Багатодітну українську родину вдалося повернути з тимчасово окупованого Криму У межах ініціативи Президента України Bring Kids Back UA на підконтрольну територію повернули маму з п’ятьма дітьми, які понад десять років жили в окупації. Попри постійний тиск і загрози з боку окупантів, родина не зреклася української мови й продовжувала стежити за новинами в Україні. Після того як російська поліція перевірила телефон матері й виявила українські підписки, їй почали відкрито погрожувати кримінальним переслідуванням. Це стало важливим сигналом того, що залишатися в Криму небезпечно. Родина вирушила складним маршрутом через кілька країн. Із поверненням допомогли Представництво Президента в АРК, МЗС і Держприкордонслужба. Сьогодні мама з дітьми вже у Києві. Родина отримує медичну, правову та психологічну допомогу, діти готуються до школи та дитячого садка. Національне інформаційне бюро

26 липня 1931 року в селі Миколаївка біля Волновахи в селянській родині народився Іван Дзюба, в майбутньому – відомий літературознавець та громадський діяч, дисидент і політик, Герой України. У два роки пережив голодомор. Згадував, як бабуся терла кору, щоб прогодувати родину, і що мама, яка працювала санітаркою в лікарні, розповідала вдома, як до них привозили виснажених голодом людей. Голод змусив родину Дзюб переїхати із Миколаївки в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, а звідти – в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ). Закінчив російськомовну середню школу № 1, до 17 років розмовляв переважно російською, а в графі «національність» до середини 1950-х писав «русский». Перелом стався під час навчання в Донецькому (тоді – Сталінському) педагогічному інституті, куди вступив на російську філологію. Там відчув штучність в намаганні принизити українську мову і культуру – і відкрив для себе Україну. Пропрацювавши кілька років в Донецькому педінституті, вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Тараса Шевченка АН України і переїжджає до Києва. У столиці стає одним із активних учасників Клубу творчої молоді. КТМівці збурюють столицю, провівши кілька літературних вечорів, серед яких – вечір Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування пам’яті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка. 4 вересня 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» вийшов на сцену і заявив про арешти творчої молоді, які прокотилися Україною. Присутній у залі В’ячеслав Чорновіл схопився з місця і вигукнув «Хто протестує проти політичних арештів – встаньте!». У тому ж 1965 році написав фундаментальну роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій, спираючись на «канонічні» твори Леніна, Маркса та Енгельса, цитуючи партійні постанови та інші офіційні джерела, викривав згубну політику партії щодо національного питання. Примірники книги відіслав до Першого секретаря ЦК Компартії Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву і навіть до головного редактора журналу «Новый мир» Олександра Твардовського. Після марних спроб «перевиховати» автора, була скликана спеціальна комісія, яка визнала «Інтернаціоналізм чи русифікація?» ідейно шкідливим твором. Дзюбу виключають зі Спілки письменників України, а 13 січня 1972 року під час візиту до Івана та Льолі Світличних, його затримують, щодня викликаючи на допити. Рік постійних допитів і перебування в слідчому ізоляторі КГБ вплинули на Івана Дзюбу. Він погоджується на публічне каяття та визнання своєї «вини» в обмін на помилування. Утім, прогнувшись раз перед Системою, не став їй прислужувати, продовжуючи в своїх працях (коли його дозволили публікувати) розвінчувати імперські міфи та відстоювати право українців та інших народів на власну ідентичність, підриваючи радянські постулати «прогресивного значення» приєднання їх до Росії. Наприкінці 1980-х років знову повертається в активне громадське і політичне життя України, стає одним із співзасновників Народного руху України, президентом Республіканської асоціації україністів, головним редактором журналу «Сучасність», а в грудні 1992 очолює Міністерство культури України. Також працює на посаді академіка-секретаря Відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України, у 1997 році стає співголовою Головної редакції Енциклопедії сучасної України, тривалий час очолює Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. За останні тридцять років написав та видав у світ близько двох десятків книг, присвячених українському світу літератури, мистецтва, культури, де знайшлося місце і класикам, і сучасним письменникам. А в 2015-му побачила світ книга «Донецька рана України», де аналізуються не лише розвиток української культури на теренах Донеччини, а й політичні, психологічні та історичні причини та маніпуляції місцевим населенням з боку радянської влади та їхніх наступників, які призвели до окупації. 🕯Помер 22 лютого 2022 року в 90-річному віці в Києві.

