НЕДІЛЯ ПРО БЛУДНОГО СИНА У другу підготовчу Неділю до Великого посту Свята Церква читає Євангеліє від Луки (15:11-32) про блудного сина. Ця притча в живим образом Божого милосердя та шляху людського покаяння. Господь розповідає про юнака, який, узяв ши свою частку батьківського майна, пішов у далекий край і розтратив усе у гріховному житті. Опинившись у злиднях, він усвідомив свій гріх і вирішив повернутися до батька, просячи прийняти його хоча б як наймита. Та коли він ще був далеко, батько, побачивши його, вибіг назустріч, обійняв і простив, повернувши йому гідність сина. Ця притча показує, що Бог ніколи не відвертається від грішника, але чекає на його покаяння. Вона також нагадує про небезпеку гордині, яку бачимо в старшому братові, котрий не розділив радості батька через повернення блудного сина. Неділя про блудного сина закликає нас до переосмислення власного життя. Чи не блукаємо ми далеко від Бога? Чи готові покаятися й повернутися до Отця Небесного? Нехай ця притча надихне нас на щире каяття, а милосердний Господь завжди буде готовий прийняти кожного, хто повертається до Нього з відкритим серцем. З відривного календаря "З вірою в душі" за 8 лютого. -----------

НЕДІЛЯ ПРО БЛУДНОГО СИНА У другу підготовчу Неділю до Великого посту Свята Церква читає Євангеліє від Луки (15:11-32) про блудного сина. Ця притча в живим образом Божого милосердя та шляху людського покаяння. Господь розповідає про юнака, який, узяв ши свою частку батьківського майна, пішов у далекий край і розтратив усе у гріховному житті. Опинившись у злиднях, він усвідомив свій гріх і вирішив повернутися до батька, просячи прийняти його хоча б як наймита. Та коли він ще був далеко, батько, побачивши його, вибіг назустріч, обійняв і простив, повернувши йому гідність сина. Ця притча показує, що Бог ніколи не відвертається від грішника, але чекає на його покаяння. Вона також нагадує про небезпеку гордині, яку бачимо в старшому братові, котрий не розділив радості батька через повернення блудного сина. Неділя про блудного сина закликає нас до переосмислення власного життя. Чи не блукаємо ми далеко від Бога? Чи готові покаятися й повернутися до Отця Небесного? Нехай ця притча надихне нас на щире каяття, а милосердний Господь завжди буде готовий прийняти кожного, хто повертається до Нього з відкритим серцем. З відривного календаря "З вірою в душі" за 8 лютого. -----------

10 РОКІВ ВІДДАНОСТІ ЗНИКЛИ ЗА ОДНУ СЕКУНДУ 💔 В одного короля була жорстока "розвага". Він тримав десять диких псів. Не для охорони. А для покарання. Кожен слуга знав: одна помилка — і ти станеш кормом. І ось це сталося. Один із найвідданіших слуг сказав щось не те. Дрібниця. Необережне слово. Але его короля було зачеплене. — Кинути його до псів! — прогримів наказ. Слуга не благав про помилування. Він знав, що це марно. Він попросив про інше: — Ваша Величносте, я служив вам вірою і правдою 10 років. Дайте мені всього 10 днів відстрочки перед смертю. Король здивувався, але погодився. Що зробив слуга? Він пішов до псаря. Він попросив дозволу доглядати за тими самими собаками-вбивцями. Наступні 10 днів він годував їх з рук. Мив їх. Розчісував. Говорив із ними. Він дарував їм турботу, якої вони ніколи не бачили. Час вийшов. Слугу кинули на арену. Король та двір завмерли в очікуванні кривавого видовища. Зграю спустили з ланцюгів. Собаки кинулися до жертви... І почали лизати йому ноги. Вони махали хвостами і тулилися до нього, як цуценята. Король був шокований: — Що з моїми псами?! Чому вони не розірвали тебе? Слуга підвів очі і сказав те, що пронизало тишу, як стріла: — Я служив цим собакам лише 10 днів, і вони не забули моєї доброти. А тобі я служив 10 років... і ти забув усе через одну помилку. Король опустив голову. Слугу відпустили. 🛡 Погляд зі сторони Як небайдужий спостерігач за людськими долями, я часто бачу цей сумний парадокс. Ми буваємо жорстокішими за диких звірів. Звір пам'ятає, хто його годував. Людина ж часто пам'ятає лише те, де їй "не додали". У ведичній культурі це називається впливом хибного его. Его приймає добро як належне, але будь-яку образу роздуває до вселенських масштабів. Ми можемо роками отримувати підтримку від близьких, батьків, друзів. Але варто їм один раз оступитися — і ми перекреслюємо все. Ми ставимо хрест на роках любові через хвилину гніву. Це страшно. Бо так ми залишаємось самі. Пам'ятайте: історія, наповнена добром, не повинна згоріти через одну сторінку, яка вам не сподобалася. ❓ А у вашому житті були люди, які викреслили вас через дрібницю? Або, можливо, ви самі колись так вчинили? Напишіть, як це було. 👇👇👇 #стосунки #мудрість #притча #психологія #вдячність #карма #урокижиття #ВячеславДроздов #ЗнанняНепідвладнеЧасу

