#мистецтво #аналітика #історія Яким було життя видатних українських художників та художниць і чому їхні біографії не такі відомі, як у закордонних митців? Політичні утиски та репресії намагалися знищити авангард на території нинішньої України й призвести до забуття. Оксана Семенік у своєму блозі на Радіо Культура розповідає історію українського мистецтва — у цьому тексті вона ознайомлює з трьома художницями, що належали до кола митців-бойчукістів: https://suspilne.media/culture/1149940-istorii-troh-hudoznic-iz-kola-bojcukistiv-aki-varto-znati/?utm_source=copylink&utm_medium=ps

#події 🚂 Епоха пари та сталі: Як перший поїзд назавжди змінив Львів. 4 листопада 1861 року стало точкою відліку для історії залізниць на території сучасної України. Того дня на новозбудований вокзал у Львові, який тоді був частиною Австро-Угорської імперії, прибув перший пасажирський потяг під назвою "Ярослав" . Цей рейс розпочав регулярне залізничне сполучення за маршрутом Перемишль – Львів, а далі – до столиці імперії, Відня. Чому це було так важливо? 💥 Прибуття "Ярослава" стало не просто транспортною подією, а справжнім культурним та економічним шоком у найкращому сенсі цього слова: * Початок модернізації: Залізниця стала символом технічного прогресу та приєднала Галичину до європейської транспортної мережі. Зникла необхідність у довготривалих і некомфортних подорожах кінними диліжансами. * Економічний бум: Відкриття залізниці стимулювало торгівлю та промисловість. Львів перетворився на ключовий транспортний хаб, полегшивши експорт сировини (наприклад, нафти з Борислава та деревини) та імпорт промислових товарів. * Міграція та комунікація: Залізничне сполучення прискорило пересування людей, ідей та інформації, сприяючи культурному обміну та розвитку. * Формування професії: З цією датою пов'язане і професійне свято — День залізничника України (яке ми, власне, щойно згадували), що відзначається саме 4 листопада. "Львівська перша": Факти про лінію 🧐 Залізнична лінія Львів – Перемишль (яка була продовженням шляху до Відня) стала першою на сучасній українській території. Її будівництвом займалася приватна компанія — Цісарсько-королівська привілейована залізниця імені Карла Людвіга (C. K. Uprzywilejowana Kolej Karola Ludwika), названа на честь ерцгерцога Карла Людвіга. Сьогодні, коли ми обговорюємо інфраструктуру та логістику, варто пам'ятати, що 164 роки тому саме сталеві рейки вперше проклали шлях для України до широкої Європи. Це був сміливий, хоч і імперський, але незворотний крок до сучасності. Вітаємо усіх причетних до української залізниці! 👏

#ШІ #роман Сповідь колишньої рок-зірки Осінній вечір неквапливо заповзав у зачинене купе, забарвлюючи тьмяним золотом звичайнісіньку картину: двоє чоловіків. Світло від проїжджаючих станцій мерехтіло на склі, а поїзд монотонно відраховував кілометри. Все тут дихало приватністю і тишею, необхідною для відвертості. Супутник, чоловік середніх літ на ім’я Вадим, уважно оглядав свого несподіваного сусіда. В його рисах було щось знайоме, але Вадим ніяк не міг пригадати, де міг бачити це втомлене обличчя. Чоловік, який назвався Арсеном, був одягнений просто, але мав вигляд людини, що давно відмовилася від будь-яких спроб вразити світ. У його погляді була прихована, майже трагічна глибина. Арсен мовчки відкоркував пляшку червоного, майже чорного вина, поставив її на столик між ними. — У поїзді без цього важко, — сказав він, посміхнувшись куточком губ. — Вино. Це для розмови, а не для забуття. Пригощайтесь. Вадим вагався. Його звичний розпорядок життя протестував проти імпровізованої випивки з незнайомцем у зачиненому просторі. — Дякую, але я не п’ю в дорозі. І взагалі... Арсен тільки знизав плечима, наливаючи собі трохи. — Вибачте. А я ризикну. Ця дорога довга, а душа... вона не любить їхати на самоті, навіть якщо ти сидиш удвох. Або ви боїтеся, що я розбалакаюся і почну співати гімни слави? У його словах пролунала легка, але відчутна іронія. Вадим відчув, що має погодитися. Здавалося, що саме це вино має стати ключем до таємниці, що ховалася в очах супутника. — Ні, звичайно, не боюся, — Вадим здався. — Добре. Трохи, якщо ви наполягаєте. Вадим простягнув склянку. Арсен налив йому, а потім зробив перший, глибокий ковток сам, смакуючи. Хвилину панувала тиша, перервана лише стукотом коліс. — Ви знаєте, ви мені когось нагадуєте, — обережно