Вона МОЛОДА і красива,🌹
Ось так, де солома сухенька,
Присіла ДІВЧИНА щаслива,
А ніжки такі солоденькі...

Десь пахнуло поруч жнивами,🌹
Для неї ж так пахне КОХАННЯ,
Із юними цими роками
Нехай не буває страждання...

Хай щастячко завжди освітить 🌹
У долі цієї дівчини,
Красуня, краса чия світить
А губи, мов з соком малини...🌹

ОЛЕГ СТАДНіК🌹🌹🌹

ДИВНЕ СЕЛО
Дмитро завжди казав, що в Україні є два види скарбів: ті, які ще не знайшли археологи, і ті, які вже давно лежать у сараях.

Микола лише сміявся.

— А ще є третій вид.

— Який?

— Ті, що баба продає як брухт, а потім біжить навздогін і кричить: «Ой, не той мішок забрали!»

Біла «Газель» котилася між селами. З відчиненого вікна Дмитро раз у раз висував ручний гучномовець:

— Купуємо чорний і кольоровий метал! Стару побутову техніку, акумулятори, пір'я! Купуємо старовинні речі!

У першому селі день почався вдало. Вони купили два старі велосипеди, пральну машину, три акумулятори, мідний казан і такого величезного чавунного котла, що Микола сказав:

— Якщо його добре почистити, можна борщ варити на все село.

У другому селі справи пішли ще краще. Один дід продав електродвигун, який важив, мабуть, більше за самого діда, а бабуся винесла патефон, праску на вугіллі й старий самовар.

— Хлопці, — усміхнулася вона, — якщо ще років десять не приїдете, то й мене купите як старовинну річ.

— Не можемо, бабусю, — відповів Дмитро. — Людей ми не скуповуємо.

— Шкода... А пенсія така, що вже й сама себе продати готова...

Сміялися всі.

До вечора кузов був заповнений майже доверху.

— Може, вже додому? — запитав Микола.

Дмитро подивився на дорогу, що губилася серед пагорбів.

— Он ще якесь село. Заїдемо на пів години. Може, знайдемо щось цікаве.

— У тебе це «на пів години» завжди закінчується пригодами.

Дорога ставала дедалі вужчою.

Асфальт давно закінчився, дерева схилилися над дорогою так низько, ніби намагалися підслухати розмову.

Навігатор мовчав.

Лише старий паперовий дорожній атлас показував, що десь попереду має бути село.

Нарешті між деревами з'явилися поодинокі старі хати.

Жодного магазину.

Жодної вивіски.

Навіть собаки не гавкали.

Дмитро взяв гучномовець.

— Купуємо чорний і кольоровий метал! Старовинні речі!..

Відгук луною покотився між хатами.

Через хвилину з подвір'я вийшов сухорлявий сивий дід.

Наче давно чекав саме на них.

— Старовину шукаєте?

— Буває.

— Ходімо.

Дід повів їх до старої комори.

Серед павутиння, старих скринь і пожовклих газет він дістав невеликий латунний компас.

Той був дивний.

Без жодної іржі.

Наче його зробили вчора.

Стрілка повільно оберталася сама по собі.

— Не працює? — запитав Микола.

— Навпаки, — усміхнувся дід. — Працює занадто добре.

— І що він показує?

— Не північ.

— А що?

— Він може показати, куди звичайній людині краще не ходити...

Хлопці засміялися.

— Гарний жарт.

— Це не жарт.

Дід раптом став серйозним.

— І ще... не затримуйтеся тут після заходу сонця.

— Чому?

— Бо тоді село прокидається.

Микола підморгнув Дмитрові.

— Здається, дідові телевізор показує забагато містики.

Старий не відповів.
Лише тихо промовив:
— Запам'ятайте одну річ. Якщо вночі вам здаватиметься, що дорога ходить колом, люди говорять неправду, а місяць світить не з того боку, — не дивіться очима. Дивіться компасом.

Микола засміявся.
— Це загадка чи інструкція?

Дід повільно похитав головою.
— Ні те, ні інше.

Він озирнувся на темний ліс і додав майже пошепки:
— І що б ви не почули після півночі... не відповідайте, якщо вас покличуть на ім'я.

У ту ж мить десь над лісом прогримів грім.

Дмитро розрахувався за компас і поклав його в бардачок.

Старий мовчки розвернувся і пішов до своєї хати, не озираючись.

Небо потемніло так швидко, ніби хтось накрив його важкою ковдрою.

Перші великі краплі застукали по даху «Газелі».

— Погода зіпсувалася, — сказав Микола.

Вони рушили.

За кілька хвилин Дмитро спробував увімкнути навігатор.

На екрані блиснуло повідомлення:

«Місцезнаходження не визначено».

— Дивно...

Він відкрив карту.

Дорога була.

Ліс був.

А села... не було.

Ні назви.

Ні позначки.

Наче його взагалі не існувало.

— Миколо...

— Що?

— Ми зараз їдемо селом, якого... немає на карті.

У цей момент колеса різко пішли вбік.

«Газель» загрузла в густій чорній багнюці.

Двигун гарчав, колеса крутилися, але машина не рухалася ні на сантиметр.

Микола дістав телефон.

— Немає мережі...

Дмитро теж подивився на свій.

Жодної поділки.