Притча Подарунок для Ісуса В дитячий будинок священник прийшов. Його обступили малята. Він мав їм повідать про Божу любов Й про свято Різдва розказати. Мов пісня, із серця лилися слова Про миле дитятко у яслах, Про матір Марію, про зірку Різдва… Розказував просто і ясно. Пів сотні дітей, в новорічній красі, Вслухались у притчу про Бога І переживали, так щиро усі, За долю Ісуса малого. Священник скінчив свою притчу казать І діткам дав аркуші білі, І всіх попросив йому намалювать Ісуса у яслах на сіні. Малюнки священник збирав залюбки, Та раптом побачив картину, Де в яслах лежало аж два малюки, Й спитався про другу дитину. — Чом поруч з Ісусом ти намалював Іще одне миле дитятко? — І сором’язливий хлопчина сказав: — Не маю я, що дарувати. Приходять до Бога з дарами волхви, Ісуса малого вітають. А я — сирота, ні кола, ні двора, Дарунків для Бога не маю. Тож вирішив Боже дитя зігрівать… У яслах він змерзне, бідненький. Я буду руками його обіймать — І буде Ісусу тепленько. В священника сльози з’явились в очах… Так вразило щире зізнання. Малюнок тремтів у маленьких руках Від радості і хвилювання. — Ти правий, мій сину, сто тисяч разів! Ми в світ цей приходимо голі. Й ніхто на той світ іще не зумів Забрати багатство з собою. Усе, що ми маєм, — душевні скарби, І вчинки — то наше надбання. І маєм завжди намагатись, аби До Бога прийти з покаянням. Сьогодні ти Господу подарував (І сам того, мабуть, не знаєш) Найкращий з дарів, що Ісус наш приймав, — Душевне тепло, те, що маєш. Алла Василишин