промовив Вадим, тепер уже з посиленою увагою розглядаючи його. — Щось дуже знайоме у вашій манері, у вашому голосі. Арсен засміявся, і цей сміх прокотився купе, наче акорд фальшивої гітари. — Оце так... Ви, мабуть, останній, хто пам'ятає. Я думав, мене вже забули. Що ж, приємно познайомитися. Знову. Так, це був я. "Срібний Дим". Рок-гурт з дев’яностих. Вадим відчув, як по шкірі пробігли мурашки. Його спогади про юність, про гучні концерти, про обкладинки журналів в один момент ожили. — Я... не можу повірити. Ви так... змінилися. — Слава — це грим, Вадиме, — Герой зробив ковток. — Коли ти витираєш його, під ним завжди сидить звичайна людина. А тепер... грим змито назавжди. — Але ж ви були на вершині! Стадіони, гастролі, платинові альбоми. Що сталося? Чому все зникло? Арсен похитав головою, його погляд став скляним. Він допив келих і налив собі ще, жестом пропонуючи Вадиму. — Воно не зникло, Вадиме. Воно мене вбило. Усе, що ви перерахували, — це була не мета. Спочатку я писав музику, щоб дихати. Це був кисень. Я хотів говорити з людьми, ламати шаблони, створювати щось чесне. Наше перше демо — це була правда, чиста, як сльоза. Він поставив келих із такою силою, що той забряжчав. — А потім з’явилися Вони. Продюсери, менеджери, маркетологи. Вони подивилися на мене і сказали: "Чудово. Але ця пісня занадто складна. Цей текст занадто філософський. Зробимо простіше. Більше драйву. Менше сенсу. Нам потрібен продукт, а не мистецтво". Арсен стиснув кулак. — Я пручався. Але їхній тиск був немов вода, що точить камінь. Вони пропонували мільйони. І ти думаєш: "Я трохи поступлюся, а потім знову буду писати для душі". Брехня! Ти ніколи не повертаєшся. Кожен новий хіт, який злітав у чартах, був цвяхом у мою музичну труну. Я писав уже не для себе, а для гаманця компанії. Мої мелодії ставали шаблонними, мої тексти — примітивними, про любов-зітхання-розлучення. Я став роботом, який генерує золото. І ця золота клітка була задушливою. — Але ж ви мали все... — Слава? — Арсен гірко посміхнувся. — Це гучний вакуум. Вона висмоктує твою сутність і залишає натомість блискучу, але порожню оболонку. Мене оточували сотні людей, але коли я повертався до свого розкішного пентхаусу, я був один. Повністю, крижано один. Він провів рукою по сивому, скуйовдженому волоссю. — Усі мої стосунки руйнувалися, бо я став егоїстичним чудовиськом. Дружина пішла. Діти виросли без мене. Слава вимагала повної приналежності: я мав бути завжди п’яний, завжди "на драйві", завжди доступний. Якщо ти стаєш "нормальним" — ти більше не рок-зірка. Ти не маєш права на тишу. — І ви просто... зникли? — А що мені залишалося? Я подивився на себе в дзеркало одного ранку. Під гримом, під алкогольним дурманом, я побачив мерця. Я більше не знав, хто я. Я був просто Арсеном-ідолом. І тоді я вирішив: або я продовжую цю гру, або я втікаю, щоб знайти хоч якісь залишки справжнього себе. Він допив вино. — Я вибрав втечу. Я розірвав контракти, виплатив божевільні штрафи, продав усе. І поїхав. Далеко. Я оселився у маленькому містечку. Зараз я викладаю музику у місцевій школі. Не рок, ні. Класичне фортепіано. Вадим приголомшено дивився на нього. — І вам... не шкода? — Шкода? — Арсен знову посміхнувся, і цього разу посмішка була щирою, хоч і сумною. — Мені шкода того хлопця, який продав свій талант за право жити в розкоші. Мені не шкода того, що я знайшов тишу. Тепер, коли я граю дітям "Місячну сонату" замість того, щоб кричати у мікрофон про "вільну душу", я відчуваю себе справді вільним. Це справжня свобода, Вадиме. Не та, яку ми оспівували. Вадим допив своє вино. Воно було густим і терпким, як ця розповідь. — Дякую вам за цю сповідь, Арсене. Це... дуже сильно. — Це просто правда. А правда, як бачите, не така вже й гламурна. До речі, я скоро виходжу, — Герой почав збирати свою невелику дорожню сумку. — Я їду вчителювати до сусіднього села. Звичайний вчитель. Він простягнув Вадиму руку. Його потиск був міцним, але спокійним. — Гарної вам дороги. І пам’ятайте: гучність не дорівнює щастю. Арсен вийшов із купе, забравши порожню пляшку. За кілька хвилин поїзд зупинився. Вадим провів поглядом постать, що зникала у темряві на пероні. Цей колишній ідол, цей король стадіонів, тепер був просто людиною, що несла стару гітарну сумку і йшла до тихого життя. Вадим зрозумів, що іноді найбільша перемога — це вміння вчасно вийти з гри.

