ДИВНЕ СЕЛО
Дмитро завжди казав, що в Україні є два види скарбів: ті, які ще не знайшли археологи, і ті, які вже давно лежать у сараях.

Микола лише сміявся.

— А ще є третій вид.

— Який?

— Ті, що баба продає як брухт, а потім біжить навздогін і кричить: «Ой, не той мішок забрали!»

Біла «Газель» котилася між селами. З відчиненого вікна Дмитро раз у раз висував ручний гучномовець:

— Купуємо чорний і кольоровий метал! Стару побутову техніку, акумулятори, пір'я! Купуємо старовинні речі!

У першому селі день почався вдало. Вони купили два старі велосипеди, пральну машину, три акумулятори, мідний казан і такого величезного чавунного котла, що Микола сказав:

— Якщо його добре почистити, можна борщ варити на все село.

У другому селі справи пішли ще краще. Один дід продав електродвигун, який важив, мабуть, більше за самого діда, а бабуся винесла патефон, праску на вугіллі й старий самовар.

— Хлопці, — усміхнулася вона, — якщо ще років десять не приїдете, то й мене купите як старовинну річ.

— Не можемо, бабусю, — відповів Дмитро. — Людей ми не скуповуємо.

— Шкода... А пенсія така, що вже й сама себе продати готова...

Сміялися всі.

До вечора кузов був заповнений майже доверху.

— Може, вже додому? — запитав Микола.

Дмитро подивився на дорогу, що губилася серед пагорбів.

— Он ще якесь село. Заїдемо на пів години. Може, знайдемо щось цікаве.

— У тебе це «на пів години» завжди закінчується пригодами.

Дорога ставала дедалі вужчою.

Асфальт давно закінчився, дерева схилилися над дорогою так низько, ніби намагалися підслухати розмову.

Навігатор мовчав.

Лише старий паперовий дорожній атлас показував, що десь попереду має бути село.

Нарешті між деревами з'явилися поодинокі старі хати.

Жодного магазину.

Жодної вивіски.

Навіть собаки не гавкали.

Дмитро взяв гучномовець.

— Купуємо чорний і кольоровий метал! Старовинні речі!..

Відгук луною покотився між хатами.

Через хвилину з подвір'я вийшов сухорлявий сивий дід.

Наче давно чекав саме на них.

— Старовину шукаєте?

— Буває.

— Ходімо.

Дід повів їх до старої комори.

Серед павутиння, старих скринь і пожовклих газет він дістав невеликий латунний компас.

Той був дивний.

Без жодної іржі.

Наче його зробили вчора.

Стрілка повільно оберталася сама по собі.

— Не працює? — запитав Микола.

— Навпаки, — усміхнувся дід. — Працює занадто добре.

— І що він показує?

— Не північ.

— А що?

— Він може показати, куди звичайній людині краще не ходити...

Хлопці засміялися.

— Гарний жарт.

— Це не жарт.

Дід раптом став серйозним.

— І ще... не затримуйтеся тут після заходу сонця.

— Чому?

— Бо тоді село прокидається.

Микола підморгнув Дмитрові.

— Здається, дідові телевізор показує забагато містики.

Старий не відповів.
Лише тихо промовив:
— Запам'ятайте одну річ. Якщо вночі вам здаватиметься, що дорога ходить колом, люди говорять неправду, а місяць світить не з того боку, — не дивіться очима. Дивіться компасом.

Микола засміявся.
— Це загадка чи інструкція?

Дід повільно похитав головою.
— Ні те, ні інше.

Він озирнувся на темний ліс і додав майже пошепки:
— І що б ви не почули після півночі... не відповідайте, якщо вас покличуть на ім'я.

У ту ж мить десь над лісом прогримів грім.

Дмитро розрахувався за компас і поклав його в бардачок.

Старий мовчки розвернувся і пішов до своєї хати, не озираючись.

Небо потемніло так швидко, ніби хтось накрив його важкою ковдрою.

Перші великі краплі застукали по даху «Газелі».

— Погода зіпсувалася, — сказав Микола.

Вони рушили.

За кілька хвилин Дмитро спробував увімкнути навігатор.

На екрані блиснуло повідомлення:

«Місцезнаходження не визначено».

— Дивно...

Він відкрив карту.

Дорога була.

