• #поезія

    Якщо ти зможеш розлюбити

    Якщо ти зможеш розлюбити-
    Скажи мені це зараз ти.
    Якщо розлюбиш в одну мить ти-
    Скажи відразу...не мовчи!

    Бо серце моє із криштАлю,
    Воно не винесе обман.
    Якщо кохає то до нестями,
    І час не залікує ран.

    Якщо мене із свого серця
    Ти просто виженеш в пітьму,
    Благаю,ти скажи відразу,
    Бо я відчую цю біду.

    Не іграшка для тебе серце,
    Воно ж живе...і заболить...
    Якщо не впевнений,що любиш,
    Не смій у моє заходить!

    Аня Дубина.
    #поезія Якщо ти зможеш розлюбити Якщо ти зможеш розлюбити- Скажи мені це зараз ти. Якщо розлюбиш в одну мить ти- Скажи відразу...не мовчи! Бо серце моє із криштАлю, Воно не винесе обман. Якщо кохає то до нестями, І час не залікує ран. Якщо мене із свого серця Ти просто виженеш в пітьму, Благаю,ти скажи відразу, Бо я відчую цю біду. Не іграшка для тебе серце, Воно ж живе...і заболить... Якщо не впевнений,що любиш, Не смій у моє заходить! Аня Дубина.
    Like
    Love
    3
    2коментарів 38переглядів
  • #поезія
    А, знаєш, я думаю — переживемо
    цю зиму, що холодом дихає в груди.
    Наваримо чаю, відкриємо джему,
    і будем з вікна споглядати етюди.
    То білі, то сірі. Холодні й колючі.
    Часами ефектні, як віденський баль.
    Часами тужливі, до серця болючі,
    так схожі на п'єсу, що грає скрипаль...

    А, знаєш, я думаю може й осилимо
    короткі й безбарвні із клаптиків дні.
    Застелим шляхи аж до березня килимом
    сріблястим й ажурним, як взори на склі.
    І будем сопіти з котом коло печі,
    марудити в млості про перші квіткú.
    Сховавши під хустку натомлені плечі,
    змотаєм в клубочок прожиті рокú...

    А, знаєш, я думаю — переживемо.

    Людмила Галінська
    #поезія А, знаєш, я думаю — переживемо цю зиму, що холодом дихає в груди. Наваримо чаю, відкриємо джему, і будем з вікна споглядати етюди. То білі, то сірі. Холодні й колючі. Часами ефектні, як віденський баль. Часами тужливі, до серця болючі, так схожі на п'єсу, що грає скрипаль... А, знаєш, я думаю може й осилимо короткі й безбарвні із клаптиків дні. Застелим шляхи аж до березня килимом сріблястим й ажурним, як взори на склі. І будем сопіти з котом коло печі, марудити в млості про перші квіткú. Сховавши під хустку натомлені плечі, змотаєм в клубочок прожиті рокú... А, знаєш, я думаю — переживемо. Людмила Галінська
    Like
    1
    55переглядів
  • #поезія
    Наснилось

    Наснилось, що ти в мене на порозі
    Стоїш такий розхристаний й щасливий...
    І мружиш хитро-хитро свої очі,
    Чекаєш на обійми, як на диво...

    А я застигла... і не вірю в щастя...
    Ти тут зі мною, що іще потрібно?
    Рукою до щоки уже тягнуся
    І так з тобою добре і спокійно.

    І хриплим голосом: -,, Зайду?"" промовив тихо,
    А я сама тягну тебе за руку..
    Наснилось...і я жду тебе, як диво...
    Попри всю відстань, попри цю розлуку...

