Лідер збірної Франції таємно одружився з українкою

🔵 Захисник «Барселони» та збірної Франції Жюль Кунде, який не ділиться подробицями особистого життя, опинився в центрі уваги через можливий роман з українською моделлю Юліаною Ясімовою.

📅 За інформацією видання L’attaquant, футболіст познайомився з українкою у 2021 році, і з того часу пара нібито підтримує стосунки.

👗 Ясімова – відома модель, яка народилася у Києві, брала участь у світових показах і співпрацювала з провідними брендами моди. Стверджується, що пара одружилась таємно, однак офіційного це не оголошено.
#football #European_football @European_football
#футбол_football #Brovarysport #Броварський_спорт @brovarysport
ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport

Вже кілька місяців читаю книги "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко, "Амадока" Софія Андрухович, і нещодавно почала читати, але відклала на потім книгу Оксани Забужко "І знов я влізаю в танк...", бо думала, що це роман і буду читати її кожен замість цієї книги "Музей покинутих секретів". Але ні, книга "І знов я влізаю в танк...", належить до іншої категорії книг, які я читаю в суботу та неділю. Тож далі читатиму вже після того, як прочитаю дві книги "Ярослави Дегтяренко "Гетьмани України" і Ольги Киці "Нескорені: Шляхами поколінь".

Так от що я хотіла сказати за книгу "Музей покинутих секретів". Книга написана так, що думки розлітаються, тут постійно треба напружувати мізки, щоби зрозуміти, що ти читаєш і вся ця мова написана такими оборотами, що важко сприймається текст і це дуже дратує, тим більше, що всі ці довгі монологи в книзі я не занадто люблю читати. Тому навіть планувала покинути її читати. Однак, мені деякі моменти в цій книзі, все-таки подобаються читати, особливо про боротьбу Української Повстанської Армії проти совєтів, тому я часом вагалася, чи справді покинути її читати, чи все-таки дочитати її. Тому, пояснення цієї книги у книзі "і знов я влізаю в танк..." все-таки змусило знову повернутися до цієї книги, щоби зрозуміти що буде далі і як вона закінчиться. Паперову книгу продала, кошти за цю книгу були відправлені на допомогу ЗСУ, тому далі читаю цю книгу в електронному форматі.

А от книга "І знов я влізаю в танк..." дуже легко і зрозуміло читається. Я була рада тому, бо трішечки побоювалася, що стиль тексту буде такий самий, як у книзі "Музей покинутих секретів". Але книга настільки мені сподобалася, що я від неї просто в захваті. Особливо запам'яталося думки пані Оксани Забужко про її спостереження в якому році почалася вся ця російська пропаганда і яка соціальна верств суспільства має схильність вірити всій цій пропаганди. Вона показала на прикладі цих сучасних мажорів, які в ніщо вважають інших людей, які люблять дивитися на людей зверху вниз, які люблять принижувати людей, які готові накинутися на людей, які по іншому думають. Саме такі люди голосували за януковича та зґвалтували дівчину, кинули на смітник, підспалили і кинули помирати. Була така історія, якщо пригадуєте. Тож пані Оксана важає, що саме така соціальна верств населення готова вірити російської пропаганди, голосувати за популістів і які кажуть "Какая разниця". Таку книгу мені буде дуже цікаво далі читати. То ж ще раз дуже дякую Вам, тьотю Лесю, за книгу "І знов я влізаю в танк...".

Щодо книги "Амадока", то вона все-таки цікавіша за книги "Музей покинутих секретів", але і там теж достатньо цих дуже довгих монологів, через яких мені нудно читати. Тепер я розумію, чому книгу "Музей покинутих секретів" моя бабуся взагалі покинула читати, а про книгу "Амадока" сказала, що її можна читати, але щоби було дуже цікавою, ні. Сказала тільки, так собі. Щодо моїх вражень від цієї книги, то скажу так: Ця книга про трьох поколінь. Кожному поколінню випало нелегке життя, кожен має власну думку на життя, на події, які відбувалися, на людей, які їх оточували. Через це старше і молоде покоління не мали сильні і люблячи стосунки між собою. Головний герой втратив пам'ять в наслідок вибуху на війні. Героїня, його жінка упізнала його за формою губ і розміру стопи. Бо внаслідок вибуху його обличчя стало спотворним. Привівши його додому, вона за допомогою рідних його речей та розповідей про його минуле життя намагається повернутися йому пам'ять. Але ні дім, ні речі, ні розповіді про минуле життя нічого йому не нагадало. Я здогадуюся чому, то ж цю книгу і далі буду читати в електронному форматі. А паперову планую продати, бо немає сенсу тримати її вдома. Вдруге я не читатиму її.

