Ще читаю в електронному форматі, таку книгу, Катерина Щоткіна "Любомир Гузар: Хочу бути людиною". Як на мене, цікава біографія. Блаженніший Любомир Гузар жив в церковному середовищі і це вплинуло на його рішення і бажання з самого дитинства стати священиком. Під час наступу радянських військ у 1945 році він з батьками був змушений емігрувати за кордон. Спочатку жили деякий час в одному з європейських країн в таборі для біженців. Я вже забула, де саме. А потім, завдяки друзям батьків, вони остаточно переселилися до США. Він описував, як українці намагалися адаптуватися в США. Дехто одразу намагався просто забути минуле і старався стати американцем, а дехто навпаки, хотів все-таки залишити українцем, триматися разом, не забувати про те, звідки вони родом, хто вони є і мати надію, що колись повернуться до України. Також описується про деякі непорозуміння між тими священниками які вже давно прибули до США, і давно жили в США, і тими священниками, які нещодавно прибули до США. Потім, через деякий час Любомир Гузар переїхав до Італії і вступив до семінарію, щоби стати у майбутньому священиком. І тут починається найцікавіше. Як нам відомо, радянська і РПЦ влада в Україні ліквідувала УГКЦ. Тому УГКЦ в Україні довелося жити і працювати нелегально. А Патріарха Йосипа Сліпого взагалі заарештували й тримали у концтаборі в Сибірі. З часом, завдяки переговорам Римської Церкві й радянської влади їм вдалося звільнити Йосипа Сліпого з концтабора і привести до Ватикану. Але була лише одна домовленість, щоби про звільнення з концтабору знали якомога менше людей, щоби Йосип Сліпий не розповідав там, що робиться в радянському союзі і щоби УГКЦ не мала право на існування по всьому світу. Звісно, Римокатолицька Церква заради звільнення Йосипа Сліпого пообіцяла все це радянській владі, але як тільки Йосип Сліпий потрапив до Ватикану, то майже всі домовленості були порушені. Ватикан і УГКЦ раділи звільненню з концтабору Йосипа Сліпого, це сприймалося як чудо, вони не могли ще довго в це повірити. І звісно Блаженніший Патріарх Йосип Сліпий не став мовчати і так увесь світ дізнався про злочини в радянському союзі. А от єдине про що пообіцяла Римська Церква, та те що УГКЦ не мала деякі права на існування, та самостійно керувати своєю УГКЦ. Бо попередній Папа Римський був трохи лояльний до радянського союзу. З часом, незадовго до своєї смерті, Йосип Сліпий став шукати собі надійного наступника, і така людина знайшлася, це був майбутній Патріарх Любомир Гузар. Довелося робити все таємно, у колі найбільш вірних соратників. З часом, коли вже після смерті Йосипа Сліпого та Папи Римського вже став Папою Римським Іван Павло II, який взагалі був нелояльним до радянської влади, справедливість відновили, УГКЦ стали визнавати, дали право керувати самостійно, визнали Любомира Гузара, як наступника Йосипа Сліпого. Настав час коли має відбутися святкування 1000-ліття Хрещення Русі-України. Радянська і РПЦ хотіла привернути це свято на свою користь, а тут про своє бажання і право святкувати це свято в Україні заявила і УГКЦ.

Взагалом, з цієї книги можна зрозуміти, що не зважаючи на те що УГКЦ кілька століть тому назад приєдналася до Римської Церкві, вона завжди була, залишалася, і є Українською Церквою за східним обрядом, який нагадує православні обряди. І саме через те що ця УГКЦ була суто Українською Церквою, радянська і РПЦ боялися її існування.

Удома Хаїм зашторив вікна, узяв дриль, просвердлив у підошвах отвори й насипав туди каміння. Дірки акуратно заклеїв.
Потім узув черевики й походив по кімнаті.
Діаманти так страшно скрипіли, що від жаху старий спітнів.
Але, оскільки інших планів їхнього вивозу в нього не було, він махнув рукою і сказав: «Будь що буде!».
Діамантів у нього, в принципі, було не так уже й багато, тож вистачило однієї пари взуття. А другу він подарував своєму племіннику Міші.

