#музеї 🚗РЕТРО ГАРАЖ🏎️ 🚨Ретро Гараж у Львові — це музей та експозиційний простір, присвячений історії автомобілів та транспорту минулого століття. 🥃Тут зібрані класичні авто, мотоцикли, велосипеди та технічні артефакти, які дозволяють відчути атмосферу минулих десятиліть. 🤎Музей показує як радянські легендарні автомобілі («Жигулі», «Волга», «Москвич»), так і західні ретро-моделі початку XX століття. 📍У «Ретро Гаражі» часто проводять тематичні виставки, майстер-класи, зустрічі автомобільних клубів та фотосесії. 🚘Львівський Ретро Гараж не просто музей — це живий простір для поціновувачів класики, де можна провести час, зробити яскраві фото та навіть поринути у справжню автомобільну атмосферу минулого.

#музеї Музей морського флоту України — це музей, присвячений історії українського торговельного флоту та суднобудування. Первісно він знаходився в будівлі Англійського клубу, зведеній у 1842 році. Музейна колекція включає близько 70 тис. експонатів: моделі суден, навігаційні прилади, документи, мапи, морські якорі віком понад 900 років та мистецькі твори мариністики. Особливою окремою експозицією є музей якорів біля Морського вокзалу, де представлені різні типи — від коромислових до багатолапих кішок, що використовували ще вікінги. Музей пережив кілька пожеж (2005, 2015, 2016), через що частина експонатів була втрачена, але колекцію вдалося зберегти й перемістити: зараз музей працює в приміщенні Одеського морського порту імені Ф. де Воллана. Це місце цікаве не лише для поціновувачів морської історії, а й для всіх, хто хоче побачити рідкісні морські артефакти та дізнатися про розвиток українського флоту.

Для чого жінкам чоловіки? Справа в тому, що в них теплі долоні, а в нас – холодні пальці. Зате у них холодний розум, а в нас теплі серця. Вони сильні і можуть підняти нас. Тільки не завжди можуть підтримати. Одного разу вони обов’язково зрозуміють (хоча б на хвилину), що кращих за нас – немає. Що не заважає їм скручувати в’язи, задивляючись на інших жінок. Вони мають принципи. Або думають, що мають, виявляючи принциповість у дрібницях, і відступаючи у найголовнішому... Іноді вони миють посуд. Червоний день календаря... Вони вищі за нас і можуть дістати книжку з верхньої полиці. Коли вдома немає стільців... Вони віддають нам їхні найкращі футболки. В той час, як ми віддаємо їм серця. Не знаю, чи найкращі... Які є.... Коли вони кажуть: „Я кохаю тебе”, здається, що ти є. А коли кажуть “Я втомився, дай мені спокій”, хочеться, щоби тебе взагалі ніколи не було. Вони вміють інсталювати Windows. Без коментарів. Вони знають і навіть можуть пояснити, що коли людина одна, вона – людина. Так, вони взагалі люблять пояснювати те, що насправді не має ніякого значення! Вони пробачають нам наш фемінізм, хоча ми, зауваж, їм узагалі нічого не пробачаємо. Вони пробачають нам фемінізм приказкою „Курка – не птаха, баба – не людина...” Вони цілують нас в чоло, коли не можуть залишитися. І тоді тобі здається, що ти – покійниця. Вони думають, що є речі, які ми ніколи не збагнемо, і лише тому ми все розуміємо. Вони просто не хочуть визнати, що на багатьох речах ми розуміємось краще, ніж вони. Вони з маніакальною настирливістю хочуть платити за нашу каву, хоча й самі вже давно не розуміють, чому. Прекрасно розуміють. Їм просто подобається, коли жінка хоч в чомусь від них залежить. У них з очей течуть сльози, коли дме сильний вітер. У них сухі очі, коли ти ховаєш своє кохання. Вони ходять по магазинах, коли йде дощ. Як в музей – на екскурсію. Вони хочуть мати наші фотографії. Вони пам’ятають про нас зовсім не те, що ми – про себе. Якщо вони взагалі пам’ятають про нас, це вже велике щастя! Вони не бачать причин для нашої дієти. Говорячи: „Та нащо це тобі? Ти просто схильна до повноти і нічого тут вже не вдієш... „ Вони мовчать, коли ми говоримо дурниці. Хоча коли ми кажемо що-небудь розумне, вони теж мовчать. А найгірше – вони мовчать, коли слід сказати головне, кричати про найголовніше “Я тебе кохаю!”. Вони краще знають: може через сто років, може, з якихось інших планет, але вони зателефонують. І знають також, що нас не буде вдома. Вони не помічають зіпсований макіяж. Але мимохідь можуть зронити „Якась ти бліда, аж зелена – хіба з’їла щось?” після того, як ти всю ніч провела у ванні, бо вагітна і тебе нудить... Вони... Вони просто є. І це чудово! А що менше ми думатимемо над тим, навіщо вони нам, то для нас усіх краще. Бо інакше в один далеко не прекрасний день чоловіки можуть всерйоз замислитися над питанням: „А для чого їм жінки?!”. Я не кажу, що вони ідеальні, але без них наше життя було б не таким цікавим. А що ви думаєте з цього приводу? Що без них у нас взагалі б не було життя!

