Потяг мав прибути ще годину тому, але чи справді вона чекала потяг?
Можливо, вона чекала власного дозволу собі самій втекти, поїхати геть з цього міста, міста, що памʼятає все…
Воно за її спиною — місто, де кожен камінь знає її ім’я, кожна вулиця — його голос.
А тут — станція, що веде в нікуди, або в нове життя.
Її пальці стискали клаптик паперу — записку, яку він залишив:
"Якщо підеш — не озирайся".
Вона не озиралася.
Вона сиділа і слухала дощ.
Слухала, як дощ змиває минуле зі старої бруківки...
Можливо, вона чекала власного дозволу собі самій втекти, поїхати геть з цього міста, міста, що памʼятає все…
Воно за її спиною — місто, де кожен камінь знає її ім’я, кожна вулиця — його голос.
А тут — станція, що веде в нікуди, або в нове життя.
Її пальці стискали клаптик паперу — записку, яку він залишив:
"Якщо підеш — не озирайся".
Вона не озиралася.
Вона сиділа і слухала дощ.
Слухала, як дощ змиває минуле зі старої бруківки...
Потяг мав прибути ще годину тому, але чи справді вона чекала потяг?
Можливо, вона чекала власного дозволу собі самій втекти, поїхати геть з цього міста, міста, що памʼятає все…
Воно за її спиною — місто, де кожен камінь знає її ім’я, кожна вулиця — його голос.
А тут — станція, що веде в нікуди, або в нове життя.
Її пальці стискали клаптик паперу — записку, яку він залишив:
"Якщо підеш — не озирайся".
Вона не озиралася.
Вона сиділа і слухала дощ.
Слухала, як дощ змиває минуле зі старої бруківки...
2views