• #кіно
    #рекомендація
    «Андрієш»
    (1954) реж. Сергій Параджанов, Яків Базелян
    Жанр: дитячий фільм
    Хронометраж: 63 хв.
    💭 Про що фільм:
    Злий чарівник Чорний Вихор викрадає в хлопчика-пастуха Андрієша його стадо разом із вірним псом Лупаром. Андрієш вирушає на порятунок. Дорогою він отримує в подарунок чарівну сопілку, що допомагає знайти дорогу до замку чарівника — і приходить на поміч чисельним жертвам Чорного Вихора, які вже давно страждають від злодіянь тирана.

    Дебютний фільм Сергія Параджанова був знятий за молдавською казкою Єміліяна Букова на Київській кіностудії імені Олександра Довженка, куди режисер влаштувався по закінченню ВДІКу. Ще під час навчання Параджанов зробив за цим матеріалом короткометражний дипломний фільм «Молдавська казка». Його особливістю було поєднання лялькової анімації та живої природи, що слугувала фоном. «Андрієш» став розширеним і більш масштабним ігровим рімейком.

    Дивитися тут : https://online.dovzhenkocentre.org/films/andriyesh/
    #кіно #рекомендація «Андрієш» (1954) реж. Сергій Параджанов, Яків Базелян Жанр: дитячий фільм Хронометраж: 63 хв. 💭 Про що фільм: Злий чарівник Чорний Вихор викрадає в хлопчика-пастуха Андрієша його стадо разом із вірним псом Лупаром. Андрієш вирушає на порятунок. Дорогою він отримує в подарунок чарівну сопілку, що допомагає знайти дорогу до замку чарівника — і приходить на поміч чисельним жертвам Чорного Вихора, які вже давно страждають від злодіянь тирана. Дебютний фільм Сергія Параджанова був знятий за молдавською казкою Єміліяна Букова на Київській кіностудії імені Олександра Довженка, куди режисер влаштувався по закінченню ВДІКу. Ще під час навчання Параджанов зробив за цим матеріалом короткометражний дипломний фільм «Молдавська казка». Його особливістю було поєднання лялькової анімації та живої природи, що слугувала фоном. «Андрієш» став розширеним і більш масштабним ігровим рімейком. Дивитися тут : https://online.dovzhenkocentre.org/films/andriyesh/
    Like
    1
    95переглядів
  • Не питай, куди я зібрався. Бери лайм і ходімо...
    Не питай, куди я зібрався. Бери лайм і ходімо...
    34переглядів
  • Водоспади Скра

    Водоспади та гарне смарагдове озеро – це казковий куточок, захований у густому лісі, який перетинає струмок Коца-Дере. Невелике озеро Скра або Блакитне озеро зобов'язане своїм кольором скам'янілим організмам, що знаходяться на дні. Водоспади розташовані між селами Скра та Купа, в районі Кілкіс, близько 100 км від північної столиці Греції Салонік. Біля невеликого гірського села на схилах красивої гори Пайко.

    Джерело https://psahno.com/uk/places/vodopady-skra

    #куди піти #цікавімісця #місця для фотосесій #водоспади #водопадисалоніки #озеро #цікавімісцясалоніки #природа #гори #вода #відпочинок #туризм #подорож #салоніки #водопадискра #греція
    Водоспади Скра Водоспади та гарне смарагдове озеро – це казковий куточок, захований у густому лісі, який перетинає струмок Коца-Дере. Невелике озеро Скра або Блакитне озеро зобов'язане своїм кольором скам'янілим організмам, що знаходяться на дні. Водоспади розташовані між селами Скра та Купа, в районі Кілкіс, близько 100 км від північної столиці Греції Салонік. Біля невеликого гірського села на схилах красивої гори Пайко. Джерело https://psahno.com/uk/places/vodopady-skra #куди піти #цікавімісця #місця для фотосесій #водоспади #водопадисалоніки #озеро #цікавімісцясалоніки #природа #гори #вода #відпочинок #туризм #подорож #салоніки #водопадискра #греція
    Love
    1
    170переглядів
  • Розум — штука підступна. Його наче не видно, але без нього тебе видно одразу.

