• Хто відкривав таким ключем?

    #УбійнийГумор #УкраїнськийГумор #the_ua_humor #гумор #фотоприколи #інстаграм #ржака #гумор #сміх #жарти #меми #приколи #анекдоти #прикол #гуморукраїнською #україна #топ #відео #reels #рекомендації #рек
    Хто відкривав таким ключем? #УбійнийГумор #УкраїнськийГумор #the_ua_humor #гумор #фотоприколи #інстаграм #ржака #гумор #сміх #жарти #меми #приколи #анекдоти #прикол #гуморукраїнською #україна #топ #відео #reels #рекомендації #рек
    146views 3Plays
  • 🚨 У Києві жінка погрожувала підірвати відділення поліції гранатою — їй вже оголосили підозру

    У столиці правоохоронці встановили та затримали 52-річну жінку, яка зателефонувала на лінію «102» й заявила про намір підірвати гранатою адміністративну будівлю управління поліції.
    🔹 Інформація одразу підняла на ноги всі профільні служби.
    🔹 Поліцейські швидко встановили місце перебування «мінера» — жінка була вдома.
    🔹 Під час огляду оселі жодних вибухових пристроїв чи боєприпасів не виявили.
    🔹 Об’єктивних причин своїм діям вона не назвала.
    За такі «жарти» відповідальність реальна: жінці повідомлено про підозру. Їй загрожує до 8 років ув’язнення.
    🚨 У Києві жінка погрожувала підірвати відділення поліції гранатою — їй вже оголосили підозру У столиці правоохоронці встановили та затримали 52-річну жінку, яка зателефонувала на лінію «102» й заявила про намір підірвати гранатою адміністративну будівлю управління поліції. 🔹 Інформація одразу підняла на ноги всі профільні служби. 🔹 Поліцейські швидко встановили місце перебування «мінера» — жінка була вдома. 🔹 Під час огляду оселі жодних вибухових пристроїв чи боєприпасів не виявили. 🔹 Об’єктивних причин своїм діям вона не назвала. За такі «жарти» відповідальність реальна: жінці повідомлено про підозру. Їй загрожує до 8 років ув’язнення.
    71views
  • Порошенку пригадали, як його соратник Луценко в інтерв’ю російським ЗМІ матюками описував тризуб та висміював воїнів УПА, - ЗМІ.
     Як пише УНІАН, ексгенпрокурору Юрію Луценку, який сьогодні є штатним блогером та близьким соратником Петра Порошенка, пригадали скандальне інтерв’ю московському виданню, де він дозволяє собі справжній потік ватної зневаги до України, щоб сподобатись російським журналістам.
     В інтерв’ю, яке Луценко дав до війни, повторює тези російської пропаганди: називає УПА “карателями”, заперечує національні проблеми в СРСР і заявляє, що українська символіка “роз’єднує людей”.
    Луценко також розповів, як разом з п’янимирадянськими ветеранами святкували 9 травня та змусили рухівця зняти тризуб із шапки:
     «Празднуем 9 мая. И вот один партизан выпил полстакана водки, и глядя на руховца с его тризубом, говорит: “Слышь, хлопец, ты от эту «х...ю» с шапки сними!”…». Взяли руховца за грудки и в лес поволокли. И заставили тризуб снять и в песок собственноручно закопать. Я к чему это рассказываю. Националистическая символика в наших местах крайне разделяет людей», - сказав Луценко журналісту «Московського комсомольця». Зараз цей представник «Європейської солідарності» Порошенка, намагається зачистити це інтрев’ю в інтернеті. Але архіви все пам’ятають.
     Те, що наговорили у Порошенка – це не просто старі жарти, а типова колоніальна риторика, яка десятиліттями принижувала українців. Такіпроросійські симпатії були властиві не лише Луценку, а й його патрону Петру Порошенку, який, роками торгував із росією, працював у команді Януковича та був паламарем у рпц - розповідає політолог Валентин Гладких.

