Птахи Сліз (Притча про таємничих птахів, що живляться людськими сльозами)

У центрі світу, схований від людських очей, розкинувся райський сад — Сад Спочинку. Там завжди цвіли дерева з плодами розради, а вітри співали лагідні пісні. У тому саду жили троє птахів, яких називали Птахами Сліз.
Перший співав про втрати.
Другий зітхав за зрадженими.
Третій тужив за самотніми.
Люди з усього світу почали молитися до цих птахів, бо вірили: птахи чують їхній біль. І що більше сліз падало на землю, то голосніше лунали пісні в Саду. Птахи схиляли голови, їхні очі ніби тремтіли від жалю.
Але ніхто не знав істини.
Бо птахи не просто співчували — вони жили сльозами. Вони харчувалися людським болем, пили сльози, наче нектар. У кожній краплі була їхня сила і їхнє безсмертя. Райський сад квітнув не від радості, а від страждань.
Одного разу в Сад увійшла дитина — єдина, хто випадково заснув під деревом і потрапив туди уві сні. Дитина не плакала. Вона сміялася. Її сміх був чистий, світлий, без тіні смутку.
І тоді сад затремтів.
Птахи не могли наблизитись. Їхнє пір’я зів’яло, спів зірвався. Бо сміх був для них, мов отрута.
Дитина пішла, але її сміх залишився у світі, мов тонка тріщина в старому камені. Люди почали шукати втіху, лікувати рани, обіймати одне одного замість того, щоб лише плакати. І Сад поступово почав тьмяніти.
Кажуть, ті птахи не загинули. Вони лише змінили вигляд. Ховаються в журбі, у безвиході, у тих, хто відвернувся від надії.
Бо тільки там вони ще можуть жити.
Та варто лише усміхнутися — щиро, від серця — і їхні крила тануть, мов тінь на світанку.