Тренди приходять і йдуть.
Картата сорочка – залишається. 🍂

Є речі, які не залежать від сезону чи модних показів. Картата сорочка вже багато років залишається базою гардероба – і, схоже, не збирається здавати свої позиції.

І ТЕПЕР ВОНИ Є НА FATLINE!
Ми відшили власну колекцію картатих сорочок, які легко адаптувати під різні задачі:

✔️ Для щоденного носіння – з джинсами, карго, шортами та поверх футболки.
✔️ Для брендування – нанесіть логотип, напис або авторський принт і створіть корпоративний одяг, мерч чи форму для команди.
✔️ Для подарунків, заходів, фестивалів і промоакцій.

Склад тканини – 80% бавовна та 20% поліестер. Завдяки цьому сорочка комфортна, добре тримає форму та підходить для активного використання.

Якщо шукаєте річ, яка буде актуальною не один сезон, а ще багато років – картата сорочка стане саме такою інвестицією в гардероб.

💬 Напишіть у коментарях, який варіант ви обрали б: класичну картату сорочку чи з власним принтом? Або переходьте в каталог FATLINE та обирайте свою.


ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ ТА ОТРИМАЙТЕ БОНУС - 50 ГРН Реструируйтесь, чтобы отримати внизу на свое замовление #ДрукНаОдязи">https://www.fatline.com.ua/#64494

#ДрукНаОдязи #ОдягЗПринтом #ФутболкаЗПринтом #СтвориСвійДизайн #ПатриотичныйОдяг #УкраїнськийБренд #ПринтНаЗамовлення #ШопингОнлайн #ДрукНаОдязи #УкраїнськийШопинг #СвійДизайн #ЗамовОнлайн #Одяг #Футболка #подарунок #шопинг #покупки #купить #купую #торговля #магазин #шопоголик

ДИВНЕ СЕЛО
Дмитро завжди казав, що в Україні є два види скарбів: ті, які ще не знайшли археологи, і ті, які вже давно лежать у сараях.

Микола лише сміявся.

— А ще є третій вид.

— Який?

— Ті, що баба продає як брухт, а потім біжить навздогін і кричить: «Ой, не той мішок забрали!»

Біла «Газель» котилася між селами. З відчиненого вікна Дмитро раз у раз висував ручний гучномовець:

— Купуємо чорний і кольоровий метал! Стару побутову техніку, акумулятори, пір'я! Купуємо старовинні речі!

У першому селі день почався вдало. Вони купили два старі велосипеди, пральну машину, три акумулятори, мідний казан і такого величезного чавунного котла, що Микола сказав:

— Якщо його добре почистити, можна борщ варити на все село.

У другому селі справи пішли ще краще. Один дід продав електродвигун, який важив, мабуть, більше за самого діда, а бабуся винесла патефон, праску на вугіллі й старий самовар.

— Хлопці, — усміхнулася вона, — якщо ще років десять не приїдете, то й мене купите як старовинну річ.

— Не можемо, бабусю, — відповів Дмитро. — Людей ми не скуповуємо.

— Шкода... А пенсія така, що вже й сама себе продати готова...

Сміялися всі.

До вечора кузов був заповнений майже доверху.

— Може, вже додому? — запитав Микола.

Дмитро подивився на дорогу, що губилася серед пагорбів.

— Он ще якесь село. Заїдемо на пів години. Може, знайдемо щось цікаве.

— У тебе це «на пів години» завжди закінчується пригодами.

Дорога ставала дедалі вужчою.

Асфальт давно закінчився, дерева схилилися над дорогою так низько, ніби намагалися підслухати розмову.

Навігатор мовчав.

Лише старий паперовий дорожній атлас показував, що десь попереду має бути село.

Нарешті між деревами з'явилися поодинокі старі хати.

Жодного магазину.

Жодної вивіски.

Навіть собаки не гавкали.

Дмитро взяв гучномовець.

— Купуємо чорний і кольоровий метал! Старовинні речі!..

Відгук луною покотився між хатами.

Через хвилину з подвір'я вийшов сухорлявий сивий дід.

Наче давно чекав саме на них.

— Старовину шукаєте?

— Буває.

— Ходімо.

Дід повів їх до старої комори.

Серед павутиння, старих скринь і пожовклих газет він дістав невеликий латунний компас.

