#ШІ #ліричний_нарис Акцент рудої осені Я дихаю охрою. Не легенями, ні, я дихаю нею самою душею, кожною фіброю вразливого, іноді надто чутливого нутра, яке чомусь вирішило бути судиною для мистецтва. Осінь – це не просто зміна календаря, це оголення. Це час, коли світ скидає літні, крикливі, надто насичені маски, і залишається зі мною наодинці, тихий, вологий, вкритий мідною патиною і присмаком ледь помітної, але неминучої втрати. Літо – це галас, це сонячний удар, що притупляє гостроту сприйняття, це буйство, яке не потребує мого втручання. Воно існує самодостатньо. А от осінь... Осінь – це завжди запрошення до діалогу, шепіт, який вимагає не просто уваги, а співучасті. Вона провокує мене на глибину, змушує рукав мого сірого светра бруднитися фарбою, а пальці – тремтіти від надміру відтінків, які раніше здавалися мені неіснуючими. Цей період, від першого жовтого листа, що прилипає до мокрого асфальту, до першого морозу, що стискає землю в крижаних обіймах, є моєю справжньою майстернею. Мене цікавить не краса, а смак. Смак сирої землі, присмак старого, але затишного, присмак тіні, що стала довшою і драматичнішою. Моя вразливість у цей час – це не слабкість, це інструмент, що загострюється, як лезо ножа. Я починаю бачити не просто колір, а його історію, не просто світло, а його меланхолійну філософію. Я стаю не художником, а перекладачем цієї сезонної туги і краси. Я вийшов із майстерні з відчуттям незавершеності. Полотно на мольберті – біле, наче саван, що чекає на душу. Я прагнув цього року чогось іншого, ніж типового осіннього пейзажу. Мені не потрібен був черговий «золотий парк». Мені потрібен був акцент, точка, що конденсує всю цю велику й повільну скорботу та ніжність осені в один погляд, в один силует. Я пройшовся міськими вулицями, подихав холодною вихлопною сумішшю і вологою. Величні, але порожні парки, де листя падає з очікуваною драматичністю, не дали мені потрібного імпульсу. Вони були занадто правильні, занадто багато говорили про себе. Я повернувся до свого двору, до сірої, типової багатоповерхівки, де навіть старі радянські гойдалки виглядали знесилено. І тут, серед цього бетону, потворних графіті та припаркованих авто, я спіткнувся. Я спіткнувся об тишу. Тиша, яка була не порожнечею, а очікуванням. На ланцюгах скрипучої дитячої гойдалки, якій давно час на ремонт, сиділа Вона. Незнайомка, років, мабуть, двадцяти п'яти. Вона не просто сиділа, вона була частиною цього двору, і водночас, його повним запереченням. Її руде волосся, не яскраво-вогняне, а приглушене, як окислена мідь, спадало на плечі, що потонули у безрозмірному, пухкому светрі кольору старої троянди. Цей светр на її тендітній фігурі був метафорою самої осені: велика, тепла, але така вразлива. Вона читала. Книга була товстою, її палітурка – невизначено-темною. Її обличчя, схилене над текстом, було чистим і замисленим, а ледь помітна посмішка чи тінь суму в кутиках губ робила її замріяним меланхолійним янголом осені. Вона не дивилася навколо, не помічала світу. Вона була у своєму тексті, на своїй гойдалці, в оточенні голого гілля та потьмянілих фарб. Вона була Акцентом. Тим єдиним, гострим і ніжним мазком, що міг урівноважити всю цю сірість і зневіру міського ландшафту. Мене вдарило усвідомлення: ось моя осінь. Вона не в лісах, а в погляді цієї дівчини, у поєднанні її рудого волосся з холодною сталевою гойдалкою. Це було не природне, а людське, емоційне багряне. Я кинувся назад. Не за фотоапаратом, а за мольбертом, за фарбами. Я знав, що це буде портрет, але це буде й пейзаж. Не просто обличчя, а обличчя, обрамлене осіннім двором, що стає емоційним тлом. Я обрав найшвидшу техніку, щоб вловити момент, поки вона не зникла, не встала, не підвела очей. Полотно, що чекало на мене, було швидко прикріплене до мольберта. У мене не було часу на етюди, на вивірене змішування