🇭🇺 Угорські вибори супроводжуються хвилею дезінформації про «український слід». У передвиборчому ефірі державних медіа Угорщини пролунали заяви про нібито підготовку Україною «кривавих заворушень» після виборів. Зокрема, в ефірі повідомили, що «Україна намагається спровокувати хаос за допомогою снайперів та операторів дронів». 🛑Подібні твердження вже з’являлися раніше, їх транслював телеканал M1, посилаючись на відео українського блогера без жодних доказів. 🛑Тоді ж у провладних медіа поширювалася теза, що «Володимир Зеленський хоче спровокувати збройні заворушення в Угорщині». 🛑Окремі «експерти» навіть закликали не випускати дітей на вулицю, стверджуючи, що «українці не зважають на вік». Журналіст Саболч Паньї зазначив, що кремлівська та угорська урядова пропаганда вже кілька тижнів просуває наратив про можливу «насильницьку акцію», яку нібито готують опозиція та Україна. У день виборів представники влади прямо заявили, що опозиційна сила «Тиса» нібито планує спровокувати «громадянську війну». Лідер опозиції Петер Мадяр відреагував на звинувачення: «Звична фідесівська паніка і брехня, нібито, хтось готує насильницькі акції або захоплення будівель після завершення голосування. Ймовірно, ці провокації вигадані моковитськими радниками, які перебувають в країні». Станом на 15:00 явка на виборах досягла 66,01% — проголосували 4 968 713 виборців. 🟡Це на 909 967 більше, ніж на попередніх виборах. 🟡Показники вже перевищили результати виборів 2010 та 2014 років, і значно випереджають темпи голосування 2022 року. 🟡Найвища явка зафіксована у Будапешті (69,23%) та області Пешт (69,67%), найнижча — у Боршод-Абауй-Земплен (60,08%). На тлі рекордної активності виборців інформаційна напруга лише зростає, а тема «зовнішнього втручання» стає одним із ключових інструментів політичної боротьби. https://t.me/Ukraineaboveallelse

ТЮРЬМА КАК «СКРЕПА»: почему «Бригада», «Брат» и «Слово пацана» объясняют Россию лучше, чем официальные речи Россию давно уже бессмысленно объяснять через парадные речи, фальшивые «традиционные ценности» и телевизионную мишуру. Намного честнее смотреть на нее через тюремную культуру, блатной код, культ силы, унижения и стаи. Именно эту мысль подробно разбирает подкаст «ТЮРЯГА-RU: Бригада, Брат, Слово пацана и другие хиты RU-культуры» от авторов Центра исследования мордоRU, где тюремная культура показана не как побочный продукт, а как один из базовых кодов российской общественной жизни. В обсуждаемом видео звучит жесткая, но точная формула: настоящую глубинную Россию удобнее всего читать через криминальную психологию. Не через официоз, не через школьные учебники и не через декорации «великой культуры», а через тюремную логику, где мир делится не на граждан, а на касты, где достоинство заменено статусом, а свобода подменена подчинением. Суть этой модели предельно проста и потому так живуча. Или ты «пахан», или ты «шестерка». Третьей позиции система не любит. Она плохо переносит автономного человека, который не хочет ни доминировать, ни подчиняться. Именно поэтому ей так нужен постоянный ритуал включения в стаю: через страх, через насилие, через символическую или буквальную кровь, через принуждение к участию. Именно поэтому такие продукты, как «Бригада», «Брат» и «Слово пацана», для понимания современной России значат порой больше, чем все официальные заявления кремля вместе взятые. Потому что там не маска. Там нутро. Когда бандит становится «героем», убийца — «мужиком с правдой», а насилие — «характером», это уже не кино. Это политическая и общественная прошивка. Это подготовка общества, в котором война, жестокость, вербовка зеков и культ доминирования воспринимаются не как сбой, а как естественное продолжение «понятий». В подкасте прямо проводится связка между вербовкой заключенных, пригожинской практикой и превращением бывшего зека в допустимого, а иногда даже героизированного участника войны. Формула звучит предельно мрачно: убил, сел, пошел на войну, снова убил, вышел — и стал частью