Вони потрапили в полон в один день. Олександр та Андрій Степанови, син і батько. «Я розумів, що мене чекає в полоні, бо я офіцер і мав татуювання «Воля або смерть». Я би підірвав себе, та в полон не здався, якби поруч не було сина. Я сказав йому: «Ти повинен витримати, бо нас чекають вдома». Нас розділили в Оленівці. Я думав, що його повезли на обмін. Та Сашка з іншими полоненими відправили в Таганрог. У Донецьку на допиті нас сильно побили. Коли ми приїхали звідти, то я навіть у туалет не міг нормально сходити — все було з кров'ю. Багатьох наших хлопців змушували брати на себе військові злочини, щоб засудити їх, щоб українців показати злочинцями. Змушували вони під тортурами. Найважче було, коли били струмом. У мене була зупинка серця після удару елетрошокером у шию. Мене відкачали. Татуювання для них — це як червона тряпка. Якщо у тебе є татуювання, називають такими словами, що я їх раніше і не чув. Кажуть, що ми фашисти, нацисти. Давали лезо, щоб зрізати татуювання. Були такі хлопці, що зрізали, у них потім ноги гнили. Мені коли давали лезо, щоб зрізати татуювання, я казав, щоб давали мені одразу пістолет і застрелили мене — татуювання зрізати не буду. У Камишині на прийомці нас дуже сильно побили. Я тоді свідомість втрачав разів двадцять. Я з машини не встиг ногу спустити, як мене звідти стягнули і почали бити. Прийшов до тями, дивлюсь, а в мене одна кросівка на нозі, а я десь валяюсь. Вони побачили, що рухаюсь і знову почали бити. Я знову знепритомнів. І так по колу. Я тоді не міг голову тримати. У туалеті вчився голову тримати, бо вона сильно висіла. Я днів шість нічого не їв і не пив через це. До полону у мене вага була 132 кілограми, після — 65. Я втратив 67 кілограмів. Нам давали гаряче і змушували дуже швидко з'їсти. Щоб з'сти була хвилина максимум. Супом це важко назвати. Це була якась вода, іноді там попадеться якась морквина або картоплина. Суп і кашу давали. У мене кіт більше їсть, ніж там були порції. У нас там у камері було 16 чоловік, за стіл могло сісти шість, стоячи їсти не можна було. Тобто ми по п'ять людей поділились і хтось один був черговим, одразу сідав їсти. Коли приводили в санчастину, жінка-медик кричала: “Навіщо ви цих бандер сюди привели, я би їм уже щось вколола, щоб вони крякнули і все”. Або таке: “Навіщо його привели? Нога гниє? Хай гниє! Хай повністю згниє!” Запитував один у мене: “Чого ти проти нас воюєш?” Кажу: “Якби я прийшов до тебе додому і сказав, мовляв, іди звідси, тепер це мій дім, то що б ти зробив?” “Вбив би тебе”, — відповідає. І я йому: “Сам відповів на своє запитання”. А він: “Ми не прийшли до тебе, ми прийшли звільняти. Звільняти від фашистів, таких, як ти”. “А для мене фашист — ти”, — говорю. Після цього раз — і тиша. Перше моє питання, яке я задав дружині, коли мене обміняли — чи є Саша вдома. Він потрапив у полон у 20, він двадцятиріччя зустрів на «Азовсталі». Мені було дуже боляче, я надіявся, що я повернусь, і дитина моя вже буде вдома. Сина повернули 14 вересня. Ми обоє хочемо повернутися на службу.» Мужні Андрій та Олександр Степанови.