    Тетяна Андреєва
    #поезія Наснилось Наснилось, що ти в мене на порозі Стоїш такий розхристаний й щасливий... І мружиш хитро-хитро свої очі, Чекаєш на обійми, як на диво... А я застигла... і не вірю в щастя... Ти тут зі мною, що іще потрібно? Рукою до щоки уже тягнуся І так з тобою добре і спокійно. І хриплим голосом: -,, Зайду?"" промовив тихо, А я сама тягну тебе за руку.. Наснилось...і я жду тебе, як диво... Попри всю відстань, попри цю розлуку... Тетяна Андреєва
    Like
    1
    35переглядів
  • #поезія
    #поезія
    Like
    Sad
    2
    139переглядів 9Відтворень
  • #поезія
    ГОРОБИНА НІЧ
    Кваша під ногами,мокра і липка,
    Стежка у багнюці чорна і хлипка.
    Ку'блиться й літає жовто- бурий лист,
    Може він не знає,вже не падолист.

    Сірими хмарка'ми небо вкрите знов,
    Не вернуть нам літа й зе'лені дібров.
    Там за горизонтом вже зима іде,
    Сніжні заметілі й снігопад пряде .

    Білими стьожка'ми вкриються поля,
    Вкутає сніг землю в ковдру,як маля.
    Зацяцькує сріблом, інеєм сади,
    І вже не тумани,а летять сніги.

    Грона гороби'ни мокнуть під дощем,
    Перлами жевріють,вітер вкрив плащем.
    Пломеніє захід в ягідках вогонь,
    Притулились грона до сріблястих скронь.

    Наче вже і грудень, наче вже й зима,
    Про сніги-замети мріємо дарма.
    Скоро новорічні загорять вогні,
    Не прикрас й ялинок, миру хочем ми!!!

    Щоб скоріш скінчилась горобина ніч,
    Темінь, дощ,тривоги,сліз пекучих січ.
    Веселковим цвітом,хай палахкотять,
    Зорі,наче ватри,полум'ям горять!!!
    #поезія ГОРОБИНА НІЧ Кваша під ногами,мокра і липка, Стежка у багнюці чорна і хлипка. Ку'блиться й літає жовто- бурий лист, Може він не знає,вже не падолист. Сірими хмарка'ми небо вкрите знов, Не вернуть нам літа й зе'лені дібров. Там за горизонтом вже зима іде, Сніжні заметілі й снігопад пряде . Білими стьожка'ми вкриються поля, Вкутає сніг землю в ковдру,як маля. Зацяцькує сріблом, інеєм сади, І вже не тумани,а летять сніги. Грона гороби'ни мокнуть під дощем, Перлами жевріють,вітер вкрив плащем. Пломеніє захід в ягідках вогонь, Притулились грона до сріблястих скронь. Наче вже і грудень, наче вже й зима, Про сніги-замети мріємо дарма. Скоро новорічні загорять вогні, Не прикрас й ялинок, миру хочем ми!!! Щоб скоріш скінчилась горобина ніч, Темінь, дощ,тривоги,сліз пекучих січ. Веселковим цвітом,хай палахкотять, Зорі,наче ватри,полум'ям горять!!!
    Like
    1
    57переглядів
  • #поезія
    Заблукала Осінь в зимовому царстві.
    Вибратись не може, бродить в закутках.
    Зима десь дрімає. Ну що за зухвальство?!
    Можна ж руку дати й вивести на шлях.

    Хай стомлена Осінь йде відпочивати.
    Три її синочки в інших вже краях.
    Вчасно відлетіли, і звідки їм знати,
    що вона сумує й втопає в сльозах.

    А може, то й краще? - Блукає хай Осінь,
    бо точно не знаєш, що скаже Зима...
    Думки щохвилини в окопи відносять,
    і так неспокійно... На серці - пітьма.

    І що ця Зима?!.. Від природи сувора.
    Кусає мороз,.. снігова заметіль...
    Змотала б вона всю печаль у сувої,
    і снігом покрила б нестерпний цей біль!

    Так, ні! Не змотає і не заховає!..
    Холодні обійми її не для нас.
    Тож, хай якнайдовше чи спить, чи дрімає.
    Так легше прожити тяжкий дуже час.