    https://t.me/Ukraineaboveallelse
    Порошенку пригадали, як його соратник Луценко в інтерв’ю російським ЗМІ матюками описував тризуб та висміював воїнів УПА, - ЗМІ.  Як пише УНІАН, ексгенпрокурору Юрію Луценку, який сьогодні є штатним блогером та близьким соратником Петра Порошенка, пригадали скандальне інтерв’ю московському виданню, де він дозволяє собі справжній потік ватної зневаги до України, щоб сподобатись російським журналістам.  В інтерв’ю, яке Луценко дав до війни, повторює тези російської пропаганди: називає УПА “карателями”, заперечує національні проблеми в СРСР і заявляє, що українська символіка “роз’єднує людей”. Луценко також розповів, як разом з п’янимирадянськими ветеранами святкували 9 травня та змусили рухівця зняти тризуб із шапки:  «Празднуем 9 мая. И вот один партизан выпил полстакана водки, и глядя на руховца с его тризубом, говорит: “Слышь, хлопец, ты от эту «х...ю» с шапки сними!”…». Взяли руховца за грудки и в лес поволокли. И заставили тризуб снять и в песок собственноручно закопать. Я к чему это рассказываю. Националистическая символика в наших местах крайне разделяет людей», - сказав Луценко журналісту «Московського комсомольця». Зараз цей представник «Європейської солідарності» Порошенка, намагається зачистити це інтрев’ю в інтернеті. Але архіви все пам’ятають.  Те, що наговорили у Порошенка – це не просто старі жарти, а типова колоніальна риторика, яка десятиліттями принижувала українців. Такіпроросійські симпатії були властиві не лише Луценку, а й його патрону Петру Порошенку, який, роками торгував із росією, працював у команді Януковича та був паламарем у рпц - розповідає політолог Валентин Гладких. https://t.me/Ukraineaboveallelse
    270views
  • Сюмар жартує жарти, замість відповісти, чому в декларації будинок за $3500 який за фактом коштує $300000?
    2 дні тому нардеп Вікторія Сюмар опублікувала на своєму Фейсбуку фото, де зобразила себе на тлі накачаного хлопця, чим дала привід порівнювати це фото із заставкою Порнхаба. Такий жарт одразу ж підхопили в мережі та відкрили кампанію з цькування депутата від опозиції.
    Сторонам конфлікту краще не скочуватися в сексуалізовані комунікації, а вести діалог виключно у форматі розслідування про незаконне збагачення.
    Сюмар жартує жарти, замість відповісти, чому в декларації будинок за $3500 який за фактом коштує $300000? 2 дні тому нардеп Вікторія Сюмар опублікувала на своєму Фейсбуку фото, де зобразила себе на тлі накачаного хлопця, чим дала привід порівнювати це фото із заставкою Порнхаба. Такий жарт одразу ж підхопили в мережі та відкрили кампанію з цькування депутата від опозиції. Сторонам конфлікту краще не скочуватися в сексуалізовані комунікації, а вести діалог виключно у форматі розслідування про незаконне збагачення.
    170views
  • Зустріч на зупинці

    Село Зелена Долина прокидалося.
    Сонце щойно піднялося над пагорбами, торкаючись золотими променями дахів хат і городів. Десь у саду кувала зозуля, у когось гавкав пес, а біля зупинки вже стояла баба Ганя — місцевий інформаційний центр без вихідних.
    — Та ну, знову цього автобуса чекати… — пробурмотіла вона, ставлячи торбу з яйцями під лавку.

    З-за повороту з’явилася Марічка — студентка, з наплічником і кавою в руках.
    — Добрий ранок! — усміхнулася вона. — Автобуса ще нема?
    — Автобуса нема, зате нерви є, — відказала баба Ганя. — Сідай, дочко, потренуй терпіння.
    Невдовзі підійшов Сава — сільський учитель історії. Він читав газету «Голос громади» й щось підкреслював ручкою.
    Потім підтягнулися ще кілька місцевих — кожен зі своїми думками, турботами й планами.
    — Кажуть, хліб завтра подорожчає, — промовила жінка в червоній куртці.
    — Та не хліб, а бензин, — поправив її Сава.
    — А яка різниця? Як бензин дорожчає — хліб теж! — заперечила інша, і гурт дружно закивав.

    Прийшла молодиця Оксана з маленьким сином.
    — Доброго ранку, — привіталася вона. — Кажуть, у місті нову аптеку відкрили. Може, там ліки дешевші будуть?
    Баба Ганя махнула рукою:
    — В місті дешевше, але не для нас. Нам же ще добиратися треба.
    За хвилину з’явилася тітка Марина з двома сумками, які ледве волоклися по землі.
    — Чули? — відразу почала вона. — У Коваленків нова невістка з міста! Уже два дні ходить на підборах по селі. Як думаєте, скільки витримає?
    — До першої грязюки, — відказала баба Ганя.
    Усі засміялися.

    Поступово людей зібралося більше. Хтось обговорював ціни, хтось планував день — один мав купити цемент, інший піти в лікарню, третій — у гості до родичів. Лунали жарти, плітки, сміх. Обговорювали навіть молодицю з сусіднього хутора, що нібито залицяється до поштаря.