#історія #факт Остання симфонія пристрасті: Таємна муза Фредеріка Шопена 🎹 ​У залах паризьких салонів XIX століття, де панували шовк та витонченість, розгорталася драма, яку родина Фредеріка Шопена намагалася приховати протягом десятиліть. Хоча офіційна історія закарбувала поруч із композитором ім’я Жорж Санд, справжньою володаркою його найпотаємніших думок була графиня Дельфіна Потоцька. Їхній роман — це не просто світська інтрига, а глибокий інтелектуальний та емоційний зв’язок, зафіксований у листах, що змушували нащадків червоніти. ​Дельфіна була не лише вродливою аристократкою, а й талановитою співачкою. Її голос Шопен називав єдиним інструментом, здатним передати нюанси його музики. У той час як стосунки з Жорж Санд з роками перетворилися на складне співіснування, до Дельфіни він звертався з відвертістю, яка межувала з екстазом. ​Знищені зізнання Маловідомий факт: після смерті композитора його сестра Ізабелла доклала неймовірних зусиль, щоб знайти та знищити листування з Потоцькою. Рідні вважали ці листи надто пристрасними, такими, що «псують образ святого генія». Ті фрагменти, що вціліли, відкривають нам іншого Шопена — не кволого романтика, а чоловіка, здатного на нищівну пристрасть та гостру інтелектуальну іронію. 🖋️ ​Прощальний акорд Найбільш прониклива деталь цієї приватної історії сталася у жовтні 1849 року. Шопен помирав у своїй квартирі на Вандомській площі. Його дихання ставало дедалі важчим, а свідомість згасала. Коли його запитали, чого він бажає, Фредерік прошепотів ім’я Дельфіни. 🕯️ ​Графиня приїхала негайно. За спогадами очевидців, вона підійшла до фортепіано, що стояло в сусідній кімнаті, і почала співати. Це була молитва без слів, остання соната, яку він почув. Під звуки її голосу, який він обожнював понад усе, великий композитор відійшов у вічність. ​Ця історія вчить нас, що за кожною геніальною нотою стоїть живий нерв, а за кожним публічним образом — таємна опора, про яку світ іноді дізнається лише через замкові шпарини знищених архівів. ✨

Її катували сорок п’ять хвилин, тримаючи під водою, поки вона майже не потонула. Вона не назвала жодного імені. А через роки її брат назве на її честь найвідоміший парфум у світі. Літо 1944 року. Париж. Катрін Діор привезли до будинку на Rue de la Pompe — елегантної адреси, яку французькі колаборанти, що працювали на гестапо, перетворили на місце допитів і тортур. Її питали знову й знову: Хто ще в Русі Опору? Хто твої зв’язкові? Де інші? Катрін мовчала. Її били. Роздягли. Зв’язали руки. Тягнули до ванни. Занурювали в крижану воду й утримували там, доки вона не втрачала свідомість. Потім різко підіймали голову — і знову ті самі запитання. Вона могла брехати, але не зрадила. Жодного імені. Сорок п’ять хвилин. Через два дні — знову. Нові тортури. Години в холодній воді. І знову — тиша. Це була Катрін Діор. Жінка, ім’ям якої названо легендарний аромат. Але за символом паризької елегантності стоїть не гламур — а доля учасниці французького Опору, яка пережила катування й концтабори та не зламалася. Катрін народилася 1917 року в Нормандії. Вона була молодшою сестрою Крістіана Діора. Їхня мати вирощувала розкішні сади з трояндами та жасмином — любов до квітів вони успадкували обоє, навіть не підозрюючи, як це визначить їхні долі. Після смерті матері та фінансового краху сім’ї життя змінилося. Крістіан поїхав до Парижа будувати кар’єру в моді. Катрін залишилася в Провансі, вирощувала овочі, щоб вижити, і мріяла про квіти. А потім прийшла війна. У 1941 році, купуючи радіо, щоб слухати звернення де Голля з Лондона, Катрін познайомилася з Ерве де Шарбонн’є — одним із лідерів Опору. Вони закохалися. І Катрін знайшла своє покликання. Під псевдонімом «Caro» вона працювала в розвідувальній мережі F2: збирала дані про пересування німецьких військ, передавала інформацію в Лондон. Ці відомості використовували під час підготовки висадки в Нормандії. У 1944 році гестапо було вже поруч. Катрін переховувалася в квартирі брата в Парижі. Крістіан ризикував життям, укриваючи її та приймаючи підпільні зустрічі. 