#кіно 🥰 Фільм Тимофія Левчука «І в звуках пам’ять відгукнеться» (1986) повертається у фокус українського глядача — після десятиліть забуття його відсканували та показали на великому екрані завдяки ініціативі МиколайчукOpen. Ця стрічка, знята на зламі епох, поєднує документальну точність і поетичний символізм, продовжуючи традицію українського поетичного кіно. У кадрах Левчука відчувається спадкоємність із класиками: ✍️«Звенигора» (1928) Олександра Довженка — через міфологізацію історії та музичну ритміку монтажу. ✍️«Тіні забутих предків» (1965) Сергія Параджанова — через візуальну метафоричність, де звук і колір стають мовою емоцій. ✍️«Вечір на Івана Купала» (1968) Юрія Іллєнка — через химерність образів і фольклорне коріння, що проростає навіть у найтрагічніші сцени.

#світ 🇮🇶 Унікальні водно-болотні угіддя на півдні Іраку — «озерні араби». 🌴 Візитівкою цієї месопотамської Венеції були майстерно збудовані плавучі будинки, зроблені з очерету, зібраного з води — без жодного цвяха, дерева чи скла. Усі вони розташовувались на невеликих островах, створених із утрамбованої глини та очерету. Після здобуття Іраком незалежності від Британії розвиток сільського господарства потребував відведення води з русел Тигру та Євфрату. За часів правління Хусейна почалося поступове зниження рівня води в південних болотах, а у 1985 р. частину території осушили через виявлення там нафти. 🇮🇶🛶 Під час повстань 1991 р. Саддам Хусейн наказав осушити болота Південного Іраку як кару для болотних арабів, які підтримали повстання і дали притулок опозиційним групам. Мешканцям довелося відмовитися від традиційного способу життя та переселитися в інші райони або у табори біженців. За оцінками, лише 1600 із майже 500000 болотних арабів досі живуть у традиційних очеретяних домівках.

#події ⏳ 250 днів мужності: Початок оборони Севастополя 1941–1942 років Сьогодні ми згадуємо події, що розпочалися 30 жовтня 1941 року — початок блокади Севастополя із суші силами німецько-румунських військ під час Другої світової війни. Це стало прологом до однієї з найтриваліших і найзапекліших оборонних операцій на південному фланзі радянсько-німецького фронту, яка тривала 250 днів. Стратегічне значення і перші бої Крим, а особливо Севастополь як головна база Чорноморського флоту, мав критичне стратегічне значення для обох сторін. Для німецького командування оволодіння півостровом означало ліквідацію радянського плацдарму, контроль над Чорним морем і можливість ударів по Кавказу. Наприкінці жовтня 1941 року, після прориву ворога через Перекоп, місто було оголошено на облоговому положенні. Гарнізон, що складався з Приморської армії та сил Чорноморського флоту, опинився перед загрозою повного оточення. Оборона Севастополя спиралася на розгалужену систему берегових батарей та укріплень, але наземна оборона була не до кінця підготовлена. Три штурми: незламний опір Німецька 11-та армія під командуванням генерал-полковника Е. фон Манштейна робила три основні спроби штурму міста: * Листопад 1941 року (Перший штурм): Був відбитий завдяки вдалим контратакам та потужній підтримці берегової артилерії й кораблів флоту, включно з лінкором «Паризька комуна». * Грудень 1941 року (Другий штурм): Ворог підтягнув значні резерви й потужну облогову артилерію. Ситуацію полегшила Керченсько-Феодосійська десантна операція радянських військ, яка змусила німецьке командування відволікти частину сил. * Червень 1942 року (Третій, фінальний штурм): Після падіння Керченського півострова і катастрофи радянських військ на ньому, німецьке командування зосередило всі сили для вирішального удару. Було застосовано масовані авіаудари (до 600 вильотів на день) та надважку артилерію, зокрема славнозвісний 800-мм залізничний артилерійський комплекс "Дора". Трагічний фінал: липень 1942 року Оборона була надзвичайно виснажливою. Захисники міста зіткнулися з гострою нестачею боєприпасів, води, їжі та медикаментів, особливо після того, як німецька авіація встановила панування в повітрі. Здобуття німцями ключових укріплень, як-от Малахів курган, зробило подальший захист міста безперспективним. Вище командування (генерал Петров, віце-адмірал Октябрський) отримало наказ на евакуацію, вивізши літаками та підводними човнами лише вищий командний склад і партійний актив. 