#поезія Я не забуду батьківський поріг, До нього стежка хай не заростає. Прийду до нього я з любих доріг, Бо тут життя для мене було раєм. Рідна моя хата — на добро багата, І на щире слово, й пісню колискову, На працю й завзяття, і тепле багаття — Світить мені завжди і повік. Усі стежки ведуть мене туди, Де на любов була я так багата. І найрідніші люди тут жили — Моя сестра, бабуся, мама й тато. Землю люблю оту, де я росла, І Богу дякую, що рідних мала. Чи близька та дорога, чи далека — Лечу додому я, немов лелека. Усе я пам'ятаю, як сьогодні — Життєву мудрість, гомін, шум і гам. Спливають спогади, неначе із безодні… Вклоняюсь до землі, рідненькі, вам. Рідна моя хата — на добро багата, І на щире слово, й пісню колискову, На працю й завзяття, і тепле багаття — Світить мені завжди і повік. Лариса Лисенко - Бабенко

В дитинстві серпень — це коли починаєш плакати ще до того, як відкрив зошит. 😭 Бо канікули скінчились, ранки знову в 7:00, і мама купила тобі черевики “на виріст”. А зараз тобі вже не 9, але серпень усе одно тривожить. Ти такий: “Що?! Вже серпень?! А куди рік подівся?!” І всередині тебе маленький бухгалтер починає рахувати: – Новий рік через 4 місяці. – Які цілі були на січень?.. – Скільки ще встигнути?.. – Де моє життя?! Серпень — це маленький грудень, тільки без мандаринок і ялинки. 🎄😄 Так що поки тепло — гуляй, люби, їж кавуни і не думай про 1 вересня. Воно все одно прийде.

#особистості 26 липня 1931 року в селі Миколаївка біля Волновахи в селянській родині народився Іван Дзюба, в майбутньому – відомий літературознавець та громадський діяч, дисидент і політик, Герой України. У два роки пережив голодомор. Згадував, як бабуся терла кору, щоб прогодувати родину, і що мама, яка працювала санітаркою в лікарні, розповідала вдома, як до них привозили виснажених голодом людей. Голод змусив родину Дзюб переїхати із Миколаївки в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, а звідти – в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ). Закінчив російськомовну середню школу № 1, до 17 років розмовляв переважно російською, а в графі «національність» до середини 1950-х писав «русский». Перелом стався під час навчання в Донецькому (тоді – Сталінському) педагогічному інституті, куди вступив на російську філологію. Там відчув штучність в намаганні принизити українську мову і культуру – і відкрив для себе Україну. Пропрацювавши кілька років в Донецькому педінституті, вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Тараса Шевченка АН України і переїжджає до Києва. У столиці стає одним із активних учасників Клубу творчої молоді. КТМівці збурюють столицю, провівши кілька літературних вечорів, серед яких – вечір Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування пам’яті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка. 4 вересня 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» вийшов на сцену і заявив про арешти творчої молоді, які прокотилися Україною. Присутній у залі В’ячеслав Чорновіл схопився з місця і вигукнув «Хто протестує проти політичних арештів – встаньте!». У тому ж 1965 році написав фундаментальну роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій, спираючись на «канонічні» твори Леніна, Маркса та Енгельса, цитуючи партійні постанови та інші офіційні джерела, викривав згубну політику партії щодо національного питання. Примірники книги відіслав до Першого секретаря ЦК Компартії Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву і навіть до головного редактора журналу «Новый мир» Олександра Твардовського. Після марних спроб «перевиховати» автора, була скликана спеціальна комісія, яка визнала «Інтернаціоналізм чи русифікація?» ідейно шкідливим твором. Дзюбу виключають зі Спілки письменників України, а 13 січня 1972 року під час візиту до Івана та Льолі Світличних, його затримують, щодня викликаючи на допити. Рік постійних допитів і перебування в слідчому ізоляторі КГБ вплинули на Івана Дзюбу. Він погоджується на публічне каяття та визнання своєї «вини» в обмін на помилування. Утім, прогнувшись раз перед Системою, не став їй прислужувати, продовжуючи в своїх працях (коли його дозволили публікувати) розвінчувати імперські міфи та відстоювати право українців та інших народів на власну ідентичність, підриваючи радянські постулати «прогресивного значення» приєднання їх до Росії. Наприкінці 1980-х років знову повертається в активне громадське і політичне життя України, стає одним із співзасновників Народного руху України, президентом Республіканської асоціації україністів, головним редактором журналу «Сучасність», а в грудні 1992 очолює Міністерство культури України. Також працює на посаді академіка-секретаря Відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України, у 1997 році стає співголовою Головної редакції Енциклопедії сучасної України, тривалий час очолює Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. За останні тридцять років написав та видав у світ близько двох десятків книг, присвячених українському світу літератури, мистецтва, культури, де знайшлося місце і класикам, і сучасним письменникам. А в 2015-му побачила світ книга «Донецька рана України», де аналізуються не лише розвиток української культури на теренах Донеччини, а й політичні, психологічні та історичні причини та маніпуляції місцевим населенням з боку радянської влади та їхніх наступників, які призвели до окупації. 🕯Помер 22 лютого 2022 року в 90-річному віці в Києві.

