#поезія

#поезія

#поезія Я у полі позбираю Трави ніжні й запашні. Заварю смачного чаю І посиджу у дворі. Навкруги сміється літо. Сонце світить з висоти. Розцвітають ніжні квіти Неймовірної краси. Я новому дню радію. Теплу,сонечку і вітру. І плекаю свою мрію. Щиро вірю в долю світлу. Що уже минуть дощі. Й скоро стихне буря. І розквітне мир в душі. Й засвітить нова зОря. Розцвітуть в саду троянди. Й розійдуться хмари. Відтоді,повір,назавжди Нове життя настане. Марія Кінаш.

#поезія На перетині вимірів влучно Він виміряв відстань до серця мого. Хвилювання всі вирівняв, спомином виринув — домом зруйнованим — Бог. Обійняв плечі втомлені, душу не зломлену — вірить ще й досі в дива. Тихим шепотом мовив він щиро здивований: «Сильна. Все зможеш. Давай». І теплом переплетена в хату поплентала вірші нові колисать. Переконана в істині першої вістоньки: «Щастя вернеться у сад». Ася Ейрена 31.07.2025 P.S. Авторка присвячує цей вірш домашньому Музею культури і побуту України, створеному на базі родинного обійстя Миколою Хомичем, та екопарку «Радулин»: "Низький уклін і щира подяка Радулинській Землі, яка допомогла мені відчути себе в місці, де минали майже кожні літні канікули, у садибі бабусі й дідуся неподалік міста Щастя на Луганщині. Безжальні окупанти знищили дім моїх рідних, випалили все до золи, а близьких мені людей розстріляли, але теплі спогади з дитинства назавжди залишаться у моєму серці. Це надзвичайне місце на Житомирщині дійсно дозволило мені пригадати минуле, знайти себе у теперішньому і усвідомити вектор руху на майбутнє." - пише Ася.

#поезія Там жили люди, просто жили люди, Любилися, сварилися, росли, І думали, що так довіку буде, Що завжди будуть ночі, ранки, сни, І мрії, і маленькі перемоги, І втрати будуть, Але ж не такі, Там жили люди, вірили у Бога, Й спокутували кожен день гріхи, Чи просто так раділи, наче діти, Коли хтось рідний повертався в дім, І їм би й далі жити і радіти, Чекати літа, не боятись зим, Сміятись, плакати, хотіти у відпустку, Варити каву чи дивитись фільм, Та ніч чергова і чергова пустка, І зникли люди, мрії, кава, дім... 31.07.2025... Іра Спірідонова

#поезія Чи знають зірки, як вони прекрасні, Про безкінечність поглядів німих? І як на ранок я в долонях власних Тримаю з ніжністю одну із них. Чи я прокинулась, чи це все досі сон? Яскраве золото світанку на моїй стіні, Не мій на тумбочці лежить кулон — Я ніби досі плаваю в солодкому вині. Гарячим водоспадом ллється ейфорія, Хвилини в вічність хочу розтягнути. Невже сьогодні це не просто мрія? Невже тебе нарешті можу я... ...відчути... Твій подих теплий, тихий на моїй щоці, Волосся срібло поміж моїх пальців, Зефірні губи на моєму сонному лиці, Як щоки наші наливаються рум'янцем... «Як це можливо?» — я запитуюся в бога. «Чим смертна заслужила такий дар?» Як крила не перетворилися на спогад, Коли я доторкнулась сонця, як Ікар? Я хочу, щоб ця мить тягнулась вічно, Цю посмішку магічну бачити щодня, Твій голос чути ніжний, кристалічний, Який шепоче в вушко тихо — «Ти моя». Квірш

#поезія

#поезія Гойдалка, серед лісу стежечка. Гомоном, серпень лінню стелиться. Кронами сміх до хмар доноситься. Скоро нам світ додасть дорослості. Патока вдень стікає динею. В пам'яті десь строкато дивними Спогади, вийти б знов до гойдалки. Спокоєм вúрви шов загоїти. Стінами вкрилися розірвані Зміни ці, криками не зрівняні. Вгору все, злетами між хвоєю. В горлі вже зле, та ми виборюєм Цінності. Вниз летіла гойдалка. Цілюся. Свист латуні. Спогади. автор не відомий

#поезія Пісня вишні коли пісня раптово затихла голос недоспілої вишні ще довго пріснів на язиці я тримався за нього так міцно що моє тимчасове тіло cтало павзою на струні легіт у голові не стихає якби вона повернулась якби холод її відпустив в сирих підвалах серця на стінах нашкрябані імена і пісня вишні досі жива Zhylkos

#поезія