У призначений день Хаїм вирушив на морський вокзал. Пароплав на Хайфу відходив саме звідти. Міша поїхав його проводжати. У машині Хаїм страшенно занервував.
– Міша, знаєш що? – сказав він племіннику. – Мені – 80 років. Навіщо мені ті скарби? Я хочу поцілувати Святу землю й спокійно померти. А тобі вони ще знадобляться.
Після цього він помінявся з Мішею взуттям.

На вокзалі Хаїма одразу ж відправили до митників, яких уже попередили.
Вони ввічливо попросили його роззутися й розібрали нові черевики на складові частини.
Вони були так упевнені, що відправлять цього афериста не в Ізраїль, а в зовсім протилежний бік, що навіть засмутилися.
Тоді вони зателефонували «куди треба» й кажуть: у взутті нічого немає, що робити? Їм відповідають: трусіть валізу, піджак, штани, якщо є кепка – трусіть кепку. Вони так і зробили – нічого! Знову дзвонять, ті: вивертайте його навиворіт, не може бути, щоб нічого!

Митники, довго не думаючи, відвезли нещасного до лікарні, де йому промили шлунок, змусили випити літр контрастної рідини, зробили рентген – і знову нічого не знайшли.
Цього разу вже ті кажуть: важко повірити, але, мабуть, ми таки помилилися, вибачте за турботу. Тоді ці митники помили руки з милом і розійшлися по домівках. А на зміну їм заступила нова група, у якій була молодший лейтенант Тетяна Миколаївна Луговська.

Це була проста радянська жінка 55 років, яка через обставини особистого й трудового життя перебувала у досить депресивному стані духу.
Причин для цього вистачало. Якраз того дня її кішка народила шістьох кошенят, і роздати їх не вдалося. Жодного. Раніше брали, а тепер кажуть – самим їсти нічого.
Тоді вона з важким серцем налила піввідра води й утопила їх. А кішка все норовила зазирнути у відро, щоб з’ясувати, що господиня робить з її дітьми. При цьому нявкала таким диким голосом, що те нявчання стояло у вухах у Тетяни Миколаївни всю дорогу на роботу.

Займаючись своєю звичною справою, Тетяна Миколаївна сподівалась відволіктись від пережитого, але не так сталося, як гадалося.
У кабінеті на неї чекав Єрмолицький. На старику, як то кажуть, обличчя не було. А якщо точніше – на ньому взагалі нічого не було, окрім синіх ситцевих трусів і частково білої майки.

– Це хто? – спитала вона.
– Та застряг тут один, – пояснили їй недбало.

Тетяна Миколаївна підійшла до старого, подивилась його документи й запитала:
– Хаїм Осипович, у вас є що вдягти на себе?
– У мене є бажання померти й не бачити цього жаху, – відповів Хаїм Осипович.
– Вас хтось проводить? – запитала митниця.
– Племінник, – сказав старий і слабо махнув у бік дверей, через які він увійшов у це чистилище.

Тоді Тетяна Миколаївна вийшла до зали, де товпилися проводжаючі, і запитала – чи є серед них племінник Хаїма Осиповича Єрмолицького.
– Є! – тут же озвався той.
– Молодий чоловіче, – сказала Тетяна Миколаївна. – З незалежних від мене причин костюм і взуття, в яких Хаїм Осипович збирався їхати на свою історичну батьківщину, стали непридатними. Але ви не хвилюйтесь, сам Хаїм Осипович майже в повному порядку. Йому просто треба переодягтись перед від’їздом.
– Я можу лише з себе зняти, – запропонував племінник.
– А самі підете додому в трусах і майці?
– Слухайте, в Одесі пішохід у трусах і майці – нормальне явище, – відповів племінник. – Може, він з пляжу повертається, а може, вийшов сміття викинути. Але з’явитися в такому вигляді за кордоном таки незручно. Закордонна преса може це неправильно витлумачити. Ви мене розумієте?
– Ну, давайте, що там на вас є, – зітхнула Тетяна Миколаївна. І за п’ять хвилин Хаїм Осипович одягнув джинси племінника, його футболку «Адідас» з трьома червоними смугами на плечах і абсолютно нові туфлі, де лежали всі заощадження його життя.

