля»? Срібний ланцюг? Це вже цікавіше. Сер Роджерс, розповідайте. Сер Роджерс, важко дихаючи, провалився у крісло. — Це сталося цієї ночі, між другою та третьою ранку. Вітрина! Електронний замок, армоване скло! Замок виявився... відімкненим. Жодного зламу. Камери зафіксували лише коротку, на п’ятнадцять хвилин, «світлову аномалію». Експонат просто випарувався! Артур нахилився до нього. Іронія зникла, поступившись місцем гострій увазі. — Це не фокусник-невдаха. Вже за годину Артур Пендлтон стояв у Музеї Вікторії та Альберта. Зала виглядала недоторканою, поліція шукала інсайдера. Артур обійшов вітрину, не шукаючи відбитків. Він провів рукою по товстому склу і зупинився. — Інспекторе, ви не бачите цього? — Що саме? — Подряпина. Або, точніше, ледь помітний слід. Наче хтось використовував... алмазний гравер. Не для того, щоб зламати, а щоб позначити. І, між іншим, хто з техніків користується дорогим квітково-деревним парфумом? Кемпбелл пирхнув. Артур Пендлтон відійшов від вітрини. Точний злом, ніякого шуму, запах дорогого жіночого парфуму, слід від ювелірного інструменту, "світлова аномалія". — Це не зломщик, інспекторе. Це балерина. Дуже вміла балерина. І вона прийшла не пограбувати, а забрати. Артур Пендлтон звернувся до своєї інформаторки, "Вайолет". — "Кістяк Кромвеля", кажеш? — Вайолет потягнула вино. — Це не піде на чорний ринок. Його одразу впізнають. Ти говориш про... Кішку з Віздому. Вона невловима. Спеціалізується на сріблі XVII століття, обирає експонати, які, на її думку, "недооцінені". Вона не продає. Вона колекціонує. І щоразу, коли вона працює, відчувається легкий аромат... її парфуму. — Електромагнітний імпульс, — пробурмотів Артур. — Це пояснює "світлову аномалію". Я знайду її за її естетикою. Детектив дослідив архіви музею і знайшов статтю, що критикувала експозицію ланцюга. Авторка: Евеліна Вуд. Доктор Евеліна Вуд, історик мистецтв, фахівець із срібних виробів англійського бароко. У статті вона писала: "Такий важливий символ, як «Кістяк Кромвеля», не повинен бути у цій... 'темниці' зі скла. Він заслуговує на місце, де його історія заговорить". Артур Пендлтон заглибився в історію Кромвеля. Ланцюг був символом його прихильників, які збиралися у таємному місці — старій неоготичній Бібліотеці історії Англійської революції. Пізно ввечері Пендлтон був там. У читальній залі, освітленій лише однією настільною лампою, сиділа Евеліна Вуд. На столі лежав «Кістяк Кромвеля». — Я знав, що ви тут, міс Вуд. Або, як точніше, міс «Кішка з Віздому». І я знав, що цей ланцюг буде тут. — Містер Пендлтон, — Евеліна підняла очі. — Я знала, що прийдете ви. Я використала портативний EMP-генератор. Короткий імпульс, і електронний замок вважає себе... відімкненим. Я лише звільнила його, щоб помістити сюди. — Приємно чути деталі. Ви ж знаєте, що я мушу вас заарештувати? — Я очікувала, що ви приведете інспектора Кемпбелла. — Я не такий примітивний. Я прийшов запропонувати угоду. Ви повернете його. А я скажу, що «Кістяк Кромвеля» знайшовся завдяки моїм розслідуванням. Вам не потрібна слава злочинця. Вам потрібна лише повага до експоната. І якщо ви будете співпрацювати, ви маєте зникнути. Назавжди. І перестати красти. Евеліна глибоко вдихнула і кивнула. — Добре, містере Пендлтон. Я приймаю. Бо знаєте, що найстрашніше? Цей ланцюг дійсно краще виглядає в музеї. Я не егоїстка. «Кістяк Кромвеля» було повернено. Сер Роджерс вручав Артуру Пендлтону чек. — Ви геній, Пендлтон! Як ви його знайшли? — Звичайна рутина, Сер Роджерс. Я просто знайшов місце, де він почувався... вдома. Артур відмовився від публічності, але попросив перерахувати частину його гонорару на потреби тієї самої Бібліотеки історії Англійської революції. Він сидів у своїй конторі. Повернулася пані Елмвуд. — Містере Пендлтон! Я знайшла Міссіс Маффін! Вона була на складі, поїдаючи скоуни! — Я радий за неї. І за скоуни. Артур налив собі чай. Він знав, що Евеліна не зупиниться. Просто тепер вона буде діяти ще витонченіше. Жінки-злочинці — вони завжди найцікавіші. Це була не перемога, а лише витончена, інтелектуальна нічия.