Вже кілька місяців читаю книги "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко, "Амадока" Софія Андрухович, і нещодавно почала читати, але відклала на потім книгу Оксани Забужко "І знов я влізаю в танк...", бо думала, що це роман і буду читати її кожен замість цієї книги "Музей покинутих секретів". Але ні, книга "І знов я влізаю в танк...", належить до іншої категорії книг, які я читаю в суботу та неділю. Тож далі читатиму вже після того, як прочитаю дві книги "Ярослави Дегтяренко "Гетьмани України" і Ольги Киці "Нескорені: Шляхами поколінь".

Так от що я хотіла сказати за книгу "Музей покинутих секретів". Книга написана так, що думки розлітаються, тут постійно треба напружувати мізки, щоби зрозуміти, що ти читаєш і вся ця мова написана такими оборотами, що важко сприймається текст і це дуже дратує, тим більше, що всі ці довгі монологи в книзі я не занадто люблю читати. Тому навіть планувала покинути її читати. Однак, мені деякі моменти в цій книзі, все-таки подобаються читати, особливо про боротьбу Української Повстанської Армії проти совєтів, тому я часом вагалася, чи справді покинути її читати, чи все-таки дочитати її. Тому, пояснення цієї книги у книзі "і знов я влізаю в танк..." все-таки змусило знову повернутися до цієї книги, щоби зрозуміти що буде далі і як вона закінчиться. Паперову книгу продала, кошти за цю книгу були відправлені на допомогу ЗСУ, тому далі читаю цю книгу в електронному форматі.

А от книга "І знов я влізаю в танк..." дуже легко і зрозуміло читається. Я була рада тому, бо трішечки побоювалася, що стиль тексту буде такий самий, як у книзі "Музей покинутих секретів". Але книга настільки мені сподобалася, що я від неї просто в захваті. Особливо запам'яталося думки пані Оксани Забужко про її спостереження в якому році почалася вся ця російська пропаганда і яка соціальна верств суспільства має схильність вірити всій цій пропаганди. Вона показала на прикладі цих сучасних мажорів, які в ніщо вважають інших людей, які люблять дивитися на людей зверху вниз, які люблять принижувати людей, які готові накинутися на людей, які по іншому думають. Саме такі люди голосували за януковича та зґвалтували дівчину, кинули на смітник, підспалили і кинули помирати. Була така історія, якщо пригадуєте. Тож пані Оксана важає, що саме така соціальна верств населення готова вірити російської пропаганди, голосувати за популістів і які кажуть "Какая разниця". Таку книгу мені буде дуже цікаво далі читати. То ж ще раз дуже дякую Вам, тьотю Лесю, за книгу "І знов я влізаю в танк...".

Щодо книги "Амадока", то вона все-таки цікавіша за книги "Музей покинутих секретів", але і там теж достатньо цих дуже довгих монологів, через яких мені нудно читати. Тепер я розумію, чому книгу "Музей покинутих секретів" моя бабуся взагалі покинула читати, а про книгу "Амадока" сказала, що її можна читати, але щоби було дуже цікавою, ні. Сказала тільки, так собі. Щодо моїх вражень від цієї книги, то скажу так: Ця книга про трьох поколінь. Кожному поколінню випало нелегке життя, кожен має власну думку на життя, на події, які відбувалися, на людей, які їх оточували. Через це старше і молоде покоління не мали сильні і люблячи стосунки між собою. Головний герой втратив пам'ять в наслідок вибуху на війні. Героїня, його жінка упізнала його за формою губ і розміру стопи. Бо внаслідок вибуху його обличчя стало спотворним. Привівши його додому, вона за допомогою рідних його речей та розповідей про його минуле життя намагається повернутися йому пам'ять. Але ні дім, ні речі, ні розповіді про минуле життя нічого йому не нагадало. Я здогадуюся чому, то ж цю книгу і далі буду читати в електронному форматі. А паперову планую продати, бо немає сенсу тримати її вдома. Вдруге я не читатиму її.

