Є речі, які дуже легко прив’язати до конкретної точки на карті. Будинок стоїть у певному місті. Синагога має адресу. Книжка виходить у конкретному видавництві й певною мовою.

З культурною пам’яттю так не працює.

Стара єврейська синагога може стояти у невеликому українському містечку, а її сьогодні досліджуватимуть фахівці з Єрусалима. Український роман народжується в Києві чи Львові, а через кілька років його читають івритом у Тель-Авіві. І навпаки — ізраїльська книжка, перекладена українською, може повернути читачеві частину історії, яка колись починалася саме на українській землі.

Я часто натрапляю на такі перетини у своїй роботі. Як авторка НАновин — Nikk.Agency, Олена Гунько, я пишу про Україну, Ізраїль, культуру, історію та людей між цими двома країнами. І дедалі частіше помічаю: найцікавіший зв’язок між ними виникає не під час офіційних візитів і не в дипломатичних заявах.

Іноді він лежить на книжковій полиці.

А іноді — за старою аркою синагоги, яку десятиліттями майже ніхто не помічав.

Саме тому ця розмова, як на мене, цілком природна для Fankolo. Тут український авторський контент живе не лише як коротка новина чи посилання, а як простір для власного досвіду, культурної пам’яті й тем, які хочеться розгорнути трохи ширше.

А дві історії, над якими я працювала для НАновин, якраз виявилися про це.

Коли перекладають не слова, а цілий культурний контекст

Одна з них почалася з ізраїльського проєкту «немалаנְמָלָה».

Його ідея на перший погляд проста: перекладати українську літературу безпосередньо івритом, а ізраїльську — українською.

Та коли я працювала над матеріалом про проєкт «немалаנְמָלָה», мене зачепила не лише сама поява нових перекладів.

Набагато важливішим виявився маршрут тексту.

Без російської як звичної проміжної мови. Без англійської, через яку іноді доводиться пропускати літературу двох країн, що мають власний прямий історичний зв’язок.

Українська — одразу іврит.

Іврит — одразу українська.

Для читача різниця може здаватися невеликою, але для перекладача це принципово. Мова — не набір однакових коробочок зі словами. Усередині кожного речення є гумор, культурні асоціації, історичний досвід, регіональні відтінки, ритм.

Коли текст проходить через третю мову, частина цього неминуче змінюється.

Саме тому прямий переклад, скажімо, Андруховича, Забужко чи Винничука івритом — це не просто ще одна книжка на полиці ізраїльського магазину.

Це спроба дати читачеві Україну без додаткового посередника.

Мені здається, це важливо особливо зараз, коли Україну у світі часто бачать передусім через війну. Література повертає країні інші голоси — дивні, смішні, незручні, інтелектуальні, побутові. Ті, з яких насправді й складається культура.

Книжку можна перевезти. Стару синагогу — ні

Друга історія починалася вже не з текстів, а зі стін.

Наприкінці вересня я писала про експедицію, учасники якої досліджували історичні синагоги України. Серед них були фахівці Центру єврейського мистецтва Єврейського університету в Єрусалимі.

У матеріалі «З Єрусалима — слідами єврейського Поділля» маршрут спочатку виглядав майже як перелік точок на карті: Меджибіж, Сатанів, Бершадь, Кам’янець-Подільський, Вінниця, Жмеринка, Дунаївці, Хмільник.

Але варто було подивитися на ці назви з Ізраїлю — і карта змінилася.

Для когось тут це просто маленькі українські міста.

Для іншого — місце, звідки походила родина.

Для третього — назва, яку він усе життя чув від діда чи бабусі.

Меджибіж — це вже не просто населений пункт на Хмельниччині. Це Баал Шем Тов і одна з ключових точок історії хасидизму. Назви українських міст і містечок досі живуть у назвах хасидських дворів, громад, родинних історій у Єрусалимі та Бней-Браку.

І виходить дивна річ.

Громада могла зникнути з українського міста десятки років тому.

Синагога могла втратити своє первісне призначення.

А назва продовжує жити за тисячі кілометрів від цього місця.

Культурна пам’ять іноді починається з рулетки

Фраза «зберегти історичну спадщину» звучить урочисто.

Реальна робота виглядає значно прозаїчніше.