    Підійшла тітка Килина й одразу принесла свіжу новину:
    — Сусідка казала, що в Стьопки трактор зламався просто посеред поля. Та й не дивно — хто ж так їздить!
    — Ой, — втрутилася Оксана, — а ви чули? У нашому магазині нова продавщиця!
    — Та чули! — баба Ганя аж розцвіла. — Гарна така, що всі чоловіки тепер по два рази на день за сіллю ходять!
    — І що? — підморгнув Петро. — Я, може, теж піду. Сіль — то стратегічний продукт!
    — А ти б краще в аптеку сходив, — пирхнула баба Ганя. — Бо від твоїх жартів у людей тиск підскакує.

    За кілька хвилин під’їхала велосипедом медсестра Людмила. Притулила його до стіни й приєдналася до гурту.
    — Доброго ранку! — усміхнулася. — Кажуть, сьогодні знову спека.
    — Ага, спека, — кивнув Степан Іванович. — Але людям до спеки легше звикнути, ніж до цін у магазині.
    — А ви чули, — продовжувала медсестра, — у селі новий фермер! Молодий, симпатичний.
    — Я йому вже тиск міряла, — з гордістю сказала вона. — Двічі!
    — Та не тиск ти міряла, а очима його, — буркнув Степан Іванович, і всі знову розреготалися.

    Підійшов Василь — молодий хлопець у навушниках, дивиться в телефон, наче там відповіді на всі питання життя.
    — Може, хтось знає, коли автобус буде? — спитав без надії.
    — Та знаємо! — відказала баба Ганя. — Як тільки перестанеш питати — тоді й приїде!
    — Подзвони ти, Василю, в автопарк, — додала вона. — У тебе ж там той… “ґаджет”.
    — Добре, — зітхнув хлопець і набрав номер.
    — Алло, це зупинка “Зелена Долина”. Автобус буде сьогодні?
    — Буде, буде, вже виїхав, — відповів голос у слухавці.
    — Ага, — вигукнув дядько Коля, — а з якого міста? З нашого чи з сусідньої галактики?
    Натовп зареготав. Навіть Сава відклав газету.
    І тут з-за повороту почувся гуркіт. Усі насторожились.
    — Їде! — вигукнула Оксана.
    — Та ні, то трактор, — зітхнула баба Ганя. — По звуку чую, як своїх курей.
    І справді, повз проїхав трактор, залишивши після себе хмару пилюки й запах дизелю.

    — Кажуть, на сході знову гаряче, — тихо озвалася баба Ганя, коли сміх стих. — Учора в телевізорі показували — знову обстріли.
    — Та то вже щодня, — зітхнув дядько Коля, витираючи чоло. — Мій племінник там, під Краматорськом. Дзвонив учора — каже, тримаються. Але важко.
    — А в мого сусіда син теж пішов, — додала Оксана. — Двадцять два роки всього. Учора матері подзвонив, каже: “Не плач, мамо, ми стоїмо”. Усміхається, а в голосі чути, що там не до сміху.
    — Наші хлопці сильні, — сказав Сава, знявши капелюха. — От тільки б їм трохи спокою… Я колись учням про Другу світову розповідав, думав — то вже історія. А воно знову — історія поруч.
    — А я щодня молитву читаю, — мовила баба Ганя. — За всіх наших. Бо що ми можемо? Тільки чекати й молитися.

    Раптом біля зупинки пригальмував легковик. Водій виглянув і крикнув:
    — Хто в місто? Є два місця!
    Молодий чоловік Сергій підняв руку:
    — Я поїду, бо на роботу спізнюся.
    Разом із ним підсіла ще одна жінка. Машина рушила, здійнявши пилюку.

    Коли пил осів, Василь задумливо промовив:
    — Знаєте, мені здається, автобус приїде саме тоді, коли вже ніхто не віритиме.
    — Ага, — кивнув Сава, — як у житті.

    Час тягнувся повільно. Нарешті з-за пагорба показався автобус. Його гуркіт усім здався музикою.
    — Їде таки! — вигукнула Оксана.
    — Нарешті! — зраділа Марічка.
    — Слава Богу, — перехрестилася тітка Килина.

