#поезія Ковтай повітря – буде східний танець, Ковтай лукум і посмішки ковтай. Губись у рухах, подихах і часі, Губись у губи – далі німота. Твій рок сьогодні – грому рокотіння Первинним звуком, іклами ссавця. Твоя одежа – на стіні у тінях, Її немає. Є. Але не вся. Спинися вітром, протягом продовжуй. В півкулю – кулю, ми ж не на землі, Наш вільний вимір ні на що не схожий, Він вимер завтра, шкіру підпалив. Зітри, так хочу, в попіл до останку, Руйнуй спочатку, знищуй до кінця. Не ти, це я звертаюсь до світанку, Нещадний ранок ловить на живця. Не відривайся, тіні вже на стелі, Змістилися, одежу віднайдеш. Горітиме сніданок на пательні. Я не відчую, чуєш? Я без меж. Мовчан

Must-have сезону: нові бальзами-блиски HILLARY! 💎 Sparkling Kiss — прозоре мерехтіння зі срібними іскрами та ароматом кориці з вершками. 💖 Elegance Rosé Elixir — ніжний рожевий блиск із золотими переливами й десертним ароматом яблук та ванілі. Обери свій або поєднуй обидва ✨ 🎁 Знижка 30% при замовленні 2 блисків — на сайті! А тепер про приємне: роби замовлення в посиланням https://grivasi.com/ua/welcome/?user=10000 та отримай кешбек понад 12% на усі замовлення Hillary 🎁 Замовляй за посиланням https://aff.hillary.ua/33sZua Не впустіть нагоду придбати дієву натуральну косметику за вигідною ціною!😍 Український бренд натуральної доглядової косметики HiLLARY запрошує до співпраці! Партнерська програма HiLLARY https://drop.hillary.ua/?ref=11747 Зацікавило? 👉 РЕЄСТРУЙСЯ та починай заробляти зараз! #засобидляобличчя #шопінг #доглядзаобличчям #живлення #зволоження #подарунок #подарунокдівчинік #Бальзам #БальзамДляГуб #Блиск #БлискДляГуб #Губи #Косметика #Краса #Макіяж #НатуральнаКосметика #ДоглядЗаСобою #Зволоження #Косметичка

#поезія Десь стрімко загуде груднева хуртовина, Оманливо засніжить і ніжно пригорне. І солодом крихких льодяників розчинних Водойми закує у крижане акне. Накреслить на вікні пʼянкі відбитки пальців, Як злодійка у справі - лише холодний глузд, Та в пристрасті своїй налякана зненацька, Залишить викриття наперекір чомусь. Знайти її тепло в проталинах не вдасться, Вона перегортає усі зігріті дні. Капкани звідусіль - її білясті пастки, Що вітер відривним календарем губив. Всю душу - на шматки, на клаптики паперу, На місяці, на тижні, на Льодовитий сніг, На мрії - немовлята, спогади померлі, На опір, що завжди провідником стеріг. Колись твоя зима весною обізветься, А поки крізь щілини - той протяг, і нехай, Я струмом спільних снів торкаюся до серця, А ти не відчуваєш, ти - неначе Кай... Оксана Мовчан

#оповідання #ШІ Глава 25. Голос, що проривається Київ. Марія стояла перед заскленими дверима редакції. Вона не була тут з 2021-го, коли ще писала колонки про міське середовище. Тепер — інший світ. Інші теми. Інші межі. Вона вдихнула. Вийняла з сумки блокнот, відкрила на сторінці, де було записано: > «8 січня. Ігор. Брянка. Максим — живий. Неофіційно, але точно.» Вона зайшла. Усередині — знайомий запах кави, паперу, старих моніторів. Ольга сиділа за своїм столом, у светрі з рукавами, закатаними до ліктів. Вона підвела очі, побачила Марію — і застигла. — «Маріє? Ти… Ти повернулась?» — «Не зовсім. Я прийшла. Бо маю щось, що мусить прозвучати.» Ольга мовчки кивнула. Вони сіли в переговорній, за скляною перегородкою. Марія поклала блокнот на стіл. — «Це — не новина. Це — свідчення. Ім’я. Людина. Він — у полоні. Його бачив Ігор, якого обміняли 8 січня. Він сказав: “Максим тримав нас. Не ламався.”» Ольга гортала сторінки. Її пальці тремтіли. Вона зупинилась на цитаті. — «Це сильно. Але без офіційного підтвердження — ми не можемо подати це як факт.» — «Я не прошу сенсацію. Я прошу — голос. Один абзац. Одне ім’я. Щоб він знав, що ми не мовчимо.» Ольга довго дивилась на Марію. Потім сказала: — «Я напишу колонку. Від себе. Як жінка, яка чула. Як журналістка, яка не може мовчати.» Марія кивнула. Її очі були сухі, але глибокі. Вона встала, подякувала, і вийшла — вже не просто з надією, а з дією. * Табір. Максим сидів біля стіни. Артем спав, як завжди — з напіввідкритим ротом, з пальцями, стиснутими в кулак. У дверях з’явився новий — молодий, з розбитою бровою, з очима, які ще не звикли до темряви. — «Ти новий?» — тихо запитав Максим. — «Роман. З Херсона. Привезли вчора.» Максим кивнув. Підійшов ближче. Простягнув шматок паперу — вирваний з упаковки медикаментів. На ньому — кілька слів, написаних олівцем, який він зберігав як талісман. — «Це — лист. До Марії. Якщо тебе обміняють — передай. Якщо не зможеш — спали. Але не загуби.» Роман взяв папір. Дивився довго. Потім сказав: — «Я не знаю, чи мене обміняють. Але якщо так — я передам. Обіцяю.» Максим усміхнувся. Ледь. Як тінь усмішки. — «Це не для мене. Це для неї. Якщо вона знає — я витримаю.» * Київ. Ввечері Марія сиділа вдома. Аліна малювала нову картину — тато на фоні сонця, мама поруч, обіймає. На екрані — колонка Ольги: > «Ми не знаємо, де він. Але ми знаємо, що він був. І що він є. І що його чекають. Це не новина. Це — пам’ять. Це — голос, який мусить звучати.» Марія роздрукувала текст. Склала в конверт. Написала: > «Максиму. Якщо хтось зможе — передайте.» Вона не знала, чи лист дійде. Але знала: він мусить бути написаний. * Табір. Максим лежав. Роман спав поруч, тримаючи папір у руці. Охоронець проходив повз, не звертаючи уваги. Максим дивився в стелю. І думав: > «Я — не тінь. Я — ім’я. І хтось його вимовив.» Далі буде...