    Тетяна Зензерова.
    #поезія Заблукала Осінь в зимовому царстві. Вибратись не може, бродить в закутках. Зима десь дрімає. Ну що за зухвальство?! Можна ж руку дати й вивести на шлях. Хай стомлена Осінь йде відпочивати. Три її синочки в інших вже краях. Вчасно відлетіли, і звідки їм знати, що вона сумує й втопає в сльозах. А може, то й краще? - Блукає хай Осінь, бо точно не знаєш, що скаже Зима... Думки щохвилини в окопи відносять, і так неспокійно... На серці - пітьма. І що ця Зима?!.. Від природи сувора. Кусає мороз,.. снігова заметіль... Змотала б вона всю печаль у сувої, і снігом покрила б нестерпний цей біль! Так, ні! Не змотає і не заховає!.. Холодні обійми її не для нас. Тож, хай якнайдовше чи спить, чи дрімає. Так легше прожити тяжкий дуже час. Тетяна Зензерова.
    Like
    1
    63переглядів
  • #поезія
    Де ти живеш, в яких світах, красуне?
    Між білих айсбергів незвіданих країв.
    Там, де ведмідь полярний шворку суне
    і кілометри міряє снігів...
    Ти з тих світів. Тому така безкровна.
    Така холодна. Грізна. Неземна.
    З мережива снігів, таких коштовних.
    І гонорова надто. А дарма...
    Сміятись вмієш. Бачила, бувало,
    з Морозом хихотіла, як дівча.
    І, пòночі, як темно -- танцювала,
    аж зорі ледь не випали з Ковша.
    Як лань -- граційна. І постава королеви.
    В поклонах всі дерева та кущі...
    А серце маєш? Певно, біле, кришталеве.
    Прозора кров у жилах. На щоці
    тремтять сніжинки -- льодяний гербарій.
    І срібний пух на віях, як пилок.
    Малюєш білим пензлем свій розарій,
    де сон сопе між сивих пелюстòк.
    Ти -- таїна. Незвідана. Буремна.
    Красива пані з мертвих островів.
    Ти маєш стиль. Гламурний і богемний.
    Та одинока серед тих снігів...

    Людмила Галінська
    #поезія Де ти живеш, в яких світах, красуне? Між білих айсбергів незвіданих країв. Там, де ведмідь полярний шворку суне і кілометри міряє снігів... Ти з тих світів. Тому така безкровна. Така холодна. Грізна. Неземна. З мережива снігів, таких коштовних. І гонорова надто. А дарма... Сміятись вмієш. Бачила, бувало, з Морозом хихотіла, як дівча. І, пòночі, як темно -- танцювала, аж зорі ледь не випали з Ковша. Як лань -- граційна. І постава королеви. В поклонах всі дерева та кущі... А серце маєш? Певно, біле, кришталеве. Прозора кров у жилах. На щоці тремтять сніжинки -- льодяний гербарій. І срібний пух на віях, як пилок. Малюєш білим пензлем свій розарій, де сон сопе між сивих пелюстòк. Ти -- таїна. Незвідана. Буремна. Красива пані з мертвих островів. Ти маєш стиль. Гламурний і богемний. Та одинока серед тих снігів... Людмила Галінська
    Like
    1
    75переглядів
  • #поезія
    Десь проходила ніжність між нами
    і спинилась. І кликала нас.
    І не вміла стати словами,
    бо не знала для себе назв.

    Звалась дружбою. Звалась приязню.
    Вміла ждати і чатувать.
    Ми тримали її, мов на прив'язі,
    щоб не сміла нас чаклувать.

    І вона ставала незграбною,
    як отой циганський ведмідь.
    Лиш боялась на людях раптом
    ланцюгом своїм прогриміть.

    Чи були ми занадто гордими,
    що й слова були крижані?
    Так й лишилась вона кросвордом, -
    може ніжність, а може, й ні...

    Ліна КОСТЕНКО
    #поезія Десь проходила ніжність між нами і спинилась. І кликала нас. І не вміла стати словами, бо не знала для себе назв. Звалась дружбою. Звалась приязню. Вміла ждати і чатувать. Ми тримали її, мов на прив'язі, щоб не сміла нас чаклувать. І вона ставала незграбною, як отой циганський ведмідь. Лиш боялась на людях раптом ланцюгом своїм прогриміть. Чи були ми занадто гордими, що й слова були крижані? Так й лишилась вона кросвордом, - може ніжність, а може, й ні... Ліна КОСТЕНКО
    Like
    Love
    2
    51переглядів
  • #поезія
    Не кличу. Не тримаю. Не прошу.
    Просто в тишу голову схилила.
    Ти пішов — і я в своїм саду
    Раптом ніби пташка заблудила.