Жодного сигналу.

Лише тиша.

Дмитро першим вискочив із машини.

— Спробуй ще раз!

Микола натиснув на газ.

Колеса безпорадно закрутилися, розкидаючи чорну багнюку.

— Дарма...

Гроза вже гупала над самим селом. У темряві виднілося лише світло з найближчої хати.

— Ходімо попросимося переночувати, — сказав Дмитро.

Двері відчинилися майже одразу, ніби на них чекали.

На порозі стояла молода жінка.

Чорне волосся спадало на плечі, світла сорочка, довга спідниця, лагідна усмішка.

— Добрий вечір.

— Добрий... Вибачте, ми застрягли. Чи можна переночувати до ранку?

Жінка уважно подивилася на них.

— Можна.

Хлопці вже зраділи.

— Але не в хаті.

— Чому?

— Так треба.

Вона усміхнулася ще привітніше.

— Переночуєте в сінажнику. Там сухо й тепло.

— Та нам більше й не треба.

Вона винесла їм стару ковдру, глечик молока й окраєць хліба.

— Якщо вночі почуєте, що вас хтось кличе...

Вона на мить замовкла.

— Не виходьте.

— А хто може кликати?

— Тут уночі багато хто ходить.

І зачинила двері.

---

Сіно пахло літом.

Надворі шумів дощ.

— Добра господиня, — сказав Микола.

— Ага...

Дмитро згадав діда.

«...не відповідайте, якщо вас покличуть на ім'я...»

— Послухай...

— Що?

— А може, той дід не жартував?

— Якщо ми зараз почнемо боятися кожної бабусиної казки, то й брухт перестанемо скуповувати.

Вони засміялися.

І незабаром заснули.

...

— Дмитре...

Хтось тихо покликав.

Він розплющив очі.

Микола спав.

— Дмитре...

Голос лунав просто за дверима.

Тихий.

Добрий.

Майже знайомий.

Він уже хотів відповісти...

Та раптом пригадав слова діда.

«Не відповідайте...»

Дмитро лише штовхнув Миколу.

— Чуєш?

Микола мовчки кивнув.

Тепер голос кликав уже його.

— Миколо...

Потім обох.

Повільно.

Наполегливо.

Наче той, хто кликав, знав їх усе життя.

Під дверима зашаруділо.

Наче хтось ходив колами.

Раптом у щілині між дошками промайнув силует господині.

Але це вже була не та усміхнена молода жінка.

Спина зігнулася.

Волосся стало довгим і сивим.

Обличчя зморщилося, очі світилися дивним зеленкуватим блиском.

Вона ходила навколо сінажника, щось тихо шепочучи.

Сіно почало ворушитися саме по собі.

Дмитро перехрестився.

— Тільки мовчи...

Стара раптом спинилася.

Понюхала повітря.

І прошепотіла:

— Вийдіть... я знаю, що не спите...

Двері самі скрипнули.

Але ні Дмитро, ні Микола не поворухнулися.

Так минула, здавалося, ціла вічність.

Лише коли перший півень закукурікав десь далеко, усе стихло.

---

На подвір'ї було тихо.

Із хати вийшла та сама молода жінка.

Усміхнулася.

— Добре спалося?

Хлопці мовчки кивнули.

Вони не стали нічого питати.

Сіли в «Газель», витягли її з багнюки тракторцем, що дивним чином уже стояв неподалік, і рушили геть.

Та незабаром зрозуміли...

Вони їздять по колу.

Ось стара криниця.

Ось місток.

Ось покинутий млин.

І знову...

Та сама хата.

Те саме подвір'я.

— Ні... цього не може бути...

Вони звертали на інші дороги.

Повертали назад.

Їхали навпростець.

Та щоразу опинялися в тому самому місці.

Микола мовчки відкрив бардачок.

— Компас...

Вони обоє згадали слова старого.

Дмитро відкрив кришку.

Стрілка шалено крутилася.

Потім раптом завмерла.

І показала... просто в густий ліс, де дороги взагалі не було.

— Туди?!

— Іншого вибору немає.

Микола повернув кермо.

«Газель» повільно покотилася між деревами.

Гілки дряпали кузов, кущі били по дверях, але стрілка більше не рухалася.

За кілька хвилин дерева несподівано розступилися.

Попереду блиснула знайома траса.

Телефони одночасно ожили.

На екранах з'явився мобільний зв'язок.

Навігатор спокійно промовив:

— «Маршрут побудовано».

Дмитро озирнувся.

Позаду був лише ліс.

Ні села.

Ні хат.

Ні старого млина.

Ні навіть дороги, якою вони щойно виїхали.

Лише вітер шелестів листям.

Микола мовчки закрив компас.

— Знаєш...

— Що?

— Відтепер, якщо дід продаватиме мені старовинну річ і скаже: «Не затримуйся до вечора», — я навіть торгуватися не буду.

Дмитро розсміявся.

— І я теж.

Біла «Газель» рушила далі.

А старий компас тихо лежав у бардачку.

Його стрілка спокійно показувала на північ.

Наче тієї ночі нічого й не сталося.