Той був дивний.

Без жодної іржі.

Наче його зробили вчора.

Стрілка повільно оберталася сама по собі.

— Не працює? — запитав Микола.

— Навпаки, — усміхнувся дід. — Працює занадто добре.

— І що він показує?

— Не північ.

— А що?

— Він може показати, куди звичайній людині краще не ходити...

Хлопці засміялися.

— Гарний жарт.

— Це не жарт.

Дід раптом став серйозним.

— І ще... не затримуйтеся тут після заходу сонця.

— Чому?

— Бо тоді село прокидається.

Микола підморгнув Дмитрові.

— Здається, дідові телевізор показує забагато містики.

Старий не відповів.
Лише тихо промовив:
— Запам'ятайте одну річ. Якщо вночі вам здаватиметься, що дорога ходить колом, люди говорять неправду, а місяць світить не з того боку, — не дивіться очима. Дивіться компасом.

Микола засміявся.
— Це загадка чи інструкція?

Дід повільно похитав головою.
— Ні те, ні інше.

Він озирнувся на темний ліс і додав майже пошепки:
— І що б ви не почули після півночі... не відповідайте, якщо вас покличуть на ім'я.

У ту ж мить десь над лісом прогримів грім.

Дмитро розрахувався за компас і поклав його в бардачок.

Старий мовчки розвернувся і пішов до своєї хати, не озираючись.

Небо потемніло так швидко, ніби хтось накрив його важкою ковдрою.

Перші великі краплі застукали по даху «Газелі».

— Погода зіпсувалася, — сказав Микола.

Вони рушили.

За кілька хвилин Дмитро спробував увімкнути навігатор.

На екрані блиснуло повідомлення:

«Місцезнаходження не визначено».

— Дивно...

Він відкрив карту.

Дорога була.

Ліс був.

А села... не було.

Ні назви.

Ні позначки.

Наче його взагалі не існувало.

— Миколо...

— Що?

— Ми зараз їдемо селом, якого... немає на карті.

У цей момент колеса різко пішли вбік.

«Газель» загрузла в густій чорній багнюці.

Двигун гарчав, колеса крутилися, але машина не рухалася ні на сантиметр.

Микола дістав телефон.

— Немає мережі...

Дмитро теж подивився на свій.

Жодної поділки.

Жодного сигналу.

Лише тиша.

Дмитро першим вискочив із машини.

— Спробуй ще раз!

Микола натиснув на газ.

Колеса безпорадно закрутилися, розкидаючи чорну багнюку.

— Дарма...

Гроза вже гупала над самим селом. У темряві виднілося лише світло з найближчої хати.

— Ходімо попросимося переночувати, — сказав Дмитро.

Двері відчинилися майже одразу, ніби на них чекали.

На порозі стояла молода жінка.

Чорне волосся спадало на плечі, світла сорочка, довга спідниця, лагідна усмішка.

— Добрий вечір.

— Добрий... Вибачте, ми застрягли. Чи можна переночувати до ранку?

Жінка уважно подивилася на них.

— Можна.

Хлопці вже зраділи.

— Але не в хаті.

— Чому?

— Так треба.

Вона усміхнулася ще привітніше.

— Переночуєте в сінажнику. Там сухо й тепло.

— Та нам більше й не треба.

Вона винесла їм стару ковдру, глечик молока й окраєць хліба.

— Якщо вночі почуєте, що вас хтось кличе...

Вона на мить замовкла.

— Не виходьте.

— А хто може кликати?

— Тут уночі багато хто ходить.

І зачинила двері.

---

Сіно пахло літом.

Надворі шумів дощ.

— Добра господиня, — сказав Микола.

— Ага...

Дмитро згадав діда.

«...не відповідайте, якщо вас покличуть на ім'я...»

— Послухай...

— Що?

— А може, той дід не жартував?

— Якщо ми зараз почнемо боятися кожної бабусиної казки, то й брухт перестанемо скуповувати.

Вони засміялися.

І незабаром заснули.

...

— Дмитре...

Хтось тихо покликав.

Він розплющив очі.

Микола спав.

— Дмитре...

Голос лунав просто за дверима.

Тихий.

Добрий.

Майже знайомий.

Він уже хотів відповісти...

Та раптом пригадав слова діда.