– Як ви себе почуваєте? – запитала молодший лейтенант Луговська.
– Краще, – лаконічно відповів Хаїм Осипович і пішов до трапа.

Лонґин Цегельський: вступне слово до його роботи «Самостійна Україна», 1915 р.

«Велика війна, що саме ведеть ся, видвигнула в Евроці нове національне питаннє — питаннє сотворення самостійної української держави. А недавні ще ті часи, коли про Україну та Українців мовчала не тільки вся Европа, але й недалекі сусіди не мали про неї майже нїякого поняття або що найбільше мали цілком помилкове понятте, буцім-то «Малоросія» се частина одного великого «русского» народу .... від Карпат аж по Камчатку. Що більше: недавен ще час, як самі Українці не сміли навіть подумати про державну незалежність України — так далеко стояла ся думка від понурої і темної укра-інської дійсности. А то ще й сьогодня чимало таких мало-душних синів неньки-України, що й самі не хочуть повірити в будучу волю, силу і славу України, та й другим браттям своїми зневіреними речами їх віру відбирають?!...»

#тварини #позитив
Це ти ще літаком не літав!)
Врятований лінивець на катері не може повірити, що можна пересуватися так швидко.

ΠΡΟΡΟΚΑ ΙΛΛΙ

Прор. Ілля (904-850 р. до Р. Х.) був завжди у великій пошані ізраїльтян. Народився в м. Тішбе Гілеаді, в зайорданні.

3 малих літ присвятив себе Богові, оселився в пустелі й жив у молитві й суворому пості. О тій порі царем Ізраїлю був Ахав, який закликав людей поклонятися ідолам (Ваалові). Прихильницею ідолопоклонства була й цариця Єзавель. Серед тих ізраїльських сміливців, які виступали проти цього, був Ілля. Він ревно молився, закликаючи людей покаятися і повірити в Єдиного Бога.

Ілля прийшов до Ахава і від імені Божого оголосив йому: «За твоє нечестя в ці роки не буде ні дощу, ні роси, хіба що за моєю молитвою». Так і сталося. Почалася страшна посуха; навіть трава вигоріла, і настав голод. Ілля, з волі Божої, оселився в пустелі біля одного струмка, куди ворони приносили йому хліб і м'ясо, а воду він пив із струмка (1 Цар. 17:3-6).

Коли струмок висох, Бог повелів пророкові йти в язичницьке м. Сарепту Сидонську до однієї бідної вдови і жити в неї. Тут Ілля силою молитви оживив її сина (1 Цар. 17, 17-2-4).

Три з половиною роки тривала посуха. Тоді Ілля за велінням Бога знову пішов до Ахава і запропонував зібрати народ на г. Кармель, аби визначити, який Бог Істинний. Тут Ілля знищив усіх пророків Ваалових (3 Цар. 18:36-40). Коли Ілля мав уже закінчити свою пророчу місію, Бог сказав йому помазати на пророка свого учня Єлисея. Тоді вогненна колісниця й вогненні коні розлучили Іллю і Єлисея; Ілля ж знявся у вихорі на небо (2 Цар. 2, 11).