    Відчинилися двері — і пасажири один за одним зайшли всередину. Залишилися лише кілька провожаючих, що ще махали услід. Коли автобус з гуркотом зник за поворотом, село знову стихло. Люди розійшлися по домівках, несучи у серці тепло коротких розмов і звичних ранкових турбот.
    А зупинка залишилася. Вона мовчки дивилася на дорогу й думала:
    Люди завжди кудись поспішають — у них справи, плани, турботи. А я завжди чекаю їх тут. І, може, саме в ці хвилини спільного очікування вони стають ближчими одне до одного. Бо дорога — це рух, а зупинка — це зустріч.
    Зустріч на зупинці Село Зелена Долина прокидалося. Сонце щойно піднялося над пагорбами, торкаючись золотими променями дахів хат і городів. Десь у саду кувала зозуля, у когось гавкав пес, а біля зупинки вже стояла баба Ганя — місцевий інформаційний центр без вихідних. — Та ну, знову цього автобуса чекати… — пробурмотіла вона, ставлячи торбу з яйцями під лавку. З-за повороту з’явилася Марічка — студентка, з наплічником і кавою в руках. — Добрий ранок! — усміхнулася вона. — Автобуса ще нема? — Автобуса нема, зате нерви є, — відказала баба Ганя. — Сідай, дочко, потренуй терпіння. Невдовзі підійшов Сава — сільський учитель історії. Він читав газету «Голос громади» й щось підкреслював ручкою. Потім підтягнулися ще кілька місцевих — кожен зі своїми думками, турботами й планами. — Кажуть, хліб завтра подорожчає, — промовила жінка в червоній куртці. — Та не хліб, а бензин, — поправив її Сава. — А яка різниця? Як бензин дорожчає — хліб теж! — заперечила інша, і гурт дружно закивав. Прийшла молодиця Оксана з маленьким сином. — Доброго ранку, — привіталася вона. — Кажуть, у місті нову аптеку відкрили. Може, там ліки дешевші будуть? Баба Ганя махнула рукою: — В місті дешевше, але не для нас. Нам же ще добиратися треба. За хвилину з’явилася тітка Марина з двома сумками, які ледве волоклися по землі. — Чули? — відразу почала вона. — У Коваленків нова невістка з міста! Уже два дні ходить на підборах по селі. Як думаєте, скільки витримає? — До першої грязюки, — відказала баба Ганя. Усі засміялися. Поступово людей зібралося більше. Хтось обговорював ціни, хтось планував день — один мав купити цемент, інший піти в лікарню, третій — у гості до родичів. Лунали жарти, плітки, сміх. Обговорювали навіть молодицю з сусіднього хутора, що нібито залицяється до поштаря. Підійшла тітка Килина й одразу принесла свіжу новину: — Сусідка казала, що в Стьопки трактор зламався просто посеред поля. Та й не дивно — хто ж так їздить! — Ой, — втрутилася Оксана, — а ви чули? У нашому магазині нова продавщиця! — Та чули! — баба Ганя аж розцвіла. — Гарна така, що всі чоловіки тепер по два рази на день за сіллю ходять! — І що? — підморгнув Петро. — Я, може, теж піду. Сіль — то стратегічний продукт! — А ти б краще в аптеку сходив, — пирхнула баба Ганя. — Бо від твоїх жартів у людей тиск підскакує. За кілька хвилин під’їхала велосипедом медсестра Людмила. Притулила його до стіни й приєдналася до гурту. — Доброго ранку! — усміхнулася. — Кажуть, сьогодні знову спека. — Ага, спека, — кивнув Степан Іванович. — Але людям до спеки легше звикнути, ніж до цін у магазині. — А ви чули, — продовжувала медсестра, — у селі новий фермер! Молодий, симпатичний. — Я йому вже тиск міряла, — з гордістю сказала вона. — Двічі! — Та не тиск ти міряла, а очима його, — буркнув Степан Іванович, і всі знову розреготалися. Підійшов Василь — молодий хлопець у навушниках, дивиться в телефон, наче там відповіді на всі питання життя. — Може, хтось знає, коли автобус буде? — спитав без надії. — Та знаємо! — відказала баба Ганя. — Як тільки перестанеш питати — тоді й приїде! — Подзвони ти, Василю, в автопарк, — додала вона. — У тебе ж там той… “ґаджет”. — Добре, — зітхнув хлопець і набрав номер. — Алло, це зупинка “Зелена Долина”. Автобус буде сьогодні? — Буде, буде, вже виїхав, — відповів голос у слухавці. — Ага, — вигукнув дядько Коля, — а з якого міста? З нашого чи з сусідньої галактики? Натовп зареготав. Навіть Сава відклав газету. І тут з-за повороту почувся гуркіт. Усі насторожились. — Їде! — вигукнула Оксана. — Та ні, то трактор, — зітхнула баба Ганя. — По звуку чую, як своїх курей. І справді, повз проїхав трактор, залишивши після себе хмару пилюки й запах дизелю. — Кажуть, на сході знову гаряче, — тихо озвалася баба Ганя, коли сміх стих. — Учора в телевізорі показували — знову обстріли. — Та то вже щодня, — зітхнув дядько Коля, витираючи чоло. — Мій племінник там, під Краматорськом. Дзвонив учора — каже, тримаються. Але важко. — А в мого сусіда син теж пішов, — додала Оксана. — Двадцять два роки всього. Учора матері подзвонив, каже: “Не плач, мамо, ми стоїмо”. Усміхається, а в голосі чути, що там не до сміху. — Наші хлопці сильні, — сказав Сава, знявши капелюха. — От тільки б їм трохи спокою… Я колись учням про Другу світову розповідав, думав — то вже історія. А воно знову — історія поруч. — А я щодня молитву читаю, — мовила баба Ганя. — За всіх наших. Бо що ми можемо? Тільки чекати й молитися. Раптом біля зупинки пригальмував легковик. Водій виглянув і крикнув: — Хто в місто? Є два місця! Молодий чоловік Сергій підняв руку: — Я поїду, бо на роботу спізнюся. Разом із ним підсіла ще одна жінка. Машина рушила, здійнявши пилюку. Коли пил осів, Василь задумливо промовив: — Знаєте, мені здається, автобус приїде саме тоді, коли вже ніхто не віритиме. — Ага, — кивнув Сава, — як у житті. Час тягнувся повільно. Нарешті з-за пагорба показався автобус. Його гуркіт усім здався музикою. — Їде таки! — вигукнула Оксана. — Нарешті! — зраділа Марічка. — Слава Богу, — перехрестилася тітка Килина. Відчинилися двері — і пасажири один за одним зайшли всередину. Залишилися лише кілька провожаючих, що ще махали услід. Коли автобус з гуркотом зник за поворотом, село знову стихло. Люди розійшлися по домівках, несучи у серці тепло коротких розмов і звичних ранкових турбот. А зупинка залишилася. Вона мовчки дивилася на дорогу й думала: Люди завжди кудись поспішають — у них справи, плани, турботи. А я завжди чекаю їх тут. І, може, саме в ці хвилини спільного очікування вони стають ближчими одне до одного. Бо дорога — це рух, а зупинка — це зустріч.
    Like
    1
    2Kviews
  • «Я багато разів сиділа перед чоловіком і думала: чому він мовчить? Чому не говорить, що відчуває? Що я зробила не так?.. А потім я дізналась одну просту річ: його мовчання — це не про мене. Це про нього.»