Спочатку, як відомо, була суцільна порожнеча.
Проєкт виглядав незавершеним, тому Господь подивився на це діло й мовив: "Треба щось робити".
За кілька днів з’явилися небо, хмари, густі ліси та безкрайній степ. Краса неймовірна. Але Творцю здалося, що в цьому едемі якось занадто тихо — ніхто не обговорює погоду і не бідкається на владу.
Тоді Він створив першого українця.
Чоловік відкрив очі, подивився на дикі краєвиди, почухав потилицю і замість компліментів Творцю діловито запитав:
— Добре, звісно... Але город де?
Довелося терміново виділяти під це діло чорнозем. Українець часу не гаяв: засадив картоплю, буряк, цибулю, помідори, а три гектари залишив під загадкове "про запас'. Поглянув на роботу й зітхнув: "От тепер уже можна жити".

Проте Творець знав: чоловікові самому бути недобре. Так з’явилася жінка. Вона критично оглянула свіжостворений всесвіт, хмикнула й констатувала:
— Гарно... Але хата крива.
У той же день усесвіт зазнав першої генеральної реконструкції: стріху перекрили, піч побілили, подвір’я підмели, а вздовж тину вишикувалися мальви. Господь усміхнувся — виявляється, порядок теж може бути маленьким дивом.

Звісно, не обходилося без випробувань. Господь дав людям дощ. Три дні вони раділи, на четвертий почали бурчати: "Ну вже досить, гниє ж усе!". Тоді Він послав сонце. За три дні вони знову нарікали: "Уже занадто, усе горить!".
— Воістину, — зітхнув Творець, — нелегка справа — догодити людям.

Але справжні веселощі почалися, коли Господь вирішив: «Дарую вам сусідів, аби не були ви самотні».
Нові мешканці оселилися поруч і одразу розгорнули таку агентурну мережу, якій позаздрили б усі спецслужби світу. Ще до сходу сонця вони з точністю до хвилини знали:
Хто вже прокинувся, а хто "спить, як пан";
Що саме сусід закопав у кутку городу;
І головне — чому вчора у хаті навпроти світилося допізна (версії варіювалися від «рахують мільйони» до "читають таємні знаки").

Бачачи це, Господь створив тин. Не для сварок, ні! А для того, щоб їм було на що спертися ліктями під час вечірнього симпозіуму. Щовечора біля тину вирішувалися долі галактики, обговорювалися діти й те, що «колись усе було трохи інакше».
Щоб полегшити людям життя, Бог дав їм пісню. Янголи на небесах тільки крилами розводили:
— Господи, вони ж щойно відпахали дванадцять годин на сонці! Чому вони співають, а не лежать без почуттів?
— Бо хто співає разом, — посміхався Творець, — той уже не сам.

Минали літа. Народ розмножувався, картоплі ставало більше, і настав час обрати старшого. Зібралася велика рада.
Це був тріумф демократії: кожен присутній точно знав, як керувати державою. Особливо голосно кричав той, кого взагалі ніхто ні про що не питав. Рада тривала до глибокої ночі, після чого всі стомлено розійшлися по хатах, ухваливши доленосне рішення: "зібратися ще раз".
Господь подивився на це й подумав: "Довго радяться. Але коли прийде година діла — зроблять за п'ять хвилин".

З таймінгом теж виникли нюанси. Бог створив годинник, щоб люди берегли час. Але українці виявилися хитрішими: вони почали дивитися на нього щохвилини, бідкаючись, що нічого не встигають, і примудрялися губити самі миті життя в гонитві за планом.
А щодо навчання на помилках? Це став національний вид спорту. Наступивши на одні й ті самі граблі тричі, українець гордо піднімав голову і казав: "Треба було ще тоді мене послухати!".

На сьомий день Господь вирішив нарешті відпочити. Він заварив собі чаю, підготував хмаринку зручнішу, аж раптом знизу донісся стук сокири та гучні крики.
— Господи! — звернулися люди до неба. — Ми тут подумали... А може, ще криницю викопаємо? До обіду трохи попрацюємо, а там уже відпочинемо!
Творець зрозумів: спокій скасовується. Цей народ не міг просто сидіти. Навіть коли все летіло шкереберть, вони ставили на вогонь чайник і спокійно казали: "Та нічого... прорвемося".

Тоді Господь вирішив піти на хитрість і послав до них янгола з перевіркою, щоб той навчив їх порядку. Янгол спустився, поважно сів на лавці й почав роздавати інструкції: як дерева саджати (бо одні саджали для тіні, другі для плодів, а треті — щоб сусід луснув від заздрощів), як хати будувати й паркани ставити. До речі, паркани вийшли такі високі, що місцеві кури, перелітаючи до сусіда, автоматично отримували статус перелітних птахів.
Слухали янгола довго й уважно. Аж тут господар хати виніс на стіл свіжий хліб, наливку і шматок генеральського сала з проріззю. За хвилину з’явилася макітра з гарячими, щойно зліпленими варениками.
— Пригощайся, гостю придорожній, — сказали люди. — Та ми ненадовго... — скромно мовив янгол, сідаючи до столу.
Звісно ж, «ненадовго» затягнулося до другої години ночі. Янгол встиг зліпити три вареники (причому був свято переконаний, що без його ліплення вечеря б зірвалася), вивчити п'ять народних пісень і двічі посперечатися про те, чия черга косити траву біля дороги.
Коли ревізор повернувся на небо, вигляд він мав трохи пом'ятий, але щасливий.
— Ну що? — запитав Господь. — Навів порядок? Навчив їх не сваритися і не давати порад без дозволу?
Янгол зітхнув, погладив живіт і відповів:
— Господи, вони непереможні. Вони сваряться так, наче запрошують на вечерю. Вони дають поради навіть вітру. Але коли я йшов, вони годину тримали мене біля хвіртки, сунули в торбу пиріжки й сказали, що без мене село пропаде. Воістину, у них міцні стіни, але абсолютно відкриті серця.