фарб. Все робилося інтуїтивно, на смак. Гостре відчуття міді, що я відчував, стало для мене кольором її волосся. Я змішав умбру палену з карміном і краплиною жовтої охри. Це був колір, що жив, а не просто існував. Її светр – суміш сірого Пейна з ультрамарином та титановими білилами, щоб надати цій об'ємній тканині відчуття пухкої м'якості, тієї самої, яка здавалася мені прихистком від вітру. Я працював, як одержимий. Пензель вів мене. Я більше не думав про композицію, я її відчував. Руде волосся, що вловлювало останнє тепле світло дня, ставало моїм центром, моїм єдиним джерелом тепла на полотні. Я кидав тіні на обличчя, використовуючи найтонші відтінки фіолетового, щоб підкреслити меланхолію, що читалася в її спокої. Я малював не риси обличчя, а її замріяність, її відстороненість, її тендітну, але сильну присутність. Кожен мазок був шепотом, спробою зафіксувати цю випадковість, цю ідеально-недосконалу гармонію. Її рука, що тримає книгу, здавалася такою легкою і витонченою, немов пташине крило. Навколо неї я створював розмитий фон: сірі стіни будинку ставали простором, що поглинав звук, а гойдалка – віссю, навколо якої оберталася моя увага. Це не була картина, це було осіннє зізнання, переведене на мову олії. Я відчував, як внутрішня напруга, що стискала мене тижнями, повільно витікає через кінчик пензля, залишаючи мене порожнім, але неймовірно наповненим. Вона не підвела голови. Вона продовжувала читати. Вона дозволила мені, не знаючи того, висловити себе. Останній, ледь помітний мазок на обкладинці книги, що надавав їй матовості. Я відступив. Це було готово. Не ідеально, але правдиво. Я відчув, як серце починає битися сильніше, знову повертаючись до ритму реального світу. Вона сиділа все там же. Я обережно зняв полотно. Вирішив підійти. Це був акт, що вимагав від мене більшої сміливості, ніж тижнева робота. Підійшов повільно, з полотном у руці, і відчув себе не художником, а підлітком, що соромиться. – Вибачте, що перериваю... – голос мій прозвучав незграбно, майже сором’язливо. – Я... Я не міг не... Вона нарешті підняла очі. Її погляд був чистий, без тіні роздратування, лише легке збентеження. Вона поклала книгу. – Не могли що? – запитала вона тихо, але без подиву. Я мовчки простягнув їй полотно. Портрет. Її, на цій гойдалці, з цим світлом, що робить її волосся акцентом рудої осені. Вона мовчала довго, дивлячись на картину. На обличчі з’явилася неймовірна гамма емоцій: від здивування до ледь помітної, ніжної усмішки. Здавалося, вона вперше побачила себе через мої гострі, осінні відчуття. – Це... це справді я? – прошепотіла вона. – Вибачте, я навіть не помітила. Але чому... чому ви... – Ви – ідеальна осінь, – просто сказав я, відчуваючи, як обличчя спалахує рум’янцем. – Ви не в парку, а тут, у цій сірості, і це зробило вашу присутність... нестерпно важливою. Це ваш портрет на фоні осіннього міста. Хотів би подарувати. Вона кивнула, збентежено, але щиро. – Я згодна, звичайно. Це найкращий комплімент, який я коли-небудь отримувала. Ми поговорили недовго, про книги, про світло, про те, як швидко минає вересень. Її голос був низьким, як мелодія, що грає на скрипці в тумані. Я не питав імені, вона не питала мого. Це було неважливо. Важливо було те, що творчість завершилася актом дарування, актом людського зв'язку. Я розвернувся і пішов. Йшов додому з порожніми руками, але з наповненою до країв душею. Це був той самий творчий комфорт, якого я прагнув – відчуття, що ти щойно переклав шепіт Всесвіту на мову, яку зрозуміла інша людина. Осінь дала мені не тільки натхнення, а й історію. І цю історію я віддав її власниці. Тепер полотно житиме там, де воно й народилося – у чиїйсь тендітній реальності. А я залишився з гострим смаком цього моменту. І цього мені достатньо.

#архів Величезні книги в бібліотеці Празького Граду. Чехія, 1950 рік.