Ліс був.

А села... не було.

Ні назви.

Ні позначки.

Наче його взагалі не існувало.

— Миколо...

— Що?

— Ми зараз їдемо селом, якого... немає на карті.

У цей момент колеса різко пішли вбік.

«Газель» загрузла в густій чорній багнюці.

Двигун гарчав, колеса крутилися, але машина не рухалася ні на сантиметр.

Микола дістав телефон.

— Немає мережі...

Дмитро теж подивився на свій.

Жодної поділки.

Жодного сигналу.

Лише тиша.

Дмитро першим вискочив із машини.

— Спробуй ще раз!

Микола натиснув на газ.

Колеса безпорадно закрутилися, розкидаючи чорну багнюку.

— Дарма...

Гроза вже гупала над самим селом. У темряві виднілося лише світло з найближчої хати.

— Ходімо попросимося переночувати, — сказав Дмитро.

Двері відчинилися майже одразу, ніби на них чекали.

На порозі стояла молода жінка.

Чорне волосся спадало на плечі, світла сорочка, довга спідниця, лагідна усмішка.

— Добрий вечір.

— Добрий... Вибачте, ми застрягли. Чи можна переночувати до ранку?

Жінка уважно подивилася на них.

— Можна.

Хлопці вже зраділи.

— Але не в хаті.

— Чому?

— Так треба.

Вона усміхнулася ще привітніше.

— Переночуєте в сінажнику. Там сухо й тепло.

— Та нам більше й не треба.

Вона винесла їм стару ковдру, глечик молока й окраєць хліба.

— Якщо вночі почуєте, що вас хтось кличе...

Вона на мить замовкла.

— Не виходьте.

— А хто може кликати?

— Тут уночі багато хто ходить.

І зачинила двері.

---

Сіно пахло літом.

Надворі шумів дощ.

— Добра господиня, — сказав Микола.

— Ага...

Дмитро згадав діда.

«...не відповідайте, якщо вас покличуть на ім'я...»

— Послухай...

— Що?

— А може, той дід не жартував?

— Якщо ми зараз почнемо боятися кожної бабусиної казки, то й брухт перестанемо скуповувати.

Вони засміялися.

І незабаром заснули.

...

— Дмитре...

Хтось тихо покликав.

Він розплющив очі.

Микола спав.

— Дмитре...

Голос лунав просто за дверима.

Тихий.

Добрий.

Майже знайомий.

Він уже хотів відповісти...

Та раптом пригадав слова діда.

«Не відповідайте...»

Дмитро лише штовхнув Миколу.

— Чуєш?

Микола мовчки кивнув.

Тепер голос кликав уже його.

— Миколо...

Потім обох.

Повільно.

Наполегливо.

Наче той, хто кликав, знав їх усе життя.

Під дверима зашаруділо.

Наче хтось ходив колами.

Раптом у щілині між дошками промайнув силует господині.

Але це вже була не та усміхнена молода жінка.

Спина зігнулася.

Волосся стало довгим і сивим.

Обличчя зморщилося, очі світилися дивним зеленкуватим блиском.

Вона ходила навколо сінажника, щось тихо шепочучи.

Сіно почало ворушитися саме по собі.

Дмитро перехрестився.

— Тільки мовчи...

Стара раптом спинилася.

Понюхала повітря.

І прошепотіла:

— Вийдіть... я знаю, що не спите...

Двері самі скрипнули.

Але ні Дмитро, ні Микола не поворухнулися.

Так минула, здавалося, ціла вічність.

Лише коли перший півень закукурікав десь далеко, усе стихло.

---

На подвір'ї було тихо.

Із хати вийшла та сама молода жінка.

Усміхнулася.

— Добре спалося?

Хлопці мовчки кивнули.

Вони не стали нічого питати.

Сіли в «Газель», витягли її з багнюки тракторцем, що дивним чином уже стояв неподалік, і рушили геть.

Та незабаром зрозуміли...

Вони їздять по колу.

Ось стара криниця.

Ось місток.

Ось покинутий млин.

І знову...

Та сама хата.

Те саме подвір'я.

— Ні... цього не може бути...

Вони звертали на інші дороги.

Повертали назад.

Їхали навпростець.

Та щоразу опинялися в тому самому місці.

Микола мовчки відкрив бардачок.

