Цієї зими в українських вишах запустять «нульовий курс», — МОН

➡️ Програма триватиме 3–6 місяців і допомагатиме готуватися до НМТ.

➡️ Обов’язкові дисципліни: українська мова, математика та історія України, плюс один вибірковий предмет (іноземна, природничі науки або література).

➡️ На кожен предмет передбачено по 90 аудиторних годин.

➡️ Формати навчання: денний (аудиторний) або дистанційний.

➡️ Якщо продовжити навчання в тому ж університеті, можна отримати до 15 додаткових балів до конкурсного бала на 1-й курс.
#Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини

#історія #події
🥇 Перша зірка: Як 10 грудня 1901 року світ отримав Нобелівську премію.
Сьогоднішня дата, 10 грудня, має особливе значення у календарі світової науки, літератури та миру. Це день, коли у 1896 році помер Альфред Нобель, і, що знаменно, саме цього дня, через п'ять років після його смерті, у 1901 році відбулася перша урочиста церемонія вручення Нобелівських премій 🏆.

🌟 Народження традиції

Шведський винахідник і підприємець Альфред Нобель, творець динаміту, заповідав більшу частину свого статку на заснування премії. Його бажанням було щорічно відзначати тих, чиї досягнення принесли найбільшу користь людству у п'яти сферах: фізика, хімія, медицина, література та сприяння миру.
Церемонії 1901 року проходили у двох містах, що стало сталою традицією:
Стокгольм, Швеція: Тут вручалися премії з фізики, хімії, медицини та літератури.
Осло, Норвегія (тоді ще перебувала в унії зі Швецією): Тут вручалася Премія Миру.

🔬 Перші лауреати — Легенди науки

Особливий інтерес викликають імена перших переможців, які назавжди увійшли в історію як піонери Нобелівського руху:
Фізика: Вільгельм Конрад Рентген (Німеччина) — за відкриття променів, які отримали його ім'я (X-променів). Його відкриття відкрило еру медичної діагностики. 🦴
Хімія: Якоб Хендрік Вант-Гофф (Нідерланди) — за відкриття законів хімічної динаміки та осмотичного тиску.
Медицина: Еміль фон Берінг (Німеччина) — за створення сироватки проти дифтерії, яка врятувала мільйони дитячих життів.
Література: Сюллі-Прюдом (Франція) — за високі художні якості його поезії.
Премія Миру: Жан Анрі Дюнан (Швейцарія, засновник Червоного Хреста) та Фредерік Пассі (Франція).

Ця перша церемонія не лише вшанувала видатних людей, але й встановила золотий стандарт міжнародного визнання, який стимулює науковий прогрес і миротворчі ініціативи вже понад століття. Це яскравий приклад того, як одна заповітна ідея може трансформувати світ! ✨

#історія #особистості
✍️ Юліан Опільський: Майстер, що оживив князівську добу.
8 грудня 1884 року народився Юліан Опільський (справжнє ім'я — Юрій Рудницький) — видатний український письменник, педагог і один із найяскравіших майстрів історичної прози Галичини початку XX століття. Його твори не просто розповідали про минуле; вони повертали до життя епоху Київської Русі та боротьби за українську ідентичність. 📜

Освіта та педагогічна діяльність

Юрій Рудницький походив із родини священика і здобув класичну освіту у Львівському університеті. Його основною професією було викладання — він був гімназійним професором у Бережанах та Львові, де навчав молодь українській мові та літературі.
Проте його справжнє покликання розкрилося у літературі, де він обрав псевдонім Юліан Опільський (від назви місцевості Опілля на Галичині).

Творчість: Втеча у минуле

Творчість Опільського припадає на час, коли українська література активно шукала героїчні сюжети у власній історії. На відміну від багатьох сучасників, які зосереджувалися на проблемах селянства та інтелігенції, Опільський звернувся до князівських часів та доби раннього Середньовіччя.
Його стиль вирізнявся:
Динамічним сюжетом: Захопливі пригоди, таємниці та військові конфлікти.
Яскравою мовою: Багата лексика, що створювала колорит епохи.
Психологізмом: Зображення складних мотивацій історичних діячів.
Серед його найвідоміших творів:
«Іду на вас!»: Роман про князя Святослава Хороброго, назва якого повторює легендарне попередження князя ворогам. 🗡️
«Ідоли падуть»: Твір, присвячений добі Володимира Великого та прийняттю християнства, що відображає боротьбу старої та нової віри. 🙏
Цикл оповідань про минуле Галичини та інші романи.

Спадщина

Твори Юліана Опільського мали велику популярність серед української молоді і відіграли важливу роль у формуванні національної свідомості, пропонуючи читачам гідних, сильних героїв, що боролися за свою землю і віру. Він допоміг українцям відчути себе спадкоємцями великої історичної традиції Київської Русі.