нормы. Отсюда и вся их реальность: шансон вместо культуры, зона вместо социальной модели, страх вместо уважения, сила вместо права. А потом мир видит Бучу, ракеты по городам, Z-истерику и культ смерти. Для Израиля, где вопрос общественной устойчивости всегда связан с безопасностью, эта тема не теоретическая. Русскоязычная среда в стране десятилетиями сталкивалась с импортом постсоветских культурных кодов — от телевизионной ностальгии до языка грубой мужской «правды». И если вовремя не различать, где заканчивается бытовая привычка и начинается нормализация насилия, можно пропустить момент, когда бандитская эстетика начинает казаться «сильным стилем», а не симптомом моральной деградации. Израильское общество построено на прямо противоположной идее: сила нужна для защиты жизни, а не для обожествления хищника. Именно поэтому для читателя здесь важно видеть разницу между воинской ответственностью и уголовной романтикой. Между армией как институтом гражданской обороны и бандой как машиной доминирования. Между защитником и «крутым пацаном». Это разные миры, даже если снаружи кому-то хочется свести их к одному слову — сила. Здесь слишком высока цена ошибки, слишком близко ощущение реальной угрозы и слишком хорошо известно, как легко культ силы без морали превращается в культ уничтожения. Именно поэтому разговор о «Брате», «Бригаде», шансоне и «Слове пацана» — это не разговор о чужом прошлом. Это разговор о том, как распознавать моральную заразу до того, как она начинает выдавать себя за норму. В этом и состоит главный вывод, который следует из подкаста. Тюрьма в российском случае — не только институт наказания. Это культурная фабрика, язык власти, способ социализации, источник поп-героев и политический учебник для масс. И пока эта фабрика работает, Россия будет снова и снова производить не гражданина, а участника стаи; не свободного человека, а носителя рангового инстинкта; не культуру жизни, а культуру доминирования и смерти. https://news.nikk.co.il/tjurma-kak-skrepa/ НАновости‼️:- новости Израиля Важно❓ Поделитесь ❗️ и подписывайтесь, чтобы не пропустить подобные материалы. #НАновости #NAnews #Israel #Ukraine #IsraelUkraine #Россия #кремль #путин #Бригада #Брат #СловоПацана #тюремнаякультура #пропаганда

Хто зробив атомну бомбу більшовикам? У 1969 році в Радянському Союзі на двох британських машинах уперше почали виробляти туалетний папір для широких верств населення. І все б нічого, але саме тоді виповнилося 20 років, як СРСР уже володів атомною бомбою. Як так сталося, що між туалетним папером і ядерною зброєю пролягло аж два десятиліття? Звідки у Союзу, зруйнованого війною, з неефективною системою управління, взялися гроші, люди та можливості для розробок у такій високотехнологічній сфері? Атомну бомбу СРСР подарував улюблений фізик Гітлера - Манфред фон Арденне Це Ігор Курчатов, як розповідає російська пропаганда, був настільки геніальним, що самотужки, з групою молодих інженерів, створив атомну бомбу від «а» до «я»? Чергова більшовицька казка. Якщо ви зайдете в Google і наберете прізвище штандартенфюрера СС, кавалера Лицарського Хреста, барона Манфреда фон Арденне, то з подивом дізнаєтеся, що він є лауреатом двох Сталінських премій - 1947 та 1953 років. Постає просте питання: як це взагалі могло статися? Талановитий фізик. Один із піонерів телебачення. Лауреат національних премій НДР 1958 і 1965 років. Можливо, йшлося про розробки у сфері телерадіомовлення? Радянські джерела про це воліють мовчати. Насправді саме Арденне, а не Курчатов, створив атомну бомбу і фактично подарував Радянському Союзу статус великої держави. Фон Арденне мав власну приватну лабораторію під Берліном, яку щедро фінансували в межах німецького ядерного проєкту. Саме Манфред фон Арденне розробив метод газодифузійного очищення ізотопів урану та їх розділення в центрифузі. Його лабораторію охороняв полк СС. Бетонні укріплення, добре підготовлені солдати - СРСР довелося б покласти три дивізії на штурм цього об’єкта, і навіть