#поезія
Не любити тебе - не можна.
Володіти тобою - жаль.
І хвилина діяння кожна
Випромінює нам печаль.
Бути разом... в однім цілунку.
Злить уста і серця свої.
Тільки хвилі нема порятунку...
Плачуть вночі лишень солов'ї...
Ти в хвилину чуттєвої бурі
Не віддайся мені, дивись,
Бачиш вечора крила похмурі?
То над нами вони зійшлись.
Хай нам кажуть: любити можна
Тільки раз. Того разу й жаль,
І щаслива хвилина кожна
Випромінює нам печаль.
Не ховайся в зволоженім зорі,
Бо розгойдані береги
Поглинаючих трансмагорій
Будуть завжди нам дорогі.
Ні! Знайди і в чуттєвих бурях
Не перейдену нами грань,
Щоб не відати днів похмурих,
Щоб не знати про гнів прощань.
Не любити тебе - не можна,
то й любитись з тобою - жаль,
бо хвилина кохання кожна
випромінює нам печаль.

Василь Стус

#історія #події
19 листопада 1989 року стало днем, коли в Києві було поховано не лише трьох українських дисидентів. Цього дня було поховано страх і відроджено гідність.
Це була ледь не перша масова, відкрита та демонстративно проукраїнська акція в тоді ще радянській столиці, яку влада не наважилася жорстоко розігнати.

🔥 Символіка Нескореності

Василь Стус, Юрій Литвин та Олекса Тихий — це три гіганти українського шістдесятництва, які не зламалися під тиском репресивної системи. Вони були засуджені за «антирадянську агітацію» на десятки років ув'язнення і померли в таборах суворого режиму біля села Кучино (Пермська область, РФ).
Перепоховання стало можливим лише на хвилі «Перебудови» завдяки зусиллям української громадськості, активістів та сімей.

📢 Хід Процесії: Перший Майдан

Труни з прахом 18 листопада привезли літаком з Уралу. Вже наступного дня, 19 листопада, траурна процесія рушила Києвом. Це була не просто похоронна церемонія, а справжній акт національної єдності та непокори:
* Маршрут: Від Свято-Покровської церкви на Куренівці до Софійського майдану, а звідти — до Байкового кладовища.
* Символи: Тисячі людей несли синьо-жовті прапори, тримали портрети поетів та свічки. Це була демонстрація української сили просто під носом у вмираючої імперії.
* Значення: Ця хода, по суті, стала «генеральною репетицією» незалежності та одним із перших масових актів непокори, що отримав назву «перший Майдан».
Саме тоді українці побачили, що їх багато, і що вони здатні чинити спільний тиск. 19 листопада 1989 року стало потужною психологічною перемогою, яка наблизила 1991 рік.

Вічна пам’ять тим, хто боровся і переміг навіть після смерті. 🙏🇺🇦

15 листопада 1967 року у Львові був заарештований журналіст і правозахисник В'ячеслав Чорновіл. Звинувачений у поширенні «завідомо неправдивих вигадок» на адресу совєцького державного і суспільного ладу, він був засуджений до трьох років позбавлення волі.

В'ячеслав Чорновіл народився 24 грудня 1937 року в селі Єрки (нині — селище міського типу) Черкаської області. Навчався на філологічному, а згодом — факультеті журналістики Київського державного університету, по закінченні якого працював редактором на телебаченні, літературним критиком, був секретарем комсомолу будівництва Київської ГЕС. У 1964 році він вступив до аспірантури Київського педагогічного інституту, проте до навчання його не допустили через політичні переконання.

З середини 1960-х років Чорновіл долучився до культурницького та суспільно-політичного руху шістдесятників, що являв собою спробу молодих митців унезалежнення своєї творчості від канонів соцреалізму, і став активним учасником правозахисного руху.