«Не відповідайте...»

Дмитро лише штовхнув Миколу.

— Чуєш?

Микола мовчки кивнув.

Тепер голос кликав уже його.

— Миколо...

Потім обох.

Повільно.

Наполегливо.

Наче той, хто кликав, знав їх усе життя.

Під дверима зашаруділо.

Наче хтось ходив колами.

Раптом у щілині між дошками промайнув силует господині.

Але це вже була не та усміхнена молода жінка.

Спина зігнулася.

Волосся стало довгим і сивим.

Обличчя зморщилося, очі світилися дивним зеленкуватим блиском.

Вона ходила навколо сінажника, щось тихо шепочучи.

Сіно почало ворушитися саме по собі.

Дмитро перехрестився.

— Тільки мовчи...

Стара раптом спинилася.

Понюхала повітря.

І прошепотіла:

— Вийдіть... я знаю, що не спите...

Двері самі скрипнули.

Але ні Дмитро, ні Микола не поворухнулися.

Так минула, здавалося, ціла вічність.

Лише коли перший півень закукурікав десь далеко, усе стихло.

---

На подвір'ї було тихо.

Із хати вийшла та сама молода жінка.

Усміхнулася.

— Добре спалося?

Хлопці мовчки кивнули.

Вони не стали нічого питати.

Сіли в «Газель», витягли її з багнюки тракторцем, що дивним чином уже стояв неподалік, і рушили геть.

Та незабаром зрозуміли...

Вони їздять по колу.

Ось стара криниця.

Ось місток.

Ось покинутий млин.

І знову...

Та сама хата.

Те саме подвір'я.

— Ні... цього не може бути...

Вони звертали на інші дороги.

Повертали назад.

Їхали навпростець.

Та щоразу опинялися в тому самому місці.

Микола мовчки відкрив бардачок.

— Компас...

Вони обоє згадали слова старого.

Дмитро відкрив кришку.

Стрілка шалено крутилася.

Потім раптом завмерла.

І показала... просто в густий ліс, де дороги взагалі не було.

— Туди?!

— Іншого вибору немає.

Микола повернув кермо.

«Газель» повільно покотилася між деревами.

Гілки дряпали кузов, кущі били по дверях, але стрілка більше не рухалася.

За кілька хвилин дерева несподівано розступилися.

Попереду блиснула знайома траса.

Телефони одночасно ожили.

На екранах з'явився мобільний зв'язок.

Навігатор спокійно промовив:

— «Маршрут побудовано».

Дмитро озирнувся.

Позаду був лише ліс.

Ні села.

Ні хат.

Ні старого млина.

Ні навіть дороги, якою вони щойно виїхали.

Лише вітер шелестів листям.

Микола мовчки закрив компас.

— Знаєш...

— Що?

— Відтепер, якщо дід продаватиме мені старовинну річ і скаже: «Не затримуйся до вечора», — я навіть торгуватися не буду.

Дмитро розсміявся.

— І я теж.

Біла «Газель» рушила далі.

А старий компас тихо лежав у бардачку.

Його стрілка спокійно показувала на північ.

Наче тієї ночі нічого й не сталося.

ВІД ДАВНИНИ ДО СУЧАСНОСТІ

Заручини - заключний етап сватання, обрядове закріплення згоди на шлюб. Це перший передвесільний обряд, набував законної чинності. На заручини до молодої приходили разом із молодим його батьки й родичі. Усі сідали до столу, а молодих виводили на посад. Старший староста накривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, зверху - руку хлопця й перев'язував їх рушником. Після цього ритуалу молода перев'язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. У Карпатах цей ритуал здійснювала мати дівчини: вона обсипала молодих пшеницею та білою вовною й подавала мед, котрий символізував єдність молодих та їхніх родичів. Після усіх церемоній дівчина й хлопець вважалися заручиними, відтепер не мали права відмовитися від шлюбу. Спроба цього вважалася за безчестя. На ознаку того, що дівчина й хлопець засватані, вони отримували певні атрибути: наречений - барвінкову квітку, наречена - червону стрічку в косах або квітку.