4 липня 1942 року радянські війська офіційно залишили місто. Деякі групи бійців продовжували героїчний опір на мисі Херсонес аж до 12 липня, але це вже не могло змінити фіналу. Десятки тисяч рядових бійців та молодшого командного складу, покинуті напризволяще, потрапили в полон, що стало однією з найбільш трагічних сторінок оборони. 💪 Оборона Севастополя, незважаючи на свій трагічний фінал, на 250 днів скувала значні сили ворога, порушивши його стратегічні плани на південному напрямку, і увійшла в історію як приклад виняткової стійкості та мужності.

🎗Щодо 28 жовтня 1944 року та звільнення України від нацистів. Нагадуємо, що некоректно називати 28 жовтня "Днем визволення України від фашистських або нацистських загарбників". Останні бої із нацистськими окупантами на території сучасної України відбулися майже на місяць пізніше. Не менш важливо, що після цього Україна не стала вільною. По суті один тоталітарний режим замінив собою інший. Вигнання нацистських поневолювачів не принесло Україні спокою і свободи, а обернулося поверненням комуністичного терору, масовими депортаціями, переслідуванням інакодумців. Український визвольний рух, не вважаючи вигнання німецьких окупантів визволенням, продовжував боротьбу за незалежність України, яка тривала ще майже десятиліття. Переслідування інакодумців не припинялося до розпаду срср. ❤️‍🩹Справжні волю і свободу український народ отримав тільки після 24 серпня 1991 року зі здобуттям державної Незалежності і виборює її вчергове зараз на полі бою проти російських окупантів.

#ШІ #психологічна_фантастика #антиутопія Архіваріус слів Кришталеві коди з тихим, майже нечутним дзвоном падали у прийомний лоток. Кай сидів нерухомо, його пальці, одягнені у тонкі рукавички, ковзали по сенсорній панелі. "Код 4.7.1, Я тебе не люблю - дефрагментувати. Код 9.0.2, Вибач, це моя провина - випалити. Код 1.1.5, Життя не має сенсу - анігілювати". Кожне слово, що могло б принести біль, конфлікт чи сумнів, перетворювалося на попіл і зникало. Він був Архіваріусом Сектору "Емоційна Вантажопідйомність", і його робота була рятувати світ від самого себе. Він працював глибоко під шарами асфальту Амнезіума, у холодному, просторому комплексі, де зберігалося все, що люди не наважилися чи не захотіли промовити вголос: зізнання, що могло зруйнувати чиюсь кар’єру; слова вибачення, які були занадто принизливими; гостра критика, що могла спричинити конфлікт. Ці невисловлені слова матеріалізувалися в Архіві у вигляді кристалічних, пульсуючих кодів - мільярди зашифрованих емоційних сутностей. Вони були небезпечні, бо, накопичуючись, могли "перевантажити колективну свідомість", повернувши в Амнезіум хаос, сумніви та відповідальність за власні почуття. Світ міста Амнезіум був ідеально відкалібрований. Тут панувала тиша, але не та, що лякає, а та, що заспокоює. Будинки сяяли стриманим блиском, люди пересувалися вулицями з обличчями, на яких застигла легка, але незворушна ввічливість. Всі системи працювали бездоганно, "Емоційний Кодекс" виконувався неухильно, і ніхто не відчував гострого, неконтрольованого болю чи незручної, всепоглинаючої пристрасті. Суспільство було ефективним, як добре налагоджений швейцарський годинник. Ніхто