4 вересня 1965 року під час прем'єри у кінотеатрі «Україна» фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом він публічно виступив проти арештів української інтелігенції. Підготовлені ним збірники «Правосуддя чи рецидиви терору?» та «Лихо з розуму (Портрети двадцяти "злочинців")» про переслідування інакомислячих та свавілля влади ілюстрували надуманість обвинувачень та розбіжності між декларованими і реальними правами людини в ссср.

24 липня 1967 року після прямої вказівки прокурора усср Федора Глуха прокурор Львівської області Б. Антоненко порушив кримінальну справу проти Чорновола, звинуваченого у написанні та поширенні наклепницьких вигадок на совєцький лад. Під приводом побоювань, що перебуваючи на свободі Чорновіл «може перешкоджати встановленню істини по справі», 31 липня було видано постанову про його арешт. 3 серпня В'ячеслав Чорновіл був арештований та ув'язнений у Львівському кгб. Процедура слідства нагадувала класичні для радянського правосуддя справи: заперечення права людини звертатися зі скаргами, ігнорування свідків, заявлених підозрюваним тощо, що змусило Чорновола вдатися до дев'ятиденного голодування. Наприкінці жовтня справу було передано до суду.

15 листопада 1967 року у Львівському обласному суді відбувся розгляд кримінальної справи проти В'ячеслава Чорновола. Йому інкримінувалося поширення завідомо неправдивих вигадок на адресу совєцького державного і суспільного ладу (ст.187, ч.1.), за які він отримав максимально допустиме статтею покарання у вигляді позбавлення волі на три роки, проте відбув лише половину терміну за амністією з нагоди 50-річчя совєцької влади.

Продовжуючи ведення правозахисної діяльності, з 1970 року Чорновіл почав нелегально видавати машинописний журнал «Український вісник», який інформував про рух опору в Україні. Шукаючи його редакторів, на початку 1972 року він був заарештований вдруге і попри відсутність доказів, був засуджений до 6 років позбавлення волі і 3 років заслання, які відбував у мордовських таборах. У 1979 році на засланні Чорновіл став членом Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод, у 1980 році був заарештований за сфабрикованим звинуваченням у спробі зґвалтування, за що отримав п'ять років якутських таборів.

До України В'ячеслав Чорновіл повернувся у 1985 році, після чого долучився до громадсько-політичної роботи. У незалежній Україні він займався журналістською роботою, політикою, обирався депутатом Верховної Ради України.

🕯Загинув у автомобільній аварії 25 березня 1999 році поблизу міста Бориспіль на Київщині. Згідно з висновками кількох експертів, на черепах В'ячеслава Чорновола та його водія Євгенія Павлова є своєрідні тріщини, походження яких незрозуміле – експерти не знайшли елементів автомобіля, які могли спричинити такі ушкодження. Це частково підтверджує версію, що Павлова та Чорновола могли добивати кастетами вже після зіткнення.

#події
⭐ Прорив у Темряві: Заснування Української Гельсінської Групи (1976)
9 листопада 1976 року в Києві була заснована Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ), що стало безпрецедентним кроком у боротьбі за права людини та національні права в УРСР. Ця правозахисна організація, керована письменником та філософом Миколою Руденком, вперше в історії українського дисидентського руху відкрито апелювала до міжнародного права, чим кинула прямий виклик радянській системі.

📜 Міжнародний Легальний Щит

Створення УГГ стало прямим наслідком підписання у 1975 році Заключного акту Наради з безпеки та співробітництва в Європі (Гельсінські угоди). Радянський Союз, підписавши цей документ, взяв на себе зобов'язання дотримуватися низки гуманітарних статей, включно з повагою до прав людини та основних свобод.
Мета УГГ була простою, але революційною для тоталітарної держави: сприяти виконанню Гельсінських угод в Україні. Зокрема, це означало:
* Інформування: Збір та оприлюднення фактів порушення прав людини та прав націй в УРСР, передача цієї інформації до урядів країн-підписантів та світової громадськості.
* Легалізація: Формування ненасильницької, правової основи для захисту української ідентичності та національного самовизначення.
УГГ використовувала легальне поле, створене міжнародним договором, для критики внутрішньої політики СРСР, що було новою тактикою для дисидентського руху.