Ось я і почала читати книгу Світлани Талан "Я тебе намріяла". Знаєте, коли я читала про переживання Вероніки, коли вона все втратила, дім, роботу, сім'ю, і вона стала уявляти, яке чекає на неї майбутнє, то я пригадую свої побоювання, переживання і багату уяву, що буде, коли росіяни захоплять Київ, куди втікати, де і як будемо жити. Це було ще в 2014 році. Зараз про це смішно згадувати, але тоді все було так, як це було з душевним станом Вероніки. А завдяки притчам, що розповідав їй лікар, завдяки прикладів з життя інших людей, стає зрозуміло, що коли людина постійно так буде думати про своє життя без надії на краще, то так і станеться. А якщо взяти себе в руки і починати все спочатку, то є шанс, що все буде добре. Головне, щоби самому докласти до того, а не сидіти, склавши руки. Оцей переїзд, негативне ставлення деяких місцевих до тих людей, які вимушені втікати від війни, докори, і звинувачення, то я все це знаю, бо теж читаю в інтернеті. Звісно, що не все що сказано є правдою, і точно знаю, що не всі, хто втікає від війни з сходу України, однакові. Слава Богу, що не всі місцеві мешканці не думають так само про них, а навпаки, допомагають чим можуть, заспокоють і дають прихисток на деякий час. Боляче було читати деякі негативні моменти, але головне, що таких людей досі небагато. Якби всі так думали про тих, хто втікає від війни на сході України, то я точно знаю, що росіяни давно б окупували Україну. А так, завдяки згуртованості та єдності українців, Україна ще тримається. Дай Боже, щоби і надалі так було, бо тільки в єдності ми переможемо наших ворогів.✌️ Також було цікаво читати описі міста Миколаєва, що на Львівщині. Мені навіть захотілося побачити цей храм у формі Великодного Яйця,статую Пресвятої Богородиці в парку і легенди, що пов'язані з тими місцями. А також Карпати. Боже, я уявляю, яка там краса.💙💛 Дякую Вам за все, пані Світланочко, за мудрість, оптимізм і віру в те, що все буде добре. Впевнена, що саме так і буде! Бережіть себе, і нехай Бог Вам в усьому допомагає!🙏🕊

Ось я і почала читати книгу Світлани Талан "Я тебе намріяла". Знаєте, коли я читала про переживання Вероніки, коли вона все втратила, дім, роботу, сім'ю, і вона стала уявляти, яке чекає на неї майбутнє, то я пригадую свої побоювання, переживання і багату уяву, що буде, коли росіяни захоплять Київ, куди втікати, де і як будемо жити. Це було ще в 2014 році. Зараз про це смішно згадувати, але тоді все було так, як це було з душевним станом Вероніки. А завдяки притчам, що розповідав їй лікар, завдяки прикладів з життя інших людей, стає зрозуміло, що коли людина постійно так буде думати про своє життя без надії на краще, то так і станеться. А якщо взяти себе в руки і починати все спочатку, то є шанс, що все буде добре. Головне, щоби самому докласти до того, а не сидіти, склавши руки. Оцей переїзд, негативне ставлення деяких місцевих до тих людей, які вимушені втікати від війни, докори, і звинувачення, то я все це знаю, бо теж читаю в інтернеті. Звісно, що не все що сказано є правдою, і точно знаю, що не всі, хто втікає від війни з сходу України, однакові. Слава Богу, що не всі місцеві мешканці не думають так само про них, а навпаки, допомагають чим можуть, заспокоють і дають прихисток на деякий час. Боляче було читати деякі негативні моменти, але головне, що таких людей досі небагато. Якби всі так думали про тих, хто втікає від війни на сході України, то я точно знаю, що росіяни давно б окупували Україну. А так, завдяки згуртованості та єдності українців, Україна ще тримається. Дай Боже, щоби і надалі так було, бо тільки в єдності ми переможемо наших ворогів.✌️ Також було цікаво читати описі міста Миколаєва, що на Львівщині. Мені навіть захотілося побачити цей храм у формі Великодного Яйця,статую Пресвятої Богородиці в парку і легенди, що пов'язані з тими місцями. А також Карпати. Боже, я уявляю, яка там краса.💙💛 Дякую Вам за все, пані Світланочко, за мудрість, оптимізм і віру в те, що все буде добре. Впевнена, що саме так і буде! Бережіть себе, і нехай Бог Вам в усьому допомагає!🙏🕊

