🔥 Шановні поети, та любителі поезії! Стартує щомісячний поетичний конкурс від «Поетів Інтернету» у Телеграмі! 🔥 ✍️ Ви надсилаєте свій вірш та робите вступний внесок від 100 грн. 🏆 Переможця обирають читачі своїми реакціями! 💰 Призи: + грошова винагорода 80% від усього зібраного призового фонду + золота електронна грамота + персональний розбір вірша + декламація вірша + пісня на вірш + відеокліп на вірш + респект від спільноти 📅 Прийняття робіт та голосування відбувається на протязі місяця. 📅 Нагородження: 1 число кожного місяця. Тема, розмір та стиль вірша – вільні! Один автор – один вірш. Щоб стати учасником, потрібно приєднатися до спільноти, ось посилання: https://t.me/+R1ou4seew4kyNWUy Умови участі – у гілці «КОНКУРС» Приєднуйтесь! Перемагайте! Творіть та гроші заробляйте! ✨

#архів Ліліт знала, за що все у світі. Вона сама створила частину — тільки ту, де вино і танці, тільки там, де темрява й гріх. І, гуляючи десь Хрещатиком, вона з кимось на розі любилася і йшла на Малу Житомирську, і молила, що все це — збіг. Не любила червоні троянди, не пила щось міцніше за себе. Виглядала оголеність гарно — бо рудим стервам личить все. І тримала стелю руками, поки інші її шмагали за слова, що так палко згортаються у кубло шалених ночей. І одна за одною плинули, і коли тинялася парком — ти. І шукала когось без імені, просто щоб не любити себе. І така несвідомо зраджена, і така неймовірно гарна — ніби осінь в Едемі грішному, ніби ти — моє справжнє все. Руда Відьма P. S. Я борюся – писати навіть коли я під пігулками і в проміжках сну♥️ страх – зупинити вірші у голові працює завжди!

#поезія Я — скеля, розчавлена штормом. Я — млявий одеський асфальт. Я — спалена вогнищем Тора. Я — олень у відблиску фар. Ти — спогад про ліс із лисичок. Краватка на шиї туга. Ти — фото, ціловане тричі. Як посмішка чорним птахам. Скажи, це хіба справедливо? Без тебе заварений чай. Безжальна одеська я злива. Я — тріснуте лезо меча. Скажи, це хіба не жорстоко? Без тебе розмішаний ром. Я — вилита з чашки протока. Я — вирване з птаха перо. Ти — віршик напамʼять у школі. Ти — танець на кожні свята. Нудота я. Відчай. Оскома. Я — порвані струни гітар. Ти — музика в автомобілі. Ти — памʼять. Ти — спогад тепла. Ти — мʼяко-колючі обійми. Я — тління. Згоряння. Зола.

#поезія #проза Легко писати злі вірші — так багато відтінків у негативу. Так безмежно простору для вигадливої творчості й витончених образ. А ти напиши щось добре і позитивне — скажуть: «попса». Любов нецікава у своїй потужній одноманітності. Але тільки любов, тільки любов врятує... Тільки любов стане ковчегом, який триматиметься на плаву навіть підточений шашелями — не шкода своєї плоті, якщо комусь треба дрібку для того, щоб жити — вистачить запасів її щедрот на кожен прийдешній день. Ти жадаєш любові як хворий булімією, хоче поспіхом хапати яскраві смаки глутамату, і запихати до рота, поки не полізе назад — їжа з чужого холодильника не наситить. Крадене тепло стане жаром, обпікаючи руки, але не розморозить нутро. Без осердя з магми любові сльози застигнуть ожеледдю і стануть власним саркофагом відчуження від справді живих. Тільки любов квітне і шириться, виринаючи трояндою з анахати сліпучим шестикрилим серафимом! Серафимом, що випалить всі нарости, папіломи й бородавки на втомленій твоїй душі. Тільки любов, сестро, тільки любов! Вгамує паводок претензій, що робить лице зморшкуватим від довгого ковзання брудної води, яка лишає розчерки лез. Порізи претензій заживуть, шрами лишаться. Але не болітимуть, сестро, вже не болітимуть! Любов зробить штучне дихання і запустить заклякле у темряві серце. Тільки любов, сестро, тільки любов! Іляна Лисиця