#історія #особистості
🕊️ Мандрівний мудрець: Григорій Сковорода — філософ, що вчив пізнавати себе.
3 грудня (22 листопада за старим стилем) 1722 року народився Григорій Савич Сковорода — безперечно, найвидатніша постать в історії української філософії, поет, богослов та педагог, чиє світосприйняття досі визначає духовні орієнтири нації. Його життя — це унікальний прецедент у світовій історії думки. 📜

Втеча від світу і «Сродна праця» 🧭

Сковорода здобув блискучу освіту в Києво-Могилянській академії, але свідомо відмовився від академічної кар'єри, багатства та стабільного життя. З кінця 1760-х років і до самої смерті він вів життя мандрівного філософа. Він ходив пішки з торбою, спілкувався з простим людом, читав проповіді та грав на сопілці, стверджуючи, що справжнє щастя криється всередині, а не у зовнішніх благах.
Центральною ідеєю його вчення є концепція «Сродної праці» (праці за покликом): людина має пізнати свої природні нахили (сродність) і присвятити себе роботі, яка відповідає її внутрішній суті. Тільки тоді вона досягне гармонії, здоров'я та радості. 🇺🇦

Два світи та самопізнання

Філософія Сковороди базувалася на ідеї «двох натур»: зовнішньої, матеріальної, і внутрішньої, духовної (Божої). Його метафоричні «три світи» (Макрокосм/Всесвіт, Мікрокосм/Людина і Біблія/Символічний світ) слугували ключами до самопізнання.
Він вважав, що сенс життя не в накопиченні знань чи майна, а в здатності «знайти себе» у «малому світі» — у власному серці. Його байки («Басні Харківські») та збірка «Сад божественних пісень» — це не просто література, а практичні настанови для духовного життя.
Сковорода став національним символом свободи, мудрості та непокори матеріалізму, залишивши по собі спадщину, яка є актуальною і сьогодні.

#історія #особистості
🖋️ Аристократка духу: Ольга Кобилянська, голос модерну та фемінізму (1863–1942).
27 листопада 1863 року народилася Ольга Кобилянська — одна з найяскравіших зірок в історії української літератури, чия творчість стала символом раннього модернізму та жіночої емансипації.

На відміну від багатьох своїх сучасників, які зосереджувалися на етнографічному реалізмі, Кобилянська вивела українську прозу на новий рівень, досліджуючи глибокі психологічні конфлікти, теми духовного аристократизму та боротьби особистості проти консервативного суспільства.
Її життя пройшло на Буковині, яка тоді належала до Австро-Угорщини, і саме це європейське оточення сформувало її світогляд. Вона не лише читала європейських філософів, але й активно долучалася до жіночого руху. Її твори, зокрема «Царівна», пройняті ідеями фемінізму: самоповага, право на освіту, незалежність і повноцінний розвиток жінки, вільної від патріархальних пут.

Найвидатніші її твори:
* «Земля» (1901): Глибока соціально-психологічна повість про трагічну владу землі над селянською душею та родинні конфлікти.
* «Valse mélancolique» (1898): Новела, що стала маніфестом європейськи освіченої, самотньої та творчої жінки.

Кобилянська також активно використовувала символізм та імпресіонізм, перетворюючи буковинську природу та людські переживання на тонкі художні образи. Вона була однією з тих, хто довів, що українська література є невіддільною частиною європейського культурного процесу, а її героїні — це складні, психологічно насичені особистості, а не просто типажі. Її вплив на формування нового, інтелігентного та вільного жіночого образу в Україні неоціненний.

#література
12 творів української літератури, які повинен знати кожен українець — і дитина, і дорослий.
Це не просто тексти — це серце української культури, голос історії, глибина душі:
1. Тарас Шевченко — «Кобзар»
Національний епос. «Заповіт», «Катерина», «Сон» — як молитися, тільки читати.
2. Іван Франко — «Мойсей»
Пророча поема про долю народу й провідника.
3. Леся Українка — «Лісова пісня»
Поетична драма про волю, кохання і вибір.
4. Іван Нечуй-Левицький — «Кайдашева сім’я»
Смішно й боляче одночасно. Без цього не зрозумієш український побут.
5. Панас Мирний — «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
Про бунт і трагедію несправедливості.
6. Михайло Коцюбинський — «Тіні забутих предків»
Магічний реалізм по-українськи.
7. Василь Стефаник — «Камінний хрест»
Як висловити трагедію еміграції в кількох сторінках.
8. Ольга Кобилянська — «Земля»
Драма родини, де земля стає причиною крові.
9. Олександр Довженко — «Зачарована Десна»
Автобіографія дитинства, переплетена з поезією.
10. Остап Вишня — усмішки
Лікує сміхом. Український гумор — це теж зброя.
11. Василь Симоненко — «Ти знаєш, що ти – людина»
Поезія гідності й любові.
12. Всеволод Нестайко — «Тореадори з Васюківки»
Для дітей — і для тих, хто не хоче втратити дитинство.
Прочитайте — і зрозумієте, чим б’ється серце України.