— Компас...

Вони обоє згадали слова старого.

Дмитро відкрив кришку.

Стрілка шалено крутилася.

Потім раптом завмерла.

І показала... просто в густий ліс, де дороги взагалі не було.

— Туди?!

— Іншого вибору немає.

Микола повернув кермо.

«Газель» повільно покотилася між деревами.

Гілки дряпали кузов, кущі били по дверях, але стрілка більше не рухалася.

За кілька хвилин дерева несподівано розступилися.

Попереду блиснула знайома траса.

Телефони одночасно ожили.

На екранах з'явився мобільний зв'язок.

Навігатор спокійно промовив:

— «Маршрут побудовано».

Дмитро озирнувся.

Позаду був лише ліс.

Ні села.

Ні хат.

Ні старого млина.

Ні навіть дороги, якою вони щойно виїхали.

Лише вітер шелестів листям.

Микола мовчки закрив компас.

— Знаєш...

— Що?

— Відтепер, якщо дід продаватиме мені старовинну річ і скаже: «Не затримуйся до вечора», — я навіть торгуватися не буду.

Дмитро розсміявся.

— І я теж.

Біла «Газель» рушила далі.

А старий компас тихо лежав у бардачку.

Його стрілка спокійно показувала на північ.

Наче тієї ночі нічого й не сталося.

Арочний міст із водоспадами!

Неподалік від міста Трікала розташовані три селища Палеокарія (Ано, Като та Месі) та чудове місце з арочним мостом і подвійним водоспадом. Водоспади знаходяться в долині Портаїко, в ущелині з дивовижною дикою красою та вражаючим і зачаровуючим краєвидом. Арочний міст розташований у скелястій ущелині, за 500 метрів від Като Палеокарії. Поруч із мостом знаходяться дві греблі, що створили два невеликих штучних водоспади, які надають цьому місцю особливого колориту. Недалеко знаходиться традиційний водяний млин Палеокарія. Лісовий пейзаж серед гір з пишною рослинністю створює мальовничу атмосферу. Можна прогулятися по красивому лісу або піднятися кам'яною дорогою на вершину гори Гропа, яка починається від Ано Палеокарія.

#трікала #греція #історичнімісця #цікавімісця #відпочинок #туризм #подорож #арочнийміст #водоспад #водоспадигреції #стародавнягреція #Попутники #ПодорожуємоГрецією

ТОБІ НАЗАВЖДИ ТРИДЦЯТЬ ДВА
(Світлій пам’яті полеглого героя Тараса Мусійчука від імені мами)

Було́ тобі лиш тридцять два,
Не буде більше вже ніко́ли,
Були́ останніми слова́…
Лежиш в могилі, мій соко́ле.

В домівку більше не зайде́ш,
В твої́х обіймах більш не буду,
І долю сво́ю не знайде́ш,
Вже не здійснитись цьо́му чуду.

На мене дивишся з світлин,
Несказане сказати хочеш,
Не меле твій життєвий млин,
В сльозах і серце, й мо́ї очі.

За тво́ю душу в молитва́х,
За тво́ю душеньку, дитино,
Додому йдеш лиш в мо́їх снах,
Лиш в снах ти вдома, любий сину.

Свічу загашено тобі,
Обірвано життєву нитку,
Не буть життєвій більш сівбі,
Життєвий шлях закі́нчивсь швидко.

Героєм, сину, ти поліг,
Героєм ліг, моя кровинко,
Не пройдено усіх доріг,
І не пройде́ш їх, любий синку.

Душа шматується-болить,
Зарадить горю я не можу,
Тобі було́ б ще жить і жить,
Та в потойбіччі тво́є ложе.

Пішов ти з ворогом на прю
За рідний край, за солов’їну,
Тепер в Небесному строю́
Моли́тви молиш за Вкраїну.

Тобі наза́вжди тридцять два –
Доро́га в за́світи майнула,
Ти не зібрав свої́ жнива́ –
В життя доро́га не вернула.

Якби не клята ця війна,
Ти встиг би все зробити, сину,
Якби не вбивця-сатана –
Не скуштувала б я поли́ну.

Ти в мо́їм серці назавжди́,
Про тебе всі думки́ й моли́тви,
Звідтіль не ве́рнешся сюди,
Як не вернув із по́ля битви.

