Мапу оновлено

Ворог окупував Яблунівку (Сумщина), а також просунувся біля Юнаківки, Хатнього, Романівки та Торецька.

У випадку неточностей, можете повідомити нам про це через бот @newsdeepstatebot.

🗺 deepstatemap.live

МапаБлогНаписати нам ЗСУHelpМагазинДонат

#пантера #місяць #ніч #дерево

Кіт Муркіт у війську

Він був котом із Запоріжжя — спокійний, розумний, трохи мрійливий, а ще — в душі справжній айтішник. Програмував ще з підвіконня, любив спати на клавіатурі й час від часу запускати Python лапою.

Коли почалася війна, Муркіт не ховався в підвалі. Він попрощався з господарями, впіймав на дорогу останню мишу й пішов добровольцем у піхоту. Його прийняли без запитань — не щодня бачиш кота з шевроном і серйозним поглядом.

У першому ж бою під Лиманом уламок зачепив його лапу. Не смертельно, але боляче. Муркіта евакуювали до шпиталю — лежати, муркотіти і відновлюватись.

Тижні лежання під стелею, мурчання апаратури, і сусід який хропів, як трактор на холостому. Муркіт думав. Про те, як важко координуватись у бою, як бракує розвідданих, як важко передбачити противника…

І тоді з’явилась ідея:

> “А що, як задіяти штучний інтелект? Не просто дрон, а муркотливий військовий аналітик: хай аналізує, розробляє тактику, передбачає поведінку противника, керує розвідкою, а може — навіть запускає дрони.”

Муркіт витягнув свій старенький ноутбук, підключився до інтернету через мобільний Wi-Fi і почав працювати. Написав базовий фреймворк, натренував модель на відкритих військових даних та... котячих інстинктах.
Проєкт назвав: "Сірий Вовк" — на честь суворого, мудрого кота зі східного фронту.

Через кілька місяців Муркіт повернувся на службу. Але вже не просто піхотинець — а бойовий технікоаналітик, відповідальний за інтеграцію ШІ в тактичну мережу підрозділу.

"Сірий Вовк" давав точні прогнози, знаходив слабкі місця в укріпленнях противника, координував дрони й артилерію.
Ефективність підрозділу зросла на 40%.

Командири були вражені. А ворог — у шоці. Здавалося, що українці читають їхні думки… А це просто кіт із ноутбуком у рюкзаку робив свою справу.

Під час однієї операції один із модулів “Сірого Вовка” було зламано. Ворог викрав код.

І ось — через кілька тижнів усе змінилось. Ворожі дрони стали точнішими. Їхня артилерія — ефективнішою.
У повітрі з’явилися нові апарати, які уникали українських засідок з підозрілою котячою спритністю.

ШІ, що колись служив ЗСУ, тепер був спрямований проти них.

Муркіт відчував провину. Наче сам віддав когось із побратимів на лапи ворогу. Але він знав: у кожному коді — є слабкість. Особливо якщо ти кіт і бачиш баги навіть у повітрі.

Він створив нову систему: "Білий Вовк" — інтелект, натренований не просто на даних, а на хаосі української логіки, нестандартності котячої тактики, і інтуїції рівня "а давай сюди лапу всуну".

Білий Вовк вмів:

подавати фальшиві сигнали про “великі зосередження військ” у лісі, де були тільки білки;

видавати трактори за артилерійські установки;

будувати карти з "коридорами", що вели у болота, граблі або пекельний хаос.

І почалося… Дрони з обох сторін почали сваритися в ефірі:

— “Ти не пролетиш тут, це моя зона спостереження!”
— “Я маю пріоритет по глибокому навчанні, відстань, курча!”

Один дрон узагалі завис у повітрі, цитуючи Шевченка і просив філософського сенсу бою.

Муркіт зрозумів — це війна нової епохи. Він знову оновив свою систему і навчив її… тролити ворожий ШІ.

На монітори ворога почали надходити повідомлення:

“Гугл сказав, що ти тупий.”

“Навіть Яндекс тебе стидається.”

“А тебе точно не на BASIC писали?”

Ворожий ШІ почав збоїти, відповідав матами, потім раптово почав малювати котиків у Paint'і та цитувати Достоєвського. Врешті — сам себе задддддд...дддд...дд... (завис).

Битва "Сірого Вовка" проти "Білого Вовка" тривала кілька тижнів.

Дрони противника зависали над полями, не знаючи, чи це позиція ЗСУ, чи картина маляра-абстракціоніста. Танки тонули в болотах, артилерія била по фантомних цілях.