З відривного календаря "Криниченька" за 4 липня.
----------

ВІД ДАВНИНИ ДО СУЧАСНОСТІ

Заручини - заключний етап сватання, обрядове закріплення згоди на шлюб. Це перший передвесільний обряд, набував законної чинності. На заручини до молодої приходили разом із молодим його батьки й родичі. Усі сідали до столу, а молодих виводили на посад. Старший староста накривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, зверху - руку хлопця й перев'язував їх рушником. Після цього ритуалу молода перев'язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. У Карпатах цей ритуал здійснювала мати дівчини: вона обсипала молодих пшеницею та білою вовною й подавала мед, котрий символізував єдність молодих та їхніх родичів. Після усіх церемоній дівчина й хлопець вважалися заручиними, відтепер не мали права відмовитися від шлюбу. Спроба цього вважалася за безчестя. На ознаку того, що дівчина й хлопець засватані, вони отримували певні атрибути: наречений - барвінкову квітку, наречена - червону стрічку в косах або квітку.

З відривного календаря "Криниченька" за 4 липня.
----------

Гурт "Струни серця" "Моя сорочка-вишиванка"

@усі

https://www.youtube.com/watch?v=YoZZPrmtpek&list=RDYoZZPrmtpek&start_...

Колись українську вишиванку вишивали… на все життя.

Її не купували “на свято”.
Не вдягали один раз для фото.
І точно не сприймали просто як одяг.

Для наших предків вишиванка була майже особистою історією людини, зашитою в тканину.

У різних регіонах України сорочки можна було “читати”, як паспорт.

За орнаментом, кольорами й технікою люди розуміли:
▪️ звідки людина;
▪️ заміжня вона чи ні;
▪️ до якого роду належить;
▪️ а іноді навіть — чим займається її сім’я.

Наприклад, на Полтавщині любили ніжну вишивку “білим по білому”.
На Гуцульщині — яскраві кольори й складну геометрію.
А знамениті борщівські сорочки Тернопільщини часто вишивали чорними нитками.

За однією з легенд, так символічно вшановували пам’ять загиблих після трагічних подій минулого.

Кожен символ щось означав.

🌾 Колоски — добробут.
🌳 Дерево життя — зв’язок поколінь.
♦️ Ромб — родючість і продовження роду.
☀️ Сонце — силу й життя.
🌊 Хвилясті лінії — воду та плин часу.

Наші предки вірили:
вишивка може захищати людину.

Саме тому орнаменти часто розміщували біля шиї, на рукавах і грудях — там, де людина вважалася найбільш вразливою.

Цікаво, що День вишиванки — зовсім молоде свято.

Його започаткували у 2006 році студенти Чернівецького університету. Ідея була дуже проста:
одного дня просто прийти на навчання у вишиванках.

Ніхто тоді не міг уявити, що через кілька років це стане міжнародним святом, яке відзначатимуть українці по всьому світу — від Києва до Нью-Йорка, від Львова до Торонто.

І вже 21 травня 2026 року Всесвітній день вишиванки святкуватиме свій 20-річний ювілей.

Сьогодні українську вишивку використовують навіть світові модні бренди.
Її елементи з’являлися у колекціях Valentino, Gucci та Dolce & Gabbana, а Vogue називав вишиванку одним із головних модних символів сучасності.

Але для українців її цінність — не в моді.

Бо вишиванка давно стала чимось значно більшим, ніж просто сорочка.

Це пам’ять.
Це зв’язок поколінь.
Це історія, яку українці пронесли крізь століття.

І, мабуть, саме тому для мільйонів українців вишиванка сьогодні — це не просто одяг, а відчуття дому, навіть якщо ти далеко від нього.

Дрес-код творчих людей

ХУДОЖНИКИ
Це істота, яку легко впізнати за три кілометри по запаху фарби, кави й легкого творчого відчаю.

Зовнішній вигляд:
Волосся — або довге й скуйовджене, ніби його стриг вітер під час екзистенційної кризи, або навпаки лисий, але з дуже поважним блиском генія.
Погляд — такий, ніби він бачить кольори, яких не існує в природі, і трохи засуджує тебе за те, що ти їх не бачиш.
На обличчі часто є пляма фарби, яку він або не помічає, або вважає частиною іміджу.
Борода/щетина — обов’язкова, якщо художник чоловік. Якщо жінка — замість бороди величезний шарф і погляд людини, що пережила три артхаусні фестивалі поспіль.