#виставки Виставка Дмитра Нагурного "Київська фреска". З 31 жовтня у Галереї Portal 11 стартує виставка "Київська фреска" видатного українського живописця, графіка та монументаліста Дмитра Нагурного (1946–2019). Виставка презентує Київ не як конкретний пейзаж, а як духовний простір, що відображає напруження між історією, сучасністю та особистим досвідом митця. У живописі Нагурного відчутний потужний вплив монументального мистецтва, який він переносить у камерний формат полотна. Художник відтворює довершені архітектурні форми Софії Київської та Андріївської церкви, перетворюючи їх на символи духовного простору міста. Його творчість поєднує риси гіперреалізму, оп-арту, сюрреалізму й абстракції, зберігаючи головною духовну глибину і внутрішню гармоніку форми. Виставка триватиме до 7 грудня 2025 року за адресою: м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 11. Вхід вільний

#світ Водоспад Райнфаль (Rhine Falls). Потужний водоспад на Рейні у Швейцарії. Є одним із найбільших водоспадів Європи. Незабутні враження від бурхливої води та навколишніх пейзажів. Влітку можливі прогулянки човном.

#виставки Відкриття виставки "Харків'яни. Асхат Сафаргалін. Петро Шигимага". 30 жовтня о 17:00 Музей сучасного мистецтва України запрошує на унікальну виставку "Харків'яни. Асхат Сафаргалін. Петро Шигимага". Нова експозиція присвячена двом класикам харківської школи — Асхату Сафаргаліну (1922–1975) та Петру Шигимазі (1917–1999). Майже 80 робіт із фондів музею — пейзажі, жанрові композиції, натюрморти — запрошують у ліричну подорож світом академічного живопису. Ви зможете побачити оптимістичні пленерні пейзажі Сафаргаліна та камерні твори Шигимаги, де кожна пора року оживає в натюрмортах і пейзажах. Ця виставка — співзвуччя творчих пошуків митців одного покоління, що демонструє силу харківської академічної традиції. Більшість робіт експонуються вперше. Виставка триватиме до 14 грудня 2025 року за адресою: м. Київ, вул. Євгена Коновальця, 44а