👤 Склад та Особистості Корифеїв Прав Людини

До складу групи увійшли найвідоміші українські дисиденти, багато з яких вже пройшли через табори та заслання. Ці люди, яких згодом називали «дисидентами-камікадзе» за їхню рішучість і свідоме протистояння режиму, поєднали загальнодемократичні гасла з національними.
Серед членів-засновників були:
* Микола Руденко (керівник)
* Левко Лук'яненко
* Оксана Мешко
* Олекса Тихий
* Мирослав Маринович
* Микола Матусевич
* Олесь Бердник
* Іван Кандиба
* Ніна Строката-Караванська
* Петро Григоренко (генерал радянської армії у відставці)

Навіть перебуваючи у таборах, до УГГ приєднувалися інші видатні постаті, як-от Василь Стус та В'ячеслав Чорновіл.

⛓️ Відповідь Режиму та Спадщина

Реакція радянської влади була жорстокою та швидкою. Майже всі члени УГГ зазнали арештів, обшуків та тривалих термінів ув’язнення, загальний термін яких перевищив 550 років неволі. П'ятеро членів групи померли в таборах.
Незважаючи на репресії, УГГ виконала свою історичну місію: вона привернула увагу Заходу до порушень прав людини в Україні та надала національному відродженню міжнародну легітимність. На базі УГГ у 1988 році була створена Українська Гельсінська Спілка (УГС), яка згодом стала політичною партією і відіграла ключову роль у процесі здобуття Україною Незалежності.
Саме УГГ заклала правові та моральні основи для сучасної української демократії, показавши, що навіть у найтемніші часи можна та необхідно боротися за свободу, спираючись на ідею людської гідності та міжнародне право.

Будьмо!
Є в Україні таке ємке слово. Його радо й завзято повторюють іноземці за столом: Bud’mo!
Хоч і не до кінця розуміють про що мова. Це не просто "Ура!"
Воно не перекладається!
Це навіть не «паляниця». Це якась окрема хромосома з ДНК.
Будьмо!
Будьмо - це про те, що ми є, були і будемо. Це про те, що нас не вбити. Про те, що ми не скоримося ніколи й нікому. А радше загинемо, але не здамося.
Будьмо - це воля, це Січ. Це вічний гул і вітер Дикого Степу!
Будьмо! - це Україна. Це вишиванки, й хрущі над вишнею. Це наші старі кладовища і давні могили. Це Голодомор і колективізація. Це Червона рута і Стус, і Григір Тютюнник. Тарас, Леся, Франко. Жадан і Іздрик, Козак-Систем. Драч, Павличко і Вінграновський. Червона калина. Це - Мазепа і Мотря. Богдан і Петлюра. Це - тіні забутих предків. Це Василь Симоненко і Ліна Костенко. Василь Стефаник і Нечуй Левицький.
Будьмо - це мис Тарханкут і Карпати. Харків і Суми, і Полтава. І Коктебель! Лузанівка і Пересипський міст…
Будьмо, це коли - ой, на горі, та й женці жнуть! І десь там Галя несе воду. І хлопці розпрягають коней. І сорочку мати вишила мені. Червоними і чорними нитками…
І під копитом камінь тріснув…
Будьмо - це донати і безпілотники.
Будьмо - це окопні свічки і камуфляжні сітки.
Будьмо - це тюльпани й хризантеми на останній дорозі Воїна. Будьмо - це українські прапори над гробками.
Будьмо - це наші нерви й наші діти, й собаки в «двох стінах» під час повітряних тривог, це - наші сльози, наша гідність, честь і гонор.
Будьмо - це лелеки, що вертають до свого гнізда, до свого дому. І F-16, що навесні повертаються з вирію…
Будьмо - це вранці лугом, босими ногами… І зелені лини в ятері, що переливаються проти сонця. І мед, що зі щільників тече по ліктях… і дідова коса, що дзвенить від мантачки на світанку, ще до роси…
Будьмо, це бабині вареники з капустою й сиром…
Будьмо, це - знов зозулі голос чути в лісі… І білий сніг на зеленому листі…
Будьмо - це Ми! Ми - будьмо!
Святий Вечір, щедрий Вечір!
Будьмо! Будьмо навіки, брати й сестри!