Одяг:
Светр, який виглядає так, ніби його зв’язала бабуся ще в минулому столітті під джаз.
Штани/джинси з такою кількістю плям, що вже незрозуміло: це бруд чи концептуальний принт.
Берет.
Не тому що зручно — бо Всесвіт забороняє художнику існувати без берета.
Шарф навіть улітку. Особливо влітку.
Старі кеди/черевики, що пережили більше виставок, ніж деякі музеї.

Поведінка:
Постійно примружується на випадкові предмети й каже:
"У цій тріснутій стіні є трагедія сучасності..."
Може годину пояснювати, чому синій квадрат символізує біль капіталізму.
П’є каву так, ніби це паливо для душі.
---

ПОЕТИ
Це людина, яка виглядає так, ніби або щойно написала геніальний вірш, або вже третю годину страждає через захід сонця.

Зовнішній вигляд:
Волосся — романтично розтріпане, наче його спеціально скуйовджував осінній вітер під драматичну музику.
Очі — завжди трохи сумні, ніби він щойно подумав про швидкоплинність буття через голуба на підвіконні.
Бліде обличчя, бо сонце він бачить тільки коли йде подумати про вічне.
Вічний вираз легкої меланхолії, навіть коли їсть шаурму.

Одяг:
Довге пальто/плащ, що майорить навіть без вітру.
Водолазка або сорочка, розстібнута так, щоб виглядати ніби серце відкрите світу й стражданню.
Шарф, який більше схожий на прапор душевних мук.
Темний одяг, бо яскраві кольори — для людей без внутрішньої драми.
Маленький блокнот/зошит, куди записуються геніальні рядки типу:
"дощ плакав, і я теж"

Поведінка:
Дивиться у вікно так, ніби веде мовчазний діалог із вічністю.
Може раптово сказати:
"А чи не є любов лише тінню самотності?"
Закохується кожні два тижні, щоб було про що писати.
Вважає недосип частиною творчого процесу.
---

ПИСЬМЕННИКИ
Це загадкова істота, яка одночасно хоче усамітнення, слави, кави й щоб усі відчепилися, бо “я працюю”.

Зовнішній вигляд:
Волосся — або хаотично скуйовджене від геніальних думок, або прилизане так старанно, ніби він хоче виглядати серйозним для майбутнього фото на обкладинці книги.
Очі — з вічними темними колами, бо найкращі ідеї приходять о 2:47 ночі, коли нормальні люди сплять.
Погляд — такий, ніби він аналізує тебе як потенційного персонажа для трагічного роману.
Обличчя часто задумливе, ніби він щойно придумав глибоку метафору про сенс буття через недопиту каву.

Одяг:
Светр/кардиган/сорочка, які кричать:
"Я інтелектуал, але мені лінь прасувати."
Окуляри — навіть якщо зір нормальний, бо без окулярів який ти взагалі письменник?
Домашні штани або щось максимально зручне, бо половина творчості відбувається сидячи в дивній позі за ноутбуком.
Старі капці/кеди, які бачили більше дедлайнів, ніж перемог.
Атрибути:
Блокнот/ноутбук/друкарська машинка (якщо хоче виглядати особливо “атмосферно”).
Гора зім’ятих чернеток, бо геніальний текст не народжується без фрази:
"Та що за дурня я написав?!"
Мінімум три чашки з недопитою кавою на столі.
Книжки всюди. Навіть там, де їм бути не треба.

Поведінка:
Може 40 хвилин дивитися в стелю й називати це роботою над сюжетом.
Постійно каже: "У мене геніальна ідея для книги."
і ніколи її не закінчує.
Підслуховує чужі діалоги в кафе “для натхнення”, але виглядає як підозрілий дивак.
Виправляє одне речення п’ятнадцять разів, а потім повертає перший варіант.
Фінальна форма письменника:
Коли дедлайн близько, він перетворюється на істоту з кофеїну, паніки, самоіронії й фрази "я більше ніколи не буду все відкладати".
---

Можете щось додати 🙂

#історія #речі
🃏 Гральні карти: Таємниця «сорочки» та кінець епохи шулерів.
Гральні карти існують сотні років, але до середини XIX століття їхній зворотний бік був... абсолютно порожнім і білим. Це здається дрібницею, поки ви не сідаєте за стіл з професійним гравцем. Біла спинка карти була справжнім подарунком для шахраїв. 🃏🚫