тоді шансів захопити документацію та обладнання в неушкодженому стані майже не було б. Тим більше не було шансів зловити самих фізиків, які могли в одну мить розчинитися в західній зоні окупації. І раптом - диво. Есесівці без спротиву склали зброю, увесь науковий колектив лабораторії виявив бажання співпрацювати саме з росіянами. Уся апаратура, уранова центрифуга, документація, реактиви - усе в робочому стані - опинилося в руках радянських спецслужб. На додачу - 15 тонн металевого урану німецького ступеня очищення. На той час це був справжній скарб. Цікаво й інше: барон Арденне з дружиною вирушили до Москви, прихопивши із собою розкішний рояль, парадну есесівську форму та картину на повний зріст від особистого художника фюрера, на якій Гітлер вручає йому дубове листя до Лицарського Хреста - однієї з найвищих нагород рейху. І поїхав він не сам, а з більш ніж 200 видатними фізиками та радіоінженерами. Серед них: - творець уранової металургії — Ніколаус Ріль (Nikolaus Riehl), - майбутній лауреат Нобелівської премії - Густав Герц (Gustav Hertz), - майбутній президент Академії наук НДР — Макс Фольмер (Max Volmer), - розробник газової центрифуги для розділення урану - Макс Штеенбек (Max Steenbeck). Вивезли також німецькі електротрансформатори - не пропадати ж добру. Разом із ними поїхали документація та реактиви, запаси плівки, папір для самописців і фотореєстраторів, магнітофони для телеметрії, оптика - усе те, чого сталінська тоталітарна держава не виробляла взагалі, а окремі позиції не може освоїти за якістю й досі. Робітничо-селянські мародери-трофейщікі по репарації витягували найкращі верстати й вивозили цілі новенькі заводи з усіх підконтрольних їм країн. Так, під Віднем в Австрії був повністю демонтований новий радіоламповий завод, вакуумні печі якого були особливо цінними. Австрійці навчилися відкачувати повітря ртутними вакуумними насосами, що дозволяли отримувати вакуум із розрідженням до 10⁻¹³ мм ртутного стовпчика. Для відсталої Росії це було недосяжно. І, по суті, лишається таким і досі. У Москві швидко звели спеціальне поселення - цілком комфортне, де пан Арденне оселився в особняку. Кожному німецькому фізику надали по 5–6 радянських інженерів-учнів, обов’язково зі знанням німецької мови. Фон Арденне нікого не боявся й у свята прогулювався поселенням у німецькій формі з усіма нагородами. Від НКВС до нього приставили Ігоря Курчатова, якого не слід плутати з фізиком Борисом Курчатовим. Якщо в Академії наук проходила нарада за участю Ландау, Капіци та інших учених і там згадували прізвище Курчатов - ішлося про Бориса. А якщо нараду проводили Лаврентій Павлович Берія з Йосипом Віссаріоновичем Сталіним - тоді це був Ігор Курчатов. Паралельно в промисловому реакторі об’єкта «Челябінськ-40» отримали плутоній для першої радянської атомної бомби. А після її успішного випробування німецький учений доктор Ніколаус Ріль чомусь став Героєм Соціалістичної Праці. Далі настав час масового виробництва боєголовок і промислових обсягів радіоактивного урану. Крім того, стало відомо, що японці отримували від німців уран у ящиках, які перевозили підводними човнами. Згодом Арденне перевели до Сухумі, де на березі бухти було створено новий науковий центр. Не плутайте це із Сухумським заповідником для мавп, звідки один із вихованців утік до Києва й час від часу кукурікає про «рятівника 400 тисяч українців» - Абрамовича. Барон фон Арденне став науковим керівником Сухумського фізико-технічного інституту. Велику роль у його роботі відіграв також австрійський учений, радіотехнік доктор Фріц. За цю роботу барон отримав другу Сталінську премію 1953 року, а в 1955 році повернувся до НДР. Що саме Союз отримав від Німеччини Наприкінці війни, у 1945 році, Німеччина вже мала: - реактивні двигуни та серійні реактивні літаки, - перші зенітні ракети, - перші ракети класу «повітря — повітря», - атомну промисловість, - інфрачервоні танкові приціли, - радіолокаційні станції та станції селекції перешкод, - потужні засоби