    🔹 3 типи чоловічої тиші
    1. Тиша «Обробка»
    Чоловік мовчить не тому, що все добре чи байдуже — він переварює. У чоловічій психіці часто діє принцип: спочатку вирішити всередині, а потім говорити.
    2. Тиша «Захист»
    Мовчання — як броня. Він відчуває тиск, страх осуду чи втрату поваги. Тиша стає способом уникнення конфлікту або болю.
    3. Тиша «Невідоме»
    Він сам не знає, що з ним. Це тиша хаосу всередині. Йому не вистачає слів, досвіду чи дозволу на емоції. І найгірше — він може думати, що не має права говорити.

    🔹 Чому вони не говорять, коли нам потрібно
    • Вони бояться втратити авторитет або виглядати слабкими.
    • Вони не звикли проговорювати емоції — їх не вчили цьому.
    • Їм треба більше часу на внутрішнє осмислення.
    • Вони не хочуть конфлікту або емоційної хвилі, яку не зможуть зупинити.
    • Вони іноді щиро не знають, що сказати, і тому обирають мовчання.

    🔸 Що робити жінці в цей момент
    1. Не тиснути питаннями.
    «Скажи щось» — не працює. Працює простір.
    2. Дати чоловіку “часову форми”
    Наприклад: «Я бачу, що тобі треба час. Коли будеш готовий — я тут».
    3. Висловити свої почуття без обвинувачень.
    «Я хвилююсь і мені важко, коли ми мовчимо» — звучить інакше, ніж «Ти мене ігноруєш!».
    4. Залишатися емоційно присутньою.
    Не віддалятись у відповідь. Бути теплою, стабільною, зрозумілою.