#дати Сьогодні, 30 жовтня, ми відзначаємо 200 років від дня народження видатного українського художника і педагога — Дмитра Івановича Безперчого (1825–1913). 🎨 🌟 Майстер, що зростив геніїв Дмитро Безперчий — це постать, яка поєднує в собі блискучий талант живописця і жертовну відданість педагогічній справі. Народившись у сім'ї кріпаків, він завдяки таланту та щасливому випадку отримав волю і зміг навчатися в Імператорській академії мистецтв у Санкт-Петербурзі. Його наставником став сам Карл Брюллов, учень якого Безперчий вважався одним із найобдарованіших. У стінах Академії він отримав звання «вільного художника» історичного та портретного живопису. Тут він міг зустрічатися і з Тарасом Шевченком, який також навчався у Брюллова. 🖼️ Художник ілюстрацій та побутових сцен Творчий доробок Безперчого охоплює академічно досконалі портрети, пейзажі, релігійний живопис, але особливе місце займають ілюстрації та жанрові сценки. Він був одним із перших українських митців, хто звернувся до зображення сільського життя. Його роботи, як-от «Сватання на Гончарівці» (за п'єсою Квітки-Основ'яненка), стали важливим внеском у розвиток національного мистецтва. Варто зазначити, що він був першим ілюстратором повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба». Згодом він багато працював аквареллю, віддаючи перевагу її світлим і прозорим тонам. 👨‍🏫 Наставник на п'ятдесят років Проте сам Дмитро Іванович найбільше цінував не свої картини, а свою педагогічну місію. Повернувшись до України, він майже 50 років присвятив викладанню малювання — спочатку в Ніжинському ліцеї, а потім, з 1850 року, у середніх школах Харкова. Його заслуга перед українським та світовим мистецтвом неоціненна, адже саме він розгледів і допоміг сформувати основи для подальшого розвитку цілої плеяди видатних художників, серед яких: * Сергій Васильківський * Генріх Семирадський * Петро Левченко * Михайло Ткаченко Як згадував Генріх Семирадський, принципи, які йому дав Дмитро Безперчий, «робили можливим одночасно розвиток уяви й техніки, і вимагали паралельної вправи в рисункові, в малюванні та в композиції». Дмитро Безперчий прожив довге життя, віддане мистецтву і наставництву. Його творчість та педагогічна спадщина є нагадуванням про те, як важливий внесок може зробити одна людина у розвиток багатьох талантів.