Поглянув тоді Господь на землю крізь віки. Побачив міста великі, золоті поля, що хвилювалися, мов море, і своїх дивних, галасливих, але таких рідних людей.
Вони все так же поспішали, губили окуляри на власному лобі, будували триметрові паркани, але в хвилину скрути віддавали останню сорочку абсолютно незнайомій людині.
Зійшлися янголи навколо престолу й тихо запитали:
— Господи, Ти дав їм стільки всього: і пісню, і сміх, і мову багату, і навіть сало з варениками. А коли ж настане час, що в них усе буде ідеально? Коли закінчаться всі суперечки біля тину?
Господь посміхнувся, дивлячись, як на землі у вікнах маленьких хат спалахують вечірні вогники, схожі на зорі.
— Усе буде добре тоді, — відповів Творець, — коли вони перестануть чекати, що хтось інший зробить це замість них. Я створив цей світ і дав їм усе необхідне. А от людяність у ньому — це вже їхня щоденна робота.
І благословив Господь українську землю: і працю важку, і пісню дзвінку, і хліб на столі, і той самий гучний сміх, який рятує від будь-якої темряви.

І був вечір. І був ранок. А день цей триває і донині. Люди все так же виходять з гостей, по дві години прощаються біля хвіртки, а потім повертаються до хати, ставлять чайник і кажуть: "Ну що, почнемо?".
І з цих простих слів щодня починається новий усесвіт.

Є люди, які ходять у театр. Є ті, що займаються спортом. А є рибалки. У них свої обряди, свої святині, свої заклинання і навіть свої великомученики, які сидітимуть по пояс у холодній воді й уперто віритимуть, що сьогодні точно клюне.

Усе починається з вечора задовго до світанку. Коли нормальні люди ще бачать десятий сон, на кухні рибалки розгортається штаб справжньої спецоперації. Він перевіряє вудки, волосінь, гачки, поплавці, грузила, дзвіночки, приманки, прикормку, термос, складаний стілець, ароматизатори, дощовик, гумові чоботи, запасний дощовик, запасні чоботи і ще двадцять сім речей, про призначення яких знає лише сам рибалка та, мабуть, Господь Бог.

Коли будильник дзвонить о третій ранку, рибалка вже на ногах. На берег він приходить із таким спорядженням, ніби збирається не на карася, а визволяти планету від прибульців або щонайменше полювати на тигра. Якщо підрахувати вагу всього, що він приніс, то легше й дешевше було б узяти саму рибу з магазину. Але це було б надто просто. Де ж тоді романтика?І

Oсь починається полювання. Рибалка сідає і завмирає. Людина, яка вдома не може п'ять хвилин вислухати дружину без телефону в руках, раптом стає пам'ятником терпінню. Минає година, дві, три... З боку здається, що людина медитує. Насправді ж вона веде жорстку психологічну дуель із карасем. Світ може закінчитися, метеорит — упасти, цивілізація — зникнути, але якщо в цей момент клюне, він про це дізнається останнім.

Десь там, під водою, риба живе своїм спокійним життям. Вона просто прокинулася, хотіла поснідати, поплавати серед латаття або мовчки подивитися на водорості. Але ні. На неї вже чатують. Перед її носом починає звисати підозріло смачний черв'як. Їй пропонують його так настирливо, що будь-який продавець на базарі позаздрив би. — Безкоштовно? — думає риба. І саме ця думка вже століттями губить не лише людей.

І ось... поплавок здригнувся. Усе! Серце калатає так, ніби на тому кінці сидить щонайменше крокодил або морське чудовисько. Підсікання з таким завзяттям, що ледь не тріщить вудлище! Боротьба! Адреналін! І урочистий вигук, який чути на сусідньому березі:— Є! Оце звір!Нарешті перемога. Щоправда, переможений важить менше, ніж ключі від квартири або бутерброд, який рибалка з'їв дорогою до водойми. Карась дивиться на рибалку своїми круглими очима, ніби хоче сказати: Серйозно? Ви привезли півмагазину спорядження, прокинулися серед ночі й просиділи чотири години, щоб упіймати мене?Але рибалка вже абсолютно щасливий. Він фотографує здобич із різних ракурсів, потім фотографується разом із нею і терміново телефонує друзям: «Бачив би ти, який кабан!».

Далі починається найцікавіше. До вечора ця риба у спогадах трохи підростає. Через тиждень вона збільшується вдвічі й уже ледь не вириває вудку з рук. А до зими вона перетворюється на підводного велетня, який мало не перевертав човен і дивився на героя поглядом морського дракона. І найдивніше, що всі інші рибалки уважно слухають і кивають. Вони знають, що це неправда, але мовчать. Бо в кожного в запасі є свій карась, який колись важив кілограмів із двадцять.