14 жовтня 1954 року народився Микола Кунцевич. Він був одним із наймолодших українських політв'язнів СРСР, дисидентом, отримав три судових вироки і відбув 12 із 14 років ув'язнення.

Микола Кунцевич народився у Києві. Закінчив естрадно-циркове училище, працював у цирку, потім став ведучим програм, читав український гумор і сам писав вірші та байки.

У травні 1974 року Микола Кунцевич прочитав дві свої байки «Горила» і «Ворона» біля пам’ятника Тарасу Шевченку в Києві.

Через деякий час його заарештували і згодом засудили до 5 років позбавлення волі за «злісне хуліганство». Тоді ж, за словами Миколи Кунцевича, в Лук'янівському СІЗО він потрапив до однієї камери із режисером Сергієм Параджановим.

Другий вирок і покарання на термін у 4,5 роки Микола Кунцевич отримав після того, як у 1981 році його вірші прозвучали в ефірі Радіо Свобода.

Тоді почалися обшуки, і в деяких київських вишах знайшли самвидав, заборонені тексти Кунцевича.

У 1984 році Миколу Кунцевича судили втретє – «за розповсюдження антидержавних матеріалів серед засуджених», бо під час відбування другого терміну покарання на одному з концертів зачитав уривок поеми Євгена Євтушенка «Братская ГЕС».

Микола Кунцевич стверджував, що його адвокатом на цьому процесі був ❗️Віктор Медведчук. Кунцевич розповідав, що, як і у випадку із Василем Стусом, Медведчук просив збільшити висунутий прокурором термін у 3 роки ув'язнення ще на 1 рік 9 місяців та 19 днів із попереднього терміну. Тому, казав Кунцевич, вирок його переписали, а термін ув'язнення подовжили.

У 1987 році Микола Кунцевич долучився до Української Гельсінської спілки. Цього ж року він був звільнений із ув'язнення за амністією, як і багато інших політв'язнів.

У 1989 році Кунцевич став членом Народного руху України та Всеукраїнського товариства репресованих.

Також Микола Кунцевич займався культурно-просвітницькою роботою. Він став художнім керівником гастрольно-концертного об'єднання «Рухконцерт», очолював оргкомітет фестивалів «Дзвін», «Українське сузір'я» та «Коріння наше в Україні». Учасник Євромайдану. Більше 60 разів виступав з віршами зі сцени Майдану. 21.02.2014 контужений в сутичці з "Беркутом", частково втратив зір.

🕯Помер 12 березня 2021 року, похований 16 березня 2021 року на Байковому кладовищі.

2 жовтня 1980 року Василя Стуса засудили на 10 років таборів і 5 років заслання. Стус отримав вирок, який став для нього смертельним.

Після того як його "адвокат" Віктор Медведчук заявив "всі злочини Стуса заслуговують покарання", Василь відмовився від нього, за що був покараний. Василя вивели із зали суду і вирок зачитали без нього.

Справу розглядали з 29 вересня. Адвокатом Стуса призначили Віктора Медвечука. Чоловік протестував, хотів захищати себе сам, але з його бажаннями не рахувалися.

Промова прокурора тривала понад 2 години. Він розпочав із досягнень УРСР, які паплюжив "дьогтемаз" Стус. Згодом розповів про "злочини бандерівців". Завершив "злочинами" самого дисидента. Адвокат зазначив, що Стус заслуговує на покарання, але просив звернути увагу на сумлінну працю та складну операцію на шлунку.

