Українська
English
— Олено, а чому ви не купуєте каву в нас? У нас дуже смачна кава, всього 30 гривень!
Я часто заходжу до цієї пекарні по мигдальний рогалик або шоколадний круасан. Ще в них неймовірні кексики з кремовою «шапочкою», хрумка чіабата, на якій, як кажуть, можна й одружитись, маленькі тарталетки з ягодами та м’які коржики з горіхами і чорносливом. І я майже впевнена, що кава в них теж чудова. Але каву я купую в іншій пекарні — через десять кроків звідси. Лише з однієї причини: там її наливають у керамічну чашку.
Не в паперовий стаканчик «з собою», а в справжню, теплу, керамічну чашку. Так, я теж беру її «з собою», але з такою чашкою можна посидіти на лавці під каштаном, серед півоній, що вже розквітли. Можна спостерігати за людьми, які поспішають кудись, за джмелем, який поважно кружляє над барвінком і конюшиною. За рудим, кругломордим котом, який милується своїми лапками й хвостом, виставляє їх напоказ, немов це скарб — і щиро вважає, що саме в нього найкращі лапки у світі.
А ще — за старшою пані з ротвейлером, яка звертається до нього виключно «Пан» й на «ви», а він дивиться на неї з благоговінням, наче на собачу богиню.
— Знаєте, — кажу дівчині за касою, — власниця тієї пекарні розуміє життя. Вона наливає каву в чашку. Вона не боїться, що я десь її загублю або не поверну. Що залишу десь на лавці чи розіб’ю. Вона просто розуміє, як це — пити каву з керамічної чашки і дивитись на джмеля. І, до речі, вона не ображається, що випічку я купую у вас.
— Ой, але ж це незручно, — знизує плечима дівчина. — А так узяв стаканчик — і пішов по справах.
— Я можу собі дозволити це «незручне».
Розумієте, бути зручним — це по суті бути стандартним. Не заважати, не просити зайвого, не затримувати чергу. Зручні люди — це ті, які не займають багато місця, нічого не вимагають, не створюють напруження.
Але ж «зручна дитина» для батьків — це не завжди пристосований до реального життя дорослий. А «зручний дорослий» — це часто людина, у якої немає сил і ресурсу на власне життя.
Нормальне життя — це коли в ньому є місце для всього, і всьому — свій час. Є час бігти й вирішувати справи, і є час дивитись, як рудий кіт чухається об траву. Є час для магазинних вареників і для святкової вечері. Є час для кросівок і час для підборів. Є час вдягнути плаття, і час — зібрати волосся в хвіст. Є час бути переможцем і час нічого не хотіти. Є час вдиху — і час видиху.
Що для вас зручно, а що ні — вирішуєте лише ви. Тільки ви маєте право обирати довжину своєї спідниці, висоту каблуків, куди вам іти, що їсти, про що мріяти.
На основі оповідання Олени Пастернак
Я часто заходжу до цієї пекарні по мигдальний рогалик або шоколадний круасан. Ще в них неймовірні кексики з кремовою «шапочкою», хрумка чіабата, на якій, як кажуть, можна й одружитись, маленькі тарталетки з ягодами та м’які коржики з горіхами і чорносливом. І я майже впевнена, що кава в них теж чудова. Але каву я купую в іншій пекарні — через десять кроків звідси. Лише з однієї причини: там її наливають у керамічну чашку.
Не в паперовий стаканчик «з собою», а в справжню, теплу, керамічну чашку. Так, я теж беру її «з собою», але з такою чашкою можна посидіти на лавці під каштаном, серед півоній, що вже розквітли. Можна спостерігати за людьми, які поспішають кудись, за джмелем, який поважно кружляє над барвінком і конюшиною. За рудим, кругломордим котом, який милується своїми лапками й хвостом, виставляє їх напоказ, немов це скарб — і щиро вважає, що саме в нього найкращі лапки у світі.
А ще — за старшою пані з ротвейлером, яка звертається до нього виключно «Пан» й на «ви», а він дивиться на неї з благоговінням, наче на собачу богиню.
— Знаєте, — кажу дівчині за касою, — власниця тієї пекарні розуміє життя. Вона наливає каву в чашку. Вона не боїться, що я десь її загублю або не поверну. Що залишу десь на лавці чи розіб’ю. Вона просто розуміє, як це — пити каву з керамічної чашки і дивитись на джмеля. І, до речі, вона не ображається, що випічку я купую у вас.