6 липня 1944 року вона пішла на зустріч зі зв’язковим біля Трокадеро. Це була пастка. У той день заарештували 27 людей. Керівника мережі закатували до смерті. Катрін пережила допити, але 15 серпня її відправили до Німеччини. 22 серпня вона прибула в концтабір Равенсбрюк — табір для жінок. В’язень №57813. Там були десятки тисяч жінок у місці, розрахованому на кілька тисяч. Багато хто не вижив. Катрін примушували працювати на заводах, у шахтах, гнали в «маршах смерті». Катування залишили слід на все життя — вона більше не могла мати дітей. У квітні 1945 року її звільнили американські солдати. Вона повернулася до Парижа наприкінці травня. Крістіан зустрів її на вокзалі… і не впізнав. Його сестра була настільки виснажена, що він пройшов повз. Поступово Катрін відновлювала життя: повернулася до Ерве, відкрила квітковий бізнес і стала однією з перших жінок у Франції з ліцензією на продаж зрізаних квітів. А тим часом Крістіан готував революцію в моді. 12 лютого 1947 року він представив колекцію «New Look». І того ж дня — свій перший парфум. Коли Катрін зайшла до кімнати, хтось вигукнув: «О, це ж Miss Dior!» Так аромат отримав ім’я. На честь жінки, яка мовчала під тортурами й повернулася з пекла — зломлена тілом, але не духом. Катрін була нагороджена державними відзнаками, дала свідчення проти катів, вирощувала квіти для дому Dior в Грассі та допомогла створити музей брата після його смерті. Вона прожила серед квітів понад пів століття. І коли її запитали, як вона витримала все це, вона сказала: «Любіть життя. Просто любіть життя». Тож кожного разу, коли хтось відкриває флакон Miss Dior, він — навіть не знаючи цього — вшановує жінку, яка обрала мовчання замість зради, вижила після найтемніших сторінок ХХ століття і присвятила життя створенню краси. Цей аромат ніколи не був лише про розкіш. Він — про виживання. Про любов. Про вперте бажання вирощувати красу навіть тоді, коли світ зруйнований. Як і сама Катрін Діор. 🌹 #art #fblifestyle #fblifestylechallenge

#історія #факт Сповідь за крок до гільйотини: остання записка Шарлотти Корде. 🕯️ Велич у фанатизмі 17 липня 1793 року небо над Парижем затягнуло важкими хмарами, ніби сама природа готувалася до кривавого спектаклю. У камері в’язниці Консьєржері молода жінка з Нормандії, чиє ім’я за кілька днів до того ніхто не знав, дописувала листа. Шарлотта Корде, вбивця «Друга народу» Жана-Поля Марата, готувалася до зустрічі з «національною бритвою». Мало хто знає, що Шарлотта не була простою фанатичкою. Вона була правнучкою великого драматурга П’єра Корнеля. У її жилах текла кров тих, хто оспівував честь і обов’язок, і своє вбивство вона сприймала як античну трагедію. Вона вірила, що, встромивши ніж у груди Марата, який гнив у своїй лікувальній ванні, вона вбиває не людину, а сам терор. 🖋️ Забута деталь ешафоту Приватна історія Шарлотти — це історія вражаючого спокою. Коли до неї прийшов художник Жан-Жак Оер, щоб написати її портрет перед стратою, вона не лише погодилася, а й почала давати поради щодо композиції, аби її образ зберігся для нащадків гідним. Але найінтимніший момент стався вже на самому ешафоті. Кат Сансон, готуючи дівчину до страти, хотів закрити їй очі, але вона відмовилася. Коли ніж впав і помічник ката підняв відрубану голову за волосся і вдарив її по щоці, очевидці заприсяглися: обличчя Шарлотти спалахнуло гнівом, а на щоках з’явився виразний рум’янець. Ця фізіологічна загадка того часу породила безліч суперечок про те, чи живе свідомість у голові після відокремлення від тіла. 🩸 Ціна омани Шарлотта Корде вбила одного тирана, сподіваючись зупинити ріки крові, але замість цього спровокувала ще лютіші репресії. Вона стала жертвою власної ідеалізованої уяви про справедливість. Її приватна драма полягала в тому, що вона померла з посмішкою на вустах, переконана, що врятувала Францію, тоді як насправді вона лише підкинула дров у багаття великого терору. ⚖️

