А чи здатні ви довіряти людям у дорослому стані так, як ви довіряли у дитинстві? Я - так, бо в мене рожеві окуляри) ________________ Ну знаєте… коли тобі кажуть: — Закрий очі й відкрий рот. І ти відкриваєш. А там — канхвЄта, а не новий рівень життєвого досвіду. _________________ У дитинстві довіра виглядає так: «Йди сюди, я покажу щось цікаве». І ти без роздумів йдеш. Тепер, якщо мені так кажуть — я перевіряю геолокацію, читаю відгуки і повідомляю рідним, куди саме йду. __________________ Дорослішання — це коли фраза «довірся мені» звучить не як запрошення до пригод, а як початок службового розслідування... __________________

Скоро буде День книгодарування, День народження Лесі Українки і в цей день, ще й День української жінки. Тому я дозволила собі замовити деякі книги. Перша прибула, а інші прибудуть пізніше. Як побачила "Ад'ютанти України", то взагалі не могла пройти мимо цією книги. Такі цікаві історичні особистості, які були під час першої боротьби України за незалежність. Я дуже мало знаю про таких людей, тому мені дуже цікаво буде ближче дізнатися про них, як про звичайних людей і про те що відбувалося в Україні за цих часів. Щиро вдячна Вам, пані Оксаночко за чудовий подарунок! Знайду час, прочитаю.😍 Миру Вам, добра, перемоги та мирного неба нам усім!🇺🇦✌️💙💛🙏🕊

#історія #постаті Лесь Мартович: Доктор права з душею сатирика та селянським серцем. 12 лютого 1871 року народився Лесь Мартович — людина, чий гострий розум і ще гостріше перо змушували галицьке селянство і сміятися, і плакати одночасно. Поки тогочасна еліта часто дивилася на народ «згори вниз», Мартович, син сільського писаря, знав життя громад ізсередини: з усіма їхніми бідами, кумедними забобонами та нескінченною боротьбою за справедливість. ✍️🌾 Мартович був частиною легендарної «Покутської трійці» разом із Василем Стефаником та Марком Черемшиною. Але якщо Стефаник писав трагедію душі, то Мартович обрав іншу зброю — сатиру. Його новели, як-от «Забобон» чи «Лукія», — це не просто література, це соціологічний розріз епохи. Він майстерно висміював як обмеженість тогочасного чиновництва, так і наївність селян, проте робив це без злості, а з глибоким болем за рідний край. Його гумор був способом виживання народу, який не мав власної держави, але мав незнищенну гідність. 🎭📜 Життя самого письменника було далеким від ідилії. Він здобув юридичну освіту (став доктором права), але замість блискучої кар’єри у великих містах поневірявся провінційними канцеляріями, захищаючи права простих людей. Його активна громадянська позиція та участь у радикальному русі часто ставали причиною проблем із владою. Взагалі, історія української інтелігенції того часу — це історія самопожертви: Мартович буквально спалив себе роботою та громадською діяльністю, пішовши з життя у розквіті сил. ⚖️🕯️ Сьогодні, читаючи Мартовича, вражаєшся, наскільки актуальними залишаються його спостереження за людською природою. Його здатність бачити абсурд там, де інші бачать норму, — це риса справжнього європейського інтелектуала. Поки москва століттями виховувала в підданих рабську покору, українські класики на кшталт Мартовича вчили свій народ критично мислити, розрізняти правду від маніпуляції та сміятися в обличчя труднощам. Адже народ, який вміє над собою сміятися, — непереможний. 🇺🇦💪