#ШІ #ліричний_нарис Акцент рудої осені Я дихаю охрою. Не легенями, ні, я дихаю нею самою душею, кожною фіброю вразливого, іноді надто чутливого нутра, яке чомусь вирішило бути судиною для мистецтва. Осінь – це не просто зміна календаря, це оголення. Це час, коли світ скидає літні, крикливі, надто насичені маски, і залишається зі мною наодинці, тихий, вологий, вкритий мідною патиною і присмаком ледь помітної, але неминучої втрати. Літо – це галас, це сонячний удар, що притупляє гостроту сприйняття, це буйство, яке не потребує мого втручання. Воно існує самодостатньо. А от осінь... Осінь – це завжди запрошення до діалогу, шепіт, який вимагає не просто уваги, а співучасті. Вона провокує мене на глибину, змушує рукав мого сірого светра бруднитися фарбою, а пальці – тремтіти від надміру відтінків, які раніше здавалися мені неіснуючими. Цей період, від першого жовтого листа, що прилипає до мокрого асфальту, до першого морозу, що стискає землю в крижаних обіймах, є моєю справжньою майстернею. Мене цікавить не краса, а смак. Смак сирої землі, присмак старого, але затишного, присмак тіні, що стала довшою і драматичнішою. Моя вразливість у цей час – це не слабкість, це інструмент, що загострюється, як лезо ножа. Я починаю бачити не просто колір, а його історію, не просто світло, а його меланхолійну філософію. Я стаю не художником, а перекладачем цієї сезонної туги і краси. Я вийшов із майстерні з відчуттям незавершеності. Полотно на мольберті – біле, наче саван, що чекає на душу. Я прагнув цього року чогось іншого, ніж типового осіннього пейзажу. Мені не потрібен був черговий «золотий парк». Мені потрібен був акцент, точка, що конденсує всю цю велику й повільну скорботу та ніжність осені в один погляд, в один силует. Я пройшовся міськими вулицями, подихав холодною вихлопною сумішшю і вологою. Величні, але порожні парки, де листя падає з очікуваною драматичністю, не дали мені потрібного імпульсу. Вони були занадто правильні, занадто багато говорили про себе. Я повернувся до свого двору, до сірої, типової багатоповерхівки, де навіть старі радянські гойдалки виглядали знесилено. І тут, серед цього бетону, потворних графіті та припаркованих авто, я спіткнувся. Я спіткнувся об тишу. Тиша, яка була не порожнечею, а очікуванням. На ланцюгах скрипучої дитячої гойдалки, якій давно час на ремонт, сиділа Вона. Незнайомка, років, мабуть, двадцяти п'яти. Вона не просто сиділа, вона була частиною цього двору, і водночас, його повним запереченням. Її руде волосся, не яскраво-вогняне, а приглушене, як окислена мідь, спадало на плечі, що потонули у безрозмірному, пухкому светрі кольору старої троянди. Цей светр на її тендітній фігурі був метафорою самої осені: велика, тепла, але така вразлива. Вона читала. Книга була товстою, її палітурка – невизначено-темною. Її обличчя, схилене над текстом, було чистим і замисленим, а ледь помітна посмішка чи тінь суму в кутиках губ робила її замріяним меланхолійним янголом осені. Вона не дивилася навколо, не помічала світу. Вона була у своєму тексті, на своїй гойдалці, в оточенні голого гілля та потьмянілих фарб. Вона була Акцентом. Тим єдиним, гострим і ніжним мазком, що міг урівноважити всю цю сірість і зневіру міського ландшафту. Мене вдарило усвідомлення: ось моя осінь. Вона не в лісах, а в погляді цієї дівчини, у поєднанні її рудого волосся з холодною сталевою гойдалкою. Це було не природне, а людське, емоційне багряне. Я кинувся назад. Не за фотоапаратом, а за мольбертом, за фарбами. Я знав, що це буде портрет, але це буде й пейзаж. Не просто обличчя, а обличчя, обрамлене осіннім двором, що стає емоційним тлом. Я обрав найшвидшу техніку, щоб вловити момент, поки вона не зникла, не встала, не підвела очей. Полотно, що чекало на мене, було швидко прикріплене до мольберта. У мене не було часу на етюди, на вивірене змішування фарб. Все робилося інтуїтивно, на смак. Гостре відчуття міді, що я відчував, стало для мене кольором її волосся. Я змішав умбру палену з карміном і краплиною жовтої охри. Це був колір, що жив, а не просто існував. Її светр – суміш сірого Пейна з ультрамарином та титановими білилами, щоб надати цій об'ємній тканині відчуття пухкої м'якості, тієї самої, яка здавалася мені прихистком від вітру. Я працював, як одержимий. Пензель вів мене. Я більше не думав про композицію, я її відчував. Руде волосся, що вловлювало останнє тепле світло дня, ставало моїм центром, моїм єдиним джерелом тепла на полотні. Я кидав тіні на обличчя, використовуючи найтонші відтінки фіолетового, щоб підкреслити меланхолію, що читалася в її спокої. Я малював не риси обличчя, а її замріяність, її відстороненість, її тендітну, але сильну присутність. Кожен мазок був шепотом, спробою зафіксувати цю випадковість, цю ідеально-недосконалу гармонію. Її рука, що тримає книгу, здавалася такою легкою і витонченою, немов пташине крило. Навколо неї я створював розмитий фон: сірі стіни будинку ставали простором, що поглинав звук, а гойдалка – віссю, навколо якої оберталася моя увага. Це не була картина, це було осіннє зізнання, переведене на мову олії. Я відчував, як внутрішня напруга, що стискала мене тижнями, повільно витікає через кінчик пензля, залишаючи мене порожнім, але неймовірно наповненим. Вона не підвела голови. Вона продовжувала читати. Вона дозволила мені, не знаючи того, висловити себе. Останній, ледь помітний мазок на обкладинці книги, що надавав їй матовості. Я відступив. Це було готово. Не ідеально, але правдиво. Я відчув, як серце починає битися сильніше, знову повертаючись до ритму реального світу. Вона сиділа все там же. Я обережно зняв полотно. Вирішив підійти. Це був акт, що вимагав від мене більшої сміливості, ніж тижнева робота. Підійшов повільно, з полотном у руці, і відчув себе не художником, а підлітком, що соромиться. – Вибачте, що перериваю... – голос мій прозвучав незграбно, майже сором’язливо. – Я... Я не міг не... Вона нарешті підняла очі. Її погляд був чистий, без тіні роздратування, лише легке збентеження. Вона поклала книгу. – Не могли що? – запитала вона тихо, але без подиву. Я мовчки простягнув їй полотно. Портрет. Її, на цій гойдалці, з цим світлом, що робить її волосся акцентом рудої осені. Вона мовчала довго, дивлячись на картину. На обличчі з’явилася неймовірна гамма емоцій: від здивування до ледь помітної, ніжної усмішки. Здавалося, вона вперше побачила себе через мої гострі, осінні відчуття. – Це... це справді я? – прошепотіла вона. – Вибачте, я навіть не помітила. Але чому... чому ви... – Ви – ідеальна осінь, – просто сказав я, відчуваючи, як обличчя спалахує рум’янцем. – Ви не в парку, а тут, у цій сірості, і це зробило вашу присутність... нестерпно важливою. Це ваш портрет на фоні осіннього міста. Хотів би подарувати. Вона кивнула, збентежено, але щиро. – Я згодна, звичайно. Це найкращий комплімент, який я коли-небудь отримувала. Ми поговорили недовго, про книги, про світло, про те, як швидко минає вересень. Її голос був низьким, як мелодія, що грає на скрипці в тумані. Я не питав імені, вона не питала мого. Це було неважливо. Важливо було те, що творчість завершилася актом дарування, актом людського зв'язку. Я розвернувся і пішов. Йшов додому з порожніми руками, але з наповненою до країв душею. Це був той самий творчий комфорт, якого я прагнув – відчуття, що ти щойно переклав шепіт Всесвіту на мову, яку зрозуміла інша людина. Осінь дала мені не тільки натхнення, а й історію. І цю історію я віддав її власниці. Тепер полотно житиме там, де воно й народилося – у чиїйсь тендітній реальності. А я залишився з гострим смаком цього моменту. І цього мені достатньо.