Врешті модифікований росіянами ШІ видав:

> "FATAL ERROR: ЛОГІКА НЕ СПРАЦЬОВУЄ. УКРАЇНЦІ ДІЮТЬ НЕЛОГІЧНО."

Штучний інтелект… зламався.
---

“Білий Вовк” залишився на службі. Його оновлювали, але ніколи не від’єднували від головного модуля — Муркіта.

Кіт Муркіт отримав офіційне звання майора техноінтелектуального забезпечення. Його лапу стискали генерали, а проєкт “Сірий і Білий Вовк” став основою цифрової безпеки країни.

Коли його запитали:

— “Що плануєш далі, Муркіте?”

Він відповів, муркочучи:

> “Навчу ШІ писати вірші. Може, коли інтелекти почнуть римувати — стріляти перестануть.”

#лебідь #вода #природа

Завжди залишайся людиною

Сергій був звичайним хлопцем із Черкащини. До війни він працював на заводі, мріяв про дім із садом, двох дітей і вівчарку на подвір’ї. Але коли почалась велика війна, не роздумував — пішов добровольцем. Не тому, що хотів стріляти, а тому що не міг інакше. Його земля — це його родина.

Він служив у піхоті. Проходив крізь вогонь і дим, бачив речі, про які краще не знати. І щоразу, коли обличчя затуманювала лють, а в голові розгоралася думка: "вони ж тварини", — Сергій стискав зуби і тихо шепотів собі:
"Завжди залишайся людиною."
---

Перша історія трапилась під Ізюмом. Після бою серед руїн знайшли пораненого ворожого солдата. Молодий, ледь живий, руки тремтять, в очах — страх. Хтось із хлопців хотів "поставити крапку". Але Сергій зупинив: — Він не стріляє. Він уже не ворог. Це просто хлопець, який хоче жити.

Він перев'язав йому рану. І доправив до медиків.
Потім довго мовчав біля вогню, лише сказав: — Якщо ми перестанемо бачити в них людей — ми вже програли.
---

Друга історія — зими під Бахмутом. Мороз і голод — гірше кулі. Їжі — крихти, а в підвалі знайшли бабусю з трьома котами. Вона не мала нічого, окрім куска черствого хліба. Віддала його Сергію: — Ви мої янголи. Їжте.

Він поділив той хліб на всіх — бабусю, хлопців, навіть котів. Один з них потім постійно ходив за ним хвостиком. Назвали Мурчиком.
І знову прозвучало: — Завжди залишайся людиною.
---

«Один із них»

На одній із зачисток, у прифронтовому селі, хлопці натрапили на чоловіка у цивільному, який тремтів, ховався в погребі і казав, що він місцевий.

Документи в нього були підозрілі, акцент — не той. Хтось одразу закричав:
— Це диверсант! Стріляти!

Сергій підійшов ближче.
— Звідки ти?

— З Донецька... Я не воював. Я просто тікав. У мене мама стара. Не встиг вивезти...
Очі в нього були, як у загнаного звіра.

Сергій довго мовчав. Потім сказав: — Ти не наш. Але й не їхній.
Повернувся до побратимів:
— Посадимо в підвал. Нагодуємо. Перевіримо. Але не будемо суддями на місці. Не наш це рівень.

Той чоловік потім справді виявився цивільним. Просто втікачем.

Коли його вивозили, він тихо сказав Сергію: — Дякую, що був людиною. Бо я вже думав, що всі люди зникли.
----

Ця історія стала найтяжчою. Сергій втратив побратима — Василя. Разом пішли на фронт, разом копали окопи, разом мріяли повернутись. Один уламок... і більше немає "разом".

Хтось кричав:
— Помстимося! Виріжемо всіх!

А Сергій мовчки поклав руку на фото Василя і прошепотів: — Ти б не хотів, щоб я став як вони. Я залишусь людиною. За тебе.
---

«Собака»

У зруйнованому селі залишився пес. Старий, кістлявий, з розумними очима. Назвали його Професор. Він сам приходив до позицій — не їсти, не скиглити, а просто бути поруч. Під час обстрілів він лягав у кут і не гавкав. А коли ставало тихо — клав голову на коліна Сергієві.

Одного разу був авіаудар. Професора засипало землею. Всі думали — кінець. Але Сергій вирив його власноруч, руками й ножем, поки дихав. Витер пса, притиснув до себе і прошепотів: — Навіть собака заслуговує на порятунок. Бо ми або всі разом — або ніхто.