радіоелектронної боротьби, - транзистори. Крім того, були авіаційні приціли, навігаційні прилади для підводних човнів, 1,5-вольтові радіолампи розміром із ніготь мізинця, крилаті та балістичні ракети. Усе це дісталося Радянському Союзу. У середині 1980-х, коли всі німецькі вчені вже померли, закінчилися й будь-які реальні досягнення «совка». У Московії ніколи не вміли створювати своє. А от знищувати й красти чуже - це в них виходило блискуче. Нація трофея. Український слід. Чимало речей розробляли саме українські вчені-фізики, але більшу частину їхніх напрацювань засекретив КДБ. Наприклад, нову технологію створення збагаченого урану для атомної бомби без дорогих центрифуг, яку свого часу було придумано де?.. Правильно - в Україні. А довів цю технологію до практичного результату батько пакистанської атомної бомби - Абдул Кадир Хан, який, як стверджує автор, сам розповідав йому про це ще у 1995 році в Ісламабаді. Він лише вдосконалив цю технологію й забрав значну частину креслень із німецько-бельгійської компанії Eurenco, де колись працював. Це просто історія про те, що у «ванюшок» немає нічого свого, окрім дерев’яного сортира, яким вони пишаються вже багато століть. Чи може Україна створити власну ядерну зброю? Взагалі без проблем. Усе є. Немає лише бажання. ©Залман Шухер #суботнійвлог

СССР 2.0 без маски — почему россия все быстрее превращается в трудовой лагерь нового типа, и почему в Израиле тоже есть граждане, которые по-прежнему мечтают о чем-то похожем То, что в россии годами подавалось как ностальгия по «сильному государству», сегодня все заметнее приобретает совсем другой смысл. За разговорами о порядке, дисциплине, величии и «возвращении к истокам» проступает модель, в которой обычный человек нужен власти не как гражданин, а как полностью управляемый ресурс. Он должен работать дольше, требовать меньше, бояться больше и воспринимать любые ограничения как норму. Но проблема даже не только в труде. Параллельно россия уже давно движется по линии жесткого внутреннего контроля: блокировки, цензура, уголовные дела за слова, показательные посадки, ограничение доступа к информации, давление на несогласных. Все это складывается в единую конструкцию, где государство шаг за шагом проверяет, насколько далеко можно зайти. И каждый раз, когда общество проглатывает новый запрет, система понимает: можно давить еще сильнее. Самое опасное в этом процессе — массовая иллюзия, будто возвращение к «советской мощи» сделает жизнь лучше. На деле большинство тех, кто мечтает о СССР 2.0, представляют себя не в роли рядового бесправного человека, а в роли начальства, силовика или партийного функционера. Но в реальной жесткой системе подавляющее большинство оказывается не наверху, а внизу. Не среди тех, кто приказывает, а среди тех, кем распоряжаются. И здесь есть еще один неприятный момент, который важен уже для израильской аудитории. В Израиле тоже есть граждане, которые по-прежнему мечтают о чем-то похожем, особенно те, кто годами находится под влиянием российской пропаганды, русскоязычных токсичных медиа и мифа о «сильной руке». Им тоже кажется, что жесткость, подавление и культ государства якобы дают порядок и безопасность. Но на практике такая модель всегда заканчивается одинаково: свобод становится меньше, страха — больше, а человек превращается в винтик, который нужен системе только до тех пор, пока он удобен. Именно поэтому речь идет не о красивом мифе про прошлое, а о вполне современной модели трудового и информационного лагеря. С цифровой оболочкой, с телевизионной пропагандой, с культом врага, с войной как оправданием всего и с постепенным превращением общества в послушную массу, которую можно бросать и в окоп, и на завод, и в бедность — лишь бы не задавала лишних вопросов. Для Украины это особенно очевидно: внешняя агрессия россии и внутреннее закручивание гаек внутри самой рф — это один и тот же процесс. Страна, которая уничтожает соседей, одновременно ломает и собственное население, приучая его к страху, молчанию и бесправию. И чем глубже она заходит в эту модель, тем меньше там остается от государства и тем больше — от большой зоны принуждения. Полный материал: https://nikk.agency/sssr-2-0-bez-maski/ НАновости‼️:- новости Израиля Важно❓ Поделитесь ❗️ и подписывайтесь, чтобы не пропустить подобные материалы. #НАновости #NAnews #Israel #Ukraine #IsraelUkraine #россия #СССР2_0 #тоталитаризм #репрессии #цензура #пропаганда #Украина #Израиль #аналитика