    Кажуть, що розум можна розвивати. Але тоді чому не всі це роблять? Бо це не завжди приємно. Розвивати розум — це як лізти під шкіру собі самому: боляче, незручно, часом огидно. А ще й не факт, що допоможе. Бо, як не крути, але в дурного й проблем менше. Він собі сидить, рже з TikTok’у, їсть що хоче, спить як ведмідь, і не париться, що світ котиться до біса. І я його не зневажаю — просто заздрю.

    Розум — це прокляття для тих, хто ним користується. Бо як тільки мозок розігнався — починаєш бачити те, що не хочеш бачити: фальш, маніпуляції, дірки в аргументах, дешеву показуху, прірву між «бути» й «здаватися». І вже не вдасться відмахнутись. Розум — як очі, які вже не можна закрити назад.

    І тут починається інше пекло. Бо тупість — вона не завжди байдужа. Вона часто агресивна. Вона завжди гуртом. Вона не терпить того, хто вибивається. І щойно розум починає звучати, з’являється рефлекторне бажання його втоптати. В багно. В примітивізм. У знецінення, насмішку, публічне висміювання. Бо невігластво глибоко всередині розуміє, що воно — нижче. І саме тому його злить сам факт чийогось інакшого мислення. Воно не витримує дзеркала. А розум — це дзеркало. Не криве, не ласкаве. Просто правдиве.

    Але чим більше живеш — тим більше бачиш: розум не дається при народженні. Він витягується з болота досвіду. Його не підкладають під подушку, його виточують роками — книгами, спостереженням, помилками, соромом. Так, сором — страшенно недооцінений двигун еволюції. Тупий не соромиться. Він впевнений, що знає все. А от якщо тобі стає соромно — значить, ти вже не там. Ти зрушив. І це початок.

    Колись я думав,що розум — це про знання. Тепер знаю: ні, це про сумнів. Про те, що ти не ковтаєш усе, що тобі дають. Про вміння сказати «я не знаю» і не згоріти зсередини від сорому. Про те, що іноді краще тримати язик за зубами й слухати.

    І ще. Розум — це не диплом. Не посада. Не кількість нулів на рахунку. Не статус у соцмережі. Не бренд годинника. І точно не вміння виголошувати пафосні тости.
    Розум — це здатність бачити суть. Розум — це коли ти серед натовпу не втрачаєш себе. Це коли тобі не треба вдавати, бо ти вмієш мислити.
    Це коли інтуїція підказує, куди не лізти, навіть якщо там престиж і лайки.
    Це коли тобі соромно за себе вчорашнього — і ти дякуєш за цей сором.