#дати Майк Йогансен (справжнє ім'я Михайло Гервасійович Йогансен) народився 28 жовтня 1895 року в Харкові у родині вчителя німецької мови. Він був видатним українським поетом, прозаїком, перекладачем, критиком, лінгвістом і сценаристом, одним із засновників літературного об'єднання ВАПЛІТЕ і яскравим представником доби "Розстріляного відродження" — покоління українських письменників і культурних діячів, які були репресовані сталінським режимом. Йогансен відомий як засновник жанру нарису в українській журналістиці. Він любив природу, приділяв увагу поведінці тварин, що відображав у своїх творах. За 17 років творчої діяльності видав 8 збірок поезій, 10 книг прози, а також літературознавчі праці та книги для дітей. У 1937 році Майка Йогансена репресували: 26 жовтня того року його засудили на закритому суді до розстрілу з конфіскацією майна, а 27 жовтня вбили. Його тіло було таємно поховане у Биківнянському лісі, а символічна могила знаходиться на Лук’янівському цвинтарі. Письменник був реабілітований 1958 року. Майк Йогансен залишив значний літературний спадок і є символом українського літературного авангарду й незламності духу доби "Розстріляного відродження"

#книжковий_відгук #Лана_читає “Опір” Трейсі Вульф Друга частина циклу з 6 книг Видавництво BookChef Ох, це була подорож тривалістю рік, оскільки книгу я почала ще минулого жовтня, але через один сюжетний поворот зробила тривалу перерву. Це друга частина циклу, і перша книга закінчилася настільки потужним кліфгенгером, що мене аж перекосило, і я терміново взялася за продовження. Друга книга фактично розвертає в інший бік всю драму першої частини. Це стосується і місця Грейс в академії Катмер, і її особистого життя, і її планів на майбутнє. Буквально з перших сторінок нас занурили в неєбовий сюжетний поворот, а потім у ще один, а потім ще… А далі стався парадокс - те, що мені так подобалося у першій книзі, а саме довгі внутрішні монологи, описи та думки персонажів, тут чогось почали дратувати. Бо стало забагато повторів та “води”. Десь на 200 сторінці ситуація вирівнялася, і книга знову “полетіла”. Попри “воду” було цікаво дізнатися, як герої порішають особисті проблеми, що не могли не виникнути після фіналу першої книги, як будуть розв’язувати інші нагальні питанні, які також виникли через фінал першої книги, які на них чекають випробування. А далі настали фінальні 150 сторінок. І це було боляче. От чесно, хотілося волати на персонажів через їхню твердолобість. Мені дуже різко перестали подобатися майже всі, бо з легкої руки авторки вони почали ухвалювати нелогічні рішення і через це нести втрати. У мене постійно виникали питання типу “Якого xyя?”, “Ну нашо?”, “Блядь, а шо, так можна було? А якого хєра так можна було???”. Фінальний твіст, принаймні один з них, я вгадала завчасно (загалом через нього і кинула торік її читати), тому він мене не шокував. А от шо шокує - я все одно читатиму продовження. Бо, трясця, все одно цікаво, як вони вирулять після цього фіналу. Питань достобіса, і хочеться відповідей)

Міжнародний день шкільних бібліотек Що це за день? Ми вже звикли до того, що про новини дізнаємося з Інтернету, спілкуємося зазвичай у месенджерах, читаємо електронні видання і майже забули, яка вона — тиша в бібліотечному залі, де так по-особливому пахне друкованими книгами. Якщо на запитання: «Коли ви востаннє були в бібліотеці?» дасте відповідь: «Зовсім недавно», то, імовірно, ви або студент, або маєте на увазі шкільну бібліотеку, яка на сьогодні є найбільш доступним культурно-освітнім середовищем для більш ніж 4 мільйонів учнів майже 15 тисяч шкіл в Україні. Бібліотеки шкіл мають власне свято, яке відзначається щорічно в четвертий понеділок жовтня — Міжнародний день шкільних бібліотек. Як виникла ідея відзначати Міжнародний день шкільних бібліотек? Наші далекі предки цінували книги та освіту