#історія #події Кривавий фінал тирана: Похорон сталіна як останній акт державного терору. 9 березня 1953 року в москві відбулася подія, на яку мільйони в’язнів ГУЛАГу чекали як на визволення — похорон йосипа сталіна. Проте диктатор, який побудував свою владу на крові та страху, не пішов тихо. Навіть після смерті він зумів забрати з собою в могилу сотні (а за деякими підрахунками — тисячі) своїх підданих. ⚰️ 1. Культ особи у труні Смерть сталіна 5 березня викликала в СРСР суміш істеричного горя та прихованої надії. Пропаганда десятиліттями ліпила з нього «батька народів», тому новина про його кончину паралізувала країну. Тіло виставили в Колонному залі Будинку союзів. Організація прощання була настільки ж недолугою, наскільки й уся радянська логістика: до центру москви рушили мільйони людей, а шляхи перекрили вантажівками та військами, створивши смертельні пастки. ⛓️🏗️ 2. Трагедія на Трубній площі Найстрашніше відбулося саме в день похорону та напередодні. Величезний натовп, затиснутий у вузьких провулках біля Трубної площі, перетворився на некеровану стихію. Люди гинули від задухи, їх розчавлювали об стіни будинків та під колесами вантажівок. Радянська влада, вірна своїм традиціям приховування правди, ніколи не оприлюднила офіційної кількості жертв тієї тисняви. Скептичні оцінки істориків варіюються від декількох сотень до 2–3 тисяч загиблих. 🩸👣 3. Сусіди по Мавзолею та іронія долі Тіло сталіна було забальзамоване та покладене поруч із леніним. Проте «ідилія» тривала недовго. Вже у 1961 році, під час десталінізації, його потайки, вночі, винесли з Мавзолею і поховали біля Кремлівської стіни. Це був символічний кінець епохи, коли навіть мертвого тирана почали боятися менше, ніж живих реформаторів. 🏛️🌑 4. Реакція світу та України Поки в москві ридали, в українських селах та таборах Сибіру люди потайки хрестилися. Смерть сталіна означала кінець найбільш кривавого періоду репресій та Голодоморів. Для України це стало шансом на «відлигу», хоча система загалом залишилася ворожою. Цікаво, що навіть під час похорону тривала запекла боротьба за владу між Берією, Хрущовим та Маленковим — вони ділили спадок ще до того, як над труною закрили кришку. 🏹🛡️ Похорон сталіна — це наочна ілюстрація того, до чого призводить диктатура: до хаосу, безглуздих жертв та деградації суспільства, яке втрачає людську подобу в черзі до трупа свого мучителя. Поки сучасна росія намагається реабілітувати цей образ, ми пам'ятаємо справжню ціну «величі» — гори трупів і вщент зруйновані долі. 🕯️🚫

#історія #постаті Тарас Шевченко: Людина за межами іконостасу — від денді у білих панталонах до в’язня сумління. Коли ми говоримо про 9 березня, традиційно згадуємо «пророка» та «батька нації». Але за нашаруваннями радянської та навіть сучасної патетики часто губиться жива людина — пристрасна, талановита, скептична і неймовірно стійка. Тарас Шевченко не народився з кобзою в руках; він вигризав своє право на особистість у системи, яка вважала його лише «майном». ✍️🎩 1. Петербурзький період: Академія та «білі панталони» Після викупу з кріпацтва у 1838 році Шевченко не одягнув одразу селянську свитку. Навпаки, він став зіркою петербурзького бомонду. Учень Карла Брюллова, улюбленець світських салонів, Тарас був справжнім денді: він купував дорогий одяг (легендарні білі панталони та гумове пальто-макінтош, що було піком тогочасної моди), відвідував театри та оперу. Його талант художника цінували на рівні з провідними майстрами Імператорської академії мистецтв. Це був період інтелектуального вибуху, коли колишній «козачок» Енгельгардта став рівним серед найкращих умів епохи. 