КОЛИ МАМА ПРИГОТУВАЛА НЕСМАЧНУ ЇЖУ

#тварини
Кенгуру: стрибучий символ Австралії.
Кенгуру — це не просто великі сумчасті, а справжні зірки австралійських просторів! З їхньою фірмовою сумкою та ногами, які виглядають так, ніби вони щодня качають присідання, ці тварини давно завоювали серця не лише Австралії, а й усього світу. Тож давайте познайомимося з кенгуру ближче — з легким гумором і повагою до цих стрибучих легенд.

Стрибки, які б позаздрив супергерой

Кенгуру — це природжені атлети, які могли б виграти олімпійське золото зі стрибків, якби їх пустили на змагання. Один стрибок — і вони долають до 9 метрів, а швидкість може сягати 60 км/год! Уявіть, як кенгуру обганяє ваш велосипед, ще й з виглядом: "Ну що, наздоженеш?" Поки ви пихкаєте, вони вже п’ють каву в Мельбурні.

Сумка — модно і практично

Сумка кенгуру — це не просто орган, а цілий лайфхак! У ній вони носять своїх малюків, які з’являються на світ розміром із желейну цукерку. Маленьке кенгуреня, або джої, живе в цій сумці, як у люксовому готелі: тепло, затишно, і мама завжди поруч. Ходять чутки, що деякі кенгуру ховають у сумці улюблені закуски — ну, щоб не бігти за травою щоразу, коли захочеться перекусити.

Характер із характером

Кенгуру — це не тільки милота, а й трішки бунтарства. Їхні лапи — справжня зброя, і вони не соромляться влаштувати боксерський матч, якщо хтось наступить їм на хвіст (буквально чи ні). Відео, де кенгуру "розбираються" з дронами чи сусідськими псами, — це окрема категорія на YouTube. Але в душі вони добряки — просто не заважайте їм насолоджуватися їхньою травичкою.

Кенгуру в поп-культурі

Від мультфільмів до емодзі — кенгуру скрізь! Вони знімаються в рекламі, стають героями мемів і навіть надихають на створення спортивного взуття (хтось сказав "стрибучість"?). А ще, кажуть, один кенгуру пробував вести акаунт у TikTok, але його стрибки були настільки крутими, що сервери не витримали.

Висновок

Кенгуру — це більше, ніж тварини. Це символ свободи, стилю і вміння жити на повну. Вони вчать нас, що іноді достатньо одного хорошого стрибка, щоб опинитися там, де хочеться, і що сумка — це завжди гарна ідея. Тож, якщо будете в Австралії, привітайте кенгуру. Але не викликайте їх на перегони — вони точно переможуть!

Руслан і Маргарита Виноград. Мама і син, які потрапили разом у полон, але не бачилися три роки.
Син думав, що маму давно вже обміняли. Писав їй листи. Сьогодні випадково зустрілися в автобусі.
🫡 Мама і син знову разом!
📷 Дарина Коломієць

#тварини
Нічне життя дурукулі: мавпячі пригоди після заходу сонця.
Уявіть собі: джунглі мирно сплять під зоряним небом, а в цей час банда крихітних мавпочок із величезними очима тільки починає свою нічну зміну. Знайомтеся з дурукулі, або нічною мавпою — єдиною мавпою в Америці, яка полюбляє тусити вночі, наче ваш друг, що обожнює перекуси о півночі та серіали до світанку.

Ці малюки, розміром із білку, мають очі, які виглядають так, ніби вони випили забагато кави. І не дарма! Живучи в лісах Центральної та Південної Америки, дурукулі ночами гасають по деревах, полюючи на фрукти, комах і часом листочки, уникаючи сов та інших нічних хуліганів. Їхні великі круглі оченята — це як вбудовані нічні ліхтарики, що дозволяють їм бути справжніми ніндзя в темряві.