З відривного календаря "З вірою в душі" за 20 липня.
-----------

Ще читаю в електронному форматі, таку книгу, Катерина Щоткіна "Любомир Гузар: Хочу бути людиною". Як на мене, цікава біографія. Блаженніший Любомир Гузар жив в церковному середовищі і це вплинуло на його рішення і бажання з самого дитинства стати священиком. Під час наступу радянських військ у 1945 році він з батьками був змушений емігрувати за кордон. Спочатку жили деякий час в одному з європейських країн в таборі для біженців. Я вже забула, де саме. А потім, завдяки друзям батьків, вони остаточно переселилися до США. Він описував, як українці намагалися адаптуватися в США. Дехто одразу намагався просто забути минуле і старався стати американцем, а дехто навпаки, хотів все-таки залишити українцем, триматися разом, не забувати про те, звідки вони родом, хто вони є і мати надію, що колись повернуться до України. Також описується про деякі непорозуміння між тими священниками які вже давно прибули до США, і давно жили в США, і тими священниками, які нещодавно прибули до США. Потім, через деякий час Любомир Гузар переїхав до Італії і вступив до семінарію, щоби стати у майбутньому священиком. І тут починається найцікавіше. Як нам відомо, радянська і РПЦ влада в Україні ліквідувала УГКЦ. Тому УГКЦ в Україні довелося жити і працювати нелегально. А Патріарха Йосипа Сліпого взагалі заарештували й тримали у концтаборі в Сибірі. З часом, завдяки переговорам Римської Церкві й радянської влади їм вдалося звільнити Йосипа Сліпого з концтабора і привести до Ватикану. Але була лише одна домовленість, щоби про звільнення з концтабору знали якомога менше людей, щоби Йосип Сліпий не розповідав там, що робиться в радянському союзі і щоби УГКЦ не мала право на існування по всьому світу. Звісно, Римокатолицька Церква заради звільнення Йосипа Сліпого пообіцяла все це радянській владі, але як тільки Йосип Сліпий потрапив до Ватикану, то майже всі домовленості були порушені. Ватикан і УГКЦ раділи звільненню з концтабору Йосипа Сліпого, це сприймалося як чудо, вони не могли ще довго в це повірити. І звісно Блаженніший Патріарх Йосип Сліпий не став мовчати і так увесь світ дізнався про злочини в радянському союзі. А от єдине про що пообіцяла Римська Церква, та те що УГКЦ не мала деякі права на існування, та самостійно керувати своєю УГКЦ. Бо попередній Папа Римський був трохи лояльний до радянського союзу. З часом, незадовго до своєї смерті, Йосип Сліпий став шукати собі надійного наступника, і така людина знайшлася, це був майбутній Патріарх Любомир Гузар. Довелося робити все таємно, у колі найбільш вірних соратників. З часом, коли вже після смерті Йосипа Сліпого та Папи Римського вже став Папою Римським Іван Павло II, який взагалі був нелояльним до радянської влади, справедливість відновили, УГКЦ стали визнавати, дали право керувати самостійно, визнали Любомира Гузара, як наступника Йосипа Сліпого. Настав час коли має відбутися святкування 1000-ліття Хрещення Русі-України. Радянська і РПЦ хотіла привернути це свято на свою користь, а тут про своє бажання і право святкувати це свято в Україні заявила і УГКЦ.

Взагалом, з цієї книги можна зрозуміти, що не зважаючи на те що УГКЦ кілька століть тому назад приєдналася до Римської Церкві, вона завжди була, залишалася, і є Українською Церквою за східним обрядом, який нагадує православні обряди. І саме через те що ця УГКЦ була суто Українською Церквою, радянська і РПЦ боялися її існування.

#поезія
Я би врятувався, якби мене закрили
на Тральфамадорі,
десь так...на годинку.
Тут можна знову стати дитиною/

Часто чуєш:
– Вище своєї голови не стрибнеш.
Але хто ж заважає спробувати?
Може, слабкі коліна?
Проблеми з хребтом?
Може спогади?

Може, ти просто зламався
під чужим натиском?
Чужим проводом?
Ну ж бо, давай
Спробуй.

Я не спробував,
було важко про це навіть думати,
навіть дихати.
Важче зважитись на перший крок,
ніж потім радіти виходу.
Можна стати водою
і витекти
під порогом.
Можна стати собою,
а можна повірити в Бога.

Дякувати йому щоразу,
як робитимеш новий крок.
Тільки спазми у ногах
не знімуть навіть
тисячі ікон.
Тільки зв'язаний кулак
і пил у ніздрях.
Тільки...
Гул у вухах...
І я в дитинстві...

Хотів стати корабликом
І звали б мене "Пілігримом".
За бортами гриміла б вода,
набились вітром
вітрила.

І наді мною зірка
світила.
Казала:
– Пора додому! Бо буде злива!
Життя красиве.
Коли ходити
маєш сили.

/Колись ми мали,
були малими
Казав мій батько:
– Послухай, сину, літай і плавай
у теплім морі./

Пустились сльози,
І крик звіриний.
Хоч я на Тральфамадорі
Хоч я – дитина.