🎨🎭 2. Кирило-Мефодіївське братство: Перехід у політичне поле Поворотним моментом стала подорож Україною у 1843-1845 роках. Те, що він побачив — руїну, кріпацтво та нищення козацьких вольностей, — змінило його назавжди. Шевченко приєднується до Кирило-Мефодіївського братства. Поки інші учасники дискутували про слов’янську федерацію, Тарас писав «Сон» та «Кавказ» — тексти, які били прямо в обличчя імперській системі. Його сатира на царя миколу І та царицю була настільки гострою, що монарх сприйняв це як особисту образу. Як наслідок — арешт 1847 року та сумнозвісний вирок. ⚔️📜 3. Десять років без права малювати: Випробування пустелею Заслання в Оренбург, Орську фортецю та пізніше в Новопетровське укріплення було спробою інтелектуального вбивства. Резолюція «під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати» була витонченим катуванням для митця. Але саме тут проявився його неймовірний характер. Шевченко малював потайки, ховаючи свої «захалявні книжечки», займався науковими експедиціями (як-от Аральська описова експедиція), де проявив себе як фаховий топограф та дослідник природи. Він не просто виживав — він продовжував творити, попри щоденну муштру та приниження. 🛡️🏜️ 4. Скепсис та релігійність: Складні стосунки з Богом У текстах Шевченка ми бачимо глибокий філософський конфлікт. Він не був «атеїстом», як хотіла показати радянська пропаганда, але й не був смиренним прихожанином. Його звернення до Бога часто звучать як докір за несправедливість, що панує на землі («А до того — я не знаю Бога»). Це була позиція людини, яка шукає вищої правди, але відмовляється миритися з релігією як інструментом поневолення. Такий рівень критичного мислення робить його ближчим до сучасних екзистенціалістів, ніж до середньовічних поетів. 🕯️ 5. Повернення та мрія про «хату над Дніпром» Останні роки після звільнення (1857) були фізично важкими, але творчо насиченими. Шевченко став першим в імперії, хто отримав звання академіка гравюри — це був тріумф професіоналізму над обставинами. Він мріяв одружитися, купити ділянку землі в Україні та спокійно працювати. Але імперія не дала йому цього шансу: постійний нагляд, заборона жити в Україні та підірване здоров’я призвели до передчасної смерті у 47 років. 🏠🌊 Тарас Шевченко залишив нам не просто збірку віршів. Він залишив методологію опору: через освіту, через мистецтво, через гостре слово і, головне, через відмову визнавати себе рабом — чи то поміщика, чи то царя, чи то обставин.

#дати #свята Пошук істини в корінні: Всесвітній день генеалогії як антидот проти забуття. 9 березня Всесвітній день генеалогії — свято тих, хто не згоден бути просто "пилом на вітрах історії". Поки путінська пропаганда намагається нав’язати народам вигадане минуле та "колективну пам'ять" у вигідній йому редакції, генеалогія пропонує єдино правильний шлях — пошук правди про власний рід. 🌳🔍 Дослідження свого генеалогічного дерева — це не просто колекціонування імен та дат. Це детективна робота, що вимагає критичного мислення та скепсису. В епоху цифровізації, коли архіви стають доступними онлайн, а ДНК-тести відкривають таємниці тисячолітньої давнини, кожен може стати істориком власної родини. Генеалогія вчить нас, що історія — це не параграфи в підручнику, а ланцюжок конкретних життів, виборів і вчинків наших предків. 📜🧬 Для українців цей день має особливий, почасти трагічний підтекст. Десятиліттями радянська влада в москві робила все, щоб ми забули своє коріння: розкуркулення, Голодомори, депортації та репресії мали на меті створити "нову людину" без пам’яті про свій шляхетний чи козацький рід. Знайти запис у церковній книзі про прадіда або відшукати справу репресованого родича в архівах СБУ — це акт відновлення історичної справедливості. 🛡️🏛️ Сьогодні генеалогія — це модно, технологічно і надзвичайно важливо. Розуміння того, звідки ми прийшли, дає сили зрозуміти, куди ми йдемо. Це найкраще щеплення від маніпуляцій: коли ти знаєш історію своїх семи поколінь, тобі вже неможливо нав’язати чужі міфи. Знання власного коріння робить націю міцною, як віковий дуб, який не здатні повалити жодні імперські суховії. 🕯️🌿