    А що розвиває розум найкраще? Не кросворди й не шахи. А люди, які ставлять незручні запитання. Книжки, які тримають тебе за горло. І ситуації, які вивертають усе навиворіт. Бо розум не росте в теплиці. Він росте там, де холодно, темно й боляче. Але зате — по-справжньому.
    Розум — штука підступна. Його наче не видно, але без нього тебе видно одразу. Кажуть, що розум можна розвивати. Але тоді чому не всі це роблять? Бо це не завжди приємно. Розвивати розум — це як лізти під шкіру собі самому: боляче, незручно, часом огидно. А ще й не факт, що допоможе. Бо, як не крути, але в дурного й проблем менше. Він собі сидить, рже з TikTok’у, їсть що хоче, спить як ведмідь, і не париться, що світ котиться до біса. І я його не зневажаю — просто заздрю. Розум — це прокляття для тих, хто ним користується. Бо як тільки мозок розігнався — починаєш бачити те, що не хочеш бачити: фальш, маніпуляції, дірки в аргументах, дешеву показуху, прірву між «бути» й «здаватися». І вже не вдасться відмахнутись. Розум — як очі, які вже не можна закрити назад. І тут починається інше пекло. Бо тупість — вона не завжди байдужа. Вона часто агресивна. Вона завжди гуртом. Вона не терпить того, хто вибивається. І щойно розум починає звучати, з’являється рефлекторне бажання його втоптати. В багно. В примітивізм. У знецінення, насмішку, публічне висміювання. Бо невігластво глибоко всередині розуміє, що воно — нижче. І саме тому його злить сам факт чийогось інакшого мислення. Воно не витримує дзеркала. А розум — це дзеркало. Не криве, не ласкаве. Просто правдиве. Але чим більше живеш — тим більше бачиш: розум не дається при народженні. Він витягується з болота досвіду. Його не підкладають під подушку, його виточують роками — книгами, спостереженням, помилками, соромом. Так, сором — страшенно недооцінений двигун еволюції. Тупий не соромиться. Він впевнений, що знає все. А от якщо тобі стає соромно — значить, ти вже не там. Ти зрушив. І це початок. Колись я думав,що розум — це про знання. Тепер знаю: ні, це про сумнів. Про те, що ти не ковтаєш усе, що тобі дають. Про вміння сказати «я не знаю» і не згоріти зсередини від сорому. Про те, що іноді краще тримати язик за зубами й слухати. І ще. Розум — це не диплом. Не посада. Не кількість нулів на рахунку. Не статус у соцмережі. Не бренд годинника. І точно не вміння виголошувати пафосні тости. Розум — це здатність бачити суть. Розум — це коли ти серед натовпу не втрачаєш себе. Це коли тобі не треба вдавати, бо ти вмієш мислити. Це коли інтуїція підказує, куди не лізти, навіть якщо там престиж і лайки. Це коли тобі соромно за себе вчорашнього — і ти дякуєш за цей сором. А що розвиває розум найкраще? Не кросворди й не шахи. А люди, які ставлять незручні запитання. Книжки, які тримають тебе за горло. І ситуації, які вивертають усе навиворіт. Бо розум не росте в теплиці. Він росте там, де холодно, темно й боляче. Але зате — по-справжньому.
    Like
    1
    131переглядів
  • #особистості
    26 липня 1931 року в селі Миколаївка біля Волновахи в селянській родині народився Іван Дзюба, в майбутньому – відомий літературознавець та громадський діяч, дисидент і політик, Герой України.

    У два роки пережив голодомор. Згадував, як бабуся терла кору, щоб прогодувати родину, і що мама, яка працювала санітаркою в лікарні, розповідала вдома, як до них привозили виснажених голодом людей. Голод змусив родину Дзюб переїхати із Миколаївки в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, а звідти – в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ).

    Закінчив російськомовну середню школу № 1, до 17 років розмовляв переважно російською, а в графі «національність» до середини 1950-х писав «русский». Перелом стався під час навчання в Донецькому (тоді – Сталінському) педагогічному інституті, куди вступив на російську філологію. Там відчув штучність в намаганні принизити українську мову і культуру – і відкрив для себе Україну.

    Пропрацювавши кілька років в Донецькому педінституті, вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Тараса Шевченка АН України і переїжджає до Києва. У столиці стає одним із активних учасників Клубу творчої молоді. КТМівці збурюють столицю, провівши кілька літературних вечорів, серед яких – вечір Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування пам’яті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка.

    4 вересня 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» вийшов на сцену і заявив про арешти творчої молоді, які прокотилися Україною. Присутній у залі В’ячеслав Чорновіл схопився з місця і вигукнув «Хто протестує проти політичних арештів – встаньте!».

    У тому ж 1965 році написав фундаментальну роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій, спираючись на «канонічні» твори Леніна, Маркса та Енгельса, цитуючи партійні постанови та інші офіційні джерела, викривав згубну політику партії щодо національного питання. Примірники книги відіслав до Першого секретаря ЦК Компартії Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву і навіть до головного редактора журналу «Новый мир» Олександра Твардовського.

    Після марних спроб «перевиховати» автора, була скликана спеціальна комісія, яка визнала «Інтернаціоналізм чи русифікація?» ідейно шкідливим твором. Дзюбу виключають зі Спілки письменників України, а 13 січня 1972 року під час візиту до Івана та Льолі Світличних, його затримують, щодня викликаючи на допити. Рік постійних допитів і перебування в слідчому ізоляторі КГБ вплинули на Івана Дзюбу. Він погоджується на публічне каяття та визнання своєї «вини» в обмін на помилування. Утім, прогнувшись раз перед Системою, не став їй прислужувати, продовжуючи в своїх працях (коли його дозволили публікувати) розвінчувати імперські міфи та відстоювати право українців та інших народів на власну ідентичність, підриваючи радянські постулати «прогресивного значення» приєднання їх до Росії.