— Ой, але ж це незручно, — знизує плечима дівчина. — А так узяв стаканчик — і пішов по справах.
— Я можу собі дозволити це «незручне».
Розумієте, бути зручним — це по суті бути стандартним. Не заважати, не просити зайвого, не затримувати чергу. Зручні люди — це ті, які не займають багато місця, нічого не вимагають, не створюють напруження.
Але ж «зручна дитина» для батьків — це не завжди пристосований до реального життя дорослий. А «зручний дорослий» — це часто людина, у якої немає сил і ресурсу на власне життя.
Нормальне життя — це коли в ньому є місце для всього, і всьому — свій час. Є час бігти й вирішувати справи, і є час дивитись, як рудий кіт чухається об траву. Є час для магазинних вареників і для святкової вечері. Є час для кросівок і час для підборів. Є час вдягнути плаття, і час — зібрати волосся в хвіст. Є час бути переможцем і час нічого не хотіти. Є час вдиху — і час видиху.
Що для вас зручно, а що ні — вирішуєте лише ви. Тільки ви маєте право обирати довжину своєї спідниці, висоту каблуків, куди вам іти, що їсти, про що мріяти.
На основі оповідання Олени Пастернак
— Олено, а чому ви не купуєте каву в нас? У нас дуже смачна кава, всього 30 гривень!
Я часто заходжу до цієї пекарні по мигдальний рогалик або шоколадний круасан. Ще в них неймовірні кексики з кремовою «шапочкою», хрумка чіабата, на якій, як кажуть, можна й одружитись, маленькі тарталетки з ягодами та м’які коржики з горіхами і чорносливом. І я майже впевнена, що кава в них теж чудова. Але каву я купую в іншій пекарні — через десять кроків звідси. Лише з однієї причини: там її наливають у керамічну чашку.
Не в паперовий стаканчик «з собою», а в справжню, теплу, керамічну чашку. Так, я теж беру її «з собою», але з такою чашкою можна посидіти на лавці під каштаном, серед півоній, що вже розквітли. Можна спостерігати за людьми, які поспішають кудись, за джмелем, який поважно кружляє над барвінком і конюшиною. За рудим, кругломордим котом, який милується своїми лапками й хвостом, виставляє їх напоказ, немов це скарб — і щиро вважає, що саме в нього найкращі лапки у світі.
А ще — за старшою пані з ротвейлером, яка звертається до нього виключно «Пан» й на «ви», а він дивиться на неї з благоговінням, наче на собачу богиню.
— Знаєте, — кажу дівчині за касою, — власниця тієї пекарні розуміє життя. Вона наливає каву в чашку. Вона не боїться, що я десь її загублю або не поверну. Що залишу десь на лавці чи розіб’ю. Вона просто розуміє, як це — пити каву з керамічної чашки і дивитись на джмеля. І, до речі, вона не ображається, що випічку я купую у вас.
— Ой, але ж це незручно, — знизує плечима дівчина. — А так узяв стаканчик — і пішов по справах.
— Я можу собі дозволити це «незручне».
Розумієте, бути зручним — це по суті бути стандартним. Не заважати, не просити зайвого, не затримувати чергу. Зручні люди — це ті, які не займають багато місця, нічого не вимагають, не створюють напруження.
Але ж «зручна дитина» для батьків — це не завжди пристосований до реального життя дорослий. А «зручний дорослий» — це часто людина, у якої немає сил і ресурсу на власне життя.
Нормальне життя — це коли в ньому є місце для всього, і всьому — свій час. Є час бігти й вирішувати справи, і є час дивитись, як рудий кіт чухається об траву. Є час для магазинних вареників і для святкової вечері. Є час для кросівок і час для підборів. Є час вдягнути плаття, і час — зібрати волосся в хвіст. Є час бути переможцем і час нічого не хотіти. Є час вдиху — і час видиху.
Що для вас зручно, а що ні — вирішуєте лише ви. Тільки ви маєте право обирати довжину своєї спідниці, висоту каблуків, куди вам іти, що їсти, про що мріяти.
На основі оповідання Олени Пастернак
1Kпереглядів