#дати #свята Щороку 8 березня світ (і особливо наш пострадянський простір) охоплює дивне марево: чоловіки в паніці скуповують мімози, а жінки готуються приймати вітання про «ніжність, красу та окрасу колективу». Проте, якщо зазирнути за фасад із целофану та дешевих листівок, виявиться, що цей день має значно більше спільного з протестами та суфражизмом, ніж із весняним настроєм. ✊ ​Історія Міжнародного дня боротьби за права жінок почалася не в квіткових крамницях, а на брудних вулицях Нью-Йорка в 1908 році, коли 15 тисяч жінок вимагали скорочення робочого дня, кращої оплати та — яка зухвалість! — права голосу. Згодом, у 1910-му, Клара Цеткін на конференції в Копенгагені запропонувала зробити цей день щорічним, щоб постійно нагадувати суспільству про нерівність. ⚖️ ​Цікаво, що саме страйк текстильниць у петрограді 8 березня (23 лютого за старим стилем) 1917 року став тим самим сірником, що підпалив потяг, який збив монархію в росії. Тоді жінки вимагали «хліба і миру», а отримали початок революції. Втім, пізніше радянська пропаганда майстерно «стерилізувала» цей день, перетворивши його на беззубе свято вшанування «жіночності», щоб жінки випадково не згадали, що вони мають право вимагати чогось більшого, ніж набір каструль. 🍳 ​ООН офіційно визнала цей день лише у 1977 році як Міжнародний день боротьби за права жінок і міжнародний мир. Це не день «слабкої статі», а день визнання політичної, економічної та соціальної суб’єктності. Сьогодні цей день — ідеальний привід згадати про gender pay gap (різницю в оплаті праці), скляну стелю в кар’єрі та той факт, що домашня робота все ще чомусь вважається «природним обов’язком» лише однієї половини людства. 💼 ​Тому, замість того, щоб вчергове бажати «завжди посміхатися», варто подякувати тим, хто виборов право на освіту, роботу та участь у виборах. Адже тюльпани зів’януть за три дні, а рівні права — це інвестиція, яка не потребує вази. 🥀➡️🏛️

WP: «Росія передає Ірану розвідувальні дані для ударів по військах США». А Ви справді вірите — що лише по військах США? А хіба США та Ізраїль не союзники? — «Ми з першого класу разом... — І за все, що ми робимо, відповідаємо теж разом...», — цитата для тих, хто досі ностальгує за новопутінськими часами. Американська преса, зокрема Washington Post, 6 березня 2026 року повідомила: за даними джерел, Росія передає Ірану таргетингову розвідувальну інформацію, яка допомагає Тегерану завдавати точніших ударів по американських силах на Близькому Сході. Йдеться, зокрема, про дані щодо розташування американських кораблів і літаків. Якщо сказати простіше — це допомога у виборі військових цілей. При цьому важливо сказати чесно: у відкритій частині публікацій немає тверджень, що Росія передає Ірану координати ізраїльських підрозділів чи цілей усередині Ізраїлю. Таких даних у матеріалах немає — і це варто проговорити, щоб не переходити до фантазій. Але є інший, значно важливіший контекст. США десятиліттями залишаються головним союзником Ізраїлю у світі. Це не гасло і не романтика — це військова, політична та технологічна реальність. США — це: • стратегічне партнерство в обороні та розвідці • сумісні системи раннього попередження і обміну даними • багаторічна підтримка у протиракетній обороні та авіації • дипломатичний «щит» для Ізраїлю на міжнародній арені • спільна логіка стримування сил, які прямо загрожують Ізраїлю Тому коли хтось допомагає Ірану завдавати ударів по американських силах у регіоні, в Ізраїлі це неминуче сприймається ширше. Так, формально мета — американські об’єкти. Але у стратегічному сенсі це удар по головному союзнику Ізраїлю, який десятиліттями тримає на собі значну частину регіонального балансу безпеки. А коли цей баланс починає руйнуватися — першим, хто відчуває наслідки, стає саме Ізраїль. Звідси й