#історія #постаті Михайль Семенко: Головний бешкетник українського футуризму ⚡️ Якщо ви думали, що літературний хайп вигадали сучасні блогери, то ви просто не чули про Михайля Семенка. 31 грудня 1892 року народився чоловік, який увірвався в українську літературу з гаслом: «Я палю свій Кобзар!». І ні, це не було актом вандалізму — це було оголошення війни провінційній нудьзі та шароварщині. 🔥 Семенко був справжнім панк-роком початку ХХ століття. Поки інші поети зітхали над вербами та соловейками, Михайль оспівував місто, бензин, дим і рух. Він замінив «журбу» на «динамізм», а традиційну риму — на зухвалі експерименти зі словами. Саме він заснував український футуризм (квебеко-футуризм, панфутуризм), перетворивши Київ та Харків на епіцентри авангарду, де поезія пахла кавою, друкарською фарбою та великими змінами. ☕️🗞️ Він був майстром епатажу: міг вийти на сцену в дивному вбранні, читати вірші-ребуси або створювати «поезомалярство», де букви складалися в картини. Семенко не просто писав — він конструював майбутнє, вірячи, що українська культура має бути не «етнографічним заповідником», а модерновим хмарочосом, що підпирає небо світової культури. 🏗️🏙️ Звісно, така вибухова енергія та інтелектуальна зухвалість не подобалися радянській системі, яка воліла бачити поетів слухняними гвинтиками. Але навіть перед трагічним фіналом у 1937-му Михайль залишався вірним собі — іронічним, гострим і безкінечно закоханим у ритм нового життя. Сьогодні ми згадуємо Семенка як людину, яка навчила нас, що бути українцем — це не обов’язково плакати під тином. Можна бути стильним, зухвалим, футуристичним і водночас глибоко своїм. Тож, якщо сьогодні вам захочеться вийти за межі шаблонів — знайте, Михайль би вам точно підморгнув. 😉🚀

#поезія Вмиваються сонні ялини снігами грудневих сліз. І мокне патлата чуприна конячки, що тягне віз. На возі скарбів чимало - надія, любов, добро. Все те, що душа зібрала за рік. А всьогó було... У тóрбах сопуть бажання всі ті, що ще не збулись. У клунках — дрібнí старання, що звершились і вдались. У вузлику — біль та сльози і розпач в пакунку з фольги. У скриньці — таро і прогнози про мир і кінець війни. В конвертах — молитви й прохання до Бога, до всіх святих. У кошику — гріх й покаяння і вдячність в пучках тугих. У слоїках, на закрýтках, як вишні, блищать думки. І спомини в хустці товчуться і туляться до щоки... І мрії. У тайстрі — мрії, як квіти — духмяні й живі. І серце від того радіє і очі стають молоді. А коник снує помалу, рипить переповнений віз. Ще хвилька до того порталу, де скине багаж. І ніц... У новому році — нóве. Дай, Боже, на краще все. У мирі, добрі, любові хай кожен своє збере... Людмила Галінська

#поезія Я б посмів тебе вкрасти у вічності, не питав би у часу дозволу. Я б забув всі закони дійсності і відкинув всі домисли розуму. Я б ховав тебе в дотиках зболених, у нічних перехрестях з ніжності. Ти б тремтіла в словах недомовлених, наплювавши на думку більшості. Я б посмів тебе вкрасти в реальності, щоб у неї назад не вертатися. Може, зараз говорю банальності, та бажаю нарешті зізнатися. Я б тримав тебе в тиші між подихів, в митях зустрічей між розлуками. Ти б тремтіла у пальцях між дотиків, я як спраглий впивався би звуками. Я б посмів... Оленка Зелінська

#поезія Я довіряю зараз лиш собі, Вже так навчили мене люди… Ті люди, до яких я від душі… Та вийшло, що наївна була дуже… На жаль, та щирість зараз не в ціні… Якщо ти щира — то наївна, значить, І легко тебе можна обдурити, Як кажуть: «Обвести навколо пальця». Та вже нарешті зрозуміла я — Такою бути зараз вже не «в моді». Потрібно душу свою закривать Й не довіряти вже її нікому… Були хороші в мене вчителі, Мабуть, подякувати я їм мушу: Навчили, як себе вже берегти Й не довіряти свою душу… А довіряю зараз лиш собі — Таки життя мене навчило… І люди ті, що трапились в житті, Моє серденько кам’яним зробили… Наталія Кульбака