🕵️ Проблема «мічених» карт

Будь-яка крихта, пляма від пальця або ледь помітна подряпина на білому папері перетворювала звичайну карту на «мічену». Досвідчені гравці запам'ятовували ці дефекти й точно знали, що на руках у суперника. Більше того, професійні шулери навмисно наносили крихітні позначки нігтем або голкою. Чесна гра в таких умовах була майже неможливою, а бійки в салонах через «підозрілі» карти були буденністю. 🕵️🧨

🎨 Томас Де Ла Рю та народження «сорочки»

У 1840-х роках лондонський друкар Томас Де Ла Рю, засновник знаменитої компанії De La Rue, вирішив покласти цьому край. Він зрозумів: щоб приховати випадкові або навмисні мітки, зворотний бік карти має бути заповнений складним, повторюваним візерунком. Так з’явилася «сорочка». Перші візерунки були геометричними або рослинними, виконаними одним кольором (зазвичай синім або червоним). Це не лише зробило гру чеснішою, а й перетворило карти на витвір мистецтва. 🎨🇬🇧

⚙️ Технологія проти шахрайства

Складний орнамент на сорочці діяв за принципом оптичної ілюзії: око людини фокусувалося на загальному малюнку, і дрібні дефекти або навмисні подряпини ставали майже непомітними. Пізніше на сорочках з'явилися «рамки» (білий кант по краях). Це було зроблено для того, щоб шулери не могли обрізати краї карт (так зване «коротке тасування»), намагаючись змінити їхній розмір для маніпуляцій. ⚙️🃏

👑 Символ статусу та казино

З винаходом Де Ла Рю карти стали дешевшими у виробництві (завдяки масовому друку) і водночас престижнішими. Кожне поважне казино почало замовляти свій унікальний дизайн сорочки, який став їхньою візитною карткою. Сьогодні сорочка карти — це стандарт, без якого неможливо уявити покер чи бридж. Вона пройшла шлях від простої графіки до високотехнологічних покриттів Air-Cushion, які дозволяють картам ідеально ковзати, залишаючись при цьому надійним захистом від «зайвих очей». 👑♠️

Сьогодні, коли ми тасуємо колоду, ми рідко замислюємося, що цей візерунок на спинці — не просто декор, а результат запеклої боротьби за чесність і справедливість за ігровим столом. 🎲🃏

#дати #свята
Пінна революція: Міжнародний день жіночого пивоваріння 🍺
Якщо ви досі вважаєте, що пивоваріння — це суто чоловіча територія з бородатими дядьками у фланелевих сорочках, то цей день створений, щоб розвіяти ваші ілюзії. Історично саме жінки були першими пивоварами («броварками»), адже у давніх культурах виготовлення напоїв було частиною кухонних обов'язків. Проте з часом індустрія стала маскулінною, і лише нещодавно жінки почали масово повертати собі право на чани з суслом. 🏺➡️🏭

Свято було засноване у 2014 році Софі де Ронде з Великої Британії. Ідея проста: 8 березня жінки-професіоналки та аматорки по всьому світу збираються разом, щоб зварити спільну партію пива. Кожного року обирається певна тема (наприклад, у 2026 році це "Unite Belonging" — «Єдність та приналежність»), а виручені від продажу напою кошти йдуть на благодійність та підтримку жіночої освіти в індустрії. 🤝💰

Цікавий факт: багато сучасних українських крафтових броварень також долучаються до цієї ініціативи. Це не просто про алкоголь, а про руйнування стереотипів: жінка в броварні може бути не лише офіціанткою, а й головним технологом, лаборантом чи власницею бізнесу. 🧪📈
Тож сьогоднішній тост — за тих, хто не боїться експериментувати з хмелем та солодом, доводячи, що професіоналізм не має гендеру, а хороше пиво — це результат таланту, а не статі. 🥂

Сорочка
Ціна : 520  грн.
ЯКІСТЬ ВІДМІННА
Розмір : 46-48; 50-52; 54-56; 58-60
Тканина : креп - софт 
Довжина сорочки  : 76/84 см.
Довжина рукава : 78 см.
Стильна сорочка з ломпасом , на діючих ґудзиках , з коміром .