Ніщо не триває вічно: Шевченко відреагував на рішення Мілана та Інтера знести легендарний "Сан-Сіро" 💔

Колишній зірковий нападник Мілана, а нині президент Української асоціації футболу Андрій Шевченко прокоментував рішення знести легендарний стадіон "Сан-Сіро", наголосивши, що ніщо не триває вічно 🗣️

Грати на "Сан-Сіро" – це виклики, емоції та багата історія. Мої стосунки з "Сан-Сіро" почалися, коли мені було 14 років, і я грав там у юнацькому турнірі за київське Динамо. Як тільки я туди зайшов, відчув щось особливе.
Я люблю "Сан-Сіро". Уболівальники роблять його унікальним. Але я вважаю це важливим кроком для майбутнього Мілана та італійського футболу загалом. Дизайн буде ключовим, тому що, якщо поважати традиції та спадщину "Сан-Сіро" і легенд, які там грали, не втрачається її сутність. Можна створити щось справді позитивне – адже ніщо не триває вічно.
#football #European_football @European_football
#футбол_football #brovarysport @brovarysport
ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport

Трамп сам ще й підігрує Путіну...

– Саме так. І це вже не парадокс, а реальність. Для НАТО це екзистенційний момент: або європейська частина альянсу виробляє власний спосіб протидії, враховуючи зниження американської заангажованості, або залишається залежною, а дехто з членів вже має власні, відмінні від НАТО безпекові інтереси та стосунки з Росією – що ще недавно було майже неможливо уявити. А зараз це реальність.
Щодо європейської військової автономії, "європейської армії" – ці концепції вже давно звучать. Чи прискорять кроки Трампа ці процеси? Європейська армія – наскільки це реально?

– В принципі, це все ще дуже змінна парадигма. Раніше обговорювали збільшення внеску європейців як комплементарного до НАТО, тобто щоб додавати до спільних зусиль. Ця логіка лишається актуальною, але зрозуміло, що суттєвих змін не буде без посилення європейської компоненти. Раніше було важливо робити це разом зі США. Зараз очевидно, що координація потрібна, але Європа має бути готова посилювати власну безпекову автономію – незалежно від дій США. Це екзистенційний момент для Європи, як зазначав президент Франції Макрон.Схвалені рішення на рівні НАТО та ЄС треба впроваджувати. Західні аналітики та військові сходяться на думці, що поточна потужність європейської оборонної промисловості не дозволяє ефективно протистояти Росії. Це ситуація, яка вимагає негайних заходів.

Проблема не тільки у політичній волі лідерів, а й у суспільствах. З огляду на економічну ситуацію, потрібне розуміння того, що безпека вимагає певних жертв. Дискурс про можливий напад Росії має сприйматися як реальність, а не утопія. Якщо війна в Україні завершиться на умовах, вигідних Путіну, це буде лише передишкою перед новою ескалацією. Європа наразі демонструє велику кількість розмов, але дуже мало конкретних кроків, що відповідають рівню загрози. Можна сказати, що нинішня ситуація нагадує міжвоєнний період ХХ століття – від Першої до Другої світової війни.Ви говорите, що ми крокуємо до великої континентальної війни?

– Французи зараз відкрито кажуть, що війна в Європі вже йде. Не треба уявляти, що це тільки Україна, адже це частина Європи. Питання лише в тому, чи пошириться конфлікт на територію союзників і наскільки спрацює стаття 5. Путін посилив невпевненість у цьому. Можливо, новий світовий порядок і європейська система безпеки сформуються лише через серйозне силове протистояння з Росією та її союзниками. Це неприємна, але цілком можлива перспектива.

– Щодо Росії. На вашу думку, ці вже не натяки, а конкретні дії та сигнали можуть пришвидшити "відкриття вікна можливостей" для Путіна щодо нападу на Європу?

– Звісно. Ми ж бачили, що Путін ніколи нічого не робить без попереднього тестування ситуації. Його авантюризм супроводжується запуском пробних кульок: спершу перевірка супротивників на витривалість, реакцію на агресивні кроки. Приклади – атаки дронами на країни НАТО, перетини кордонів, провокації проти військово-морських суден. Усе це частина ескалаційного процесу. Як аналогія: спершу він засовує ногу у двері, потім ногу повністю, потім ще більше, і зрештою відкриває двері настіж. Результат – нові провокації й підвищення рівня небезпеки.

