#поезія
❤️ 24 рядки любові

Кімната була такою порожньою,
що вона подумала: «ми тут ніби в камері.
Ці липи на вулиці, які я обожнюю,
ці важкі небеса, схожі на камені».

Жінка сяде коло вікна в зимовому одязі.
Чоловік перерахує птахів над будівлею.
Птахи, мов діти, застуджуються на осінньому протязі.
Ніч схожа на книгу, скажімо, на Біблію.

Але він розпалить вогонь і речі стануть простішими.
Стануть не такими страшними сумніви.
Можна ділитись усім – навіть мовчанням і тишею.
Можна любити все – навіть дощ і сутінки.

Чорні птахи, самотні в своїм переміщенні,
ходять повагом підвіконнями.
Скільки любові може вміститись в одному приміщенні?
Скільки там всього за дверима балконними?

Світить вікно серед ночі просторої.
Місяць між хмарами, наче звір між тернами.
І що залишиться з усієї цієї історії? –
24 рядки любові, 24 рядки темряви.

Вулиця за вікном стає вологою.
Ночі населені снами, як гирла сиренами.
Зранку вона босоніж ступає підлогою –
змішує світло знадвору зі світлом зсередини.

Сергій Жадан

#поезія
Пересічну людину не дуже цікавить, за скільки здолає КАБ області межі,
І як швидко тікати в жаданне, закрите чомусь, укриття.
Їх цікавить, як жити сьогодні. Людина, на жаль, не безсмертна,
Сам собі допоможеш і добре - з нас кожен добряче затямив.

Нас цікавить, як важко підвечір з роботи за кавою бігти,
Пригорнувши ту чашку до серця, щоб душу зігріла від втоми.
Як життя не кидати під ноги начальства, мов бісер,
Як себе зберегти. Не згоріти від нервів. І кожен з нас в тому.

Де ховатись, коли над тобою кружляють злі дрони,
Де шукати зарядку для кожного з гаджетів знову.
Як не чути дзижчання, що душу холодить, народе?
Як ти дихання темп уповільнив? З істерики в норму?

Зачаїтися в ліжку чи стрімко тікати в підвали?
Все проспати чи ночі проводити в чатах?
Як ти вирішиш в миті, коли голова вже не варить?
І коли залишається обмаль на рішення часу.

Пересічна людина, буває, відкриє всі вікна, як бахнуть ракету,
Це реакція втоми. Ніяк не бажання дивитись на вибух.
Я один з пересічних. Ти також. За це і піднімемо келих?
Укриття наче прихисток нерву. Від нього лишилася вирва.

DmYmast

Будьмо!
Є в Україні таке ємке слово. Його радо й завзято повторюють іноземці за столом: Bud’mo!
Хоч і не до кінця розуміють про що мова. Це не просто "Ура!"
Воно не перекладається!
Це навіть не «паляниця». Це якась окрема хромосома з ДНК.
Будьмо!
Будьмо - це про те, що ми є, були і будемо. Це про те, що нас не вбити. Про те, що ми не скоримося ніколи й нікому. А радше загинемо, але не здамося.
Будьмо - це воля, це Січ. Це вічний гул і вітер Дикого Степу!
Будьмо! - це Україна. Це вишиванки, й хрущі над вишнею. Це наші старі кладовища і давні могили. Це Голодомор і колективізація. Це Червона рута і Стус, і Григір Тютюнник. Тарас, Леся, Франко. Жадан і Іздрик, Козак-Систем. Драч, Павличко і Вінграновський. Червона калина. Це - Мазепа і Мотря. Богдан і Петлюра. Це - тіні забутих предків. Це Василь Симоненко і Ліна Костенко. Василь Стефаник і Нечуй Левицький.
Будьмо - це мис Тарханкут і Карпати. Харків і Суми, і Полтава. І Коктебель! Лузанівка і Пересипський міст…
Будьмо, це коли - ой, на горі, та й женці жнуть! І десь там Галя несе воду. І хлопці розпрягають коней. І сорочку мати вишила мені. Червоними і чорними нитками…
І під копитом камінь тріснув…
Будьмо - це донати і безпілотники.
Будьмо - це окопні свічки і камуфляжні сітки.
Будьмо - це тюльпани й хризантеми на останній дорозі Воїна. Будьмо - це українські прапори над гробками.
Будьмо - це наші нерви й наші діти, й собаки в «двох стінах» під час повітряних тривог, це - наші сльози, наша гідність, честь і гонор.
Будьмо - це лелеки, що вертають до свого гнізда, до свого дому. І F-16, що навесні повертаються з вирію…
Будьмо - це вранці лугом, босими ногами… І зелені лини в ятері, що переливаються проти сонця. І мед, що зі щільників тече по ліктях… і дідова коса, що дзвенить від мантачки на світанку, ще до роси…
Будьмо, це бабині вареники з капустою й сиром…
Будьмо, це - знов зозулі голос чути в лісі… І білий сніг на зеленому листі…
Будьмо - це Ми! Ми - будьмо!
Святий Вечір, щедрий Вечір!
Будьмо! Будьмо навіки, брати й сестри!