Та дивно інше. Рибалка зовсім не сердиться, якщо не впіймає взагалі нічого. Він повертається додому засмаглий, покусаний комарами, втомлений, але абсолютно задоволений, і каже:— Гарно відпочив.
І справді. Здається, що риба тут узагалі ні до чого, і справа була зовсім не в ній. Рибалка їде не за кілограмами м'яса. Йому просто іноді життєво необхідна ця втеча від міської метушні: світанок над тихою водою, запах очерету, гарячий чай із термоса, мовчання, яке нікого не ображає, і наївна, майже дитяча віра, що ось-ось поплавок зникне під водою.А риба... Вона просто працює безкоштовним психотерапевтом без диплома. І, на відміну від людських спеціалістів, бере за свої послуги лише одного необережного черв'яка та ще одну дивну історію, яку ввечері обов'язково розповість своїм малькам:
— Діти, сьогодні я бачила дивну істоту. Сиділа на березі шість годин, мерзла, мовчала, дивилася на воду і ну ду-у-уже хотіла зі мною познайомитися!
--------------------
https://arkush.net/user/16240

Копіюйте, бо видаляють...
ЗА ЩО БАНДЕРІВЦІ ЗАКАТУВАЛИ ДРУЖИНУ ОРГАНІЗАТОРА УПА ТАРАСА БУЛЬБИ-БОРОВЦЯ?

Історія українського визвольного руху середини XX століття сповнена не лише героїчних битв, але й глибоких особистих трагедій, які породжувалися в ході протистояння різних течій національно-визвольної боротьби українського народу.

Українська нація — сильна, потужна нація з тисячолітньою історією свого розвитку.

Але що нас губило — це міжусобна боротьба.

Ми в ході братовбивчих змагань за булаву під час Руїни після Богдана Хмельницького втратили свою державу на століття.

Ми її втратили на початку ХХ століття в змаганнях між Скоропадським, Петлюрою, Винниченком — замість обʼєднання проти московської шовіністичної орди.

Поляки тоді зуміли стати всі однією стіною — і повернули свою державу, знищеною Катериною ІІ.

В ході Другої світової ми знову пішли розʼєднаними протиборчими колонами — і втратили черговий шанс на відновлення незалежності.

Однією з найдраматичніших і водночас найменш висвітлених сторінок є доля Анни Боровець (у дівоцтві — Опоченської), дружини засновника «Поліської Січі», УПА та наказного отамана Тараса Бульби-Боровця.

Її мученицька смерть восени 1943 року стала наслідком жорстокого протистояння всередині самого українського підпілля.

ОТАМАНША З ЛАГІДНОЮ УСМІШКОЮ

Анна Опоченська була чешкою за походженням, донькою заможного чеського колоніста з Луцька. У 1931 році вона вийшла заміж за Тараса Боровця.

Польська служба безпеки у 1933–1935 роках фіксувала, що саме вона допомагала чоловікові грошима у його просвітницькій та підпільній діяльності.

Охоронець отамана Микола Ширко згадував її як невисоку біляву жінку з дуже лагідним, усміхненим обличчям, вихованою та освіченою, яка «більше цікавилася політичними питаннями, ніж приватними справами».

Сама ж «отаманша» ніколи не цуралася найважчої роботи. Повстанці згадували її як сестру милосердя, що ділилася пайком із голодними гімназистами, доглядала до самої смерті хворого на туберкульоз підпільника Геннадія Янкевича, прала білизну та перев’язувала рани бійцям Поліської Січі.

КОРІНЬ КОНФЛІКТУ: ЧОМУ БАНДЕРІВЦІ ПІШЛИ ВІЙНОЮ НА БУЛЬБУ-БОРОВЦЯ?

Трагедія Анни Опоченської стала прямим наслідком жорсткого політичного розколу.

Щоб зрозуміти, чому загинула Анна Боровець, необхідно звернутися до подій літа–осені 1943 року на Волині. Саме тоді загострився конфлікт між двома течіями українського визвольного руху.

Протягом січня-квітня 1943 року Тарас Бульба-Боровець вів переговори з Проводом ОУН(б) про об’єднання зусиль. Конфлікт розгорівся навколо принципового питання: хто має керувати повстанською армією?

• Позиція Бульби-Боровця: Армія має підпорядковуватися позапартійній Революційній раді, куди увійдуть представники всіх українських політичних сил.

• Позиція ОУН(б): військові сили мали беззастережно підпорядковуватися виключно партійному Проводу ОУН(б). Така концепція передбачала повну монополію на керівництво визвольним рухом.

Згодом ОУН(б) взяла собі вже існуючу назву УПА, яку раніше використовували загони Тараса Бульби-Боровця. У відповідь отаман перейменував свої формування на УНРА — Українську Національно-Революційну Армію — та створив Українську народно-демократичну партію.

10 серпня 1943 року він звернувся до Проводу ОУН(б) з відкритим листом. У ньому Бульба-Боровець прямо звинуватив бандерівське керівництво в «партійній диктатурі», «розпалюванні міжусобиці» та «вирізуванні нацменшин (поляків)».

Натомість він закликав спрямовувати боротьбу виключно проти збройних польських формувань — Армії Крайової та колоністів, які співпрацювали з радянськими партизанами.