#історія #постаті Сьюзен Зонтаґ: Свідомість як пристрасть та інтелектуальний рок-н-рол. ​16 січня 1933 року народилася жінка, яку називали «останнім інтелектуалом» та «темною леді американської культури» — Сьюзен Зонтаґ. Вона не просто писала есеї; вона розтинала реальність, виймаючи на світло те, про що інші боялися навіть думати. 🧠🖋️ ​Зонтаґ була втіленням стилю — як у думках, так і в житті. Її впізнаване сиве пасмо у чорному волоссі стало таким же символом інтелектуальної свободи, як і її тексти про фотографію, хвороби та естетику кемпу. ​Чому її ідеї досі «кусаються»: ​«Про фотографію»: Сьюзен була однією з перших, хто зрозумів: камера — це не лише інструмент фіксації, а й спосіб привласнення та навіть агресії. Вона навчила світ розуміти, як знімки маніпулюють нашими емоціями. 📸👁️ ​Проти метафор: Коли їй діагностували рак, вона написала книгу «Хвороба як метафора». Зонтаґ люто виступала проти того, щоб хвору людину наділяли почуттям провини чи робили з хвороби «карму». Для неї хвороба була просто хворобою, яку треба лікувати, а не романтизувати. ​Погляд на війну: Вона ніколи не була «диванним теоретиком». У 1993 році, під час облоги Сараєва, вона поїхала до міста, щоб поставити там п’єсу «Чекаючи на Ґодо» під обстрілами. Це був її спосіб довести, що культура — це теж опір. 🎭🛡️ ​Зонтаґ терпіти не могла спрощень. Вона вважала, що бути інтелектуалом — це значить бути постійно невдоволеним очевидними відповідями. Вона обожнювала високе мистецтво і водночас могла годинами аналізувати поп-культуру, стираючи межі між «елітарним» та «вульгарним». ​Її життя було марафоном пізнання. «Я не була всюди, але це в моєму списку», — казала вона. Сьюзен Зонтаґ залишила нам у спадок не готові рецепти щастя, а гострий інструментарій для того, щоб не дати своїм мізкам заіржавіти в епоху масового споживання. 📚✨

💰Традиційні системи безпеки безсилі: нові шахрайські схеми 2025 року, через які українці втратили 1,4-1,6 млрд грн За 2025 рік кількість безготівкових шахрайських операцій зросла до 310–340 тисяч випадків, а загальні збитки становлять 1,4-1,6 млрд грн, однак більшість шахрайств були через "втручання у свідомість клієнта", а не несанкціонований доступ до рахунків. "За підсумками 2025 року близько 80% випадків онлайн-шахрайства припадає на схеми "маніпуляцій клієнтом" і лише до 20% – це "старі" схеми несанкціонованого доступу до рахунку (наприклад, злам або фізичне викрадення карток). Втручання у "свідомість клієнта" значно ускладнює виявлення випадків шахрайства, адже традиційні системи безпеки безсилі: з технічного погляду транзакцію підтверджує законний власник рахунку", – каже заступниця голови правління Глобус Банку Анна Довгальська. #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини #кримінал

ЧОРНЕ І ЧЕРВОНЕ В НАШІЙ ДОЛІ ( Відповідь на коментар Стефанії Терпеливець до вірша «ДОЛЯ УКРАЇНИ» ) Доля України й вишиття, Чорне і червоне в ній сплело́ся, Сталося в нас кровопролиття, Го́лови ще й скласти довело́ся. Боляче нестерпно неньці так, Що й свідомість мало не втрачає, Те́рпить біль від орків-посіпак, Та колін пред ними не згинає. Згарища тепер замість ріллі, Зе́рен там нема, та є лиш міни, Кров стікає по усій землі́, Серце рветься в неньки-України. Рі́ки повноводними стають, Лиш не ті, що з Божою водою, Кляті вороги все в наступ йдуть, Нам біду несу́ть вони з собою. Долю хто таку нам написав? Може нашу вороги украли? Та невже день світлий догасав Й чорні дні тому для нас настали? Як же нам позбутися орди? Як нам щасну долю повернути? Бачити ми будем їх сліди Й звірства ми не зможемо забути. 03.02.2023 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2023 ID: 972783