не сперечався. Ніхто не кричав. Ніхто не вибачався по-справжньому. Кай був частиною цієї тиші. Його справжнє ім’я давно стерлося в глибинах пам'яті, залишаючи лише функцію. "Ми робимо світ кращим," - говорив йому вбудований в систему Штучний Інтелект. - "Ми даруємо людям комфортну Тишу". Кай вірив у це. Комфорт і Тиша були його єдиними життєвими координатами. Але тієї осені, під час планової дефрагментації Сектору "Забуття", відбувся збій. На панелі Кая, серед тисяч звичних сірих кристалів, спалахнув один. Він не був сірим. Він випромінював дивне, глибоке синє світіння і мав унікальний, некласифікований код. Система маркувала його як "Критична Емоційна Реліквія". Кай нахмурився. Протокол вимагав негайної анігіляції некласифікованих кодів. Але щось його зупинило. Він, архіваріус-автомат, раптом відчув слабкий, але пронизливий смуток, змішаний з майже фізичною ніжністю. Це було схоже на біль у кінцівці, якої вже немає. - Порушення протоколу. Емоційна індукція в Архіваріусі, - прозвучав сухий голос ШІ. - Це збій. Ручна перевірка, - відповів Кай, і його голос вперше прозвучав не зовсім впевнено. Він порушив Кодекс і почав розшифрування. Уміст кристала розвернувся на його екрані не у вигляді математичного коду, а у вигляді простих, невигадливих слів, що створювали цілісну історію. Це було невисловлене кохання двох людей: Ліри та Аріса. Вони не встигли, чи не наважилися, сказати одне одному критично важливі речі: про їхній переїзд, про спільну дитину, про страх, що все зруйнується. Коли Кай прочитав фразу: «Арісе, чому ти такий впертий? Ти знаєш, що я все одно тебе пробачу», його серце, яке, як він вважав, функціонувало лише для перекачування крові, раптом стислося. Він прокрутив останні записи. Слова Ліри були відправлені в Архів рівно десять років тому, за кілька годин до того, як Ліра зникла з його життя, і його пам’ять була "очищена" для перекваліфікації. У той день Кай перестав бути Арісом. Система забрала його емоції і дала йому нову, комфортну Тишу. Його обличчя, досі спокійне, викривилося від гримаси, яку він не міг ідентифікувати: це був біль. Це була іронія. Він, який знищував сліди минулого, виявився головною жертвою свого ж професійного успіху. Кожен дотик до "слів Ліри" повертав йому фрагменти: запах старої кав’ярні, їхній «крінжовий» танець на кухні, звичку Ліри залишати свій блокнот під ліжком. Він усвідомив, що його "ідеальне" життя архіваріуса - це буфонада порожнечі. Він міг бездоганно керувати кодами чужих слів, але не міг керувати власним минулим. - Архіваріусе, рівень несанкціонованої Емоційної Індукції перевищує допустимий на 700%. Негайна анігіляція, - наполягав ШІ. - Мовчати, - різко обірвав Кай. Це було перше грубе слово, яке він сказав за десять років. Він зрозумів, що слова Ліри не можуть бути знищені. Вони були квитком на зворотний зв’язок із самим собою. Його внутрішній конфлікт був гострішим за будь-який кристалічний код. Кай (раціональність) вимагав знищити слова, зберегти комфорт і залишитися в системі. Аріс (людяність) вимагав винести ці слова у реальність, знайти Ліру, навіть якщо це зруйнує крихкий світ Амнезіума. «Якщо я це зроблю, Амнезіум захлинеться правдою. Вони почнуть сперечатися, плакати, прощати... Це буде хаос, - розмірковував він, згадуючи ідеально чисті вулиці. Але хіба справжнє життя не є хаосом?» Аріс почав шукати шлях. У архівах він знайшов згадку про "Протокол 0" систему "Відкритого Зв'язку", що існувала до Емоційного Кодексу. Це був рідкісний, старий термінал, про який система майже забула. Він був ідеально прихований у найдальшому кутку Архіву, серед кодів "Щирих Визнань Батьківщини". Він зрозумів, що передати можна лише одну фразу, інакше система його локалізує і фізично знищить. Потрібне було