    Не дихну. Ледь чутно б’ється час,
    Він між пальців холодом стікає.
    Пам’ять повертає знову нас,
    І у кожній згадці щось тремтить, палає.

    Я мовчу. Лунає в тілі град,
    Хвиля в серці б’ється невгамовно.
    Наче вчора ти сказав: «Я рад,
    Що знайшов тебе…» — а нині вже по-іншому.

    Не кричу. Не картаю, не зову,
    Хай іде усе, що мало відійти.
    Вийду в ніч, торкнуся холодом траву,
    Щоб навчитися без тебе просто йти.

    Витер вітер сльози на щоці,
    Й місяць тихо пальцем тінь знімає.
    Я ще трохи побуду у самотній темноті —
    Бо душа болить, та вже не завмирає.

    І зійде світанок, наче цвіт,
    Розіллється тишею знайома просинь.
    Новий день торкнеться мого світла й літ,
    І я знову оживу — тихенько, по-крихті… по-росинці.

    Євгенія Бик
    #поезія Не кличу. Не тримаю. Не прошу. Просто в тишу голову схилила. Ти пішов — і я в своїм саду Раптом ніби пташка заблудила. Не дихну. Ледь чутно б’ється час, Він між пальців холодом стікає. Пам’ять повертає знову нас, І у кожній згадці щось тремтить, палає. Я мовчу. Лунає в тілі град, Хвиля в серці б’ється невгамовно. Наче вчора ти сказав: «Я рад, Що знайшов тебе…» — а нині вже по-іншому. Не кричу. Не картаю, не зову, Хай іде усе, що мало відійти. Вийду в ніч, торкнуся холодом траву, Щоб навчитися без тебе просто йти. Витер вітер сльози на щоці, Й місяць тихо пальцем тінь знімає. Я ще трохи побуду у самотній темноті — Бо душа болить, та вже не завмирає. І зійде світанок, наче цвіт, Розіллється тишею знайома просинь. Новий день торкнеться мого світла й літ, І я знову оживу — тихенько, по-крихті… по-росинці. Євгенія Бик
    Like
    Love
    2
    43переглядів
  • #поезія
    Ця зима буде довга,
    казали дощі в листопаді.
    Все вагались — піти, чи на чай завітати у гості?
    Завинили мені, дорікнувши бездумно у зраді.
    Я ж любила так їх... А вони дременули о шостій.

    Ці сніги назавжди,
    запевняли вітриська грудневі.
    Вили вовком під ніч, колисали дерева, мов лялі.
    І стелили доріжки у світ білих див, перкалеві...
    Я ж стояла німа, загорнувши у хустку печалі.

    Ця зима буде довга...
    Та знаю цю мантру, я знаю...
    Білим роєм присипле із неба на мокрі шляхи.
    Буду з груднем ділити той кухлик осіннього чаю
    і чекати... чекати як душу впокорять сніги ...


    Людмила Галінська
    #поезія Ця зима буде довга, казали дощі в листопаді. Все вагались — піти, чи на чай завітати у гості? Завинили мені, дорікнувши бездумно у зраді. Я ж любила так їх... А вони дременули о шостій. Ці сніги назавжди, запевняли вітриська грудневі. Вили вовком під ніч, колисали дерева, мов лялі. І стелили доріжки у світ білих див, перкалеві... Я ж стояла німа, загорнувши у хустку печалі. Ця зима буде довга... Та знаю цю мантру, я знаю... Білим роєм присипле із неба на мокрі шляхи. Буду з груднем ділити той кухлик осіннього чаю і чекати... чекати як душу впокорять сніги ... Людмила Галінська
    Like
    2
    43переглядів
Більше результатів