Ще доби не пройшло, як я жалілася на свій діагноз СБС?:) Не встигла розповісти, що недобачаю, недослухаю, недосновигаю, як у всіх цих моїх недо… знайшлися позитивні моменти?:) Не можу сказати, що ночером я взагалі нічого не чула?:) Та ні!:) Трошки ж таки чула!:) Як телефон офіційно оголошував відбій повітряної тривоги, чула!:) Двічи!:) Повз мене пройшли й виття сільської сирени!:) Й телефонні лементування про тривогу (двічи!)! Й як йййййййбні балалайки дзилинчали, я також не чула!:) Та я навіть ППО проспала!:) Люди з чистим сумлінням сплять кріпко?:) Саме так я й спала!:) А що? Дупа на ніч намита! Модні труселя одягнені! Традиційна фраза на ніч вимовлена! Чом би й не спати?:) Знов же ж, доби не пройшло, а ми вже дегустуємо солене вчора сало!:) Яке в часнику, гірчиці, оцті, солі, цукрові, перці! Оооооооо!!! Годне сало вийшло! Завжди тепер таке робитиму!!! Запаморочливо смачне!!! Очікую на Святий вечір! На колядників! Ласощі вже підготувала для них! Тож вже час нарешті й ялинку з закапелків тягти та вбирати?:) В кожній родині свій алгоритм прикрашання ялинок. Я починаю з того, що ялинкини ноги наммммертво скотчем прилепенюю до столу або підлоги? В залежності від розміру ялинки!:) Нууууу, коли в хаті шість котів, інакше ніяк!:) Потім чіпляю на ту ялинку гірлянду! Попередно перевіривши її працездатність! За гірляндою йде розподіл по ялинці іграшок! Ви ж розумієте, що не скляних, бо знов же ж, шість котів радісно махають вам з усіх кутків хати колективним комплектом рук та ніг, нагадуючи, що вони тут є!:))) Й в останню чергу вже навішуються якісь там намисточка!:) За розкладом день почала з перегляду українського варіанту адвент-календаря!:) Тільки очі розплющила, одразу полізла перевірити, чи нічний графік знеструмлення на сьогодні залишився без змін?:) Ну так, впевнилася в графіку! Розподілила час, коли мені придворну зграю годувати, коли ялинку вбирати, коли хліб пекти, коли до крамниці бігти?:) Намотала на ялинку гірлянду, працездатну, авжеж!:) Й вирішую, що має сенс її вже ввімкнути, щоб веселіше процес подальшого прикрашання йшов?:) Таааааа зараз же ж?:) Не вмикається??? Тю? Та я ж тільки що перевіряла, годна та гірлянда, чи ні??? Ооооооотакої? Світло вимкнулося на півгодини раніше за графік! То намотала ще одну гірлянду!:) На батарейках!:) (До речі, вже півгодини, як ввімкнутися повинно було? Знов не вгадала…) В крамниці була, авжеж!:) За чим побігла?:) За мак-кавою!:) Додому кошолку ледве притягла!:) Чого я в крамниці тільки не придбала?:) А таки ж не придбала чого?:) Правильно!:) Мак-кави!:) А бігти ще раз мені вже ліньки!:) Ото виляглася на канапі. Світла очікую! Майже свідомість втрачаю! Мало того, що хліб з духовки вже пахняє на всю хату?:) Так ще й штатна Попелюшка моя, Ірина Олександрова, горохову юшку з копченими крильцями варить, а ще ж вона домашньої ковбаси насмажила!:) Ви там як? Цілі? Аааааа по мак-каву я таки ще раз в крамницю зганяла!:)