Після його виступу засідання суду перервали. Відновилось воно 2 жовтня одразу з читання вироку. Окрім максимальної міри покарання, на Стуса наклали штраф 2,2 тис. крб. судових витрат. Не дозволили вимовити й останнього слова.

Дружині Валентині Василь сказав, що такого терміну не витягне. Так і сталося.

Покарання відбував у таборі в Кучино. Від 1981-го не бачився з родиною. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями неодноразово оголошував голодування.

🕯Помер в ніч на 4 вересня 1985-го під час безстрокового сухого голодування. Василь Стус похований на табірному цвинтарі, 1989-го перепохований на Байковому кладовищі.

🕯В ніч на 4 вересня 1985 року у таборі біля села Кучино (Пермський край) загинув Василь Стус, поет – шістдесятник, правозахисник.

Народився 6 січня 1938-го в селі Рахнівка на Вінниччині. Закінчив із червоним дипломом історико-філологічний факультет Сталінського педагогічного університету (нині Донецьк). Працював учителем, став писати вірші. Літературний редактор газети “Соціалістичний Донбас”, аспірант Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії Наук урср у Києві.

4 вересня 1965-го, під час прем’єри фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”, разом з Іваном Дзюбою та В’ячеславом Чорноволом брав участь в акції протесту проти незаконних арештів українських інтелектуалів. За що був відрахований із аспірантури. Радянські видавництва відмовилися друкувати його поетичні збірки “Круговерть” і “Зимові дерева” (остання опублікована у самвидаві та в Бельгії).

Василь Стус у відкритих листах до влади критикував її за порушення прав людини. Заарештований 12 січня 1972-го і засуджений за “антирадянську агітацію й пропаганду” до 5 років позбавлення волі і трьох років заслання. Покарання відбував у таборах Мордовії, більшість написаних ним віршів вилучалися і знищувалися. 1977- го висланий у селище імені Матросова Магаданської області, де працював на золотокопальнях.

Повернувшись до Києва, відмовився від радянського громадянства (“Бути радянським громадянином – значить бути рабом”) і приєднався до Української Гельсінської групи захисту прав людини. Працював звичайним робітником на заводах. У травні 1980-го заарештований вдруге, визнаний “особливо небезпечним рецидивістом” і засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання.

Під час процесу відмовився від призначеного йому «адвоката» Віктора Медведчука, але суд не прийняв відвід. По суті, свій захист Стус здійснював самостійно.

Підсудний також заявив клопотання про надання можливості бути присутнім в судовому засіданні представникам міжнародних організацій, у тому числі — «представникам комісії по правам людини ООН», «представникам міжнародної юридичної асоціації — міжнародна амністія» та іншим.

Цілком справедливі вимоги. Якою ж була реакція «адвоката» Медведчука?

Він не підтримав ні заявлений відвід, ні клопотання підзахисного, а натомість заявив, що покладається «На розгляд суду».

А суд, звісно, не задовольнив відвід, і клопотання про публічний розгляд справи теж фактично відхилив.

Стус, вочевидь, розуміючи, що «адвокат» Медведчук його захищати не буде, заявив: 💬«Я відмовляюсь від адвоката Медведчука і взагалі від любого радянського адвоката. Я вимагаю адвоката з міжнародної правової організації»

❗️Після роз'яснення прав обвинуваченому Стус заявив, що йому потрібен перекладач «на той випадок, якщо свідки будуть давати покази російською мовою».

Після оголошення обвинувального висновку, на запитання головуючого підсудному — чи зрозуміло обвинувачення та чи визнає він себе винним, Стус відповів: 💬«В чому саме обвинувачують мені зрозуміло. Але винним я себе не визнаю»

Покарання відбував у таборі в Кучино. Від 1981-го не бачився з родиною. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями неодноразово оголошував голодування.

🕯Помер в ніч на 4 вересня 1985-го під час безстрокового сухого голодування. Василь Стус похований на табірному цвинтарі, 1989-го перепохований на Байковому кладовищі.

Лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка (1990), Герой України (2005, посмертно).