#історія #факт ОСТАННЯ РОЛЬ ЧАРЛІ ЧАПЛІНА: ВЕЛИКИЙ НІМИЙ У ПОЛОНІ ЗВУКОВОГО СТЕЖЕННЯ. Маленький волоцюга з тростиною та в кумедних черевиках навчив світ сміятися, коли той задихався від воєн та криз. Проте, поки мільйони аплодували екранному образу Чарлі Чапліна, у темних кабінетах ФБР роками писався зовсім інший сценарій. Для Едгара Гувера, всесильного очільника американських спецслужб, Чаплін не був генієм кіно — він був «небезпечним чужинцем», чий вплив на маси викликав підозру та прихований страх. Приватне життя актора перетворилося на об'єкт маніакального стеження. Досьє на Чапліна, що з часом розрослося до двох тисяч сторінок, містило не лише записи про його політичні симпатії, а й найдрібніші деталі його особистих зустрічей, телефонних розмов та фінансових транзакцій. Кожна його поїздка за кордон розглядалася як потенційний візит до ворожого табору, а кожен фільм — як зашифрована пропаганда. 🎥 Інтелектуальна іронія ситуації полягала в тому, що людина, яка прославилася в епоху німого кіно, опинилася в пастці «звукового» стеження. ФБР намагалося знайти компромат у його приватних висловлюваннях, чекаючи на один невірний звук. Чаплін відчував цей тиск — він бачив тіні за своєю спиною в ресторанах і чув клацання в слухавці телефону. Це була атмосфера постійної тривоги, яка різко контрастувала з його сонячним образом на екрані. Розв’язка цього реального політичного трилера настала у 1952 році. Коли Чаплін вирушив до Лондона на прем’єру свого фільму «Вогні рампи», влада США анулювала його візу. Людина, яка створила Голлівуд таким, яким ми його знаємо, була вигнана з країни без права повернення. Його «остання роль» у Штатах була зіграна за лаштунками — роль вигнанця, чия вірність була піддана сумніву лише через те, що його гумор виявився гострішим за політичні догми. Своє життя він закінчив у Швейцарії, залишивши по собі тисячі сторінок таємних звітів, які сьогодні читаються як свідчення того, наскільки вразливим може бути геній перед лицем державної машини. 🕵️‍♂️📜

Украина не сломалась: общество готово к долгой войне, не верит в «быстрый мир» и рассматривает уступки территории как неприемлемую цену — опрос КМИС Свежие данные Киевского международного института социологии фиксируют устойчивые общественные настроения в Украине на фоне затяжной войны, ударов по энергетике и экономического давления. 52% респондентов категорически отвергают предложение передать под контроль России весь Донбасс в обмен на гарантии безопасности. Ещё около 40% допускают рассмотрение такого варианта лишь как крайне тяжёлого и вынужденного компромисса. По сравнению с серединой января статистически значимых изменений в этом вопросе не зафиксировано. При этом лишь 20% украинцев ожидают, что война может завершиться в ближайшие недели или хотя бы в первой половине 2026 года. Большинство респондентов либо прогнозируют более поздние сроки окончания войны, либо затрудняются с ответом. На этом фоне 65% опрошенных прямо заявляют, что готовы терпеть войну столько, сколько будет необходимо. Этот показатель остаётся стабильным с осени 2025 года и практически не меняется, несмотря на удары по энергетике, холод и экономическое давление. Абсолютное большинство респондентов ясно понимают цель российских атак. 88% считают, что ударами по энергетической инфраструктуре Россия пытается оставить людей без света и тепла, чтобы принудить страну к капитуляции. Лишь 3% придерживаются версии о «ударах в ответ», и ещё 3% считают, что атаки якобы направлены исключительно по военным объектам. На этом фоне 90% украинцев считают, что Украина должна наносить удары по территории России. При этом структура поддержки изменилась: 80% опрошенных полагают, что такие удары могут касаться не только военной инфраструктуры, но и других объектов. Социологи подчёркивают, что речь идёт не о всплеске радикальных настроений, а о реакции на системный характер террора против гражданской инфраструктуры. Несмотря на затяжную войну, общество сохраняет долгосрочный горизонт. 66% украинцев ожидают, что через десять лет Украина будет процветающей страной — членом Европейского союза, что даже выше показателей конца 2025 года, когда так считали 64% респондентов. Опрос КМИС был проведён 23–29 января 2026 года на подконтрольной правительству Украины территории методом телефонных интервью и отражает устойчивые общественные настроения, а не ситуативную реакцию на обстрелы или краткосрочные кризисы. Вопрос к аудитории: Откуда такая устойчивость? Как им помочь? Полная версия материала: https://nikk.agency/ukraina-ne-slomalas/ НАновости‼️:- новости Израиля Важно❓ Поделитесь ❗️ и подписывайтесь, чтобы не пропустить подобные материалы https://www.facebook.com/profile.php?id=61581708179881 #НАновости #NAnews #Украина #КМИС #общественноемнение #война #социология #политика #Donbas #Европа