Реакція ОУН(б) була швидкою і жорсткою — силове роззброєння «бульбашів».

ЗАХОПЛЕННЯ ТА МУЧЕНИЦЬКА СМЕРТЬ

Уночі 19 серпня 1943 року біля села Хмелівка на Рівненщині бандерівський курінь Дороша оточив штаб УНРА.

Бульба-Боровець, прагнучи уникнути великої братньої крові, дав наказ не стріляти, а розсіяно відступати.

Самому отаманові вдалося вирватися з оточення, але бандерівці захопили трьох його старших полковників та Анну Опоченську.

Її відвезли до Великого Стидня. Як свідчать пізніші дослідження Олександра Гриценка, дружину отамана співробітники Служби безпеки ОУН утримували та катували з 19 серпня до 14 листопада 1943 року.

Від неї вимагали видати плани чоловіка, місця розташування складів зі зброєю, друкарень та архівів УНРА.

Згідно зі свідченнями охорони та учасників катувань, Анна Опоченська виявила надзвичайну стійкість і не зрадила справу свого чоловіка.

У розсекречених архівах СБУ, оприлюднених уже в часи незалежної України, зберігся лист Тараса Бульби-Боровця, який він написав до Проводу ОУН-Бандери:

"Ваша "влада" поводиться не як народна революційна влада, а як звичайна банда… Замість провадити справді революційну роботу в теренах, Ваші люди бундючно бавляться у владу, а так звана безпека направо і наліво шомполить та катує людей.

… Дійшло до мого відома, що мою дружину за спробу втечі з Вашого ув’язнення покарано шомполами".

Оскільки Бульба-Боровець не пішов на компроміс і продовжив свою діяльність, оприлюднивши гострий звинувачувальний лист «Взаємопоборювання», доля Анни була вирішена.

14 листопада 1943 року її стратили співробітники СБ ОУН(б) у лісах Рівненщини.

Її смерть стала прямим наслідком внутрішньої міжусобиці, коли зброя та катування спрямовувалися не проти зовнішніх ворогів — нацистів чи більшовиків, — а проти своїх же побратимів.

ПАМ’ЯТЬ ПРО ТРАГЕДІЮ

Тарас Бульба-Боровець із глибоким болем згадував смерть своєї дружини, називаючи цей вчинок страшним злочином, який назавжди ліг плямою на сумління тих, хто віддав відповідний наказ.

Він наголошував, що Анна була цивільною жінкою, яка нікому не бажала зла і щиро любила Україну.

Загибель Анни Боровець — одна з найтрагічніших ілюстрацій того, як внутрішній фанатизм і боротьба за владу можуть руйнувати визвольний рух зсередини.

Вона загинула не від рук німецького гестапо і не від рук радянського НКВД.

Вона загинула від рук українців, які так само проголошували своєю метою боротьбу за незалежну Україну.

Сьогодні ця історія служить суворим нагадуванням про те, якою страшною може бути ціна внутрішнього розбрату, коли боротьба за владу всередині визвольного руху починає переважати боротьбу проти зовнішнього ворога.

Ця публікація не є засудженням усіх учасників ОУН(б) чи УПА.

Серед бандерівців були тисячі щирих патріотів, які зі зброєю в руках боролися проти нацистської та радянської окупації, віддали життя за Україну і заслуговують на повагу та пам’ять.

Але історія визвольного руху не є чорно-білою.

У ній були героїзм, жертовність і боротьба за свободу.

Але були й внутрішні конфлікти, жорстокі помилки, злочини та трагедії.

Пам’ять про Анну Боровець-Опоченську заслуговує на те, щоб бути почутою.

Ми маємо це знати і памʼятати — щоб не повторювати помилок.

Сьогоднішні, в ході нової війни за нашу свободу ми не маємо ділити українців на «своїх» і «чужих».

Ми маємо єднатися!
@Хомо Фабер Леусенко Олег

ТРИЛОГІЯ - "ЛЮДИНА З НІЗВІДКИ"
--------

ПЕРША КНИГА - "АНІКА"

Читаю вже першу книгу "Аніка" з трилогії "Людина з нізвідки". Напевно, кожна людина хотіла б опинитися в минулому чи в майбутньому столітті, або навіть тисячоліття, і саме про це йдеться в цій книзі. Про що йдеться, зараз поясню. В якомусь недалекому майбутньому нашого тисячоліття техніка настільки придвинута, що не потрібно керувати странпортом, усе робить замість людині штучний інтелект. А ще є інші цікаві технології. Складно описати, що я маю на увазі, але цікаво читати таку фантастику, хоча мені і не звично таку книгу читати, але мені дуже подобається!👍 І там на такій техніки не їздять, а літають і така техніка називається льотка, це ніби капсула, в якій сідає людина, наказує ШІ куди летіти, або навіть спускатися, що називається кротовиною, я її уявляю як ямою з трубопроводами у вигляді американських гірок. Через цю кротовину за допомогою льотка людина і потрапляє до минулого, або майбутнього часу. І за цей час треба встигнути повернутися назад, бо кротовина закривається і герої не можу потрапити до свого століття. До речі, про плутанину з часом. Це нагадало мені оці григоріанські, юліанські і новоюліанські календарі, через що немає згоди в церковном світі. Як відомо, через деякий час, якщо за нашим новоюліанським стилем 25 грудня Різдво Христове ще буде визначатися, то за старим юліанським календарем Різдво Христове вже не 7, а 8 січня буде визначатися. Щось подібне відбувається й в цій фантастичній книзі коли герої потрапляють в різний час в минулому чи в майбутньому столітті, чи тисячолітті, там теж час не так йде, навіть години, хвилини, секунди, пори року, місяці і так далі. І одне невірне рішення, дія, чи крок може все змінити у часі. Головне що там немає інопланетян, а якщо і буде, то сподіваюся їх буде мало. Мені дуже сподобався оцей момент, коли Анхалія з майбутнього у часі зустрілася з своєю прабабусею, і через те що вона розговорилася з нею, у часі, роках і століття все заплуталося і тепер героям доведеться все розплутати і повернути все на своєму місці. А ще, я не буду вдаватися в подробицях, мені дуже сподобалася історія з маленьким динозавриком, хто читав цю книгу зрозуміє, про що йдеться.😉 Дякую Вам, пане Романе за такі цікаві історії. Міцного здоров'я, творчого натхнення та хай Вас береже Бог!💙💛🙏