💬“1980 рік ознаменувався в нашій країні багатьма несправедливими вироками та переслідуваннями правозахисників. Але навіть на цьому трагічному тлі вирок українському поетові Василю Стусу виділяється своєю не людяністю. Життя людини ламається без залишку – як розплата за елементарну порядність та нонконформізм, за вірність своїм переживанням, своєму “я”…”, – писав у зверненні до світової громадськості вчений і правозахисник Андрій Сахаров.

КИЇВ ІСТОРИЧНИЙ
4 вересня 1965 року в кінотеатрі «Україна» під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків» відбувся перший в Україні публічний протест проти замовчуваних радянською владою політичних репресій серед інтелігенції. Це був і перший правозахисний виступ на теренах СРСР.

У центрі цієї події були постаті, які сьогодні стали обличчями українського спротиву: Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл та Василь Стус

А рівно через 20 років, 4 вересня 1985 року, в карцері мордовського табору для політв’язнів загинув Василь Стус — поет, літературознавець, правозахисник і борець із радянською тоталітарною системою.
#history_of_Ukraine #News_Ukraine #Ukraine #Ukrainian_news #Українські_новини #Україна #Новини_України

Із мережі)🤣
Хто не був у Європі, остерігайтеся туалетів, вони не для наших мізків!
У Штутгарті мала потреба змусила зайти ввечері в вуличний громадський біотуалет. Одномісна кабінка, дуже акуратна, блискуча, чиста, напхана датчиками і керується комп'ютером. Кидаєш в проріз дверей монетку 2 євро, двері автоматично відкриваються, запалюється світло, заходиш, двері закриваються. Клаустрофобією не страждаю, але так як все життя займаюся електронікою і комп'ютерними програмами, трохи напружує. Ну, зробив я свої справи, потрібно виходити, а кнопки для відкриття дверей ніякої немає. Інструкцій теж.
Що тупий чи що, інструкцію по користуванню сортиром тобі писати?
Вмикаю свою логіку, як німці програму управління написали, зайшов — підняв кришку унітазу, злив воду, закрив кришку. Може датчик якийсь заїло? Повторюю процес. Двері не відкриваються. Може на кришку сісти треба, потім встати, потім злити воду? Повторюю процес.
Двері не відкриваються. Так. Що забув? Може, руки помити? Ще раз повторюю процес спочатку. Підношу руку до крана, датчик спрацьовує, вода тече, потім автоматично вимикається, з надією і сумом дивлюся на двері — не відкриваються.
Перспектива ночувати в навороченому німецькому туалеті мене не надихнула. Кричу своєму товаришеві, який залишився зовні (щасливчик):
«Женя, ця зараза мене не випускає! »
Він намагається дати хабар туалету, засовуючи монетку в проріз.
Автомат невблаганний, не бере, і все. На стусани і удари теж не реагує. Женя кричить:
«Тримайся, зараз поліцію викличу! »
Від нічого робити, повторюю процес, вмиваю руки, вмикаю фен... фен вимикається, двері відчиняються.
Потім десь прочитав історію, як чувак в такий же наворочений туалет у Франції ходив. Співвітчизник не міг і припустити, що все всередині кабінки є стерильно чистим, а тому, як і належить охайному гомосапієнсу, заліз ногами на унітаз...
У комп'ютерних мізках туалету нестиковка: датчик підлоги відключений, значить, людина вийшла, вода не злита, щось не так, увімкнув дезінфекцію. Чувак на горщику сидить, свої справи робить, а тут світло вимкнулося, і на нього душ з дезрозчину як ливне! Він з унітазу зістрибнув, комп'ютер взагалі заклинило: двері закриті, а людина з'явилася?! І завис, попередньо включивши сушку струменями гарячого повітря...
Кілька годин рятувальники різали вандалостійкі двері автогеном, витягуючи збожеволілого бідолаху з чіпких лап паризького туалету. Так що я ще легко відбувся. 😂😂😂