🛫 Мудра притча Авіалайнер Airbus A380 летить над Атлантичним океаном. Рівна швидкість — 800 км/год, висота — 30 тисяч футів. Раптом поряд з’являється винищувач Eurofighter, що мчить зі швидкістю Маха 2. Пілот винищувача сповільнюється, підлітає ближче й через радіо вітається: — «Airbus, нудний у вас політ, правда? А тепер дивись!» Він перевертає літак догори дном, різко прискорюється, долає звуковий бар’єр, стрімко злітає вгору, потім — у запаморочливому пікіруванні — опускається майже до рівня моря. Повертається поруч з авіалайнером і запитує: — «Ну що, як тобі?» Пілот Airbusa спокійно відповідає: — «Вражає… але тепер поглянь ти!» Пілот винищувача стежить за Airbusом, але нічого не відбувається. Той летить собі рівно, з тією ж швидкістю. Минає п’ятнадцять хвилин — і тоді пілот Airbusa знову виходить на зв’язок: — «Ну що, бачив?» Збентежений пілот винищувача питає: — «І що ж ти зробив?» Пілот Airbusa сміється: — «Я підвівся, розім’яв ноги, сходив у туалет, потім випив філіжанку кави і з’їв шматок шоколадного торта.» ✨ Мораль цієї історії Коли ти молодий — швидкість і адреналін здаються найкращим відчуттям у світі. Але з віком приходить мудрість: ти розумієш, що спокій, комфорт і рівновага важливіші. Це називається S.O.S. — Slower, Older, Smarter (Повільніший. Досвідченіший. Мудріший.) 🕊️ Присвячено всім нашим старшим друзям: час уповільнитися й насолодитися «польотом».

#Притча 26 серпня ЗНАК Гарний юнак з ніжними рисами обличчя самотньо сидів в автобусі, не відриваючи свого погляду від вікна. На вигляд було йому трішки більше двадцяти років. Якась жінка сіла біля нього. Вони перекинулись кількома словами про теплу весняну погоду, що стояла надворі. Несподівано молодий чоловік мовив: - Я був два роки в ув'язненні. Цього ранку вийшов і ось повертаюсь додому. З його уст бурхливою рікою лилась розповідь про те, як зростав у бідній, але порядній родині, і як його злочинна діяльність завдала родині болю і сорому. Впродовж цих років не мав від них жодної вістки. Знав, що батьки його надто бідні, щоб дозволити собі подорож до місця ув'язнення, і надто прості, щоб писати листи. Він і сам перестав до них писати, не отримавши відповіді на жоден свій лист. За три тижні перед звільненням зробив останній відчайдушний крок, який міг би дозволити йому повернутися в сім'ю. Ще раз написав батькам, просив вибачення за прикрощі й розчарування, яких їм завдав. Вийшовши на волю, сів в автобус, який мав завести його до рідного міста. Траса пролягала поблизу саду й будинку, де пройшло його дитинство і де мешкали його батьки. У листі написав, що розуміє їх. І щоб полегшити справу, попросив, аби подали знак, який він міг би побачити з вікна автобуса. Якщо йому вибачили і згідні, щоб він повернувся, нехай пов'яжуть білу стрічку на яблуньку у їхньому садку. Коли ж знака не буде, хлопець, не виходячи з автобуса, залишить місто і більше ніколи не потурбує своєї родини. Автобус наближався до пункту призначення, юнак нервував усе більше. Страх, що не побачить стрічки, став таким сильним, що боявся сам дивитись у вікно. Вислухавши його розповідь, жінка запропонувала: - Поміняймось місцями. Я буду дивитись у вікно. Автобус продовжував їхати. Минули іще декілька будинків. Враз жінка побачила дерево. Легенько торкнула хлопця за плече й, стримуючи сльози, промовила: - Поглянь! Поглянь! Дерево усе обвішане білими стрічками! *** Ми дуже схожі на звіра, коли вбиваємо. Дуже схожі на людей, коли осуджуємо, Дуже схожі на Бога, коли вибачаємо. ©️ Бруно Ферреро З книги "365 коротких історій для душі"