#заходи #музика #особистості Пісня буде поміж нас: Володимир Івасюк та його «Червона рута». До 55-річчя створення легендарної пісні «Червона рута» запрошуємо на музичний вечір, присвячений творчості Володимира Івасюка — митця, чия музика стала символом української душі 👇🏻 🗓️ 24 жовтня (п’ятниця) о 16:00 📍 Київ, музей театрального, музичного та кіномистецтва України У програмі — найвідоміші пісні композитора у виконанні: • Заслуженої артистки України Олени Слободянюк (сопрано) • Народного артиста України Володимира Литвина (скрипка) • Заслуженого артиста України Олександра Хрустевича (баян) • Студентів Вокально-хорової студії при Національному заслуженому академічному українському народному хорі ім. Г. Верьовки — Марка Гудзя, Лілії Кириленко, Романа Колбасюка, Софії Тяско та Харієт Кретової. 🎹 Концертмейстер — Олена Іванова. Запрошена гостя — Народна артистка України Валентина Ковальська. 💛Приходьте відчути тепло пісень, які єднають покоління. 🎫 Вхід за ціною музейного квитка. 📞 Довідки за телефонами: (044) 280 83 83, (044) 280 18 34.

#поезія На позитиві треба жити. Що Для щастя - вік не головне. Можна і в тридцять постаріти, Якщо життя комусь нудне. Не загубіться в буднях сірих, У круговерті вічних справ. Не опускайте рук безсило. Цінуйте все, що Бог вам дав. Немає гальм таких у світі, Щоб часу плин могли спинить... Тому, радійте кожній миті... Не проживайте, а ЖИВІТЬ! Поважний вік не привід скніти Й журитись - молодість пройшла... Краще вам так активно жити, Щоб старість мовчки геть пішла. Спілкуйтесь з друзями, гуляйте, В музей, на виставку сходіть... Корисним чимсь себе займайте, Тільки без діла не сидіть. Вдягайтесь зручно, без обмежень. Що вам пасує - те й носіть. Найбільше зовнішність залежить Від пісні, що в душі звучить. Навіть якщо життя підносить Випробування без кінця, Співайте, щоб життєва осінь, Не заморозила серця! Ольга Тріфонова