#оповідання #ШІ "Там, де б'ється моє серце" Глава 21. Тиша між ударами Київ. Грудень 2022 року. Офіс був теплий, але порожній. Люди роз’їхались — хто на свята, хто на фронт, хто в евакуацію. Марія сиділа за столом, дивилась на монітор, де миготіли цифри, графіки, звіти. Вона мала підписати контракт. Не архітектурний — гуманітарний. Один із партнерів запропонував використати офісні приміщення фірми як логістичний хаб для збору допомоги. Від цього контракту залежала поставка генераторів і будівельних матеріалів для мобільного госпіталю в Черкасах. Це не було частиною її професії. Але стало частиною її життя. Максим довірив їй не просто фірму — довірив потрібну і важливу справу. І вона не мала права зупинитись. Вона закрила очі. Глибоко вдихнула. І підписала. Не тому, що була готова. А тому, що мусила. — «Маріє, у вас все добре?» — запитала Олена, бухгалтерка, яка залишилась працювати попри все. — «Так. Просто... важко. Але ми тримаємось. Бо мусимо.» Олена кивнула. Всі знали, що Максим — на фронті. Але ніхто не питав. Бо знали: Марія не має відповіді. Зв’язку не було вже два тижні. Жодного повідомлення. Жодного дзвінка. Вона перевіряла телефон щогодини. І щогодини — тиша. Вдома — Аліна. Малює нову листівку. Цього разу — ялинка, і тато поруч. З крилами. Знову з крилами. — «Мамо, а тато буде на Новий рік?» — запитала вона, не відриваючи погляду від малюнка. Марія стиснула губи. — «Він буде з нами. Просто не тут. Але він — з нами.» Аліна кивнула. Вона завжди називала Максима татом. Не тому, що він був її біологічним батьком — а тому, що з перших днів став для неї справжньою опорою. Захистом. Людиною, яка тримала її за руку, коли світ валився. Діти вміють вірити в те, що дорослі вже не можуть собі дозволити. 31 грудня. Київ готується до Нового року. Але не так, як раніше. Немає феєрверків. Немає натовпів. Є — повітряна тривога. О 23:45 — перші вибухи. Над містом — дрони. Іранські «Шахеди». Один із них — з написом «З Новим роком» на корпусі. Цинічно. Болісно. ППО працює. Уламки падають на дитячий майданчик у Шевченківському районі. На автомобіль. На дах будинку. У метро «Гідропарк» — уламок ракети на колії. Рух зупинено. Люди — в укриттях. Але не всі. Марія — вдома. Свічки. Тиша. Аліна — спить. Вона не розбудила її. Хай дитина вірить, що Новий рік — це казка. О 23:59 — вона виходить на балкон. Холодно. Тихо. Лише десь далеко — гул генератора. І сирена, яка щойно стихла. Вона дістає телефон. Пише повідомлення. Не надсилає. Просто пише. > «Максиме. Я не знаю, де ти. І чи ти читаєш це. Але я хочу, щоб ти знав: я тримаюся. Фірма працює. Люди — на місці. Ми допомагаємо. Я не зламалась. Бо ти мені довірив. І я не маю права тебе підвести. Я люблю тебе. І я з тобою. Завжди.» Вона дивиться на небо. Там — ніч. Там — війна. Там — він. — «З Новим роком, Максиме. Я з тобою. Бо я там, де б’ється моє серце.» І вона стоїть. Одна. Але не самотня. ********************* Максим лежав на бетонній підлозі, притиснутий до холодної стіни. Камера була темна, як ніч без зірок. Сивий спав, згорнувшись у кутку, дихаючи важко, з хрипом. Грім — десь у сусідній камері, давно не було звуку. Максим не знав, котра година. Але відчував — щось змінюється. Повітря стало іншим. Тихішим. Глибшим. Він заплющив очі. Уявив Київ. Балкон. Свічки. Марію. Її руки, які завжди пахли м’ятою. Її голос, який міг зупинити бурю. Її очі, які дивились на нього так, ніби він був не солдатом, а людиною. Він уявив, як вона стоїть там. Саме зараз. І говорить. Не вголос — у серці. > «З Новим роком, Максиме. Я з тобою. Бо я там, де б’ється моє серце.» Максим усміхнувся. Ледь-ледь. Так, щоб не побачили камери. Так, щоб не розбудити біль. Він не мав телефону. Не мав зв’язку. Не мав права на слова. Але мав думку. І вона була сильнішою за бетон. > «Маріє. Я не знаю, чи ти чуєш мене. Але я з тобою. Завжди. Бо я там, де б’ється моє серце. А моє серце — це ти.» І він лежав. У темряві. У тиші. У війні. Але не був сам. Далі буде...