Треба виміряти стіну. Зняти фасад з кількох ракурсів. Побачити старий отвір, який хтось колись замурував. Зрозуміти, де стояв Арон га-Кодеш. Перевірити кладку. Порівняти будівлю зі старими фотографіями та планами.

Іноді багаторічна легенда про дату спорудження руйнується через одну деталь в архітектурі.

Для мене в цьому є щось дуже чесне.

Пам’ять перестає бути красивим словом і стає роботою руками.

Є стіна — її треба задокументувати.

Є напис — його треба встигнути прочитати.

Є будівля — треба зрозуміти її історію до того, як чергова перебудова зітре останні сліди.

А сьогодні до природного руйнування, байдужості та невдалих ремонтів додалася ще й російська війна.

Через це слово «встигнути» для української культурної спадщини стало значно буквальнішим.

Чому я згадала про ці дві статті разом

Коли я писала ці матеріали, я не планувала пов’язувати їх.

Між перекладачами книжок та архітекторами, які вимірюють старі синагоги, начебто небагато спільного.

Але тепер бачу майже однакову роботу.

Перекладач намагається перенести зміст через мовний кордон так, щоб дорогою не загубилася сама культура.

Дослідник дивиться на стару будівлю і намагається зафіксувати її так, щоб після фізичного зникнення не зникла інформація про людей, які там жили й молилися.

Один працює зі словами.

Інший — зі стінами.

А питання те саме: що треба зберегти, щоб людина через двадцять, п’ятдесят чи сто років могла побачити не лише сухий факт — «тут колись жили євреї» або «існував такий український письменник»?

Щоб вона могла хоча б трохи зрозуміти цей світ.

Ця розмова давно більша за одну редакцію

Тому мені було важливо подивитися, чи бачу цей зв’язок лише я.

Не бачу.

«Українсько-єврейська зустріч» окремо говорила про українські переклади івритомовних та їдишомовних авторів. У цій розмові брали участь перекладачі, історики й люди, які працюють саме з українсько-єврейським культурним простором.

Для мене важливий сам факт існування таких розмов.

Тому що культурний міст між Україною та Ізраїлем не будує одна організація.

І точно не одна редакція.

Хтось перекладає роман.

Хтось фотографує синагогу.

Хтось працює з архівом.

Хтось шукає старий єврейський цвинтар у маленькому українському місті.

Хтось намагається пояснити ізраїльському читачеві, чому назва невідомого йому українського містечка насправді може бути частиною історії його власної родини.

Кожна така робота окремо маленька.

Разом вони повертають картині масштаб.

Єврейська історія України — не додаток до української історії

Мабуть, саме ця думка залишилася зі мною після обох матеріалів.

Ми іноді говоримо так, ніби є «українська історія», а десь збоку від неї — окрема єврейська.

Реальні міста так не існували.

Синагога стояла на конкретній вулиці поруч із ринком, церквою, будинками сусідів і майстернями. Люди говорили різними мовами, торгували, сварилися, працювали разом, жили поруч. Відносини між громадами далеко не завжди були мирними — і немає сенсу робити минуле зручнішим, ніж воно було.

Але це все одно була історія однієї території.

Голокост, війни, радянська політика, еміграція й десятиліття мовчання настільки сильно змінили цей простір, що сьогодні іноді важко навіть уявити його колишній масштаб.

Тому стара синагога на Поділлі — це не лише єврейська пам’ятка.

Це частина спадщини України.

Так само український роман, перекладений івритом, не стає від цього менш українським.

Він просто знаходить ще одного читача.

Мені дедалі більше подобається слово «зустріч»

Не злиття.

Не спроба довести, що між українцями та євреями завжди панувала гармонія.

Не красивий міф про безконфліктне минуле.

Саме зустріч.

Дві культури можуть залишатися різними й водночас намагатися почути одна одну.

Для цього іноді потрібен хороший перекладач.

Іноді — історик.

Іноді — людина з камерою та рулеткою перед старою стіною.

А іноді треба просто не пройти повз історію, яка спочатку здається чужою.

Бо чим довше я працюю з українсько-ізраїльськими темами, тим складніше мені провести чітку межу, де в таких історіях закінчується «наше» і починається «їхнє».

Можливо, саме в цій нечіткій зоні й народжуються найцікавіші тексти.