НЕ ЗАХОВАТИСЬ І байрактари, й джавеліни, Ракети, гаубиці і міни, І гради, й смерчі, й кулемети, І сонцепіки, й міномети. І літаки, і гвинтокрили Біди страшної натворили. Скидають бомби і ракети… Щоб в них були́ останні злети! Все накривають в нас щоразу, Це – згідно ірода наказу. Все зрівнюють і вирви роблять, Що в нас було́ – потво́ри гро́блять. Постійно чуємо тривогу, Взяли́ ординці нас в облогу, Орда ракети випускає, Людські́ будівлі спопеляє. А від ударів гинуть люди, Й це так щодня й, на жаль, усюди. Усюди рвуться ще й снаряди, Страшні бувають градопади. Від них ніде́ не заховатись, Прийшлося кров’ю нам вмиватись. Усі ми молимося Богу, Щоб дав нам МИР і ПЕРЕМОГУ. 22.06.2022 р. © Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2022 ID: 951184 #Вірші_поезія_Україна_війна_орки_нескореність_незламність_ворог_патріотизм #Королева_Гір_Клавдія_Дмитрів

ПОЛИН ЗАМІСТЬ МЕДУ Чому́ полин їмо ми замість меду На Богом даній рідній нам землі? В обі́йми орків ру́ки не розве́ду. Ви про́кляті наві́ки, москалі! Невже святого зо́всім в вас немає? А може то ніко́ли й не було́? Чому́ вбивати совість дозволяє? Чому́ у вас панує тільки зло? Ввірвались ви у нашу рідну хату На українській цій святій землі́, Та кожен з вас отримає розплату – Варитись вам у пеклі, у смолі. Ми – ґа́зди тут, і це вам треба знати, В свої́й госпо́ді тут керуєм ми. Ви нас прийшли, тварюки, убивати, Але самі́ поляжете кістьми́. Із хлібом-сіллю ми вас не зустріли І рушниками не встелили путь. Чому́ ж в полоні, орки, ви прозріли? Не можу цьо́го зо́всім я збагну́ть. А через вас полин в нас замість меду, Гірка й болюча в кожного сльоза. За нами ПЕРЕМОГА попере́ду, Бо з нами Бог і з нами Небеса! 20.03.2022 р. © Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2022 ID: 946389 #Вірші_поезія_Україна_війна_орки_нескореність_незламність_ворог_патріотизм

ЗВІРСТВА, НЕЛЮД І НЕМОВЛЯ Вбиває не́люд навіть немовлят, Жорстоко, по-звіря́чому, вбиває. Щомиті сипле, та не снігопад – Це ірод кулепадом накриває. І плач, і зойк, і сто́гін чути скрізь, І ллється кров, і голос затихає, Уже набра́лись ці́лі рі́ки сліз, Бо від життя ординець визволяє. Яку ж загрозу не́сло немовля? Чому́ той кат поці́лився у нього? Чому́ така жорсткість в москаля? Невже в душі́ у них нема святого? Чому́ ті вбивці горе нам несуть Й хизу́ються, що діють в Україні? Могили через них у нас ростуть… Потвори, наче ку́бла ті зміїні. Рука підня́лась в них на немовлят, Яким Госпо́дь вдихнув життя і ду́шу, Зживають з світу наших Янголят, Вбивають, наче іграшок із плюшу. Вбивають їх, але не вб’ють любов, Не вб’ють любов до неньки-України, Ми ллємо сльо́зи й проливаєм кров, Могили скрізь, і згарища, й руїни. 20.06.2022 р. © Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2022 ID: 951010 #Вірші_поезія_Україна_війна_орки_нескореність_незламність_ворог_патріотизм_діти #Королева_Гір_Клавдія_Дмитрів

#поезія Бог ще любить тебе, бо з усіх неймовірних станів, З-поміж галасу, терпкості і нестерпності днів, З-поміж болю і снів він обрав для тебе кохання. З-поміж тисяч облич він обрав для тебе її. Він не зняв із плечей твого болю важке каміння. Не сховав від зими, від мовчання, від гострих слів. Та навчив берегти це єдине живе й нетлінне – Для тієї, якою вже дихаєш стільки днів. Він тебе перевів через втрати, дороги, втому, Через дні, де любов обпалює, не рятує. Там, де вчився мовчать, не даруючи час нікому, Зараз ніжно і тепло вії її цілуєш. Він її змалював із твоїх мовчазних світанків, З небосхилу, з книжок, заповітних твоїх пісень, Із терпіння, що йшло крізь самотні роки і ранки – Все земне й неземне він уклав у єдиний день. Він зберіг вас обох, як світу тріщали основи, Коли віра хиталась і падала ниць до ніг. Ти міг би не знати її – не зустріти ніколи, Та саме її він для тебе одного зберіг. Nadiia Artiukh

#поезія Вона засинає Вона засинає у теплих і дужих обіймах - Спокійно з ним, затишно, слухає дихання такт. І горнеться ближче до сильного, рідного тіла, З яким так раптово життя набуло і колір, і смак. Вона засинає і в снах відпускає все легко - Наївна й смілива, мрійлива і трохи чудна. А зранку вдягнувши його чоловічу футболку На кухні заварить на двох міцну каву вона. І тішитись буде, сміятись, кусатиме вушко В обіймах замре, бо вона ж його тільки мала. І дощ за вікном так гучно проллється і дзвінко, А ковдра укриє розніжені рідні тілА... Тетяна Андреєва

#поезія