ще за часів Русі. Князь Володимир відкривав школи, де учні навчалися, переписуючи книги. В часи правління Ярослава Мудрого при Софійському соборі в Києві з’явилася перша бібліотека. В XI столітті серед інших шкіл вже існували так звані «школи книжного вчення», в яких готували молодих професіоналів для областей управління, культури, церковного життя. Характерною рисою таких шкіл було навчання за допомогою книг і текстів. Цікаво, що вчителів того періоду називали «книжниками». Поява книгодрукування стала чинником великих змін в бібліотечній справі. Вже в 16 ст. з’явились великі книгосховища в Острозі і Львові. В 1630-х роках стала формуватися бібліотека Києво-Могилянської академії (засновник — митрополит Київський і Галицький Петро Могила). Великі власні бібліотеки почала формувати заможна українська шляхта. В тій частині України, що входила до Російської імперії, велику роль у розвитку шкільних бібліотек мала реформа 1860-х років. Почалося створення народної школи та мережі учнівських бібліотек. Основним джерелом коштів для цього стали добровільні пожертви та плата за навчання. На українських землях, що належали Австро-Угорщині, бібліотеки діяли завдяки культурно-освітнім осередкам «Просвіта». В XIX-XX столітті, в зв’язку з прискоренням технічного прогресу, відбувався швидкий розвиток бібліотек, у тому числі й шкільних. За радянських часів шкільні бібліотеки існували в кожному навчальному закладі. Вони були загалом добре забезпечені необхідною літературою, але спрямування читацьких інтересів дітей багато в чому було підпорядковано комуністичній ідеології. В період незалежності України шкільні бібліотеки переживають непростий період реформування та вдосконалення разом із системою освіти в цілому. Перед ними стоїть завдання перетворитися не лише в справжні навчальні центри, а й в центри дозвілля, які максимально відповідають вимогам сучасності. Робота бібліотек визначається Законом “Про освіту”, Положенням про бібліотеку загальноосвітнього навчального закладу, Законом “Про бібліотеки і бібліотечну справу”.

Ну ось я і отримала від пані Svetlana Talan книгу "Я тебе намріяла"! Дуже гарна обкладинка книги, і чудово розумію, чому на обкладинці персики чи абрикоси, за смаком яким Ви сумуєте. Я це чудово розумію, бо ж і сама знаю, які на смак були абрикоси з рідного села моїх бабусі і дідуся, на Волині. Вони були солодкими і доспілими, особливо, коли в пору дозрівання є багато сонця та тепла. То ж звісно, що на Луганщині дуже теплий клімат і дуже багато сонця, тому там фрукти і ягоди смачніші. А тут ще і трішечки Ваша автобіографічна історія, то ж мені дійсно буде дуже цікаво читати таку книгу. Тому, обкладинка і зміст книги вийшли дуже вдалими. Дякую Вам пані Світланочко за все, за підтримку, за розуміння, за поради, які ми даємо одна одній і як б не склалася далі у нас доля, все буде добре, я впевнена в тому. І нехай Бог береже Вас і Вашу родину!🙏💙💛

#література #заходи 25 жовтня в Івано-Франківську відбудеться презентація книги ветерана та письменника Артура Дроня — «Гемінґвей нічого не знає» Книга «Гемінґвей нічого не знає» — це збірка короткої прози, у якій автор без прикрас і пафосу розповідає про власний досвід війни. Через історії про страх, братерство, віру, смерть і Любов він фіксує життя на межі, спогади та переживання, що можуть стати своєрідною терапією не лише для нього, а й для читачів. Артур Дронь уже відомий читачам поетичними книгами «Гуртожиток №6» (2020) та «Тут були ми» (2023). А також він — один із найпомітніших голосів нової воєнної літератури. Після важкого поранення 2024 року та тривалої реабілітації він написав книжку короткої прози, аби більше і глибше розповісти про пережите. Місце зустрічі: Книгарня «Сенс на Промприладі» (вул. Української Перемоги, 23) Коли: 25 жовтня о 17:00 Модеруватиме розмову Юрій Андрухович Вхід вільний.