В Небеснім Царстві спочивай,
А я молитимусь за тебе,
Ти в пеклі був – пішов у рай,
Душа твоя злетіла в Небо.

А тут могила, як квітник –
Домівка вічна, вічне ложе,
Наза́вжди в серце біль проник,
Тебе в життя вернуть не можу.

Усе життя з цим болем жить,
Душа і серце рвуться в шмаття,
Свічу твою́ не запали́ть,
Загасло вже твоє́ багаття.

27.02.2026 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
ID: 1059833

Κatavothres - Раковини

Одна з найвідоміших визначних пам'яток, яка водночас є головним геологічним феноменом острова Кефалонія, це Καταвотрес - Раковини. Вони розташовані за 2 км від столиці острова Аргостолі, у районі Лассі. Морська вода потрапляє в тріщини біля берега і зникає. Фактично вода, яка потрапляє в цю точку, проходить довгий шлях, перетинаючи під землею майже весь острів. Закінчує свій шлях вода в районі Каравомілос і в озері Меліссані. Цей факт був відкритий у 1963 році, коли австрійські геологи кинули пігменти в один із цих входів, а потім, використовуючи радіоізотопи, перевірили течію зникаючих вод. Крім того, до кількості води додається й дощова вода, яка в якийсь момент зустрічається під землею. Млини побудував англієць Стьюенс, який першим помітив це явище. Великі землетруси 1867 і 1953 років не вплинули на це, за винятком того, що вони зруйнували структуру поверхні, яка була відновлена.

#аргостолі #озеромеліссані #відпочиноквгреції #островигреції #пляжігреції #цікавімісцягреції #море #кефалонія #подорожні #подорожнівгрецію #поїдемо догреції #розваги

УЖЕ ПРИХОДИТЬ ЛИШ ВВІ СНІ
(Світлій пам’яті полеглого героя земляка Коса Андрія)

Старенька мати у сльозах
Похоронила сво́го сина,
Тепер до неї йде лиш в снах,
Домівка в нього – домовина.

Героєм ліг, хоч жити мав,
Героєм ліг за Україну,
Життя своє́ Андрій віддав,
Плекав у серці солов’їну.

То ж плаче мати у журбі,
Трима світлину біля серця,
Андрій поліг, вона в мольбі,
Слізьми́ наповнила б відерця.

Вона тримає кожен звук,
Тримає сміх його у хаті,
А він зазнав нестерпних мук
І в землю довело́сь лягати.

Тако́ж трима його сліди
У погляді, у кожній зморшці,
Та син не зможе більш прийти,
Його не вздріне у віконці.

А ще ховає між хустин
Його світлину з фронту з болем,
Не меле більш життєвий млин,
Наповнилась домівка горем.

Андрій не верне вже назад,
Не ступить більше на пороги,
І не поса́дить свій він сад,
Скінчились тут його дороги.

У вітрі голос молодий,
І поле кроки пам’ятає,
Та шлях закінчився земний,
А мама сльо́зи проливає.

15.10.2025 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2025
ID: 1049565

🫂 Уродженця Шрі-Ланки, який загинув 3 квітня, поховають у селі Млинове на Волині. Так забажав сам воїн, - Млинівська селищна рада.

Хакуру Баддалаге Гедана Лахіру Кавінда Хатхурусінгхе приєднався до Інтернаціонального легіону у жовтні 2023 року. З червня 2025-го служив у підрозділі ЗСУ як головний сержант – командир відділення роти контрдиверсійної боротьби.

Боєць загинув на Сумщині під час виконання бойового завдання.

⚡️За бажанням самого воїна та за згодою родини, його поховають у Млинові поруч із командиром і побратимом Патапілі Хеваджа Шенана Ранішкою. Той також був родом зі Шрі-Ланки і загинув раніше.

"Давайте з гідністю проведемо в останню дорогу хороброго Воїна, справжнього Героя, який віддав своє життя за мирне небо в нашій Україні!", - написали в громаді.

Поховають військового на місцевому кладовищі. Заупокійна служба за загиблим уже відбулася на батьківщині воїна – у Шрі-Ланці, за буддистськими традиціями.

Художник Ігор Кузьменко
"Старий млин у променях сонця", 2026 р.