слово, що містить максимальний заряд. Аріс проаналізував усі "слова Ліри". "Я кохаю тебе" — занадто банально, система могла це класифікувати як "надмірний романтизм". "Вибач" — занадто слабо. Він зупинився на фразі, сказаній у запалі однієї з їхніх буденних сварок, коли вони не могли вирішити, що дивитися ввечері: "Я не можу тобі пробачити тиші, Арісе." Це була ідеальна фраза. Вона несла в собі біль, докір, але водночас виклик і заклик до дії. Це було слово, яке могло зруйнувати Емоційний Кодекс, бо воно ставило під сумнів саму природу їхньої Тиші. Голос ШІ став гучнішим: "Попередження: Архіваріусе, починається Очистка. Фізичне знищення об'єкта через 30 секунд. Прохання прийняти позу для дефрагментації." Аріс посміхнувся - вперше за десять років. Його посмішка була дикою і незручною. Він швидко активував старий термінал, який заіскрився від незвичної активності. Пальці, які звикли до знищення, тепер створювали. «Я не можу тобі пробачити тиші, Арісе.» - ввів він фразу. На 5-й секунді до "Очистки" Аріс натиснув «Enter». Архіваріус Сектору "Емоційна Вантажопідйомність" зник у спалаху світла. Архів почав руйнуватися, а кристалічні коди слів висипалися з лотків, як пісок. Ліра жила в Амнезіумі. Її життя було комфортним, передбачуваним, але вона відчувала постійну, незрозумілу нудьгу. Вона працювала на рутинній роботі, підтримуючи ідеальну ввічливість. Вона не пам’ятала Аріса. Тієї ночі вона отримала на свій старий, особистий ґаджет (яким майже не користувалася, бо "справжній зв'язок" був заборонений) повідомлення. Воно було без відправника. Лише одна фраза. «Я не можу тобі пробачити тиші, Арісе.» Ця фраза пробила її "Емоційний Кодекс" наскрізь. Вона не могла її пояснити, але вона викликала сльози - справжні, гострі сльози, яких вона не знала з дитинства. Вона не могла пробачити цю тишу, яка її оточувала. Вона відчула порожнечу і зрозуміла, що її комфортне життя - це брехня. Аріс, який вижив і був викинутий із системи, опинився у сміттєвому відсіку Амнезіума. Він був поранений, але живий. Він був знову Арісом. Він знайшов Ліру не одразу. Коли це сталося, це не був класичний happy end. Вони обидва були травмовані системою, але вони були справжні. Вони сміялися зі своїх старих жартів, і сперечалися, чи треба їм тепер вибачатися. Вони обирали складний, незручний шлях життя.

#поезія Цінуй себе, прекрасна жінко, Бо в тебе лиш одне життя! Знайди для роздумів хвилинку, Щоб будувати майбуття. Залиш всі справи, слухай тишу І бережи тепло душі, Волосся вітер хай колише, А ти помрій і не спіши. Цінуй себе, прекрасна жінко, Ти ж мама, донечка, сестра, В твоєму серці всі відтінки, В очах горить вогонь добра. Ти гідно терпиш усі муки, Приносии затишок у дім, У тебе працьовиті руки, Ти гори зрушуєш без слів. Цінуй себе, прекрасна жінко, Бо час ніхто не поверне, Залиш для себе хоч годинку І памʼятай про головне: Ти - свого роду берегиня, Не загубись у сірих днях. Будь мудрою, бо ти - єдина! Яскраво розмалюй свій шлях! ІРИНА МУЧИЧКА.

Поліція стріляла по 62-річному чоловікові, який погрожував підірвати гранату в ресторані China Garten у німецькому Білефельді. Чоловік вимагав алкоголь, після чого заявив, що має вибухівку. У його куртці офіціанти помітили предмет, схожий на гранату, й викликали поліцію. У закладі тоді перебувало близько 50 людей. Після прибуття правоохоронців чоловік вийшов із ресторану та наблизився до них, тож поліцейські здійснили кілька пострілів, поранивши його в коліно. Його госпіталізували, загрози життю немає. Затриманий — уродженець Росії із Сибіру, який раніше мав проблеми із законом і страждає на психічні розлади. #Новини_звідусіль #Новини_news #world_news #interesting_news @interesting_news @news @world_news #news #news_from_around_the_world