– Тобто, можна очікувати, що Путін перестане тестувати, а поріг ескалації суттєво зросте. А чи готові європейці, гіпотетично, без США, до військової протидії Росії?Начебто вони розуміють і бачать ризики, але якщо подивитися на українське питання, то бачимо радше вичікування: що зробить Трамп, як він себе поведе. Суб’єктивно, складається враження, що європейці хочуть витягнути момент, коли треба буде проявити ініціативу. Висувати власні ідеї, не чекати сигналів від Трампа, не намагатися розшифрувати, що має на увазі Путін. Але тут спрацьовує європейський парадокс: багато говорять про кризу, але мало роблять для практичного вирішення. Зрозуміло, що самостійно діяти вони не готові, усе одно потрібна взаємодія з США, але взяти на себе левову частку зусиль щодо підтримки безпеки континенту поки що не можуть. Навіть якщо після Трампа прийде "притомна" адміністрація, я сумніваюся, що рівень безпекової допомоги США суттєво зміниться – тенденція до скорочення вже закладена.Щодо реакції НАТО. Дисбаланс всередині організації зростає: є країни, котрі готові брати більшу відповідальність, попри позицію Трампа, а є ті, хто й досі чекає на сигнали від нього і навіть не діє, покладаючись лише на США. Наскільки це посилює внутрішній дисбаланс альянсу?

– Безумовно. І це одна з цілей Москви – розхитати трансатлантичну єдність і стимулювати розбіжності серед європейських членів НАТО.Трамп сам ще й підігрує Путіну...

– Саме так. І це вже не парадокс, а реальність. Для НАТО це екзистенційний момент: або європейська частина альянсу виробляє власний спосіб протидії, враховуючи зниження американської заангажованості, або залишається залежною, а дехто з членів вже має власні, відмінні від НАТО безпекові інтереси та стосунки з Росією – що ще недавно було майже неможливо уявити. А зараз це реальність.

Жінка військова відверто розповіла чи зможе вона робити стосунки з чоловіком який недостатньо воював або недостатньо донатив

Така участь чекає багатьох чоловіків які не приймали достатньої участь в силах відсічі або у підтримці тилу

Я б не змогла будувати стосунки з ухилянтом. Я навіть друзів нах*й послала, – операторка дронів у 141 бригаді Яна «Мультик».

https://t.me/Ukraineaboveallelse

#книжковий_відгук #Лана_читає

“Мертва жива вода” Світлана Кострикіна
Видавництво Віхола

Цю книгу ми обрали для обговорення у книжковому клубі, і попри те, що на саме обговорення я не потрапила, книгу все ж прочитала, і що я вам скажу - це було супервдале рішення. Бо мене затягло майже моментально. Бо мені було цікаво читати про всю цю внутрішню телевізійну кухню. Бо детективна лінія, яка тягнулася через всю книгу, виявилася заплутаною, багатошаровою та неочікуваною. Бо є навіть трошки кохання)

На початку ми бачимо, як Майя влаштовується кудись в айтішку, бо з минулої роботи її звільнили. По відчуттях, після якогось скандалу. І далі майже вся книга є таким собі флешбеком подій, які привели до того, що Майя, журналістка рейтингового шоу “Всупереч строку давності”, яка допомогла у розкритті багатьох кримінальних справ, раптово змінює сферу діяльності.

З цим якось пов’язане загадкове зникнення її колеги Рити, старі справи, нинішні та колишні стосунки Рити, якийсь чи-то культ, чи-то секта… У книзі стільки деталей, сюжетних відгалужень, неочікуваних поворотів та персонажів, що розплутувати справу разом з Майєю було дуже складно. Спочатку я подумала, що авторка спеціально додавала багато ліній та підкидала якісь гачочки, щоб відвертати увагу читачів, і ми не могли здогадатися, як і чому зникла Рита. Але мені здається, що і без всього цього дійти до суті подій було б практично неможливо)

Оповідь постійно стрибала від теперішнього до згадок, флешбеків, історій з минулого, але мені якраз це дуже сподобалося. Я дізнавалася, як думає героїня, як приходить до певних висновків, як обожнює свою роботу та де відчуває себе на своєму місці, як поступово змінюються її почуття. До речі, про почуття - дякую за приємну любовну лінію. На відміну від злочину, оцю частину я нюхом чула і була рада, що вгадала)

Вважаю знайомство з авторкою дуже вдалим і дякую книжковому клубу за вибір)

Google оновив AI Studio, додавши функцію Vibe Coding, що дозволяє створювати робочі ШІ-застосунки з одного промта. Система автоматично підключає потрібні моделі та API, усуваючи необхідність ручного налаштування ключів. Новий режим анотацій спрощує редагування. https://channeltech.space/ai/vibe-coding-arrives-in-google-ai-studio/