#ШІ #детектив Голоси зимового саду. Тиша старих справ - це не порожнеча, а особлива, кришталево чиста густина, в якій застигли незіграні фінали. Майор Макар Голубенко, п’ятдесятирічний слідчий відділу "справ, що зайшли в глухий кут", відчував цю тишу як вібрацію. Він був аналітиком, що прийшов у поліцію з клінічної психології, і для нього не існувало злочинів, а лише порушення внутрішньої архітектури людської свідомості. Його справжній інтерес лежав не в тому, хто вбив, а в тому, чому вбивця вирішив, що має на це право, і як зумів переконати у своїй невинності цілий світ. Його одержимість була чистою — він прагнув не справедливості, а розуміння. Справа десятирічної давнини, яку він витягнув із запиленого архіву, була ідеальною. Софія, талановита художниця, 22 роки, зникла безслідно. Поліція закрила справу як «добровільну втечу», вказавши на її схильність до істерії та «творчих пошуків». Але Голубенко бачив у цьому почерк витонченого, майже філософського вбивства без тіла. Єдиний доказ, який він вивчав годинами, був абсурдним — малюнок, знайдений під матрацом Софії. Це була не фігуративна композиція, а шалений, абстрактний візерунок, схожий на лінії, які залишає мороз на шибках, або на химерні, заплутані тіні в гущавині. Голубенко назвав його про себе "Голоси Зимового Саду". Цей малюнок, на його переконання, був водночас і зізнанням, і картою. Головний підозрюваний - Ігор Стримовський, колишній професор філософії в тому ж університеті, де навчалася Софія. Він був її наставником і, як підозрював Голубенко, щось більше. Стримовський був людиною, чиє життя було ідеально вибудувано навколо його власної інтелектуальної величі. Зараз він був на пенсії і мешкав у старому, велетенському, ізольованому особняку на Подолі, що нагадував музейний експонат. І саме там, прибудований до особняка, був величезний, давно занедбаний Зимовий Сад зі скляним дахом і стінами, через які пробивалося лише тьмяне, похмуре світло. Сад був заплутаним лабіринтом із сухих ліан і екзотичних рослин, що повільно вмирали. Перша зустріч Голубенка та Стримовського була грою, гідною театральної сцени. Стримовський, худорлявий, з гострими рисами обличчя та втомою генія в очах, прийняв слідчого з ідеальною гостинністю. Він був відкритий, співпрацював, легко відповідав на будь-яке питання про Софію, але кожна його фраза була філософською пасткою. - Майор Голубенко, - м’яко промовив Стримовський, жестом пропонуючи дорогу каву, — я завжди захоплювався ілюзією, яку створює ваша професія. Ви шукаєте правду, але правда - це лише консенсус. Софія була геніальною, але нестабільною. Вона любила створювати світи і зникати в них. Вона, можливо, і створила цю "справу" як свій останній, ідеальний перформанс. Хіба не так? Голубенко відповів з тою ж аналітичною м’якістю: - Професоре, архітектор, що ховає підмурівок, завжди знає, де він його сховав. Я шукаю не консенсус, а структуру злочину. А Софія не ховалась, її сховали. Стримовський усміхнувся, і це була єдина реакція, яку Голубенко вважав чесною: задоволення від гідного супротивника. Зимовий Сад став центром їхньої уваги. Для Голубенка він став метафорою свідомості Стримовського: заплутаний, закритий, із відблисками і тінями, де правда і брехня переплітаються, як ліани. Слідчий був упевнений: тіло Софії або ключ до розгадки, що змусить Стримовського зламатися, був замурований у цьому скляному лабіринті. Але оскільки тіла не було, його завдання було зламати інтелект. Голубенко почав тиск, використовуючи його ж зброю — філософію та психологію. Він почав навідуватися до Стримовського щодня, приносячи не протоколи, а книги: Ніцше, Фуко, Канта. Він говорив не про Софію, а про його наукову працю, про його головну теорію, яку Стримовський вважав вершиною свого інтелекту: "Концепція Ідеальної Істини" - ідея про те, що істина є настільки руйнівною, що людство має право захищати себе "ідеальною брехнею". - Професоре, Ваша "Ідеальна Істина", - якось сказав Голубенко, дивлячись на заіржавілий фонтан у Саду, - це чудовий інструмент. Ви створюєте брехню настільки довершену, що вона стає реальнішою за реальність. Але є одна проблема. Ви не можете бути абсолютно розумним, якщо ховаєте доказ власної брехні. Це - суперечність. Стримовський вперше напружився. Голубенко "грав" на його гордині. Для Стримовського інтелектуальна поразка була гіршою за арешт. Голубенко знав, що Софія мала психічні проблеми, схильність до галюцинацій та шифрування своїх переживань. Він відновив її старий, забутий електронний щоденник. Після кількох днів розшифровки, використовуючи її манеру письма і метафори, він зрозумів, що малюнок "Голоси Зимового Саду" - це не абстракція. Це була зашифрована, але точна карта Зимового Саду, створена на основі її галюцинаторного сприйняття простору, де кожна лінія позначала або перешкоду, або прихований об’єкт. Ліани, скляні відбитки, тріщини на вікнах - це були її "голоси", що говорили про місце. Ключовим моментом став запис у щоденнику, зроблений за день до зникнення. Софія виявила, що головна праця Стримовського, "Концепція Ідеальної Істини", була повністю плагіатом його давно померлого, невідомого студента. Вона, як його наставниця, мала намір викрити його. Мотив став кришталево чистим: Стримовський не хотів її смерті, він хотів знищити істину, яка руйнувала його велич. Фінальна дуель відбулася знову в Зимовому Саду, огорненому мертвим, похмурим світлом. Голубенко прийшов не з ордером, а з роздрукованою сторінкою щоденника Софії та її малюнком. - Професоре, - почав Голубенко, обводячи поглядом захаращені кущі, - Ви присвятили життя Істині. Ви вірили, що можете створити таку досконалу брехню, що вона стане новою реальністю. Ви були майже успішні. Але Ви не врахували одну річ: Софія, з її нестабільною свідомістю, бачила світ у метафорах, і ці метафори виявилися точнішими за Вашу логіку. Стримовський стояв нерухомо, як кам’яна статуя. - Ви намагаєтеся маніпулювати мною, майоре. Це не доказ. Це припущення. - Це не припущення. Це структура. Ви приховали істину про плагіат. Софія намагалася викрити Вас. Ви сперечалися тут, у Саду, про те, чи має право "геній" на "ідеальну брехню". Ви штовхнули її, чи вона впала сама, намагаючись дотягнутися до артефакту, який, на її думку, символізував Вашу брехню. Вона впала, зламала шию, і Ви, геній-архітектор, вирішили, що найкращий спосіб захистити свою інтелектуальну велич, це замурувати свою істину в стіну. У стіну, яку Ви звели власноруч, під час однієї з Ваших «реставрацій» Саду. Голубенко не підвищував голосу. Він просто вибудовував картину, слово за словом, використовуючи його ж термінологію. Він вказав на ділянку старої цегляної кладки біля кореня сухого фікуса, куди вказувала найдивніша, найгостріша лінія на малюнку Софії. - Абсолютна істина вимагає абсолютного зізнання, професоре. І Ваша філософія, і Ваша архітектура, і Ваш злочин — усі вони сходяться ось тут. Стримовський зблід. Його обличчя стало змарнілим, як зім’ятий папір. Інтелектуальна поразка була нестерпною. - Я... Я не вбив її. Я лише захищав свою роботу. Вона була небезпечною для Великої Ідеї. Вона... Вона - сама зникла! - Його голос перетворився на зневажливий шепіт. - А ця... ця цегла... це не стіна, це... Він осів, його сили покинули його. Він здався не перед доказом, а перед досконалістю чужого розуміння його вчинку. Він кивнув, вказавши на цегляну кладку: - Вона... вона не заслуговувала на це. Це було лише тимчасове рішення. Замурована ділянка була невеликою, замаскована під елемент реставрації. Через кілька годин експерти знайшли там останки Софії, загорнуті в брезент. Стримовський зізнався у ненавмисному вбивстві, але його слова звучали як виправдання свого права на помилку. Голубенко отримав бажане: він зрозумів злочинця. Він розгадав структуру. Але коли він вийшов із садиби, на його обличчі не було тріумфу. Він усвідомив, що для того, щоб зламати такого інтелектуала, він став не менш одержимим і маніпулятивним, ніж сам Стримовський. Чи є його одержимість справедливістю кращою за одержимість Стримовського ідеальною брехнею? Межа була надто тонкою. Садибу опечатали, а Зимовий Сад залишився стояти, як пам’ятник зламаній гордині та прихованій істині. Голубенко відійшов від паркану. Він подивився на скляні стіни, які на заході осіннього сонця відбивали його власне, втомлене обличчя. Він знайшов правду, але ціна цього розуміння була високою. Залишилося лише крихке, неспокійне відчуття, що в його власній свідомості, як і в занедбаному Саду, теж є місця, де він замурував свої власні, небажані істини.