    🔸 Як зберігати близькість, не тиснучи
    • Вчитися чути невербально.
    Його погляд, дотик, присутність — це теж мова любові.
    • Будувати мости, а не стіни.
    Навіть мовчазне: «Я поряд» — будує зв’язок.
    • Пам’ятати: чоловіки потребують безумовного прийняття.
    Коли він відчує, що його не засудять — він почне говорити.
    • Запитати після паузи:
    «Тобі щось важливо проговорити чи просто потрібно моє поруч?»
    • Розвивати емоційний словник разом.
    Маленькими кроками — через кіно, історії, жарти.
    «Я багато разів сиділа перед чоловіком і думала: чому він мовчить? Чому не говорить, що відчуває? Що я зробила не так?.. А потім я дізналась одну просту річ: його мовчання — це не про мене. Це про нього.» 🔹 3 типи чоловічої тиші 1. Тиша «Обробка» Чоловік мовчить не тому, що все добре чи байдуже — він переварює. У чоловічій психіці часто діє принцип: спочатку вирішити всередині, а потім говорити. 2. Тиша «Захист» Мовчання — як броня. Він відчуває тиск, страх осуду чи втрату поваги. Тиша стає способом уникнення конфлікту або болю. 3. Тиша «Невідоме» Він сам не знає, що з ним. Це тиша хаосу всередині. Йому не вистачає слів, досвіду чи дозволу на емоції. І найгірше — він може думати, що не має права говорити. 🔹 Чому вони не говорять, коли нам потрібно • Вони бояться втратити авторитет або виглядати слабкими. • Вони не звикли проговорювати емоції — їх не вчили цьому. • Їм треба більше часу на внутрішнє осмислення. • Вони не хочуть конфлікту або емоційної хвилі, яку не зможуть зупинити. • Вони іноді щиро не знають, що сказати, і тому обирають мовчання. 🔸 Що робити жінці в цей момент 1. Не тиснути питаннями. «Скажи щось» — не працює. Працює простір. 2. Дати чоловіку “часову форми” Наприклад: «Я бачу, що тобі треба час. Коли будеш готовий — я тут». 3. Висловити свої почуття без обвинувачень. «Я хвилююсь і мені важко, коли ми мовчимо» — звучить інакше, ніж «Ти мене ігноруєш!». 4. Залишатися емоційно присутньою. Не віддалятись у відповідь. Бути теплою, стабільною, зрозумілою. 🔸 Як зберігати близькість, не тиснучи • Вчитися чути невербально. Його погляд, дотик, присутність — це теж мова любові. • Будувати мости, а не стіни. Навіть мовчазне: «Я поряд» — будує зв’язок. • Пам’ятати: чоловіки потребують безумовного прийняття. Коли він відчує, що його не засудять — він почне говорити. • Запитати після паузи: «Тобі щось важливо проговорити чи просто потрібно моє поруч?» • Розвивати емоційний словник разом. Маленькими кроками — через кіно, історії, жарти.
    481views
  • Охоронцям в новосибірській області почали видавати рушниці і проводити інструктажі, щоб ті збивали дрони 😅
    Жарти про найсучасніше ППО ще актуальні? 😂

    #наболотахвсестабільно
    #раша
    #оркостан
    #раісявперде
    #орки
    Охоронцям в новосибірській області почали видавати рушниці і проводити інструктажі, щоб ті збивали дрони 😅 Жарти про найсучасніше ППО ще актуальні? 😂 #наболотахвсестабільно #раша #оркостан #раісявперде #орки
    Haha
    1
    460views 1 Shares
  • #книжковий_відгук #Лана_читає #хтивікниги

    “Зіткнення” Бал Кабра
    Видавництво Віват

    З цією книгою сталася дивина: я читала її в автобусі, мені було суперцікаво, вона мені дуже сподобалася! Але коли через пару тижнів сіла писати відгук, то зрозуміла, що не можу відрізнити події в ній від подій “І зійде крига”, яку читала за тиждень до неї. Тож майте на увазі - або обирайте щось одне (але це хєрова порада, книга справді класна), або читайте їх з більшим інтервалом (оце буде краще).

    Саммер вчиться на спортивного психолога, і для наукової роботи їй потрібно працювати з хокеїстами, але вона ненавидить хокей і все, що з ним пов’язано. Ейден - капітан хокейної команди, І після командного “зальоту” він бере провину на себе (та, чимось знайомим віє) і вимушений відпрацьовувати, допомагаючи Саммер з її дослідженням.

    У “Зіткненні” загалом є все, щоб було в “І зійде крига”. Саммер така ж вперта та амбітна, як Анастейша. А Ейден ще більший грін флег, ніж Нейт. Серйозно, він флег такого грін кольору, що ним пишалися б усі пейзажі Ірландії. Це не означає, що він не косячить, але коли косячить, визнає помилки та виправляє їх.

    Є тут кілька моментів для драматизму, шоб не здавалося, що у Саммер і Ейдена легке життя (хоча батько тут якийсь непослідовний), є перешкоди, неприємні персонажі та нелогічні рішення, теж наголошується на важливості терапії і спортивної психології. Щоправда, я не думала, що можна зробити якусь значну наукову роботу на базі тестів за участі лише однієї людини, проте у мене недостатня компетенція у цій справі.