#виставки Відкриття виставки "Олександр Мурашко. Київські вібрації". 21 жовтня о 17:00 у Національному музеї "Київська картинна галерея" відбудеться презентація виставки "Олександр Мурашко. Київські вібрації". Міжмузейний історико-мистецький проєкт присвячено 150-річчю від дня народження Олександра Мурашка (1875–1919) — одного з найяскравіших українських живописців початку ХХ століття. Експозиція зосереджується на київському періоді життя митця: місті, де він народився, творив і викладав. У виставковому просторі представлено портрети сучасників художника, зокрема Павла та Любові Андреєвих, Катерини Крюгер, а також твори з провідних музейних і приватних колекцій України. Виставка триватиме до 25 січня 2026 року за адресою: м. Київ, вул. Терещенківська, 9

#культура #суспільство В Україні вперше у світовій практиці здійснили повну реконструкцію давньої ікони за зображенням на середньовічних печатках. Йдеться про центральну ікону Чернігівської єпископії, яка зникла у XIII столітті — ймовірно, під час монгольської навали. Ікона Спаса була центровим образом кафедрального храму Чернігівської єпископії, створеним орієнтовно на початку XI століття. Після зникнення жодних писемних джерел про неї не залишилося, однак у музейній колекції було знайдено три свинцеві печатки, на яких зображено цей образ. Саме вони й стали основою для реконструкції. Детальніше: https://suspilne.media/culture/1143724-v-ukraini-vidtvorili-vtracenu-ikonu-za-serednovicnimi-pecatkami-uperse-u-svitovij-praktici/?utm_source=copylink&utm_medium=ps

19 жовтня 1854 року народився Сергій Васильківський, живописець козацького роду. Його дід чумакував, а батько був писарем. Васильківський подорожував Україною, створюючи неймовірні пейзажі та картини на козацьку тематику. Понад 10 років він жив та навчався за кордоном. Там відвідав найвідоміші європейські художні музеї. 1900-го разом із Олександром Самокишем ілюстрував альбом "Із української старовини" із текстами Дмитра Яворницького. Васильківський написав серію акварелей історичних діячів. Перед смертю він заповів Музею Слобідської України понад 1300 своїх творів. Більшість цих робіт загинула під час Другої світової війни. Мріючи про національний художній музей у Харкові, він залишив значну суму грошей для цієї справи. 🕯Помер Сергій Васильківський 9 жовтня 1917-го. Він так і не прийшов до тями після інсульту.