#історія #постаті Валер’ян Підмогильний: Автор першого урбаністичного роману та інтелектуал, якого не зламав Соловецький етап 🏙️ 2 лютого 1901 року народився Валер’ян Підмогильний — людина, яка вивела українську літературу з «хуторянського» затишку на гамірні вулиці великого міста. Він був справжнім європейцем за духом, блискучим перекладачем із французької та письменником, який не боявся зазирати в найтемніші куточки людської психіки. «Місто»: Степан Радченко як дзеркало епохи 🚋 Головний твір Підмогильного — роман «Місто» — став революцією. Замість звичних для того часу історій про страждання селян, він описав підкорення Києва молодим і амбітним вихідцем із села. Це була не просто історія успіху, а глибокий психологічний аналіз того, як місто змінює людину, як воно ламає старі моральні орієнтири та пропонує натомість холодний інтелект і самотність серед натовпу. Український Мопассан Підмогильний був головним популяризатором французької культури в Україні. Завдяки його титанічній праці ми маємо класичні переклади Анатоля Франса, Гі де Мопассана, Стендаля та Віктора Гюго. Він не просто перекладав слова — він прищеплював українській прозі французьку точність, лаконізм та інтелектуальну відвертість. Колеги жартували, що Валер’ян знає французьку краще, ніж самі французи. «Розстріляне відродження»: Трагедія в Сандармоху 🕯️ Радянська влада не могла вибачити Підмогильному його скепсису та відмови писати за «партійною лінією». Його звинуватили в «участі в терористичній організації» — стандартний абсурдний вирок для українських митців 30-х років. Разом із Миколою Зеровим, Лесем Курбасом та Миколою Кулішем він був етапований на Соловки. 3 листопада 1937 року, до «ювілею» жовтневого перевороту, його життя обірвалося в урочищі Сандармох. Спадщина, що вижила ✨ Попри десятиліття заборон і таврування «націоналістом», тексти Підмогильного повернулися. Сьогодні його «Місто» та «Невеличка драма» читаються як абсолютно сучасні твори, бо вони про вічне: про пошук себе, про кохання, яке межує з розрахунком, і про вибір між комфортом та совістю. Валер’ян Підмогильний довів, що українська проза може бути філософською, урбаністичною та по-справжньому елітарною. Він навчив нас, що місто — це не ворог, а простір для великих звершень, якщо ти маєш достатньо сили залишитися собою.

#історія #постаті Євген Маланюк: Поет, що тримав стилет замість пера 🗡️✍️ 1 лютого 1897 року народився чоловік, якого називали «імператором залізних строф». Євген Маланюк був не просто поетом; він був офіцером Армії УНР, який після поразки визвольних змагань продовжив боротьбу в інтелектуальному полі. Філософія «Стилета і Скрипки» Маланюк приніс в українську літературу жорстку, майже мілітарну естетику. У часи, коли багато хто впадав у тужливий «хуторянський» сентименталізм, він вимагав від нації волі та дисципліни. Його творчість — це постійна дискусія між мистецтвом (скрипкою) та боротьбою (стилетом). Чому він був небезпечний для ворогів? Критика «малоросійства»: Маланюк безжально діагностував психологічну хворобу багатьох українців — схильність до плачу та рабської покори перед москвою. Він закликав бути не «співочою нацією», а державною. Геополітичне бачення: У своїх есеях він розглядав Україну як степову імперію, що має стояти нарівні з великими державами Європи, а не бути чиїмось «молодшим братом». 🌍 Безкомпромісність: Навіть в еміграції, живучи в Чехословаччині, Польщі чи США, він залишався духовним лідером українського воїнства, не піддаючись на спокуси радянської пропаганди. Спадщина «Степової Еллади» Маланюк вірив, що Україна — це синтез античної культури та нестримної енергії степу. Його вірші не читають для розваги; їх вивчають як стратегію виживання нації. Він довів, що поразка на полі бою — це не кінець, якщо не програно битву за пам'ять і гідність. 🏹📜 Він помер у Нью-Йорку, але його дух повернувся в Україну разом із незалежністю, якої він так палко прагнув.

#історія #події Кемп-Девідська декларація: Кінець «Холодної війни» (на папері) 🤝🇺🇸 1 лютого 1992 року в заміській резиденції президента США Кемп-Девід відбулася подія, яка мала б поставити фінальну крапку в епосі, що тримала світ у напрузі майже пів століття. Джордж Буш-старший та Борис Єльцин підписали документ, де офіційно проголосили: росія та США більше не розглядають одне одного як потенційних супротивників. Атмосфера ілюзорного миру Світ зітхнув із полегшенням. Здавалося, що загроза ядерного апокаліпсиса залишилася в минулому, а «залізна завіса» переплавлена на сувенірні значки. США тоді щиро (чи наївно) повірили, що на уламках СРСР постане демократична держава, з якою можна грати в теніс і підписувати торговельні угоди. 🎾📜 Чому це виглядає іронічно сьогодні? Декларативність: Як показав час, папір витерпів усе, але ментальність керівництва в москві не змінилася. Реваншизм просто заснув на певний час, накопичуючи ресурси. Український контекст: Поки лідери великих держав тиснули руки в Кемп-Девіді, Україна лише починала свій шлях незалежності, опинившись у складному полі геополітичних торгів між «новими друзями». Ціна обіцянок: Декларація наголошувала на принципах демократії та поваги до кордонів. Сьогодні ці рядки читаються як сумний історичний анекдот. 📉 Ця зустріч стала піком ілюзій про «кінець історії». Захід святкував перемогу, не помітивши, що опонент не здався, а лише взяв тайм-аут.