КОМУНАРИ
Вожді “свободу” нам дали,
Користуватись не навчили.
Її тримали, як могли,
І нехотя розбили.

Не знали, що з нею робить,
Та й треба йти, було, до праці.
Вже не було кого громить,
Стояли пограбовані палаци.

Усе “загарбане” вернули,
Наїлись, напились.
По тому міцно всі поснули,
А рано піднялись.

Похмілля нам давило скроні,
Йшли на комунівські лани.
В крові назад несли долоні,
Махали нам крильми млини.

А завтра знову жито косим,
Все на комунівській землі.
Хоч всі обдертії і босі,
В руках криваві мозолі,

Та коси — дзень, дзень, дзень,
Кладуть вали грабки...
Так починали новий день
Молоді більшовики.

Осінь прийшла, помолотили,
В район забрали все зерно.
Щось комунарам наділили,
І всі розбіглися давно.

1954 Григорій Сагайдак

#історія #речі
🕯 Анемометр: Як людство навчилося міряти ефірну примху 🕯
📜 Давньогрецькі стартапи та забудькуватість віків.
Все почалося, як це часто буває в історії науки, у Давній Греції. Близько 50 року до н.е. такий собі Андронік із Кірра побудував у Афінах «Вежу вітрів». Це була восьмикутна споруда, прикрашена зображеннями богів вітрів (Борея, Зефіра та компанії), а на верхівці красувався флюгер-тритон. Він показував напрямок, але не силу. Щодо вимірювання швидкості, то античні джерела туманно натякають на якісь спроби, але конкретних креслень не залишили. Потім настало Середньовіччя, і всім стало трохи не до вітру — головне було, щоб млин крутився.

🎨 Леонардо да Вінчі та мистецтво підвішування дощечки

Справжній ренесанс ідеї стався у XV столітті. Наш всюдисущий геній, Леонардо да Вінчі, між малюванням посмішки Мона Лізи та проектуванням танків, вигадав перший задокументований анемометр. Його конструкція була геніально простою: підвішена рухома дощечка. Чим сильніший вітер, тим сильніше вона відхилялася від вертикалі. Леонардо навіть придумав шкалу для цього пристрою. Це було мило, працювало, але... не дуже точно на сильних поривах.

🎩 Леон Баттіста Альберті: Архітектор вітру

Паралельно з Леонардо, або трохи раніше, над цією проблемою мізкував інший гуманіст — Леон Баттіста Альберті. Він запропонував схожу конструкцію, але зробив акцент на тому, що це прилад для архітекторів, аби вони розуміли, чи не здує їхню чергову базиліку. Можна сказати, Альберті стояв біля витоків будівельної аеродинаміки.

💨 Доктор Робінсон і революція чашок

Наступні кілька століть вчені розважалися тим, що вдосконалювали дощечку Альберті-да Вінчі. Але справжній прорив здійснив у 1846 році ірландський астроном Джон Томас Ромні Робінсон. Він, мабуть, втомився від того, що дощечка плескає на вітрі, і придумав... чашки! Його анемометр складався з чотирьох напівсферичних чашок, закріплених на горизонтальних спицях, що оберталися на вертикальній осі. Вітер дув у чашки, конструкція крутилася, а спеціальний механізм рахував оберти. Це було революційно. Чому? Бо, на відміну від дощечки, чашковий анемометр реагував на вітер з будь-якого напрямку однаково. Це був золотий стандарт метеорології на наступне століття.

📡 Сьогодення: Ультразвук і лазери

Сьогодні чашкові анемометри все ще живі (особливо на дахах заміських будинків), але професіонали перейшли на вищий рівень. Ультразвукові анемометри вимірюють час, за який звук проходить між датчиками — вітер прискорює або сповільнює звук. А лазерні анемометри (лідари) взагалі стріляють променями в небо, щоб виміряти швидкість руху мікроскопічних частинок у повітрі. Це вже космос, панове.

🌬 Епілог

Тож, коли ви наступний раз побачите на прогноз погоди цифру «7 м/с», згадайте цю довгу еволюцію. Від мармурової вежі в Афінах і дощечки Леонардо — до ультразвукових датчиків. Людство пройшло довгий шлях, щоб навчитися вимірювати те, що неможливо помацати, але що так легко може зірвати з вас капелюх.