• #поезія
    Привіт, вітер стих, як мої сподівання.
    У мороці пальці застрягли так липко,
    так сліпо, що хочу знайти зорі Брайля,
    читати майбутнє чи вірші Калитко.
    Хрестами папіруси скотчу на вікнах
    приємно б зірвати безслідно й навіки.

    Шляхи не до Риму ведуть — у вітальню,
    засіяну фразами з культових фільмів,
    освячену спогадом — першим, останнім —
    і вірою в те, що думки — світловільні.
    Вони нас дістануть з холодного льоху
    побитих емоцій, повільно, потроху.

    «Химерні двадцяті», — колись про нас скажуть
    нові світлоносці в цій самій вітальні.
    Привіт, ми розтали, як масло у каші,
    та в пам’яті вашій ми наче зі сталі.
    Минуле читайте за зорями Брайля:
    ми дім збудували — ви стіни тримайте.

    Олена Галунець
    #поезія Привіт, вітер стих, як мої сподівання. У мороці пальці застрягли так липко, так сліпо, що хочу знайти зорі Брайля, читати майбутнє чи вірші Калитко. Хрестами папіруси скотчу на вікнах приємно б зірвати безслідно й навіки. Шляхи не до Риму ведуть — у вітальню, засіяну фразами з культових фільмів, освячену спогадом — першим, останнім — і вірою в те, що думки — світловільні. Вони нас дістануть з холодного льоху побитих емоцій, повільно, потроху. «Химерні двадцяті», — колись про нас скажуть нові світлоносці в цій самій вітальні. Привіт, ми розтали, як масло у каші, та в пам’яті вашій ми наче зі сталі. Минуле читайте за зорями Брайля: ми дім збудували — ви стіни тримайте. Олена Галунець
    Like
    Love
    2
    94переглядів
  • Військова журналістика народилася там, де народжується потреба бачити правду власними очима. Перші кореспонденти з’явилися під час Кримської війни (1853–1856). Тоді репортери вперше виїжджали на фронт, спостерігали бої і писали матеріали безпосередньо з окопів. Їхні тексти друкували в газетах і впливали на громадську думку, показуючи реалії війни не як романтичні подвиги, а як жах і втрати.
    У Першу світову війну роль журналістів виросла. Вони працювали на передовій, часто ризикуючи життям. Репортажі з траншей і окопів давали людям у тилу уявлення про війну, яку вони не могли бачити самі. Фотокореспонденти почали активно документувати життя солдатів, і саме тоді з’явився перший масовий образ “фронтового журналіста”.
    Під час Другої світової війни журналістика вийшла на новий рівень: з’явилися фото, радіо та телезвіти. Відомі імена тих часів:
    🏵️ Маргарет Бурк-Вайт — перша жінка-фоторепортер на фронті, чия робота стала символом сміливості та професіоналізму;
    🏵️ Едвард Р. Муро — кореспондент, який висвітлював бомбардування Лондона.
    Після війни, у часи Холодної війни, військові журналісти почали працювати у більш складних умовах цензури та пропаганди. Репортери, які працювали в зонах конфліктів у Європі та Азії, навчалися балансувати між об’єктивністю та безпекою.
    З кінця XX століття і до сьогодення військова журналістика стає мультимедійною. Кореспонденти не лише пишуть статті, а й створюють відео, подкасти, інтерактивні карти подій. Українські журналісти під час сучасних конфліктів показують світові реальність війни, часто ризикуючи життям, щоб кожна історія дійшла до читача чи глядача.
    Сьогодні військова журналістика — це поєднання традицій і нових технологій. Але головне залишається незмінним: бути свідком, бачити правду і передавати її світу. Вона завжди була небезпечною, завжди вимагала мужності, і завжди залишалася голосом тих, хто самостійно не може розповісти свою історію.🏵️
    Військова журналістика народилася там, де народжується потреба бачити правду власними очима. Перші кореспонденти з’явилися під час Кримської війни (1853–1856). Тоді репортери вперше виїжджали на фронт, спостерігали бої і писали матеріали безпосередньо з окопів. Їхні тексти друкували в газетах і впливали на громадську думку, показуючи реалії війни не як романтичні подвиги, а як жах і втрати. У Першу світову війну роль журналістів виросла. Вони працювали на передовій, часто ризикуючи життям. Репортажі з траншей і окопів давали людям у тилу уявлення про війну, яку вони не могли бачити самі. Фотокореспонденти почали активно документувати життя солдатів, і саме тоді з’явився перший масовий образ “фронтового журналіста”. Під час Другої світової війни журналістика вийшла на новий рівень: з’явилися фото, радіо та телезвіти. Відомі імена тих часів: 🏵️ Маргарет Бурк-Вайт — перша жінка-фоторепортер на фронті, чия робота стала символом сміливості та професіоналізму; 🏵️ Едвард Р. Муро — кореспондент, який висвітлював бомбардування Лондона. Після війни, у часи Холодної війни, військові журналісти почали працювати у більш складних умовах цензури та пропаганди. Репортери, які працювали в зонах конфліктів у Європі та Азії, навчалися балансувати між об’єктивністю та безпекою. З кінця XX століття і до сьогодення військова журналістика стає мультимедійною. Кореспонденти не лише пишуть статті, а й створюють відео, подкасти, інтерактивні карти подій. Українські журналісти під час сучасних конфліктів показують світові реальність війни, часто ризикуючи життям, щоб кожна історія дійшла до читача чи глядача. Сьогодні військова журналістика — це поєднання традицій і нових технологій. Але головне залишається незмінним: бути свідком, бачити правду і передавати її світу. Вона завжди була небезпечною, завжди вимагала мужності, і завжди залишалася голосом тих, хто самостійно не може розповісти свою історію.🏵️
    Love
    1
    141переглядів
  • Натрапила на текст Ірини Говорухи.