04.06.2025 року.
--------

ДРУГА КНИГА - "НОВИЙ ПОВОРОТ"

Читаю вже другу книгу Романа Кирнасова "Новий поворот" з трилогії "Людина з нізвідки". В першій книзі Аніка, коли потрапила до іншого тисячоліття потрапила в пастку, з якої не змогла вибратися і загинула, але як я зрозуміла, вона ще з'явиться в іншому часу. Ну це ж фантастика, і як це є в кожній фантастичній книзі дива існують, то ж сподіваюся, що Аніка ще з'явиться в цій чи в наступній книзі. Але це вже буде інша Аніка, просто коли люди змінюють подальше життя інших людей, товсе навколо теж змінюється і в часовому просторі теж так само змінюється, і через людина в іншому часі стає "Людиною з нізвідки". Отже так:

Льотка на ім'я Сардія, була знайдена 12-річним хлопцем, на ім'я Микола. І як усі хлопці у такому віці, йому стало цікаво, що це таке. Він зрозумів, що перед ним незвичний об'єкт, щось з фантастики, про яку він ніколи не знав і не бачив. Він одразу зрозумів, що про це ніхто не повинен знати, особливо, коли він знайшов в середині льотці труп Аніки і коли сама льотка заговорила з ним. Сардія все пояснила Миколи, розповіла, хто вона, звідки прибула і ким була Аніка, і чим вона займалася до своєї смерті. Також показала, як виглядала Аніка і показала її щоденник, який вона вела і в якому вона просила потурбуватися про свою дочку, якщо вона помре, а льотку хтось знайде. Ось стільки, щоби знайти кротовину, щоби потрапити до іншого минулого, де перебуває дочка Аніки на ім'я Сінтія, потрібен час, а хлопцеві потрібно було багато всьому навчитися, щоби управляти літальним апаратом штучного інтелекту, то ж він вирішив до закінчення другої світової війни закопати Сардію, йти на війну, здобувати освіту, а по закінченні війни і навчання, повернутися до Сардії і вже на місці зрозуміти, що робити далі. Минуло десять років війні, він знайшов це місце, де закопав Сардію, і тут вже зрозуміли, що треба буде зробити так, щоби запобігти третьої світової війни, для того треба сучасну зброю, щоби вбити батьків тих людей, через яких через кілька років розпочнеться війна, тобто не дати їм народитися. Микола вирішив продати все своє майно та купити собі круту зброю. Під час продажі майна, чи то купівлі зброї, (я вже не пам'ятаю, бо вже далеко читаю), він розговорився з своїм знайомим. Спочатку він не хотів йому розповідати, але Арсеній наполіг і Микола все йому розповів.

Що було далі, я не буду розповідати, хай це залишиться інтригою для тих, хто читає цю книгу з самого спочатку!🫠😉🙃

25.09.2025 року.
--------

ТРЕТЯ КНИГА - "УЩЕЛИНА ЧАСУ"

Третя книга "Ущелина часу" з трилогії "Людина з нізвідки" виявилася ще більш цікавою, ніж попередні дві книги "Аніка" і "Новий поворот". Цього разу мова йде про Романа, правнука Миколи і Надії з попередньої книги "Новий поворот". Він живе в такій час, коли жінки прагнули мати більш досконалості в своєму тілі, хотіли бути більш гарнішими, постійно робили пластичні операції, весь день тільки і робили, що фарбували губи, щоби постійно бути гарнішими за всіх. Це не сподобалося Романові, то ж коли він познайомився з Юрієм, який практикується на здійснення бажань та мрій, вони вирішили трішечки змінити минуле, щоби жінки не гонялися за тим, хто з них найгарніша, а цінували домашнє вогнище, та цінували те що зараз мають та любили себе такими, якими вони є. А для того щоби все було так, як має бути, то треба повернутися в це століття, з якого розпочався перший в світі фемінізм і боротьба за рівні права жінок та чоловіків. А для цього щоби не допустити народження першого руху фемінізму, потрібно буде не допустити народження першої феміністки. Тож друзям вдалося потрапити до кінця 19 століття і звісно, що завадили зустрічі батькам першої феміністки, тобто вони не зустрілися і ця феміністка не народилася. Але трапилося так, що історія тільки трішечки змінилася, і через це вже інша феміністка з'явилася, більш жорстка, тверда, яка взагалі хотіла мати такі самі права, як в чоловіків і бути на рівні з чоловіками. Через це, коли друзі повернулися до свого століття, в 2057 року, то там жінки вже стали такими нахабними, що керували чоловіками. Взагалом, вже жінки працювали, а чоловіки сиділи вдома і не мали ніяких прав.