Вже післязавтра стартує фестиваль "Книжкова країна", тож ми продовжуємо цикл публікацій про події, які можуть бути цікаві любителям sci-fi
Про події першого дня, ми писали тут: https://www.fankolo.com/posts/104208
А в цьому пості розповімо про події другого дня (26.09 - П'ятниця)

1️⃣15:30 Презентація : Розмова довкола роману Максима Гаха «Aurora Borealis» про цю книгу ми вже писали в цьому пості: https://www.fankolo.com/posts/74644 А також зазначимо, що на самій події буде присутній автор.
2️⃣ 19:00 Зустріч «Видавництво, література, книжки: розмова з Олексієм Жупанським» (павільйон 1, зала 2)
3️⃣ 19:00 Презентація «Яке місце займають збірки на книжковій полиці» модерувати зустріч буде Альона Сіліна менеджерка ЛО "Зоряна Фортеця" (шатро подій)

#sci_fi_не_нудно

16 вересня 1947 року у Києві народився Валерій Веніамінович Марченко, учасник правозахисного руху, журналіст, перекладач.

Навчався на філологічному факультеті Київського університету, стажувався у Бакинському університеті, де вивчав тюркські мови і широко друкувався у місцевій пресі.

До 1972-го його знали за іменем Валерій Умрилов. Однак шлюб батьків склався невдало, вони розлучилися. Мати вийшла заміж вдруге, а Валерій узяв прізвище свого діда – професора-історика, колишнього ректора Львівського університету Михайла Івановича Марченка.

З 1970-го працював у редакції газети «Літературна Україна», автор близько 100 публікацій. Водночас викладав українську мову та літературу в одній із середніх шкіл Києва.

Був схожий на кіноактора Жана Поля Бельмондо, кумира його ровесників. Знав про цю схожість і часто жартував із цього приводу.

Заарештований 25 червня 1973-го «за антирадянську пропаганду та агітацію». Написані журналістом ( в 1972 р.) три статті «За параваном ідейності», «Страшний якийсь тягар», «Київський діалог», кваліфіковані органами кгб як антирадянські документи. У них В. Марченко ставив риторичні запитання: чому занепадає українська мова, чому з легкої руки високих партійних чиновників підноситься безбарвна відверто кон’юнктурна література.

Засуджений на 6 років до колонії суворого режиму та два роки заслання. У пермських таборах познайомився із відомими правозахисниками Семеном Глузманом та Іваном Світличним, написав ряд публіцистичних нарисів, зокрема, про нестерпні умови перебування в’язнів у колонії, про воїнів УПА, засуджених ще за часів Сталіна.

Перебуваючи на засланні в селищі Саралжин у Казахстані, від жовтня 1980-го листувався із молодою італійською студенткою-геологом Сандрою Фапп’яно, яка отримала його адресу від «Amnesty International». Між молодими людьми зав’язалося тепле спілкування (дарма, що переписувалися нерідною для обох англійською). Вони сподівалися, що після звільнення Валерія відпустять в Італію на лікування і вони нарешті зможуть побачитися. Листування тривало до повторного арешту Валерія Марченка у 1983-му. А в 2010-му їх листи видано під назвою «Валерій і Сандра».

Після звільнення (1981) мешкав у Києві, не міг влаштуватися на роботу, працював сторожем у дослідному господарстві зелених насаджень рослинництва. Займався перекладами, правозахисною діяльністю. Рішуче засуджував постанову колегії Міністерства освіти урср «Про додаткові заходи по вдосконаленню вивчення російської мови в освітніх школах і педагогічних навчальних закладах Української рср» (29 червня 1983 р.) (передав документ діаспорі з коментарем: «Надсилаю свіженький валуєвський указ…»).

Вдруге заарештований 21 жовтня 1983-го. Валерію Марченку інкримінувалося виготовлення та розповсюдження документів з метою підірвати й ослабити радянський державний лад. З моменту ув’язнення став членом Української Гельсінської групи. Важко хворого Валерія Марченка визнали особливо небезпечним рецидивістом і засудили на 10 років ув’язнення та 5 років заслання.

🕯Помер 7 жовтня 1984-го після відмови нирок у тюремній лікарні у Ленінграді (нині Санкт-Петербург, росія). Похований у селі Гатне на Київщині, поруч із могилою діда – відомого українського історика Михайла Івановича Марченка.