#поезія Там з під завалів витягли котя, Іще сліпе, вміщається в долоню, Й хапається так міцно за життя, Ховається від стаху і від болю, Й нявчить тихенько, наче просить світ, Про щось своє, що важко пояснити, Щоб було менше відчаю і бід, Щоб від ракет не помирали діти, Щоб літо було знову про тепло, Про спів птахів, про стиглу полуницю, А не про вибите ударною вікно, І сон страшний, що вже три роки сниться, Й прокинутись не можемо ніяк Й з полегшенням зітхнути - "жах наснився.. Як у долонях плаче кошеня, Як світ руйнується й не може зупинитись"... 02.08.2025 Іра Спірідонова Від авторки: "П. С. Колись, мені років 10..11 було, ми знайшли влітку у дворі десь такого ж котенятка і ходили всією нашою великою дитячою компанією ( чоловік 8-10) з однієї квартири до іншої і вмовляли батьків, що його треба забрати врятувати , бо на вулиці воно не виживе. Уявіть, коли кагал дітей ввалюється в маленьку однокімнатну гостинку, загальною площею 24 м.кв і вмовляє. Моя мама здалася. Назвали "Ксю", годували молоком з соски. Гарно було."

#поезія Мама фарбує волосся брунатно-рудим. Мамині очі — волошки: насичено-сині, Ніжно-замріяні. Неня в усьому мій спільник, Радник, учитель і подруга номер один. Я малолітня вдихаю її аромат — Терпко-солодкий, квітковий: бузково-жасминний. Тепла, як літо, матуся обожнює зими. Каже: «Морозно... Ти з бабою вдома? Дарма!» Вечір затúшний: пірнаю під ковдру, тоді Мати вигадує казку чи згадує Бога... Мамина Біблія — книжка затерта до дір: Сотні підкреслень, пожухлий гербарій на спогад... *** Мама граційна, гарніша від леді з реклам, Ніжна й жіночна. У пору духмяних акацій Носить спідниці та сукні: здебільшого максі, Світло-блакитні й зелені... Як вітер легка. Ольга за паспортом, Льоля — для тих, хто близькі. Трохи журлива: пізнала колючість утрати. Віддано любить, хоч дехто любові не вартий. Має за цінність листівки й десяток листів. Вічно в турботах — від них залюбки б утекла. Певна, що щастя не можна зміря‌ти грошима, Марить мистецтвом, віршує та іграшки шиє... Мріє: «Частіше б ходити в кіно й у театр». Любить просте — восени хризантемні хмарки Вдома повсюди: улюблені мамині квіти. Неня з таких, хто до світу всім серцем відкритий, Хто не для себе живе, а для інших горить. *** Мамині руки тонкі та від болю дрижать. Мама говорить: «Лишається вже небагато... Знаєш, урешті втухає спекотне багаття, Люди так само... Вже час догорати, а жаль...» «Ні, — заперечую, — викинь дурню з голови, Ще не стара, про розлуку казати зарано». Мама змовкає.  А в жовтні згасає на ранок: Ніби у вирій, тікає до раю від злив. Б'ється на друзки все звичне й щасливе: крихке. Жовтень уперше здається холодним і довгим. Маю надію, що там, де вона, хризантем Цілі сади та немає ні сліз, ні тривоги. Марія Чекарьова 28 червня–початок липня 2025 року