    Наприкінці 1980-х років знову повертається в активне громадське і політичне життя України, стає одним із співзасновників Народного руху України, президентом Республіканської асоціації україністів, головним редактором журналу «Сучасність», а в грудні 1992 очолює Міністерство культури України. Також працює на посаді академіка-секретаря Відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України, у 1997 році стає співголовою Головної редакції Енциклопедії сучасної України, тривалий час очолює Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

    За останні тридцять років написав та видав у світ близько двох десятків книг, присвячених українському світу літератури, мистецтва, культури, де знайшлося місце і класикам, і сучасним письменникам. А в 2015-му побачила світ книга «Донецька рана України», де аналізуються не лише розвиток української культури на теренах Донеччини, а й політичні, психологічні та історичні причини та маніпуляції місцевим населенням з боку радянської влади та їхніх наступників, які призвели до окупації.

    🕯Помер 22 лютого 2022 року в 90-річному віці в Києві.
    #особистості 26 липня 1931 року в селі Миколаївка біля Волновахи в селянській родині народився Іван Дзюба, в майбутньому – відомий літературознавець та громадський діяч, дисидент і політик, Герой України. У два роки пережив голодомор. Згадував, як бабуся терла кору, щоб прогодувати родину, і що мама, яка працювала санітаркою в лікарні, розповідала вдома, як до них привозили виснажених голодом людей. Голод змусив родину Дзюб переїхати із Миколаївки в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, а звідти – в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ). Закінчив російськомовну середню школу № 1, до 17 років розмовляв переважно російською, а в графі «національність» до середини 1950-х писав «русский». Перелом стався під час навчання в Донецькому (тоді – Сталінському) педагогічному інституті, куди вступив на російську філологію. Там відчув штучність в намаганні принизити українську мову і культуру – і відкрив для себе Україну. Пропрацювавши кілька років в Донецькому педінституті, вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Тараса Шевченка АН України і переїжджає до Києва. У столиці стає одним із активних учасників Клубу творчої молоді. КТМівці збурюють столицю, провівши кілька літературних вечорів, серед яких – вечір Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування пам’яті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка. 4 вересня 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» вийшов на сцену і заявив про арешти творчої молоді, які прокотилися Україною. Присутній у залі В’ячеслав Чорновіл схопився з місця і вигукнув «Хто протестує проти політичних арештів – встаньте!». У тому ж 1965 році написав фундаментальну роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій, спираючись на «канонічні» твори Леніна, Маркса та Енгельса, цитуючи партійні постанови та інші офіційні джерела, викривав згубну політику партії щодо національного питання. Примірники книги відіслав до Першого секретаря ЦК Компартії Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву і навіть до головного редактора журналу «Новый мир» Олександра Твардовського. Після марних спроб «перевиховати» автора, була скликана спеціальна комісія, яка визнала «Інтернаціоналізм чи русифікація?» ідейно шкідливим твором. Дзюбу виключають зі Спілки письменників України, а 13 січня 1972 року під час візиту до Івана та Льолі Світличних, його затримують, щодня викликаючи на допити. Рік постійних допитів і перебування в слідчому ізоляторі КГБ вплинули на Івана Дзюбу. Він погоджується на публічне каяття та визнання своєї «вини» в обмін на помилування. Утім, прогнувшись раз перед Системою, не став їй прислужувати, продовжуючи в своїх працях (коли його дозволили публікувати) розвінчувати імперські міфи та відстоювати право українців та інших народів на власну ідентичність, підриваючи радянські постулати «прогресивного значення» приєднання їх до Росії. Наприкінці 1980-х років знову повертається в активне громадське і політичне життя України, стає одним із співзасновників Народного руху України, президентом Республіканської асоціації україністів, головним редактором журналу «Сучасність», а в грудні 1992 очолює Міністерство культури України. Також працює на посаді академіка-секретаря Відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України, у 1997 році стає співголовою Головної редакції Енциклопедії сучасної України, тривалий час очолює Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. За останні тридцять років написав та видав у світ близько двох десятків книг, присвячених українському світу літератури, мистецтва, культури, де знайшлося місце і класикам, і сучасним письменникам. А в 2015-му побачила світ книга «Донецька рана України», де аналізуються не лише розвиток української культури на теренах Донеччини, а й політичні, психологічні та історичні причини та маніпуляції місцевим населенням з боку радянської влади та їхніх наступників, які призвели до окупації. 🕯Помер 22 лютого 2022 року в 90-річному віці в Києві.
    101переглядів
  • #технології
    Знайшли сервіс, який перетворює ChatGPT на вашого особистого фінансового радника.
    Просто вводите звичайні запити — а на виході отримуєте професійні інструкції рівня аналітика. ШІ проаналізує ваші фінанси, підкаже, куди вигідніше інвестувати, і сформує персональну стратегію.