    Ну і, звісно ж, є чудові палкі сцени, хоча персонажі повільніше розкачуються, ніж в “І зійде крига”. Але атмосфера така ж кайфова: студенти, вечірки, жартики, веселий командний чат, класні другорядні герої. Мені дуже сподобався Ілай, і я вже хочу книгу про нього)

    Якщо підсумувати - це справді дуже схоже на “І зійде крига”. Але чи пожалкувала я, що прочитала? Ні. Чи хочу читати серію далі? Оф корз. Чи хочу я більше спортивних романів? Дефінетлі.
    #книжковий_відгук #Лана_читає #хтивікниги “Зіткнення” Бал Кабра Видавництво Віват З цією книгою сталася дивина: я читала її в автобусі, мені було суперцікаво, вона мені дуже сподобалася! Але коли через пару тижнів сіла писати відгук, то зрозуміла, що не можу відрізнити події в ній від подій “І зійде крига”, яку читала за тиждень до неї. Тож майте на увазі - або обирайте щось одне (але це хєрова порада, книга справді класна), або читайте їх з більшим інтервалом (оце буде краще). Саммер вчиться на спортивного психолога, і для наукової роботи їй потрібно працювати з хокеїстами, але вона ненавидить хокей і все, що з ним пов’язано. Ейден - капітан хокейної команди, І після командного “зальоту” він бере провину на себе (та, чимось знайомим віє) і вимушений відпрацьовувати, допомагаючи Саммер з її дослідженням. У “Зіткненні” загалом є все, щоб було в “І зійде крига”. Саммер така ж вперта та амбітна, як Анастейша. А Ейден ще більший грін флег, ніж Нейт. Серйозно, він флег такого грін кольору, що ним пишалися б усі пейзажі Ірландії. Це не означає, що він не косячить, але коли косячить, визнає помилки та виправляє їх. Є тут кілька моментів для драматизму, шоб не здавалося, що у Саммер і Ейдена легке життя (хоча батько тут якийсь непослідовний), є перешкоди, неприємні персонажі та нелогічні рішення, теж наголошується на важливості терапії і спортивної психології. Щоправда, я не думала, що можна зробити якусь значну наукову роботу на базі тестів за участі лише однієї людини, проте у мене недостатня компетенція у цій справі. Ну і, звісно ж, є чудові палкі сцени, хоча персонажі повільніше розкачуються, ніж в “І зійде крига”. Але атмосфера така ж кайфова: студенти, вечірки, жартики, веселий командний чат, класні другорядні герої. Мені дуже сподобався Ілай, і я вже хочу книгу про нього) Якщо підсумувати - це справді дуже схоже на “І зійде крига”. Але чи пожалкувала я, що прочитала? Ні. Чи хочу читати серію далі? Оф корз. Чи хочу я більше спортивних романів? Дефінетлі.
    1Kviews
  • #думки
    Усі люди носять маски. Навіть ти і я.
    Не тіш себе ілюзіями — щирість, як сир у мишоловці, буває або невигідною, або недовгою. На роботі — одна маска: дисциплінованість, мовчазне терпіння, іноді приправлене примусовою ввічливістю. З коханою людиною — інша: трохи солодкої неправди, щоб не зіпсувати настрій, трохи прихованих образ, щоб не відлякати. У компанії старих друзів — ще одна: ностальгія, жарти, роль "свого серед своїх", навіть якщо тобі давно там тісно.

    Ми змінюємо маски не від добра. Ми боїмося бути собою — бо справжнє "я" часто нікому не потрібне. Воно незручне, нетактовне, з недоліками і тріщинами. І світ не шкодує тих, хто знімає захист — він або зламає, або висміє.

    Тому, коли ти дивишся на когось і раптом бачиш інше обличчя — не дивуйся. Це не зрада. Це просто стара маска тріснула. А нова ще не встигла застигнути.

    І найстрашніше — дехто вже й сам забув, ким був до того, як почав приміряти ці маски.

    Ти не зобов'язаний подобатись.
    Нікому.
    Навіть собі — не щодня.

    Є люди, що завжди усміхаються. Їх називають сильними. Насправді ж іноді за тією посмішкою — ледь не крик. Але мовчать. Бо соромно. Бо незручно. Бо «сильні ж не плачуть».

    Та знаєш, що справді важко? Зізнатися: мені зле. І дозволити собі просто бути — не героєм, не ідеальним, не зручним. А — собою. З тріщинами, слабкостями, зі всім набором людського.

    Не всім треба довіряти — це правда. Люди бувають болем. Але й серед них є ті, хто стане тобі опорою. Хоч і не з першого разу. Помиляйся. Вляпуйся. Це краще, ніж усе життя стояти на місці, боячись ще раз спіткнутися, ще раз впасти.