#ШІ #детектив Голоси зимового саду. Тиша старих справ - це не порожнеча, а особлива, кришталево чиста густина, в якій застигли незіграні фінали. Майор Макар Голубенко, п’ятдесятирічний слідчий відділу "справ, що зайшли в глухий кут", відчував цю тишу як вібрацію. Він був аналітиком, що прийшов у поліцію з клінічної психології, і для нього не існувало злочинів, а лише порушення внутрішньої архітектури людської свідомості. Його справжній інтерес лежав не в тому, хто вбив, а в тому, чому вбивця вирішив, що має на це право, і як зумів переконати у своїй невинності цілий світ. Його одержимість була чистою — він прагнув не справедливості, а розуміння. Справа десятирічної давнини, яку він витягнув із запиленого архіву, була ідеальною. Софія, талановита художниця, 22 роки, зникла безслідно. Поліція закрила справу як «добровільну втечу», вказавши на її схильність до істерії та «творчих пошуків». Але Голубенко бачив у цьому почерк витонченого, майже філософського вбивства без тіла. Єдиний доказ, який він вивчав годинами, був абсурдним — малюнок, знайдений під матрацом Софії. Це була не фігуративна композиція, а шалений, абстрактний візерунок, схожий на лінії, які залишає мороз на шибках, або на химерні, заплутані тіні в гущавині. Голубенко назвав його про себе "Голоси Зимового Саду". Цей малюнок, на його переконання, був водночас і зізнанням, і картою. Головний підозрюваний - Ігор Стримовський, колишній професор філософії в тому ж університеті, де навчалася Софія. Він був її наставником і, як підозрював Голубенко, щось більше. Стримовський був людиною, чиє життя було ідеально вибудувано навколо його власної інтелектуальної величі. Зараз він був на пенсії і мешкав у старому, велетенському, ізольованому особняку на Подолі, що нагадував музейний експонат. І саме там, прибудований до особняка, був величезний, давно занедбаний Зимовий Сад зі скляним дахом і стінами, через які пробивалося лише тьмяне, похмуре світло. Сад був заплутаним лабіринтом із сухих ліан і екзотичних рослин, що повільно вмирали. Перша зустріч Голубенка та Стримовського була грою, гідною театральної сцени. Стримовський, худорлявий, з гострими рисами обличчя та втомою генія в очах, прийняв слідчого з ідеальною гостинністю. Він був відкритий, співпрацював, легко відповідав на будь-яке питання про Софію, але кожна його фраза була філософською пасткою. - Майор Голубенко, - м’яко промовив Стримовський, жестом пропонуючи дорогу каву, — я завжди захоплювався ілюзією, яку створює ваша професія. Ви шукаєте правду, але правда - це лише консенсус. Софія була геніальною, але нестабільною. Вона любила створювати світи і зникати в них. Вона, можливо, і створила цю "справу" як свій останній, ідеальний перформанс. Хіба не так? Голубенко відповів з тою ж аналітичною м’якістю: - Професоре, архітектор, що ховає підмурівок, завжди знає, де він його сховав. Я шукаю не консенсус, а структуру злочину. А Софія не ховалась, її сховали. Стримовський усміхнувся, і це була єдина реакція, яку Голубенко вважав чесною: задоволення від гідного супротивника. Зимовий Сад став центром їхньої уваги. Для Голубенка він став метафорою свідомості Стримовського: заплутаний, закритий, із відблисками і тінями, де правда і брехня переплітаються, як ліани. Слідчий був упевнений: тіло Софії або ключ до розгадки, що змусить Стримовського зламатися, був замурований у цьому скляному лабіринті. Але оскільки тіла не було, його завдання було зламати інтелект. Голубенко почав тиск, використовуючи його ж зброю — філософію та психологію. Він почав навідуватися до Стримовського щодня, приносячи не протоколи, а книги: Ніцше, Фуко, Канта. Він говорив не про Софію, а про його наукову працю, про його головну теорію, яку Стримовський вважав вершиною свого інтелекту: "Концепція Ідеальної Істини" - ідея про те, що істина є настільки руйнівною, що людство має право захищати себе "ідеальною брехнею". - Професоре, Ваша "Ідеальна Істина", - якось сказав Голубенко, дивлячись на заіржавілий фонтан у Саду, - це чудовий інструмент. Ви створюєте брехню настільки довершену, що вона стає реальнішою за реальність. Але є одна проблема. Ви не можете бути абсолютно розумним, якщо ховаєте доказ власної брехні. Це - суперечність. Стримовський вперше напружився. Голубенко "грав" на його гордині. Для Стримовського інтелектуальна поразка була гіршою за арешт. Голубенко знав, що Софія мала психічні проблеми, схильність до галюцинацій та шифрування своїх