Але не думайте, що вони лише милі та пухнасті. Дурукулі — це справжня сімейна банда, яка тримається разом: мама, тато і їхні малята. Вони такі вірні, що обирають партнера на все життя — ніякого джунглевого “Тіндера” для них. Тата взагалі герої: таскають малюків на собі, а мамі віддають їх тільки на годування. Оце я розумію, сучасна мавпяча сім’я!

Назва “дурукулі” походить із мов корінних народів Амазонки, але, чесно кажучи, звучить так, ніби ви забули слова улюбленої пісні. А їхні крики? Це щось середнє між уханням сови та бурчанням кота, якому не дісталося смаколиків. Так вони кажуть: “Це наше дерево, і ми не ділимося бананами!”

Тож наступного разу, коли ви засидитеся до ночі за телефоном, згадайте про дурукулі. Поки ви міркуєте, чи замовити піцу о першій годині, ці нічні мавпочки живуть на повну, доводячи, що джунглі ніколи не сплять — і вони теж!

З книги Олена Чернінька "Лемберґ: Мамцю, ну не плач" мені запам'яталося, що Михайло з самого дитинства був відповідальним, особливо тим що не був вередливим, плаксивим, в усьому полагався тільки на себе. Особливо були цікаві історії з кросівками, з першою бійкою у школі, і на змаганні з боротьби, коли підтримка мами допомогло йому перемогти суперника, тренер ще сказав йому "Запам'ятай синку, мама - це сила". А його пояснення, як він зрозумів, що закохався в свою дівчину посправжньому. Так воно і є, коли приходить справжня кохання, то приходить вміння чути співрозмовника, відчувати, бачити та слухати серцем, що потрібно коханим людям, вміти співпереживати, вислуховувати і розуміти потреби другої половинки. Оце і є справжне кохання. Такий молодий, а духовно вже зрілий чоловік. Такі люди дуже рідкісні. А потім вже почалася повномасштабне вторгнення, переживання матері за сина. Потім звістка про його поранення, смерть або полон, новини, які суперечать один одному. Мене дуже сильно вразило, як швидко і підло почали обстрілі росіяни, а потім за годину зайняли місце, де перебували наші позиції. А що ж сказати про почуття матері, яка до сьогодні не впевнена, чи він живий в полоні, чи дійсно загинув.

А ще хочу опублікувати останнє інтерв'ю Михаїла, слова які мені сподобалися і слова його мами, які дуже розчулили, до сліз... Далі я читатиму, але більше не буду далі писати відгук про книгу "Лемберґ: Мамцю, ну не плач", щоби ті хто читатиме її, наперед не знали про те, що буде далі в цій книзі...

P.S.: Боже мій, як я хочу миру та спокою в нашій країні. Ну ніколи я не прийму мир таким, яким хочуть бачити деякі іноземні політики. Луганська, Донецька, Харківська, Сумська, Херсонська, Одеська, Миколаївська область, інші області України разом з Кримом, для мене, як одне тіло, невід'ємні одне від одного, і крапка! Скільки ще триватиме ця війна, ми не знаємо, але Бог свідок, Він все бачить, знає, на чиєму боці правда, і рано чи пізно ми обов'язково Переможемо, повернемо всі наші території, а також повернемо усіх, хто зараз в полоні та сидять в російський в'язниці.

Скандал на Одещині: З'явилася інформація, що поліцейська задивилася в телефон і збила 7-річну дитину
Про це повідомляє мама дівчинки. За її словами, коли батько дівчинки приїхав до райвідділу дізнатися, як справи з розслідуванням ДТП — його мобілізували.