«Це важко зрозуміти. Але це правда: Валерій був щасливий. Там, у політтаборі, він писав те, що боялися вимовити вголос «на волі». Його штампували з громадських трибун тавром «відступника і буржуазного націоналіста», а він у таборі став письменником. Українським нерадянським письменником. Не фанатик, не революціонер, не екстреміст, він був такий, як і ви. Лише – кращий».
Писав про нього Семен Глузман.

#new_ukrainian_music #українська_музика
#що_послухати #для_настрою
Мертвий півень - Література (2025)
https://www.youtube.com/watch?v=rFu1NQPrASo

ЧЕСНІСТЬ — ЦЕ ГІПОТЕТИЧНИЙ ФРУКТ, ЯКОГО НІХТО НЕ ЇВ, АЛЕ ВСІ МАЮТЬ ПРО НЬОГО ВЛАСНУ ДУМКУ

Кажуть: «Я чесна людина». І вже ця фраза — брехня. Бо чесність — не якість. Це не прошивка. Це не риса характеру. Це вибір. А вибір — завжди ситуативний. І чим важча ситуація, тим гнучкіша стає «чесність».

Ми не брешемо, коли це не боляче. Ми «прикрашаємо» — заради спокою, заради моралі, заради дитини, яка принесла свії каляки-маляки і питає: мамо, тобі подобається? І що, скажеш правду? Що око в неї там на щоці, а песик схожий на пляму від чаю? Ні. Ти скажеш: «Супер». І це — правильна брехня.

Так от: чесність — це не завжди добро. І брехня — не завжди зло. Моральна чесність іноді ріже по живому. Справжня чесність — це сказати людині, що вона тобі байдужа, коли вона просить про допомогу. Це — не сказати, що «зараз не можу», а чесно: «не хочу». А тепер скажіть: хто так живе? Та ніхто.

Подивімося на історію. Анатолій Онопрієнко, серійний вбивця, був до нудоти чесний на допитах. Холодний, прямий, без прикрас. Його чесність не робила його кращим — вона лише шокувала. А Гітлер — теж писав «чесно» в «Майн Кампф», без фільтрів, і ми бачимо, чим це закінчилося. Чесність — не мораль. Це просто форма подачі.

А тепер інший бік. Олександр Македонський у своїх кампаніях брехав військам, приховував цілі, маніпулював. Історики його називають стратегом. Уінстон Черчилль, якого боготворять, брехав щодня — заради морального духу, заради перемоги, заради країни. А Шарль де Голль не казав французам усю правду, але давав їм віру. Це — благородна брехня.

Література про це волає давно. Гекльберрі Фінн — той, що допоміг утікачеві-невільнику, — брехав «проти совісті», але чесно перед собою. А Скарлетт О’Гара з «Віднесених вітром» брехала всім і собі, щоби вижити — і була в цьому абсолютно правдива. У Франка в «Мойсеї» син говорить батькові правду, яка розриває, але рятує народ. А Панас Мирний у «Хіба ревуть воли…» показав, як правда про власне походження й зневага до брехливої моралі може зробити з людини або бунтівника, або виродка. А ще Гемінґвей, який писав простою мовою, але про те, як чесність із собою — єдина форма гідності, коли реальність сиплеться, а брехня стає дешевшою за мовчання.

Ми соціальні тварини. Ми обманюємо з ввічливості. Ми мовчимо з поваги. Ми викручуємося, щоб не ламати людей, бо світ і так тріщить по швах. Навіть найчесніші з нас — це просто ті, хто менше крадуть, менше брешуть і краще вміють це приховати.

Чесність — це не цінність. Це інструмент. І користуються ним тоді, коли це безпечно, зручно або вигідно. А коли ні — в хід ідуть «дрібні компроміси», «біла брехня», «щоб не образити», «бо не на часі», «бо він не витримає», «бо вона ж вагітна», «бо це зруйнує родину».

Хто скаже, що завжди чесний — або наївний, або брехун.

Тому наступного разу, коли хтось із піною біля рота скаже: «Я просто чесна людина!» — хочеться вставити: «Ні. Ти просто зараз вирішив чесність використати як кувалду». Бо часто під словом «чесність» ховають пасивну агресію, приниження або звичайне бажання вколоти безкарно. І ніяка то не чесність. То — лицемірна легалізація жорстокості.

Чесність — це не святість. Це вибір сказати правду там, де вона може ранити. І якщо ти це зробив — відповідай за наслідки, а не прикривайся доброчесністю, як щитом.

А тепер чесно: вам сподобався цей текст? Бо я ж чесно скажу — мені байдуже. Я його не для лайків писала.