І поки «срачі» щодо Всеукраїнського диктанту єдности «Треба жити» трохи вщухають… Маю вірш😉🫶 А треба жити. Всім нам треба жити. Життя іде — ні грама не стоїть… І кожним подихом щоранку дорожити, І дякувати Богу за цю мить. І бачити, яким буває небо, Які бувають гарні вечори, І що шепочуть над водою верби, І що підспівують їм юні явори. Бо треба жити. Всім нам треба жити. Серед новин і вічної зими… І як важливо душу не згубити У цих тенетах вражої пітьми. А треба жити… Хоч ламають крила, Хоч часом все буває шкереберть… Бо часто так, чекаючи на диво, Нас у буденності з’їдає круговерть. Бо треба жити, любі, треба жити — Радіти літній спеці і дощам, Кохати, вірити й Господа молити, Щоб силу дарував у штормі нам. Бо треба жити… Якось треба жити. Із першим проліском вдихати аромат, А ще — навчитися нікого не судити, Бо кожен має свій етап із втрат… © Аліна Войтенко І будемо жити - всупереч історії і заради тих, хто після нас говоритиме нашою мовою!🫂

#поезія Привіт, вітер стих, як мої сподівання. У мороці пальці застрягли так липко, так сліпо, що хочу знайти зорі Брайля, читати майбутнє чи вірші Калитко. Хрестами папіруси скотчу на вікнах приємно б зірвати безслідно й навіки. Шляхи не до Риму ведуть — у вітальню, засіяну фразами з культових фільмів, освячену спогадом — першим, останнім — і вірою в те, що думки — світловільні. Вони нас дістануть з холодного льоху побитих емоцій, повільно, потроху. «Химерні двадцяті», — колись про нас скажуть нові світлоносці в цій самій вітальні. Привіт, ми розтали, як масло у каші, та в пам’яті вашій ми наче зі сталі. Минуле читайте за зорями Брайля: ми дім збудували — ви стіни тримайте. Олена Галунець

#поезія Читаєш поетів, читаєш їх між рядками, Їх долі, їх мрії, їх горе, їх віри і сни, І часом здається вони не старіють з роками, Бо просто в віршах виливають все те, що болить, Бо просто віршами стирають всі рани і втоми, І страх розчиняють у дивних маленьких словах, І знають поети щось більше ніж іншим відомо, І вірять мов діти у те, що існують дива... Читаєш поетів, торкаєшся їхнього світу, І твій стає іншим, Хоч трохи світлішим стає, Бо знаєш, це диво - ті тихі розгублені вірші, От щойно не було, аж раптом беззахисно є... 29.10.2025 Іра Спірідонова

#поезія Щоранку збираєш себе докупи, Неначе ложку цукру до чаю чи кави, А потім згадуєш, що кави не буде: З води – лиш роси на гіллі октавами. З тепла – лиш осердя гарячих згадок, Чи про любов, чи про спокій у тиші вулиць. Й тумани садом, не вибухи – опади градом, І дихаєш осінню, джаз крізь осоння цмулиш. Вечірні закутки відтіняються полинами, Нема загрози заснути і не прокинутись. Калюжі брудом, не ламаним брухтом, лякають, І місто сопе уночі ліниво-дрімотними ритмами. І от тепер у тривогах доступна розкіш: Горнятко гаряче плюс цукор, який ти і не вживаєш. Сьогодні виявилось, що усе максимально просто: Дожити до ранку і випити свою каву. 26.10.2025 Олеся Репа На вірш автора надихнула картина Т.Гущиної "Моя ранкова кава"

#дати Терентій (Терешко) Макарович Пархоменко (28 жовтня 1872 — 23 травня 1910) — відомий український кобзар із чернігівського Полісся, уродженець села Волосківці (нині Чернігівська область). Він навчався у кобзаря Андрія Гайденка і був талановитим бандуристом, майстром своєї справи. Пархоменко знав вісім дум, історичні пісні про Морозенка, Саву Чалого, а також низку духовних віршів, псальмів і сатиричних пісень, таких як «Хома і Ярема», «Дворянка», «Міщанка», «Теща», а також танці «Козачок», «Дудочка», «Тетяна». У його репертуарі були характерні мелодії, виконані високим голосом із виразною фразировкою, під акомпанемент бандури, яку він тримав між колінами традиційним чернігівським способом. Його бандура мала 6 металевих обтягнутих басів і 14 приструнків на корпусі. Грав переважно двома пальцями правої руки (вказівним і середнім), а ліва рука використовувалася винятково для гри на басах. Пархоменко був сліпим від дитинства, але це не завадило йому стати відомим виконавцем. Його високий рівень виконавської культури оцінювали такі видатні діячі, як Іван Франко, Микола Сумцов, Олена Пчілка та інші. Він мав учнів, серед яких були Михайло Домонтович, Василь Потапенко, та Никон Прудкий. Його мистецтво мало значний вплив на розвиток гри на бандурі в Україні. Помер Терентій Пархоменко 23 травня 1910 року. Під час свого останнього концерту в Умані він зіткнувся з утисками від жандармів, що, ймовірно, сприяло його передчасній смерті

#поезія Вірш Оксани Мовчан. Читає Олеся Репа. Музика Марк Кармінський "Прощання з літом"