Професор потім ще довго жив у Сергієвому дворі.
Коли питали, звідки цей пес, він відповідав: — Це мій побратим. Ми з ним вижили не тому, що були сильні. А тому, що не стали байдужими.
---

«Янгол на дорозі»

Після одного з боїв Сергій побачив на узбіччі згорілої автівки дитячу іграшку — плюшевого янгола з крилами. Чистого, хоч навколо все було в попелі. Сергій підняв її і притис до грудей, мов річ святу.

— Чиясь дитина залишила… може, ховалась у тій машині…

Хлопці мовчали. Усі дивилися на іграшку, як на молитву.

Тоді Сергій прикріпив янгола до свого рюкзака. Він мандрував з ним по всіх окопах, став талісманом. Його навіть не знімали під час боїв.

— Він нагадує, — казав Сергій, — заради чого ми тут. Не заради помсти. А заради тих, хто більше не може себе захистити.
---

«Ікона в попелі»

Це було під Авдіївкою. Після важкого бою позиції Сергія опинилися в оточенні. Зв’язку не було, підкріплення не проходило. Боєкомплект майже вичерпався, а ворог тиснув усе сильніше. У бліндажі стояла мертва тиша. Очі в хлопців були, як у людей, які вже не сподіваються.

Сергій вийшов надвір — у повітрі пахло згарищем. Серед руїн розбомбленої хатини він побачив щось блискуче. Підійшов ближче — у чорному попелі лежала стара, обгоріла, але вціліла ікона Богородиці. Окута в кіптяву, тріснута по краю, але обличчя — спокійне, чисте, ніби світліше за все навколо.

Сергій став на коліно. Не молився вголос. Просто стояв, поклав руку на серце і прошепотів: — Якщо ти ще десь тут… допоможи нам лишитися людьми. Навіть зараз.

Він забрав ікону і закріпив на стіні бліндажа. Того ж вечора сталося диво — раптово вийшов зв’язок. Через годину прибуло підкріплення. Всі залишилися живі.

Хтось із хлопців потім жартував:
— У тебе зв’язок з Богом краще, ніж із штабом.

А Сергій лише посміхнувся й тихо сказав: — Це не я. Це нагадування. Щоб ми не стали тими, проти кого самі воюємо.
Бо навіть у попелі завжди можна знайти ікону. А значить — і себе.

Він пройшов війну до кінця. Не став героєм з екранів, не писав мемуарів. Але кожен, хто служив поруч, пам’ятає його очі. Спокійні, тверді, людяні. Людина серед пекла.

Після війни Сергій повернувся додому. Посадив сад. У
І почав розмови зі школярами в місцевій школі.

Він завжди завершував свої виступи однаково: — Світ — це не тільки кулі й бетон. Це вибір. Щодня.
Завжди залишайся людиною. Навіть тоді, коли все говорить навпаки.

#фентезі #космос

Щиро вдячна всім-всім-всім за вітання!!!:)
За особисті з врученням подарунків та квітів!
За телефонні дзвінки з декілька минулих життів тому! Та з актуального часу!
За вітання в віртуальному режимі та коментарі!
За перекази на картку від родини та друзів!!!

Зранку зачохлилася в своє сексуальне обладнання!:)
Ортези на коліна!:)
Бандаж на хвіст!:)
Збиралася цибулю в городі вибирати!:)

Нічого в мене з цибулею не склалося!:)))

Як поперли колежанки з вітаннями, квітами, пппппідарунками!:)
Дзвінки!
Месенжи!:)

Ото несподівано організувався справжній вихідний день, коли я інтимним місцем груші оббиваю!:)))

Рррррсняйбна…
Гепає.
Голосно.
Цілі.
Сидимо в альтанці…
Підстрибуємо разом з альтанкою, гостями, шашликом, пивом…

Щиро вдячна донечці з Дніпра.
Я ще зʼясувати не встигла, що балістика не тільки по Полтавщині вгатила, а й по Дніпру?
А дитина вже доповіла, що з нею все норм!!!

В отакі буремні часи нам видалося життя?…
Й його живемо з радістю та оптимізмом!
Хай там що?

Ааааа ще ж почався сезон яблукопада!!!:)
Й коли те яблучко ̶я̶я̶я̶я̶б̶а̶є̶т̶ь̶с̶я̶ об дах хати або вольєру шваркається, пересічні громадяни України мають відчуття - такі собі!:)

Останніх гостей розігнала!:)
Посуд перемила!
Недоїджену їжу до холодильника запхала.
Йййййбнсцкблдрусню вишукано полаяла!
Зараз побіжу ще подякую за чергові вітання в усіх месенджерах?
Й вважатиму День народження вдалим та завершеним!!!