Будьмо!
Є в Україні таке ємке слово. Його радо й завзято повторюють іноземці за столом: Bud’mo!
Хоч і не розуміють ніхрена.
Воно не перекладається!
Це навіть не «паляниця». Це хромосома з ДНК.
Будьмо!
Будьмо - це про те, що ми є, були й будемо.
Це про те, що нас не вбити.
Про те, що ми не скоримося ніколи й нікому.
А радше загинемо, але не здамося.
Будьмо - це воля, це Січ.
Це вічний гул Дикого Степу!
Будьмо! - це Україна.
Це вишиванки, й хрущі над вишнею.
Це наші старі кладовища і давні могили.
Це Голодомор і колективізація.
Це Червона рута і Стус, і Григір Тютюнник.
Тарас, Леся, Франко.
Жадан і Іздрик, Козак-Систем.
Драч, Павличко і Вінграновський.
Червона калина.
Це - Мазепа і Мотря.
Богдан і Петлюра.
Це - тіні забутих предків.
Це Василь Симоненко і Ліна Костенко.
Василь Стефаник і Нечуй-Левицький.
Будьмо - це мис Тарханкут і Карпати.
Це острів Зміїний,
Харків і Суми, Чернігів і Полтава, Херсон.
І Коктебель!
Лузанівка і Пересипський міст…
Будьмо, це коли - ой, на горі, та й женці жнуть! І десь там Галя несе воду.
І хлопці розпрягають коней.
І сорочку мати вишила мені. Червоними та чорними нитками…
Під копитом камінь тріснув…
Будьмо - це донати та безпілотники.
Будьмо - це окопні свічки та камуфляжні сітки.
Будьмо - це тюльпани й хризантеми на останній дорозі Воїна.
Будьмо - це українські прапори над гробками.
Будьмо - це наші нерви й наші діти й собаки в «двох стінах» під час повітряних тривог, це - наші сльози, наша гідність, честь і гонор.
Будьмо - це лелеки навесні, що повертаються до свого гнізда, до свого дому. І F-16 з лелеками…
Будьмо - це вранці лугом, босими ногами…
І зелені лини в ятері, що переливаються проти сонця, і мед, що зі щільників тече по ліктях… і дідова коса, що дзвенить від мантачки на світанку, ще до роси…
Будьмо, це бабині вареники з капустою й сиром…
Будьмо, це - знов зозулі голос чути в лісі…
І білий сніг на зеленому листі…
Будьмо - це Ми! Ми - будьмо!
Будьмо! Будьмо навіки, брати й сестри!

Віталій Чепінога