ΠΡΟΡΟΚΑ ΙΟΪΛΑ Ім'я Іоїл означає Яхве є Бог. Про автора Книги пророка Іоїла відомо лише те, що його батька звали Петуїл. Імовірно, Іоїл народився в Єрусалимі. Виходячи зі змісту книги, дехто називає Іоїла «пророком П'ятдесятниці», «пророком надії» і «пророком Духа». Прор. Іоїл жив за 800 літ до Р. Х. Його устами грозив Бог своєму вибраному народові тяжки ми карами за невдячність, а одночасно в своїй невимовній доброті навертав їх до покаяння: «Оберніться до Мене всім серцем у пості, плачі й жалю. Роздирайте свої серця, а не одежу, і наверніться до Господа, свого Бога, бо Він добрий і милосердний, довготерпеливий і багатий на милосердя та й боліє над нещастям. (...) Господь та й скаже своєму народові: Ось, Я пішлю вам хліб і вино й олію, і будете споживати їх, та й не подам вас уже в наругу невірам. А того, що прийде з півночі, Я відверну від вас і прожену його в безводну пустелю... Не бійся ж ти, земле; радуйся й веселися, бо Господь великий, Він це виконає» (2:12-21). Про зіслання Святого Духа Іоїл пророкував: «І станеться після того, що на всякого зіллю свого Духа, і будуть ваші сини й ваші дочки пророкувати: старим людям у вас будуть сни від Мене снитися та й молоді будуть у вас видіння бачити» (2:28). Іоїл передрік і Страшний суд. Господній народ і діти Ізраїлю - це ті праведники, що час свого земного життя проводили згідно з Божим законом, в дусі віри й любові: їх жде вічне, щасливе життя. «А Юдея житиме вічно й Єрусалим від роду в рід» (3:20). З відривного календаря "З вірою в душі" за 19 жовтня. -----------

ΠΡΟΡΟΚΑ ΙΟΪΛΑ Ім'я Іоїл означає Яхве є Бог. Про автора Книги пророка Іоїла відомо лише те, що його батька звали Петуїл. Імовірно, Іоїл народився в Єрусалимі. Виходячи зі змісту книги, дехто називає Іоїла «пророком П'ятдесятниці», «пророком надії» і «пророком Духа». Прор. Іоїл жив за 800 літ до Р. Х. Його устами грозив Бог своєму вибраному народові тяжки ми карами за невдячність, а одночасно в своїй невимовній доброті навертав їх до покаяння: «Оберніться до Мене всім серцем у пості, плачі й жалю. Роздирайте свої серця, а не одежу, і наверніться до Господа, свого Бога, бо Він добрий і милосердний, довготерпеливий і багатий на милосердя та й боліє над нещастям. (...) Господь та й скаже своєму народові: Ось, Я пішлю вам хліб і вино й олію, і будете споживати їх, та й не подам вас уже в наругу невірам. А того, що прийде з півночі, Я відверну від вас і прожену його в безводну пустелю... Не бійся ж ти, земле; радуйся й веселися, бо Господь великий, Він це виконає» (2:12-21). Про зіслання Святого Духа Іоїл пророкував: «І станеться після того, що на всякого зіллю свого Духа, і будуть ваші сини й ваші дочки пророкувати: старим людям у вас будуть сни від Мене снитися та й молоді будуть у вас видіння бачити» (2:28). Іоїл передрік і Страшний суд. Господній народ і діти Ізраїлю - це ті праведники, що час свого земного життя проводили згідно з Божим законом, в дусі віри й любові: їх жде вічне, щасливе життя. «А Юдея житиме вічно й Єрусалим від роду в рід» (3:20). З відривного календаря "З вірою в душі" за 19 жовтня. -----------