Мальва

«Я в шоці». 25-річна українська бігунка провела проривний сезон у кар'єрі за кілька років після зміни дистанції 

Юлія Гавриляк – 4-разова чемпіонка України з легкої атлетики. Три з цих перемог здобувалися у складі естафетної четвірки на дистанції 4х400 метрів, а на останньому чемпіонаті України їй вдалося завоювати дебютне особисте «золото» – на 800-метрівці.

Гавриляк виграла (https://suspilne.media/sport/1088240-a-v-soci-25-ricna-ukrainska-bigu... фінальний забіг з абсолютно найкращим часом в кар'єрі – 2:03.49 хвилини, що майже на секунду краще за попереднє досягнення.

«Не можу повірити, я в шоці. Бігти лідеркою дуже важко. Але я зібрала свою голову, все вдалося. Я сама в забігу була, вела [гонку]. Це вау. Я недавно їздила на змагання, де був пейсер, і так не пробігла – а тут просто [усе зробила] сама. Зараз буду плакати від щастя», – сказала Гавриляк в ексклюзивному коментарі для Суспільне Спорт після перемоги.


Одна з додаткових мотивацій бігунки – думки про брата, що загинув у російсько-українській війні.

«Я бігаю з думками про свого брата і думаю завжди тільки про це. Бо це мене тримає і допомагає показувати гарні результати. Перед забігом думала про те, що хлопцям на сході значно гірше. І важче, ніж нам тут. То чому я не можу витратити все, що я маю. Все одно я живу вдома, сплю вдома. А у них немає того, що маємо ми. Велика шана і подяка – ми пам'ятаємо усіх, кого з нами нема».
#спорт #спорт_sports #brovarysport #Броварський_спорт @brovarysport #world_sport #athletics #Легка_атлетика
ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport

ΠΡΟΡΟΚΑ ΙΛΛΙ

Прор. Ілля (904-850 р. до Р. Х.) був завжди у великій пошані ізраїльтян. Народився в м. Тішбе Гілеаді, в зайорданні.

3 малих літ присвятив себе Богові, оселився в пустелі й жив у молитві й суворому пості. О тій порі царем Ізраїлю був Ахав, який закликав людей поклонятися ідолам (Ваалові). Прихильницею ідолопоклонства була й цариця Єзавель. Серед тих ізраїльських сміливців, які виступали проти цього, був Ілля. Він ревно молився, закликаючи людей покаятися і повірити в Єдиного Бога.

Ілля прийшов до Ахава і від імені Божого оголосив йому: «За твоє нечестя в ці роки не буде ні дощу, ні роси, хіба що за моєю молитвою». Так і сталося. Почалася страшна посуха; навіть трава вигоріла, і настав голод. Ілля, з волі Божої, оселився в пустелі біля одного струмка, куди ворони приносили йому хліб і м'ясо, а воду він пив із струмка (1 Цар. 17:3-6).

Коли струмок висох, Бог повелів пророкові йти в язичницьке м. Сарепту Сидонську до однієї бідної вдови і жити в неї. Тут Ілля силою молитви оживив її сина (1 Цар. 17, 17-2-4).

Три з половиною роки тривала посуха. Тоді Ілля за велінням Бога знову пішов до Ахава і запропонував зібрати народ на г. Кармель, аби визначити, який Бог Істинний. Тут Ілля знищив усіх пророків Ваалових (3 Цар. 18:36-40). Коли Ілля мав уже закінчити свою пророчу місію, Бог сказав йому помазати на пророка свого учня Єлисея. Тоді вогненна колісниця й вогненні коні розлучили Іллю і Єлисея; Ілля ж знявся у вихорі на небо (2 Цар. 2, 11).

З відривного календаря "З вірою в душі" за 20 липня.
-----------

#архів
У 18 столітті був поширений «медичний канібалізм».
Важко повірити, але у 18 столітті канібалізм «для здоров'я» був широко поширений у Європі. Вважалося, що поїдання частин мертвих тіл може вилікувати і дати імунітет від тих хвороб, що згубили їх власників.