#Притча 26 серпня ЗНАК Гарний юнак з ніжними рисами обличчя самотньо сидів в автобусі, не відриваючи свого погляду від вікна. На вигляд було йому трішки більше двадцяти років. Якась жінка сіла біля нього. Вони перекинулись кількома словами про теплу весняну погоду, що стояла надворі. Несподівано молодий чоловік мовив: - Я був два роки в ув'язненні. Цього ранку вийшов і ось повертаюсь додому. З його уст бурхливою рікою лилась розповідь про те, як зростав у бідній, але порядній родині, і як його злочинна діяльність завдала родині болю і сорому. Впродовж цих років не мав від них жодної вістки. Знав, що батьки його надто бідні, щоб дозволити собі подорож до місця ув'язнення, і надто прості, щоб писати листи. Він і сам перестав до них писати, не отримавши відповіді на жоден свій лист. За три тижні перед звільненням зробив останній відчайдушний крок, який міг би дозволити йому повернутися в сім'ю. Ще раз написав батькам, просив вибачення за прикрощі й розчарування, яких їм завдав. Вийшовши на волю, сів в автобус, який мав завести його до рідного міста. Траса пролягала поблизу саду й будинку, де пройшло його дитинство і де мешкали його батьки. У листі написав, що розуміє їх. І щоб полегшити справу, попросив, аби подали знак, який він міг би побачити з вікна автобуса. Якщо йому вибачили і згідні, щоб він повернувся, нехай пов'яжуть білу стрічку на яблуньку у їхньому садку. Коли ж знака не буде, хлопець, не виходячи з автобуса, залишить місто і більше ніколи не потурбує своєї родини. Автобус наближався до пункту призначення, юнак нервував усе більше. Страх, що не побачить стрічки, став таким сильним, що боявся сам дивитись у вікно. Вислухавши його розповідь, жінка запропонувала: - Поміняймось місцями. Я буду дивитись у вікно. Автобус продовжував їхати. Минули іще декілька будинків. Враз жінка побачила дерево. Легенько торкнула хлопця за плече й, стримуючи сльози, промовила: - Поглянь! Поглянь! Дерево усе обвішане білими стрічками! *** Ми дуже схожі на звіра, коли вбиваємо. Дуже схожі на людей, коли осуджуємо, Дуже схожі на Бога, коли вибачаємо. ©️ Бруно Ферреро З книги "365 коротких історій для душі"

«Українська ніч та її космос» Музичне наповнення, до цього допису це «SVAROG LIGHT» (рекомендую Вам підписатися на 🇺🇦YOUTUBE channel цього Українського виконавця) Українська ніч — жива. Вона не просто полог темряви, що вкриває землю до ранку, вона — потік старовинних голосів, шелест трав, шепіт вітру, що несе крізь віки істини, збережені у забутих притчах. Темний оксамит небес, прошитий сріблом Чумацького Шляху, розкривається перед очима, мов вишита сорочка. Кожна зірка — це вузлик історії, кожен спалах — частинка давніх обрядів, що оживають у нічному повітрі. За селом, у полях, темрява дихає духмяністю споришу, а десь у хащах наче чути глухе серцебиття землі — то космічний ритм, спільний з серцями тих, хто колись танцював навколо купальського вогню, хто водив Коляду по засніжених стежках, від хати до хати... Ніч вбирає у себе колір калини, розквітає соняшником, що тягнеться до невидимого місячного проміння. Повітря насичене магією давніх пісень — вони не згасли, просто перелилися у шепіт очерету, у дзвін роси на вересовому лузі. І ось — мить. Коли зірки стають ближчими, коли у тиші чується перегук віків, коли нічний всесвіт України розкриває перед мандрівником свою вічність. Неосяжну, та таку рідну, сплетену з голосів предків, з чуттям землі, з тихою мудрістю часу. Українська ніч — то більше, ніж просто час доби. Це глибина, це простір, це шлях, що веде до космосу душі, що живе у кожному, хто її справді відчуває... З неопублікованого (довоєнних спроб писати...) ✍️21.05.2017 https://t.me/RuslanSpeaks