#поезія ІНЖЕНЕР (рондель) Вогонь і сталь тримають рубежі, Де інженер мов розум і опора, Його робота — сила після збору, І шлях новий у спокою душі. Новинки бою стануть на межі, Коли під серцем б'ється віра вгору. Вогонь і сталь тримають рубежі, Де інженер мов розум і опора. Хай світ побачить силу у плечі, Що риє шлях до миру дуже скоро, Він захисник сьогодні та учора, Увага гостра в нього, як ножі, Вогонь і сталь тримають рубежі. Мирослав Манюк 03.11.2025

#поезія В її житті багато кави і вина, Діагнозів на кшталт «невиліковно». Вона зсередини сама собі труна, Хоча яскрава і квітуча зовні. Батьки пішли від неї за світи. Коханий залишається в коханцях. Донька напевно мріє вже втекти, Хоча їй тільки вісім, не шістнадцять. І навіть стороною ходить смерть, Бо в потойбіччі теж таких не треба. Життя - не вчить її! На двійки кожна чверть, Бо знову й знову чинить, як дурепа. От навіть зараз! Пише ці рядки (Ніхто б такого не сказав про неї, А от сама себе картає залюбки) На честь свого нового ювілею. Київ, 27.07.2023 Ju Li Ya

#поезія Олеся Репа. Читає вірш "Третій рік" Марина Мітряєва

#поезія Він знає її, здається, вже безліч століть та епох. Це вже було. Це все вже точно було. У кожну з цих інкарнацій втручався напевно Бог... Він її зустрічав, викрадав, рятував, брав її у полон... Його бригантина померла на рифах акулячих берегів. Вона була з племені, що убиває чужинців-зайд. І вони прожили життя — поруч з піснями китів, На острові лавових скель та вічних кокосових пальм... Севілья. Багаття. Крики палаючих єретиків, Твердині фортець штурмує бубонна чума. Він був інквізитором, що так її й не спалив. Вона була відьмою — і його кохала вона. Святої Землі безжально гарячий пісок. Він — хрестоносець. Він тут — адже Deus vult! Та падає меч. І плащ із червоним хрестом — Перед солодким шаленством її сарацинських губ. І за примхою демонів, чи, може, за рухом комет — Перетинаються їхні шляхи у круговерті нової війни. Під звуки сирен, під виття крилатих ракет Вони знову разом — попри витівки Сатани. Нехай, ніби хмари, на сході здіймається зло. Нехай небокрай гарячим металом горить. Так буде. Так є. І так — уже точно було: Кохання — крізь вервицю війн та століть. 03.11.2023 Василь Мулік

#поезія Степ кажуть, тут у степу приживається тільки трава. вона гусне як спокій, наврядчи він скоро настане і коли ти не віриш у себе, чому тоді віриш в дива? я сумую за твоїм голосом і за міста гарячим каменем. кажуть, тут у степу молись не молись - дарма. рикошетить молитва від священних дверей Едему. хоч слова, як вода, а в степу і води нема... я сумую за твоїм голосом, за кожним звуком окремо. кажуть, тут тільки сон і трава, і трава, ковила і родився тут день потривав, потривав, затерп. і немає тут голосу, навіть голосу твого нема, всюди тільки трава, і трава, і степ... кажуть, тут не прижитись мені, хоч живи не живи, тут і день не живе, конає сонцем підпалений. куди оком не кинь - тільки шепіт німий трави . я сумую за твоїм голосом і за міста гарячим каменем. Ігор Мисяк , полеглий у квітні 2023

#поезія Я намалюю осені портрет, Коли вже третій місць Осені містом ходить: Горнятко кави, столик, тет-а-тет, І дощ, і ранок, і осіння мряка, І трішки сумно, що нема тепла… І нічого ніхто не змінить, пора така Осіння наступила.Любіть її таку, яка вже є вона.

#поезія коли повертається світ спиною і знов поміж нами відстань і стіни говори зі мною говори зі мною хай навіть слова ці нічого не змінять і коли вже довкола пахне війною і вже розгораються перші битви говори зі мною говори зі мною бо словом також можна любити я одне лиш знаю і одне засвоїв і прошу тебе тихо незграбно несміло: говори зі мною говори зі мною і нехай твоє слово станеться тілом Юрій Іздрик

#поезія Та нічого. Тільки от що. На пронизливих вітрах облетіло наше листя, облетіло його – страх! Лиш одна є втіха в тому, що під небом голубим аж тепер вже видно, хто ми, до самісіньких глибин. Хто на що заповідався, хто що зміг і що не зміг, хто уліг яким спокусам, хто ніяким не уліг. Все вже чітко, без облуди. Час ішов і проминав. То були усе прелюди, а тепер от-от фінал. Ліна Костенко 🎨 Марія Безкоровайна

#поезія Ми? Магістралями літніми, стиглими Мчу окрилена, кава "to go". Вітер теплий роздмухує ризики, Що не встигну до тебе в полон. На кордонах, на відстані дотиків Ми не маємо часу та сил. Залиши щось про мене в рукописах Серед променів сонця та хвиль, Що бурхливо на берег з-за обрію Нам виносять обійми до ніг. Я лечу, пломенію, закохуюсь, Хоч не буде ніякого "ми". І не буде вина надвечір'ями, Шоколаду гіркого на двох. Інший вимір. Ми пізно зустрілися. Ми живемо, на жаль, лише в борг. Почуття - у клубочки меланжеві, На емоціях - марення шви. Кава, сонце, ми все передбачили... Хоч немає ніякого "ми"? 02.07.2023 Олеся Репа

#поезія А дощик хникав-хникав і... заплакав! І колами забрижився ставок. При березі намокла ветха кладка. І жовтень, листям вкутаний, намок. Похнюпилися верби-піхотинці. Плач з неба дріботів, але не вщух. А я в напіврозваленій хатинці ховався від обліжного дощу. Ґрунтовка розкалюжилась, розкисла. Земля живильну цмулила сльоту. На відра хмар чіпляв хтось коромисла й розбризкував з них воду на льоту. Й було ще довго тихо, голо й мокро. Усе мов спонукало: "Стиш ходу!" В самані між руїн, мов дика морква, я проростав, звільняючись від дум... Сашко Обрій 28.10.25