🕯🇺🇦Степану Чубенку назавжди 16 років. У 2014 році його жорстоко вбили бойовики «днр» за синьо-жовту стрічку на рюкзаку. Юнак із Краматорська був спортсменом, воротарем місцевої футбольної команди «Авангард». Та любив він не лише футбол — писав вірші, грав в КВК, разом з друзями опікувався дитячим будинком і завжди мріяв про власних дітей... У ці дні виповнюється вісім років з дня загибелі Степана. 11 років тому бойовики банди «Керч» жорстоко вбили шістнадцятирічного Степана Чубенка. За наказом ватажка Погодіна, його підлеглі Михайло Сухомлинов і Юрій Москальов вивезли хлопчика в село під Донецьком, довго катували і розстріляли. Після скоєних на Донбасі злочинів Погодін утік до Криму, де і був затриманий за запитом Інтерполу. 30 липня стало відомо, що окупанти в Криму звільнили терориста “ДНР” Погодіна, якого звинувачують у вбивстві школяра. 10 листопада 2019 року суд Торецька заочно засудив убивць українського школяра Чубенка до довічного ув’язнення. Хлопчина мріяв стати професійним футболістом та вже встиг стати успішним голкіпером місцевої команди «Авангард». У старших класах Степан вже був дуже свідомим громадянином, цікавився політикою та був небайдужим до майбутнього своєї Батьківщини. Але 12 квітня 2014 року його рідний Краматорськ захопили російські окупанти. Степан не лишився осторонь та організував допомогу нашим військовим. Разом із такими ж юними друзями вони носили визволителям харчі та воду, зривали прапори сепаратистів та розповсюджували містом листівки: «Краматорськ – це Україна»! Мама Степана Чубенка – дуже боялась за сина, але він твердо відповідав: «Чому я маю боятись якихось чужинців? Я на своїй землі, на українському Донбасі». Але, у червні 2014 року, через постійні погрози від терористів так званої «ДНР», Степан був змушений виїхати у Київ до друзів. Зовсім скоро Краматорськ нарешті звільнили, і хлопець одразу побіг на вокзал за квитком до батьківської домівки та до цуценя Біма, за яким так сумував. Квитки були лише через окупований Донецьк, в який досі ходили потяги зі столиці. Він дуже хотів зробити рідним сюрприз, тож про повернення нікому не сказав. Згодом Сталіна Чубенко отримала страшні новини від окупантів: «Вашого сина заарештовано». Так почались пекельні місяці пошуків найдорожчого у житті. Жінка негайно приїхала в Донецьк, де їй сказали, що Степана, начебто, відправили у селище Горбачево-Михайлівка. Невтомна мати ходила з фотографією молодшого сина в руках, стукалася у всі двері і питала, чи не бачив хто-небудь її хлопчика. Жінка сподівалась, що в одному з підвалів полишених домівок тримають її сина. Живого. Але сподівання були марними. Після зустрічі з ватажком «ДНР» Захарченком, їй повідомили, що Степана вже немає серед живих. Бойовики зізналися, що заарештували Стьопу через жовто-блакитну стрічку на рюкзаку і шарф ФК “Карпати”, який знайшли серед речей. Жінці сказали, що сина після арешту відправили нібито рити окопи, під час чергового обстрілу хлопчина втік разом з іншими полоненими. Більше його не бачили. Пізніше один з найманців сам зізнався: “Ніякої втечі не було. Хлопця вбили. Де тіло – ніхто не знає”. Після того, як бойовики “ДНР” проговорилися, що хлопця вбили незабаром після затримання, батьки Степана в буквальному сенсі підняли всю землю навколо ненависного блокпоста. Тіло хлопця знайшли самі окупанти. Шістнадцятирічного українця вбили дуже жорстоко: руки замотали скотчем за спиною, вибили зуби, довго знущались, а потім закрили обличчя його ж футболкою та зробили п’ять смертельних пострілів у голову. Ексгумацію провели шостого жовтня. Зазвичай цього дня Сталіна святкувала День вчителя, а тепер це назавжди найстрашніший день у житті Чубенків. Указом Президента України від 28 червня 2017 року Степан нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно). 10 грудня 2021 року на стадіоні в Краматорську відкрито пам’ятник юному патріоту-футболісту.

#поезія Чорнобривці, що сіяла мати Для синочка свого навесні, Рясно квітнуть. Не можна зривати Їх допоки не прийде з ві&ни Рідний син, наймиліший у світі, Скарб з усіх найдорожчих скарбів. Чорнобривці — улюблені квіти, Певно, донечок всіх і синів, Що далеко від рідного дому На обпаленій чорній землі Серед куль мріють так про знайомі Аромати, що милі душі, Що так кличуть їх: "Діти, тримайтесь! Ми чекаємо вас, дорогі! Ви додому скоріше вертайтесь! Повертайтеся, діти, живі "! ...Зачекались п'яні чорнобривці, Зачекалася мама сумна. Так нелегко їй, наодинці, З тим чеканням... Та вірить вона, Що діждеться— бо сильно чекає, Бо молитва — і знову, і знов. Чорнобривці як сонце палають, Як надія, як віра, любов. Марина Семйоник

Киціки з вулиць та притулків - найкращі 🐾😻🐾 У 2017 році Мену було більше рочку й він із 32 іншими киціками, які жили в квартирі та чия старенька власниця померла, потрапив до харківської служби порятунку тварин. Добре, що моя мама одразу повезла його до клініки (змінили 4), а не додому, де вже була киця. Він виявився носієм герпесвірусного ринотрахеїту. Діагностувати не зразу змогли, а коли почався рецидив - повпливав сезон дощів. Пізніше ми дізналися про його вроджена ваду нирки та сечокам'яну хворобу❤️‍🩹 #Мен #кіт #Харків