#історія #особистості 🕯️ Совість Нації та Апостол Шістдесятників: Життя Євгена Сверстюка. Сьогодні, 13 грудня 1928 року, народився Євген Олександрович Сверстюк — видатний український літературний критик, есеїст, поет, філософ, активний учасник руху шістдесятників і один із найстійкіших політв'язнів радянського режиму, якого часто називали «совістю нації». Сходження на Арені Шістдесятництва 🧠 Отримавши освіту психолога та літературознавця, Сверстюк швидко став однією з ключових постатей у середовищі української інтелігенції 1960-х років. Він працював редактором у журналі «Український ботанічний журнал», але його справжнім покликанням була боротьба за національну свідомість і культуру. Його есеїстична проза, що поширювалася переважно у самвидаві, була гострою, філософськи глибокою і присвячена моральному відродженню нації та критиці радянської системи. Серед його найвідоміших праць — «Собор у риштуванні» (присвячений роману Олеся Гончара), «Іван Котляревський сміється» та «Блудні сини України». Ключові теми творчості: Сверстюк акцентував на необхідності збереження високих моральних і християнських цінностей, культурної спадщини та подолання «духу провінціалізму» і рабства. Довгий Шлях на Зону ⛓️ Сверстюк був одним із перших, хто підняв голос проти масових арештів української інтелігенції у 1965 році. Його активна громадянська позиція призвела до постійних звільнень з роботи та переслідувань. У січні 1972 року (під час другої хвилі масових арештів шістдесятників) Євгена Сверстюка було заарештовано. Його звинуватили у «антирадянській агітації та пропаганді» за його есе. Вирок: 7 років таборів суворого режиму (Перм-36) та 5 років заслання (Бурятія). Стійкість: Сверстюк провів у неволі 12 років, зберігши при цьому свою гідність та інтелектуальну активність, залишаючись прикладом незламності для інших в'язнів. Спадщина Незалежної України 🇺🇦 Після повернення із заслання у 1983 році та відновлення України, Євген Сверстюк продовжував залишатися моральним камертоном суспільства. Він не пішов у велику політику, зосередившись на культурній та освітній діяльності: Публіцистика: Видавав журнал «Наша віра». Наука: Очолював Український ПЕН-клуб (між 1993 та 2010 роками). Визнання: У 1995 році був нагороджений Державною премією України імені Тараса Шевченка. Євген Сверстюк до останніх днів свого життя (помер у 2014 році) був живим свідченням того, як сила духу однієї людини може протистояти тоталітарній системі, та залишається однією з найважливіших постатей у пантеоні борців за незалежну Україну

#цікаве У червні 2022 року на чемпіонаті світу з плавання в Будапешті американська артистична плавчиня Аніта Альварес виконала приголомшливий номер під водою. Глядачі дивилися на неї із захопленням — її рухи були плавні, контрольовані, витончені… майже нереальні. Але щойно виступ закінчився, сталося щось страшне. Аніта не піднялася на поверхню, щоб вдихнути повітря. Під водою вона втратила свідомість — тихо, без боротьби, без жодного сигналу. Її тіло на мить піднялося вгору… а потім почало повільно опускатися на темно-синє дно басейну. Сотні людей спостерігали в подиві. Судді все ще усміхалися. Глядачі продовжували аплодувати. Ніхто не розумів, що відбувається. Окрім однієї людини. Її тренерки — Андреа Фуентес. Не вагаючись ні секунди, Андреа кинулася у воду. Без розрахунків. Без зволікання. Лише інстинкт. Лише терміновість. Вона допливла до Аніти, обхопила її й почала підіймати на поверхню, борючись із часом, тиском і панікою — жодна з яких не читалася на її обличчі. Фотографії з того моменту показують щось надзвичайне: не просто порятунок… а любов, відповідальність і нерозривний зв’язок між спортсменкою та людиною, яка ніколи її не покине. Аніта отямилася після надання екстреної медичної допомоги. Пізніше вона сказала: «Коли я відкрила очі, перше, що побачила, — це обличчя Андреа. І тоді я зрозуміла, що я в безпеці.» Що нам нагадує ця історія? Іноді герої не носять медалей — вони носять відповідальність. Іноді найважливіші «виступи» відбуваються після того, як стихають оплески. А інколи найголовніша частина змагань… це просто впевнитися, що всі повернулися на поверхню.