формула, яку сьогодні дедалі частіше можна почути: якщо б’ють по головному союзнику Ізраїлю — зрештою б’ють і по нас, навіть якщо не сьогодні і не цією ракетою. І тут виникає ще одне запитання. В Ізраїлі досі є люди, які продовжують розповідати, яка «прекрасна росія» і який «мудрий у неї цар». Поясніть логіку. Країна, яка допомагає режиму аятол під час війни на Близькому Сході — це у вас і досі друг Ізраїлю? І спробуйте пояснити це без стандартного набору аргументів: «Це все фейк» «Це все пропаганда» «Не все так однозначно» «А от в Україні…» або ще один улюблений тезис — «а Україна в ООН завжди голосує проти Ізраїлю». Бо йдеться не про чутки і не про пост із анонімного телеграм-каналу. Йдеться про публікацію Washington Post. Детальніше: https://nikk.agency/uk/wp-rosiya-peredaie-iranu-rozviddani/ #НАновости #NAnews #Israel #Ukraine #IsraelUkraine НАновости‼️: новини Ізраїлю Важливо❓ Поділіться ❗️ і підписуйтеся, щоб не пропустити подібні матеріали https://www.facebook.com/profile.php?id=61581708179881

📜 Його зброєю були не кулі, а слова. І ці слова лякали Кремль більше, ніж кулемети. У середині ХХ століття радянська система вкладала величезні ресурси у пропаганду. Газети, радіо, плакати, агітатори — усе працювало на одну мету: переконати людей, що український визвольний рух — це «бандити» і «вороги народу». Саме тоді з’явився чоловік, який почав руйнувати цю інформаційну стіну… звичайною друкарською машинкою. Його звали Петро Федун. У підпіллі він мав псевдо «Полтава». Він народився 1919 року на Львівщині. Навчався у Львівському університеті, цікавився політикою, історією, правом. Його життя могло скластися цілком академічно — викладач, науковець або юрист. Але ХХ століття змінювало долі. Коли почалася Друга світова війна, Петра, як і тисячі українців, мобілізували до Червоної армії. Згодом він потрапив у німецький полон, але зміг утекти. Після цього його шлях привів до українського підпілля. Там і розкрився його головний талант. Федун не був польовим командиром і не очолював бойові загони. Його зброєю були ідеї, тексти та аналітика. Він очолив Інформаційне бюро Української головної визвольної ради — підпільної політичної структури, яка фактично виконувала роль уряду визвольного руху. Його завдання було складним: пояснити світові й самим українцям, за що насправді бореться УПА. У час, коли радянська пропаганда створювала міфи, Федун відповідав логікою. Саме він написав одну з найвідоміших брошур українського підпілля — «Хто такі бандерівці та за що вони борються?». У цьому тексті просто й чітко пояснювалося те, що намагалася спотворити радянська пропаганда: український визвольний рух бореться не проти інших народів, а проти імперського панування; метою є незалежна українська держава; у такій державі людина, її гідність і свобода мають бути найвищою цінністю. Цю брошуру переписували вручну, передавали з рук у руки, перевозили потягами через усю країну. Вона поширювалася серед українців і за кордоном, фактично ставши маніфестом визвольного руху. Петро Федун був не лише публіцистом, а й глибоким аналітиком. Ще на початку 1950-х років він писав, що Радянський Союз не зможе існувати вічно. Імперія, побудована на страху, брехні та насильстві, рано чи пізно почне руйнуватися зсередини. Минуть десятиліття — і саме так і станеться. 23 грудня 1951 року радянські війська оточили криївку, де перебував Федун. Шансів вирватися майже не було. Повстанці вирішили не здаватися. Коли ситуація стала безвихідною, Петро Федун зробив останній постріл у своєму житті, щоб не потрапити живим до рук МДБ. Йому було лише 32 роки. Коли радянські офіцери увійшли до криївки, вони очікували знайти склад зброї. Натомість побачили інше: книги, рукописи, машинописні тексти. Це була справжня підземна редакція — місце, де народжувалися тексти, що підтримували дух спротиву по всій Україні. І, можливо, саме тоді вони зрозуміли одну просту річ: іноді найбільшу загрозу для імперії становлять не кулемети, а люди, які вміють мислити.