Барвиста осінь, золота й пригожа. В ній розмаїття кольорових гам. Вона на дивну й мудру казку схожа, Оновлює щодня пейзажі нам. Відтінки у пейзажах тих тепленькі: Червоні, жовті диво-кольори. Ще й сонечко сміється золотеньке, Оранжеве проміння шле згори.

#мистецтво Йосип Білополий (1910-1984) Пейзаж 1970

Водоспад Суда Водоспад знаходиться на висоті 1300 метрів над рівнем моря і має висоту 25 метрів. Водоспад розділяється на дві частини, утворюючи подвійний водоспад, води якого впадають в річку Аспри Гура. Доріжка, що веде від села до водоспаду, проходить через густий ліс з рідкісними рослинами і орхідеями. По дорозі відкривається гарний вид на вершини і це один з найкрасивіших гірських пейзажів Греції. Район навколо водоспадів один з найдикіших в Греції, де можна зустріти безліч диких птахів і звірів. Тут мешкають такі хижі птахи, як беркут, орел-змія, оса, яструб, сокіл-сапсан, яструб, сова, пугач та інші птахи, такі як куріпки, лісові голуби, чорні дятли, зелені дятли, зубчасті дятли, чорнозобики, ворони та інші. Джерело https://psahno.com/uk/places/vodopad-suda #арта #трикала #греція #водоспад #водоспадигреції #цікавімісця #яннина #гори #відпочиноквгорах #відпочинокнаприроді #подорожпогреції

19 жовтня 1854 року народився Сергій Васильківський, живописець козацького роду. Його дід чумакував, а батько був писарем. Васильківський подорожував Україною, створюючи неймовірні пейзажі та картини на козацьку тематику. Понад 10 років він жив та навчався за кордоном. Там відвідав найвідоміші європейські художні музеї. 1900-го разом із Олександром Самокишем ілюстрував альбом "Із української старовини" із текстами Дмитра Яворницького. Васильківський написав серію акварелей історичних діячів. Перед смертю він заповів Музею Слобідської України понад 1300 своїх творів. Більшість цих робіт загинула під час Другої світової війни. Мріючи про національний художній музей у Харкові, він залишив значну суму грошей для цієї справи. 🕯Помер Сергій Васильківський 9 жовтня 1917-го. Він так і не прийшов до тями після інсульту.