#поезія
...Заглядає осінь крізь руду фіранку,
До старої хати біля того ґанку,
Лупотить у шибки, тягнеться під стріху —
Чи то щось забула, чи шукає втіху.
Надибала зорі, що лягли спочити,
І взялася пані зорям ворожити.
Біля того ґанку, біля тої хати,
Вибрала найкращі золоті дукати.
Нагадала зорям, щоб їх було рясно;
У своїм сузір'ї, щоб світили ясно.
Осявали людям всі шляхи, стежини,
Кожен у коханні знайшов ту людину.
Зірку свою — долю, зірку ту, жадану.
Найріднішу в світі, милу і кохану.
Щоби в парі бути, щоби осявати
Біля того ґанку біля тої хати...

Світлана Онуляк - Мінтенко.

#поезія
Люблю
цю осінь золотаву.
Її не можна не любити...
Як любить ранок добру каву,
так осінь хочеться допити.
До краю,
до краплин останніх.
До цих дощів -- гульвіс марудних,
що б'ють асфальт в німих зізнаннях,
і пестять дах старий і брýдний...

Люблю
це золото фальшиве.
Воно в сто крат вартує більше
за все блискуче і красиве.
Від всіх прикрас воно найліпше.
Люблю
цю осінь. Стан нірвàни.
Де спокій. Радість. І зізнання.
Де суперечки й урагани.
І вічних мрій сліпе жадання.


Людмила Галінська

#культура #мова
Письменник, співак та військовослужбовець Сергій Жадан закликає долучитися до Радіодиктанту національної єдності.

Радіодиктант відбудеться у понеділок, 27 жовтня, об 11:00 — у День української писемності та мови.

#поезія
Алфавітний вірш
А осінь жінці дуже до лиця,
Бо, як і жінка, іноді примхлива.
Вона раз сонця шле нам промінця,
Глузує згодом - шле холодну зливу.
Ґаздує всюди, ну і жінка теж,
Де не поглянеш, всюди її видно.
Ех! А красі її немає меж.
Є в ній і гордості, і втіхи є краплина.
Живе, як знає, має свій сюжет.
За все відповідає принагідно.
Ич! Не хитрує? Ой, хитрує все ж.
І це обом вдається дуже гідно.
Її характер - різний, як вона,
Й радіти, й плакать може, як дитина.
Комусь всміхнеться, як своя, проста.
Лагідно дивиться, радіє, наче диво.
Можливостей? А їх хоч відбавляй.
Не всіх їх можна перерахувати.
Один раз - пекло, потім - справжній рай,
Прощання теж уміє влаштувати.
Розміряно ступає і живе,
Себе шанує, поважає інших.
Так, пам'ятає зроблене усе.
Увінчана відвертістю, між іншим.
Фразує в кожнім дні своїм життя,
Ховає смуток часом у світанні.
Ця осінь жінці дуже до лиця,
Часом в словах, а часом у мовчанні.
Шепоче і співає, як жива,
Щаслива, загадкова і кохана.
КолисЬ вона, як зіронька ясна,
Юрбою заколисана й жадана.
Як вже ця осінь жінці до лиця.

Марина Лавришин

ДВІ СТАТУРИ

(рондель)

Іскра в час рішучий знов горить,
В полі спільнім сходяться орли.
Мабуть, слово правди вже знайшли,
З дня у день ніхто з них не мовчить.

Дві статури: стійкість, поклик, міць...
Знають що обрати та коли.
Іскра в час рішучий знов горить,
В полі спільнім сходяться орли.

Все ж настане та жадана мить
І на захист, ніби дві стріли
Стануть двоє, що народ вели.
Рух єдиний діє не на мить,
Іскра в час рішучий знов горить.

Мирослав Манюк
07.10.2025

#поезія
Сиділа осінь і плела вінки.
Ви не повірите, та не із листя,
Не із пожовклих трав, не з хризантем,
І навіть не калинові намиста.

Сиділа осінь і плела вінки
Із мрій щасливих і таких жаданих,
З проміння сонця, із краплин дощу,
Із зустрічей солодких, довгожданих.

Плела з думок , що линуть в плині днів,
Плела із світла, що в ночі іскрилось,
Плела з юнацьких кольорових снів,
Плела з бажань, що так і не здійснились.

Сиділа, ворожила на вітрах,
Шукала в них загубленую долю,
Вони ж, гуляки, по полях, лісах,
Розвіювали невгамовну волю.

Вона так прагнула їх зупинить,
У них побачити своє майбутнє,
Сміялись , танцювали...лише мить -
І відкривалась справжня їхня сутність.

Зникала магія і ворожба,
Розсіювалась з променями сонця,
Не покидала осінь лиш журба,
Утома краяла і душу й серце....

Таня Пшенюк

#поезія
Вчора почався вересень і вона
зауважила, що все як раніше, але принаймні
тепло, що торкалося річкового дна,
нині стоїть при воді, ніби старий пірнальник.

І що птахи в місті, шукаючи укриття
від дощів, які цього року будуть рясними,
якось по-дорослому дивляться на життя,
наче діти з притулку, яким нарешті все пояснили.

І школярі, яким би спати о цій порі,
виходять із дому тихо, мов читачі з книгарні.
Гріються зранку розчаровані квіткарі,
продають перехожим квіти - яскраві, негарні.

І час, який мав би минути – не минув, завмер.
І той, хто писав щоранку, чомусь не пише.
І те, що не боліло вчора – не болить і тепер.
І ось від цього ще гірше.

© Сергій Жадан