    Ось посилання: http://promptfi.app/
    #технології Знайшли сервіс, який перетворює ChatGPT на вашого особистого фінансового радника. Просто вводите звичайні запити — а на виході отримуєте професійні інструкції рівня аналітика. ШІ проаналізує ваші фінанси, підкаже, куди вигідніше інвестувати, і сформує персональну стратегію. Ось посилання: http://promptfi.app/
    Like
    1
    94переглядів
  • #поезія
    Як ти мене впізнаєш?
    Я жива..
    Стою під соснами й дивлюсь як тоне сонце,
    Як пошепки співає щось трава,
    Як шепіт той лікує від безсоння,
    Я буду в білому,
    Я буду босонІж,
    А може й ні,
    Повір не це важливо,
    Ти рідне щось впізнаєш у мені,
    Таке тендітне і таке вразливе,
    Таке беззахисне і сильне водночАс,
    Таке знайоме з вічностей минулих,
    Де ти впізнав мене вже сотні раз,
    Де сотні сонць кудись собі тонули...

    25.07.2025
    Іра Спірідонова
    #поезія Як ти мене впізнаєш? Я жива.. Стою під соснами й дивлюсь як тоне сонце, Як пошепки співає щось трава, Як шепіт той лікує від безсоння, Я буду в білому, Я буду босонІж, А може й ні, Повір не це важливо, Ти рідне щось впізнаєш у мені, Таке тендітне і таке вразливе, Таке беззахисне і сильне водночАс, Таке знайоме з вічностей минулих, Де ти впізнав мене вже сотні раз, Де сотні сонць кудись собі тонули... 25.07.2025 Іра Спірідонова
    Love
    1
    36переглядів
  • ПРОСТО ЖИВИ

    Не все в житті повинно йти як план,
    Не кожен вибір має ясний зміст.
    І щастя не буває як дурман,
    Воно у тиші робить повний зріст.

    Пройди якось по ковдрі із трави,
    І запах м'яти вмить відчуй з теплом,
    У книжці прочитай за три глави
    І випий соку за своїм столом.

    Хай інші прагнуть слави та вершин,
    Ти можеш просто з'їсти свій обід
    І не бажай котеджів та машин,
    Любов до ближніх — буде твій дохід.

    Створи сім'ю, або лишайся сам,
    Поїдь кудись, чи сядь, рахуй баланс.
    Живи без звіту, без щоденних драм,
    Бо кожен день дає єдиний шанс.

    І часом, хай усі говорять «ні»,
    Візьми та стань від них у інший бік.
    Бо справжнє щастя — це майбутні дні
    І з днів таких складеться власний вік.

    Мирослав Манюк
    26.07.2025
    ПРОСТО ЖИВИ Не все в житті повинно йти як план, Не кожен вибір має ясний зміст. І щастя не буває як дурман, Воно у тиші робить повний зріст. Пройди якось по ковдрі із трави, І запах м'яти вмить відчуй з теплом, У книжці прочитай за три глави І випий соку за своїм столом. Хай інші прагнуть слави та вершин, Ти можеш просто з'їсти свій обід І не бажай котеджів та машин, Любов до ближніх — буде твій дохід. Створи сім'ю, або лишайся сам, Поїдь кудись, чи сядь, рахуй баланс. Живи без звіту, без щоденних драм, Бо кожен день дає єдиний шанс. І часом, хай усі говорять «ні», Візьми та стань від них у інший бік. Бо справжнє щастя — це майбутні дні І з днів таких складеться власний вік. Мирослав Манюк 26.07.2025
    Like
    1
    23переглядів
  • 26 липня 1931 року в селі Миколаївка біля Волновахи в селянській родині народився Іван Дзюба, в майбутньому – відомий літературознавець та громадський діяч, дисидент і політик, Герой України.