Я пам'ятаю, як в дитинстві, ще зовсім мала, на таких каталась. Такі, або машинки, або літачки внас стояли у кожному продуктовому, по всій вулиці й не тільки. Я пам'ятаю, як вони спершу перестали працювати, а потім геть зникли і тато мені сказав, що це тому, що діти їх більше не люблять, то вони й зникли. Я тоді після прогулянки зізнавалась велосипеду і санчатам як сильно я їх люблю. Мама була в шоці, а тато сміявся😅

Вишнева громада Київщини у скорботі.
У російсько-Українській війні загинув Захисник України Подхалюзін Андрій Олександрович, 27.12.1973 р.н. У 2015–2017 роках брав участь в антитерористичній операції на сході України. З перших днів повномасштабного російського вторгнення знову став на захист Батьківщини. Проходив службу в складі 109-ї окремої бригади територіальної оборони, де командував 1-ю стрілецькою ротою військової частини А7271. Воював у найгарячіших точках фронту. Загинув 15 квітня 2025 року в бою під час ракетно-мінометного обстрілу противником наших позицій поблизу населеного пункту Степанівка Донецької області. Нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України».
У Андрія залишилися дружина, мама, донька та онуки.
Прощання відбудеться 23 квітня о 12:30 в церкві Святого Великомученика Юрія Переможця пров. Поштовий, 9. Поховання на Алеї Героїв у Вишневому.
Вічна пам'ять Герою України!
#Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #герої_війни

Що мені сподобалося в книзі Світлани Талан "Назустріч сонцю", та те що всі герої прості, щирі люди. Тарас часто навідується до дідуся. Дідусь звісно ж хоче вже побачити правнуків, то ж допитує свого онука, чи в нього вже є дівчина. Тарас звісно каже, що нещодавно з дівчиною розійшлися, і тоді запитує в дідуся, як він зрозумів що посправжному закохався в бабусю. Дідусь сказав, що коли прийде справжнє кохання, ти не будеш бачите нікого, окрім неї, ти будеш все робити, щоби вона була щасливою поруч з тобою. І Тарас незабаром зустрів свою кохану. Оскільки Тарасові батьки живуть в Італії,(вони там на заробітки вже кілька років, забравши молодшого сина), то ж приїхали на тиждень, щоби познайомитися з нареченою старшого сина та з її батьками. Батьки дівчини інтелігентні прості люди, які працюють учителями. Зустріч з майбутними родичами була дуже теплою. Таке на жаль буває рідко. Потім почалися інтриги колишньої дівчини Тараса, що привели до сварки між закоханими. Добре що вони дуже швидко помирилися. В них були стільки плани, стільки щастя, мрій про щасливе подружнє життя. І тут розпочалася війна. Тарас останнім часом згадував про своє дитинство, і мені запам'яталося те, як повелася його мама, коли син вперше прийшов додому п'яний. Вважаю, що те як вона повелася, і що вона сказала на другий день синові, дає багато чого зрозуміти, чому не можна напиватися і яким шляхом треба йти. Цю сцену треба прочитати батькам і молодим людям, щоби краще зрозуміти, як розмовляти і поводитися батькам, коли дитина вперше прийшла додому напідпитку. Ще мені дуже сподобалися слова Тараса до Мар'яни, коли він намагався пояснити, чому він має йти на війну, (до речі, ці слова є актуальними і в нас теперішній час), він сказав так: " Якщо кожен українець буде думати, що обійдуться в АТО без нього, то уявляєш, що буде". Тобто, коли кожен буде думати тільки про себе, то ми ніколи не здобудемо перемоги. І так воно і є... Далі не буду писати, щоби не спойлерити. Достатньо того, що мені дуже-дуже сподобалися усі ці герої. Я ще читаю, знаю, що далі будуть трагічні і сумні сторінки. Читаю, а в мене перед очима Євромайдан, анексія Криму, початок війни, Іловайськ. Вважаю, що інколи потрібно знову згадати, як це було, чому так сталося, щоби зрозуміти, що навіть коли нам усім зараз важко, але життя продовжується, а перемога буде, обов'язково. Тільки на це потрібен час.

#архів
"Не бійся, мама поруч.."
Італія, 1940 рік.