переживань. Він відновив її старий, забутий електронний щоденник. Після кількох днів розшифровки, використовуючи її манеру письма і метафори, він зрозумів, що малюнок "Голоси Зимового Саду" - це не абстракція. Це була зашифрована, але точна карта Зимового Саду, створена на основі її галюцинаторного сприйняття простору, де кожна лінія позначала або перешкоду, або прихований об’єкт. Ліани, скляні відбитки, тріщини на вікнах - це були її "голоси", що говорили про місце. Ключовим моментом став запис у щоденнику, зроблений за день до зникнення. Софія виявила, що головна праця Стримовського, "Концепція Ідеальної Істини", була повністю плагіатом його давно померлого, невідомого студента. Вона, як його наставниця, мала намір викрити його. Мотив став кришталево чистим: Стримовський не хотів її смерті, він хотів знищити істину, яка руйнувала його велич. Фінальна дуель відбулася знову в Зимовому Саду, огорненому мертвим, похмурим світлом. Голубенко прийшов не з ордером, а з роздрукованою сторінкою щоденника Софії та її малюнком. - Професоре, - почав Голубенко, обводячи поглядом захаращені кущі, - Ви присвятили життя Істині. Ви вірили, що можете створити таку досконалу брехню, що вона стане новою реальністю. Ви були майже успішні. Але Ви не врахували одну річ: Софія, з її нестабільною свідомістю, бачила світ у метафорах, і ці метафори виявилися точнішими за Вашу логіку. Стримовський стояв нерухомо, як кам’яна статуя. - Ви намагаєтеся маніпулювати мною, майоре. Це не доказ. Це припущення. - Це не припущення. Це структура. Ви приховали істину про плагіат. Софія намагалася викрити Вас. Ви сперечалися тут, у Саду, про те, чи має право "геній" на "ідеальну брехню". Ви штовхнули її, чи вона впала сама, намагаючись дотягнутися до артефакту, який, на її думку, символізував Вашу брехню. Вона впала, зламала шию, і Ви, геній-архітектор, вирішили, що найкращий спосіб захистити свою інтелектуальну велич, це замурувати свою істину в стіну. У стіну, яку Ви звели власноруч, під час однієї з Ваших «реставрацій» Саду. Голубенко не підвищував голосу. Він просто вибудовував картину, слово за словом, використовуючи його ж термінологію. Він вказав на ділянку старої цегляної кладки біля кореня сухого фікуса, куди вказувала найдивніша, найгостріша лінія на малюнку Софії. - Абсолютна істина вимагає абсолютного зізнання, професоре. І Ваша філософія, і Ваша архітектура, і Ваш злочин — усі вони сходяться ось тут. Стримовський зблід. Його обличчя стало змарнілим, як зім’ятий папір. Інтелектуальна поразка була нестерпною. - Я... Я не вбив її. Я лише захищав свою роботу. Вона була небезпечною для Великої Ідеї. Вона... Вона - сама зникла! - Його голос перетворився на зневажливий шепіт. - А ця... ця цегла... це не стіна, це... Він осів, його сили покинули його. Він здався не перед доказом, а перед досконалістю чужого розуміння його вчинку. Він кивнув, вказавши на цегляну кладку: - Вона... вона не заслуговувала на це. Це було лише тимчасове рішення. Замурована ділянка була невеликою, замаскована під елемент реставрації. Через кілька годин експерти знайшли там останки Софії, загорнуті в брезент. Стримовський зізнався у ненавмисному вбивстві, але його слова звучали як виправдання свого права на помилку. Голубенко отримав бажане: він зрозумів злочинця. Він розгадав структуру. Але коли він вийшов із садиби, на його обличчі не було тріумфу. Він усвідомив, що для того, щоб зламати такого інтелектуала, він став не менш одержимим і маніпулятивним, ніж сам Стримовський. Чи є його одержимість справедливістю кращою за одержимість Стримовського ідеальною брехнею? Межа була надто тонкою. Садибу опечатали, а Зимовий Сад залишився стояти, як пам’ятник зламаній гордині та прихованій істині. Голубенко відійшов від паркану. Він подивився на скляні стіни, які на заході осіннього сонця відбивали його власне, втомлене обличчя. Він знайшов правду, але ціна цього розуміння була високою. Залишилося лише крихке, неспокійне відчуття, що в його власній свідомості, як і в занедбаному Саду, теж є місця, де він замурував свої власні, небажані істини.

❗️Сьогодні в Парижі пограбували один із найвідоміших музеїв світу — Лувр. Зловмисники зуміли втекти, прихопивши із собою коштовності. Злодії викрали дев'ять предметів із колекції коштовностей Наполеона та імператриці. Вони зникли на мотоциклі TMax у напрямку автомагістралі A6. Всесвітньо відомий музей оголосив закриття на весь день. https://t.me/Ukraineaboveallelse