    У два роки пережив голодомор. Згадував, як бабуся терла кору, щоб прогодувати родину, і що мама, яка працювала санітаркою в лікарні, розповідала вдома, як до них привозили виснажених голодом людей. Голод змусив родину Дзюб переїхати із Миколаївки в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, а звідти – в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ).

    Закінчив російськомовну середню школу № 1, до 17 років розмовляв переважно російською, а в графі «національність» до середини 1950-х писав «русский». Перелом стався під час навчання в Донецькому (тоді – Сталінському) педагогічному інституті, куди вступив на російську філологію. Там відчув штучність в намаганні принизити українську мову і культуру – і відкрив для себе Україну.

    Пропрацювавши кілька років в Донецькому педінституті, вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Тараса Шевченка АН України і переїжджає до Києва. У столиці стає одним із активних учасників Клубу творчої молоді. КТМівці збурюють столицю, провівши кілька літературних вечорів, серед яких – вечір Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування пам’яті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка.

    4 вересня 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» вийшов на сцену і заявив про арешти творчої молоді, які прокотилися Україною. Присутній у залі В’ячеслав Чорновіл схопився з місця і вигукнув «Хто протестує проти політичних арештів – встаньте!».

    У тому ж 1965 році написав фундаментальну роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій, спираючись на «канонічні» твори Леніна, Маркса та Енгельса, цитуючи партійні постанови та інші офіційні джерела, викривав згубну політику партії щодо національного питання. Примірники книги відіслав до Першого секретаря ЦК Компартії Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву і навіть до головного редактора журналу «Новый мир» Олександра Твардовського.

    Після марних спроб «перевиховати» автора, була скликана спеціальна комісія, яка визнала «Інтернаціоналізм чи русифікація?» ідейно шкідливим твором. Дзюбу виключають зі Спілки письменників України, а 13 січня 1972 року під час візиту до Івана та Льолі Світличних, його затримують, щодня викликаючи на допити. Рік постійних допитів і перебування в слідчому ізоляторі КГБ вплинули на Івана Дзюбу. Він погоджується на публічне каяття та визнання своєї «вини» в обмін на помилування. Утім, прогнувшись раз перед Системою, не став їй прислужувати, продовжуючи в своїх працях (коли його дозволили публікувати) розвінчувати імперські міфи та відстоювати право українців та інших народів на власну ідентичність, підриваючи радянські постулати «прогресивного значення» приєднання їх до Росії.

    Наприкінці 1980-х років знову повертається в активне громадське і політичне життя України, стає одним із співзасновників Народного руху України, президентом Республіканської асоціації україністів, головним редактором журналу «Сучасність», а в грудні 1992 очолює Міністерство культури України. Також працює на посаді академіка-секретаря Відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України, у 1997 році стає співголовою Головної редакції Енциклопедії сучасної України, тривалий час очолює Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

    За останні тридцять років написав та видав у світ близько двох десятків книг, присвячених українському світу літератури, мистецтва, культури, де знайшлося місце і класикам, і сучасним письменникам. А в 2015-му побачила світ книга «Донецька рана України», де аналізуються не лише розвиток української культури на теренах Донеччини, а й політичні, психологічні та історичні причини та маніпуляції місцевим населенням з боку радянської влади та їхніх наступників, які призвели до окупації.