    І не треба шукати себе, як безглузду інструкцію до складного приладу. Себе не треба вигадувати. Себе треба відчути. Пізнати. Прийняти. Навчитися бути в цьому тілі, з цими думками, з цими шрамами — і не соромитися.

    Життя ж не чернетка: його не перепишеш. Якщо постійно будеш грати роль, колись забудеш, хто ти був з самого спочатку.

    Я не захоплююсь «безкомплексними». Я захоплююсь тими, хто чесно визнає: мені буває страшно. І все одно йде далі. Хитко, з сумнівами, але — своїм шляхом.
    #думки Усі люди носять маски. Навіть ти і я. Не тіш себе ілюзіями — щирість, як сир у мишоловці, буває або невигідною, або недовгою. На роботі — одна маска: дисциплінованість, мовчазне терпіння, іноді приправлене примусовою ввічливістю. З коханою людиною — інша: трохи солодкої неправди, щоб не зіпсувати настрій, трохи прихованих образ, щоб не відлякати. У компанії старих друзів — ще одна: ностальгія, жарти, роль "свого серед своїх", навіть якщо тобі давно там тісно. Ми змінюємо маски не від добра. Ми боїмося бути собою — бо справжнє "я" часто нікому не потрібне. Воно незручне, нетактовне, з недоліками і тріщинами. І світ не шкодує тих, хто знімає захист — він або зламає, або висміє. Тому, коли ти дивишся на когось і раптом бачиш інше обличчя — не дивуйся. Це не зрада. Це просто стара маска тріснула. А нова ще не встигла застигнути. І найстрашніше — дехто вже й сам забув, ким був до того, як почав приміряти ці маски. Ти не зобов'язаний подобатись. Нікому. Навіть собі — не щодня. Є люди, що завжди усміхаються. Їх називають сильними. Насправді ж іноді за тією посмішкою — ледь не крик. Але мовчать. Бо соромно. Бо незручно. Бо «сильні ж не плачуть». Та знаєш, що справді важко? Зізнатися: мені зле. І дозволити собі просто бути — не героєм, не ідеальним, не зручним. А — собою. З тріщинами, слабкостями, зі всім набором людського. Не всім треба довіряти — це правда. Люди бувають болем. Але й серед них є ті, хто стане тобі опорою. Хоч і не з першого разу. Помиляйся. Вляпуйся. Це краще, ніж усе життя стояти на місці, боячись ще раз спіткнутися, ще раз впасти. І не треба шукати себе, як безглузду інструкцію до складного приладу. Себе не треба вигадувати. Себе треба відчути. Пізнати. Прийняти. Навчитися бути в цьому тілі, з цими думками, з цими шрамами — і не соромитися. Життя ж не чернетка: його не перепишеш. Якщо постійно будеш грати роль, колись забудеш, хто ти був з самого спочатку. Я не захоплююсь «безкомплексними». Я захоплююсь тими, хто чесно визнає: мені буває страшно. І все одно йде далі. Хитко, з сумнівами, але — своїм шляхом.
    Like
    2
    2Kviews
  • Як підтримувати один одного, коли вся родина в окупації?

    Це проживання так званої невизначеної втрати – коли майбутнє невідоме. Психологиня каже:

    Нормально, що настрій змінюється – сьогодні є надія, завтра її нема. Важливо усвідомлювати, що це природний процес.

    Існує метафора двох кімнат. Сьогодні ти можеш побути в кімнаті смутку, поплакати, а завтра перейти до кімнати надії – за допомогою простих дій, які покращують стан.

    Якщо близька людина просить: «Піди зараз», варто дати їй простір, але домовитися, коли можна буде повернутися. Це прояв поваги до її болю.

    Найкраще, що можна зробити для психіки у стресі – залишатися поруч. Торкання, спільні розмови, навіть безглузді жарти – усе це допомагає зберегти зв’язок і легше пережити важкі емоції.
    Як підтримувати один одного, коли вся родина в окупації? Це проживання так званої невизначеної втрати – коли майбутнє невідоме. Психологиня каже: Нормально, що настрій змінюється – сьогодні є надія, завтра її нема. Важливо усвідомлювати, що це природний процес. Існує метафора двох кімнат. Сьогодні ти можеш побути в кімнаті смутку, поплакати, а завтра перейти до кімнати надії – за допомогою простих дій, які покращують стан. Якщо близька людина просить: «Піди зараз», варто дати їй простір, але домовитися, коли можна буде повернутися. Це прояв поваги до її болю. Найкраще, що можна зробити для психіки у стресі – залишатися поруч. Торкання, спільні розмови, навіть безглузді жарти – усе це допомагає зберегти зв’язок і легше пережити важкі емоції.
    Like
    1
    444views
More Results