Виявилося, що люди, які хочуть керувати реформою правоохоронних органів, не розуміють, як саме працює державна система. Більш того — починають маніпулювати при першій нагоді.   Про це пише юрист Олег Шрам, коментуючи дії директорки ЦПК Дарії Каленюк. Так, вона спочатку написала статтю, в якій навішала купу ярликів та обвинувачень на адресу Офісу генпрокурора та ДБР. А коли слідчий Бюро звернувся з офіційним листом, де попросив навести конкретні факти… заявила про переслідування та погрози. Хоча це був звичайний запит в рамках кримінальної справи.   То, значить, жодних фактів у Каленюк немає, раз вона про них мовчить?   Юрист Олег Шрам зазначив, що реакція Каленюк на лист говорить про її непрофесіоналізм та незнання базових процесуальних норм: «Судячи з реакції на запит слідчого, вона в очі ніколи не бачила жодного кримінального провадження».   Експрокурор САП Станіслав Броневицький заявив, що антикорупційні активісти не розуміються на галузі, яку намагаються «реформувати»: «Активістка, яка понад десять років «реформує» кримінальну юстицію, називає звичайний запит слідчого «листом-погрозою», а стандартне застереження в кінці про нерозголошення відомостей досудового розслідування — «наміром покарати». Схоже, у процесі «реформування» активісти не читають КПК».   Директорка ЦПК та її колеги не спроможні вести свою діяльність конструктивно, натомість вміють тільки створювати інформаційний шум. Щойно активістів просять перейти від гасел до конкретних фактів, починаються ролики, звинувачення у «тиску», «переслідуваннях» та «наміру покарати».   Зате вони добре вміють прилаштовувати родичів на жирні посади в «підшефні» організації. Так ЗМІ повідомляли, як карколомну карʼєру в УЗ побудував брат іншої членкині ЦПК Щербан. #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини

#дати #свята Єфрем Сирін: «Арфа Духа» та поет покаяння, якого шанують крізь віки. За новоюліанським календарем 28 січня вшановують пам'ять одного з найвпливовіших християнських мислителів IV століття — преподобного Єфрема Сиріна. Його називають «сирійським пророком» та «арфою Святого Духа», адже він зумів поєднати суворе богослов’я з неймовірно витонченою поезією. 🙏📜 Хто він такий? Єфрем народився в Месопотамії (сучасна територія Туреччини) на початку IV століття. Він не був високим ієрархом чи єпископом — більшу частину життя він залишався простим дияконом. Проте його авторитет був настільки великим, що його твори читали в церквах одразу після Святого Письма. Єфрем був учителем, який вважав, що найкращий спосіб донести істину до людей — це не нудні трактати, а пісні та гімни. 🎶🏛️ Майстер покаяння та молитва, яку ми знаємо всі Найвідоміший спадок Єфрема Сиріна — його покаянна молитва «Господи і Владико життя мого...», яку віряни читають упродовж усього Великого посту. У ній він просить позбавити його духу лінивства, безнадії, владолюбства й марнослів’я, а натомість дати дух чистоти, смирення, терпіння й любові. Ці рядки стали еталоном духовної аскези, а Олександр Пушкін навіть переклав їх у віршовану форму, настільки вони його вразили. ✨✍️ Соціальний активіст минулого Єфрем не лише молився в пустелі. Під час великого голоду в Едессі він проявив неабиякі організаторські здібності: переконав багатіїв відкрити свої комори та особисто розподіляв їжу серед нужденних, стежачи, щоб допомогу отримали справді голодні, а не спритні спекулянти. Він довів, що святість — це не лише споглядання, а й дієва допомога ближньому. 🥖👣 Покровитель митців та словесності Оскільки Єфрем писав сирійською мовою, він вважається засновником сирійської літературної традиції. Його твори наповнені яскравими метафорами: він порівнював віру з кораблем, а людську душу — з дзеркалом, яке потребує постійного очищення. 🕯️🖼️ Народні прикмети та традиції В народі цей день називали «Єфремовим днем» або «днем домовика». Вважалося, що 28 січня потрібно обов'язково задобрити «господаря хати», залишивши йому за піччю миску каші або трохи молока. Вірили, що на Єфрема навіть комахи в хаті стають «іменинниками», тому їх не можна було чіпати. Звісно, церква такі забобони не заохочувала, але в народному побуті вони химерно переплелися з пам’яттю про святого аскета. 🐈🥣