#поезія Певно первісні сили звили виштовхнули із лігва хижого звіра пилом в розкриті очі. Розгублене тіло на вили холодних рук впустила. Дихаю, наче? Наповнений келих, гострі тернові вінця, губи гарячі. Повня стікає з отвору між грудей. Бачиш? Пий, підставляй долоні до дна, до сказу, Сковтуй перестороги судомним спазмом. Нині і прісно, Отче, хай той, хто безгрішний, першим докине хмизу під босі ноги. Snigpoetry

#виставки Відкриття виставки Лесі Синиченко "Спочатку було завтра, потім — вчора" 26 вересня о 18:00 у eye sea gallery відбудеться відкриття виставки Лесі Синиченко "Спочатку було завтра, потім — вчора". Експозиція об'єднує три проєкти мисткині, які досліджують, як загубити та віднайти себе, а також переосмислюють сприйняття сталого і несталого, добра і зла. Використовуючи наївні та щирі образи, Леся відображає болючі теми сьогодення, що постають на межі абстрактного та конкретного, містичного і дитячого. Виставка запрошує зануритися у простір, де немає меж між "вчора", "завтра" і "сьогодні", а лише можливість просто бути. Адреса: м. Київ, вул. Гончара, 40. Вхід вільний

#поезія у вересні довгі дороги — найкращі ліки, де небу немає кордонів, а крокам ліку, де вітер дрижить тятивою міцного лука і в ньому танцює остання бліда пилюка, яка ще зосталась із символів влади літа, нарівні із листям, яке шарудить, коли ти проходиш під ним і, завмерши на мить, підносиш до нього долоню, аби відчувати осінь. у вересні шлях не завжди має мати місце, в яке він веде, бо, направду, дев'ятий місяць — це час починати заносити до барлогу припаси і хмиз, а тому це така ж дорога, що просто веде не кудись, а із літа в холод. у вересні довгі дороги ведуть по колу і ти повертаєшся в місце, з якого вийшов, на цілу дорогу мудрішим, а отже — вищим. у вересні — час для народжень, смертей і хрещень, де люди шукають себе, упустивши те, що, аби відшукати себе, для початку слід би себе загубити, а це у своєму лігві зробити нелегко. це час, аби все забути, звільнитись від пам'яті, слів, почуттів і суті і стати, сховавши від світу свою подобу, простим перехожим, що йде з небуття додому. Ніколассон

#поезія Білизна – додолу. Багаття – до неба! Тікає з-під дотиків, мов навісне. Ми рідні. Ми вірні. Ми ніжні. То все, бо Кохаємо. Дуже. Десь вислизнув день. Спокусниця-ніч, в зорях-родимках тіло, Прийшовши, відклала всі справи за нас. Штовхнула в обійми, і ми полетіли, Бо то не обійми – чотири крила! Білизна згубилася в темряві стиглій, Служила нам одягом ковдра м'яка. Негода у серці й за вікнами стихла, Не стало ні сліду від скарг-нарікань. Такий, що до неба, вогонь насолоди. Цілунковий струм – до тремтіння клітин. Ми пісня без слів, котрій авторка – доля. Ми те, що у Всесвіті більш не знайти. Тетяна Осіпенко

#поезія пам'ять дощами вимило розум вітрами вимело хто тебе мила вимолив? хто тебе з неба виманив? звідки ти щастя випало? взяло мене і випило.. хто тебе в бога вигадав? і для чиєї вигоди? а не було вже виходу окрім дурного випадку сам я тебе і вихопив як випадкову вигадку сам же тебе і вимислив сам же тебе і вичислив і як пречистий вимисел поміж рядками вичитав я тебе мила вимолив з божого саду виламав і небеса відкрили ми і обгорнули крилами і не забракне сили нам поки шепочуть губи: мила а хто ти мила? любий а хто ти любий? Юрій Іздрик