    🕯Помер 22 лютого 2022 року в 90-річному віці в Києві.
    26 липня 1931 року в селі Миколаївка біля Волновахи в селянській родині народився Іван Дзюба, в майбутньому – відомий літературознавець та громадський діяч, дисидент і політик, Герой України. У два роки пережив голодомор. Згадував, як бабуся терла кору, щоб прогодувати родину, і що мама, яка працювала санітаркою в лікарні, розповідала вдома, як до них привозили виснажених голодом людей. Голод змусив родину Дзюб переїхати із Миколаївки в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, а звідти – в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ). Закінчив російськомовну середню школу № 1, до 17 років розмовляв переважно російською, а в графі «національність» до середини 1950-х писав «русский». Перелом стався під час навчання в Донецькому (тоді – Сталінському) педагогічному інституті, куди вступив на російську філологію. Там відчув штучність в намаганні принизити українську мову і культуру – і відкрив для себе Україну. Пропрацювавши кілька років в Донецькому педінституті, вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Тараса Шевченка АН України і переїжджає до Києва. У столиці стає одним із активних учасників Клубу творчої молоді. КТМівці збурюють столицю, провівши кілька літературних вечорів, серед яких – вечір Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування пам’яті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка. 4 вересня 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» вийшов на сцену і заявив про арешти творчої молоді, які прокотилися Україною. Присутній у залі В’ячеслав Чорновіл схопився з місця і вигукнув «Хто протестує проти політичних арештів – встаньте!». У тому ж 1965 році написав фундаментальну роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій, спираючись на «канонічні» твори Леніна, Маркса та Енгельса, цитуючи партійні постанови та інші офіційні джерела, викривав згубну політику партії щодо національного питання. Примірники книги відіслав до Першого секретаря ЦК Компартії Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву і навіть до головного редактора журналу «Новый мир» Олександра Твардовського. Після марних спроб «перевиховати» автора, була скликана спеціальна комісія, яка визнала «Інтернаціоналізм чи русифікація?» ідейно шкідливим твором. Дзюбу виключають зі Спілки письменників України, а 13 січня 1972 року під час візиту до Івана та Льолі Світличних, його затримують, щодня викликаючи на допити. Рік постійних допитів і перебування в слідчому ізоляторі КГБ вплинули на Івана Дзюбу. Він погоджується на публічне каяття та визнання своєї «вини» в обмін на помилування. Утім, прогнувшись раз перед Системою, не став їй прислужувати, продовжуючи в своїх працях (коли його дозволили публікувати) розвінчувати імперські міфи та відстоювати право українців та інших народів на власну ідентичність, підриваючи радянські постулати «прогресивного значення» приєднання їх до Росії. Наприкінці 1980-х років знову повертається в активне громадське і політичне життя України, стає одним із співзасновників Народного руху України, президентом Республіканської асоціації україністів, головним редактором журналу «Сучасність», а в грудні 1992 очолює Міністерство культури України. Також працює на посаді академіка-секретаря Відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України, у 1997 році стає співголовою Головної редакції Енциклопедії сучасної України, тривалий час очолює Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. За останні тридцять років написав та видав у світ близько двох десятків книг, присвячених українському світу літератури, мистецтва, культури, де знайшлося місце і класикам, і сучасним письменникам. А в 2015-му побачила світ книга «Донецька рана України», де аналізуються не лише розвиток української культури на теренах Донеччини, а й політичні, психологічні та історичні причини та маніпуляції місцевим населенням з боку радянської влади та їхніх наступників, які призвели до окупації. 🕯Помер 22 лютого 2022 року в 90-річному віці в Києві.
    Like
    Love
    2
    124переглядів
  • Потяг мав прибути ще годину тому, але чи справді вона чекала потяг?
    Можливо, вона чекала власного дозволу собі самій втекти, поїхати геть з цього міста, міста, що памʼятає все…
    Воно за її спиною — місто, де кожен камінь знає її ім’я, кожна вулиця — його голос.
    А тут — станція, що веде в нікуди, або в нове життя.
    Її пальці стискали клаптик паперу — записку, яку він залишив:
    "Якщо підеш — не озирайся".
    Вона не озиралася.
    Вона сиділа і слухала дощ.
    Слухала, як дощ змиває минуле зі старої бруківки...
    Потяг мав прибути ще годину тому, але чи справді вона чекала потяг? Можливо, вона чекала власного дозволу собі самій втекти, поїхати геть з цього міста, міста, що памʼятає все… Воно за її спиною — місто, де кожен камінь знає її ім’я, кожна вулиця — його голос. А тут — станція, що веде в нікуди, або в нове життя. Її пальці стискали клаптик паперу — записку, яку він залишив: "Якщо підеш — не озирайся". Вона не озиралася. Вона сиділа і слухала дощ. Слухала, як дощ змиває минуле зі старої бруківки...
    58переглядів
Більше результатів