Оце мені і сподобалося. Я уявляю, як це було б добре, якби ми мали можливість потрапити в минуле, чи в майбутнє і не дати можливість комусь зустрітися, і завдяки цьому, історія пішла б по іншому. Тому, я рада, що читаю цю книгу, бо це допомагає зрозуміти, що якби ми мали можливість побачити, або мали можливість змінити майбутнє чи минуле, то історія пішла б по-іншому і не було б війні і таке інше. Одним словом, якби хоча би трішечки змінити минуле, то, або путін взагалі не народився, або у нього була б інша професія, і тоді б війні не було б. Або ж, якби сини Володимира Великого і Володимира Мономаха не пересварилися, то зараз це була б інша Україна і я впевнена, рф взагалі не було б на мапи. І там, де зараз знаходиться рф, це були б інші народи з своєю мовою та культурою.

Що там далі було в цій книзі, я не розповідатиму, щоби не спойлерити сюжет книги, тому я тільки одне додам, третя книга крутіша за ці дві попередні книги, там такі пригоди з тими людьми, з минулого та з майбутнього, що мені хочеться читати і читати, щоби дізнатися, чим ж закінчиться вся ця історія.

16.06.2026 року.

КОНЦТАБІРНА ЕМАНАЦІЯ
На колючім дроті
молоді роки висять
етюдами.
Вмирає стара весна.
Ранки прелюдами
відкривають ширму дня.
В таборі повінь
брукв’яного запаху.
П’ють його губи
барачних дверей.
Над табором
горить Венера,
чекає замучених душ.
Зловісно перегукується варта.
Розстріляний мозок
висох на колючім дроті.
У ньому вмерла
тайна буття.
Сичать колючі терни дроту.
Тут розстріляли еврику давно.
Пахнуть сечею нари,
а тіло воском.
Десять тисяч сердець не спить,
крові просять.
Ніч іде м’яко і швидко,
день буде пражним і довгим.
Снилась мати молодою,
мила коси у Десні.
Беззахисна Україно!
Ніч розливає смалятину,
то діти твої горять у топках.
Рідна хата далека й недосяжна.
Одні хмари вільні в цьому світі.
Худеньке тіло хоче хмаркою стати,
пробує злетіти — не може,
ще є вага.
1954 Григорій Сагайдак

🤯 У підлітка в роті вибухнув вейп: він залишився без декількох зубів

За словами медиків у соумережах, пристрій вибухнув просто під час куріння. У результаті хлопець отримав рвану рану нижньої губи, опіки ротової порожнини та втратив кілька зубів.

Постраждалого госпіталізували до щелепно-лицьових хірургів. Медики зазначають, що йому пощастило — вибух не зачепив очі та великі судини шиї.
#Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини

БОКЕТТО

Це дивний стан між подихом і світлом,
Де обрис дня поволі тане в колір
І час не знає, де його палітра.

Немов душа пливе до задоволень,
Лишивши берег звичної турботи,
Де обрій стереже далеку вольність.

Там час існує ніби як наркотик,
Де є легке кружляння як наосліп,
Без поспіху, без скарги та роботи.

Мов зерна літ складаються в колосся,
Та сенс іде за межі всіх тлумачень
І знов веде від місця, де був осуд.

Там кожне "я" скидає свою капчу,
Немов вода змиває давній порох
І губить шлях до купи дивних значень.

Немає меж, немає навіть форми,
Що змусить думку йти одним маршрутом,
Де спогад був колись надмірно скорим.

І всесвіт знов здається добрим другом,
Де ми вчимося тільки лиш зростати
Й ловити час між поглядом і рухом.

Щоб далі крізь бокетто існувати.

Мирослав Манюк
31.05.2026

❗А ви знали, що Україна була королівством — і ми мали власну корону та власного короля?

У 1253 році князь Данило Романович був коронований папським легатом у Дорогочині та став королем Русі. Це була не “легенда” і не символічний титул — Королівство Русі офіційно визнавали європейські держави, а Данило листувався з Папою Римським і європейськими монархами як рівний.

Для коронації Данилу прислали корону від Папи Інокентія IV. Пізніше її переробили на владичу мітру, і століттями вона зберігалася у катедральному соборі Перемишля.

А потім прийшли росіяни.

У 1915 році, після захоплення Перемишля військами російської імперії, реліквію вивезли до Петербурга. Після цього її слід губиться. Невідомо, де вона зараз і чи збереглася взагалі.

Іронія в тому, що росія століттями намагалася привласнити історію Русі, але при цьому буквально вивозила з українських земель її справжні артефакти.

Ми звикли думати про Україну як про “країну козаків”. Але Україна — це ще й держава з власною королівською традицією, дипломатією, династіями та короною. Історія, яку в нас занадто довго крали — і буквально, і символічно.

Ми Українці