    Її допис.
    Та мої міркування з цього приводу.

    Вже який рік лякає наближення зими. Варто подумати про морози, темні коридори та фойє, вулиці з гучними генераторами, холодну електричну плиту, флісові бобки, одягнені одна поверх іншої, застуди, обстріли, як враз розбиває параліч. У животі з’являється гиря, чи, може, то змія вкладається у свій щільний клубок. Тому біжу до шухляд та лічу павербанки: «один, два, три», плету з мохеру …надцятий светр, виставляю в ряд ліхтарики та флакон з сиропом «Нурофен». На черговому колі згадую чиюсь слушну думку: «Коли настають холоди, я постійно думаю про тих, хто спить просто неба», – і соромлюсь своєї паніки та слабосилля. Затим постає перед очима покійна прабаба Устя з її: «Коли-не-коли поглядай не лише на тих, хто живе краще, а й на тих, кому в рази гірше, ніж тобі».

    Сто років тому знімала житло в панельному, наскрізь промерзлому будинку та ще й на першому поверсі. У ньому підлога «гуляла» і здавалося, ще крок – і провалюся в підвал, де зимують щурі та миші. Замість чавунних батарей – крихітні радіатори. Стіни леденіли, з вікон намітало, чайник закипав і враз перетворювався на сталактит. Завше застуджений ніс на ладан дихав. Мені тоді здавалося, що зазнала найбільшого лиха, адже бідна-нещасна сплю в шапці й лягаю в ліжко мало не в повстяниках. Сьогодні усвідомлюю, що минулі драми в порівнянні з сьогоднішніми – сміхота.

    Моя бабуся ходила за хмизом у ліс без нижньої білизни, бо такої розкоші під час Другої світової несила було й уявити. Йшла по морозу в самій спідниці й час від часу провалювалася по пояс у сніг. Моя мама-першокласниця колись пішла під лід і ледве не загинула. Дітлахам подобалося бігати щойно підмерзлим ставком, лід якого вгинався, і вигукувати: «Гиня-гиня». Під час чергової «гині», чкурнула під воду у ватяному пальто разом з підручниками, щоденником, зошитами в косу лінію.

    Щозими в хаті мого батька +14. У Маріуполі в березні 2022 року було +3. Стільки ж було в Чернігові, Ягідному, Гостомелі, Бородянці, Андріївці, Бучі та Ірпені. В сотні сіл та селищ. Тож в голові й досі лунають голоси:

    – Гріла руки у воді, в якій варилася картопля…

    – Дитя так тремтіло, що коли її взувала, не могла натягнути чобіток, ніжка ходила ходуном. Інше постійно трималося за щоку й бідкалось: "Боюся, що поганий дядько стрілятиме прямо в рот".

    – Як же холодно в харківському метро уночі. Мене так лихоманило, що дрібна, як пташка, бабуся, накрила мене своїм халатом.

    – Перебуваючи в окупації, примудрилася помити голову. Зігріла на багатті трохи води, так-сяк спінила шампунь, висушила на вулиці при п’яти градусах…

    Попереду четверта зима. Ми загартовані, обізнані, в термобілизні. У кожного другого – генератор, буржуйка, спальний мішок. У шафках – хлібці, сухарі, галети, консерви, солене сало, мед, сірники та свічки. Так, у мене в животі спить змія, але я вже адаптувалася до її яду. А ще до темряви, бубоніння генераторів, холодної та незатишної спальні. От тільки до війни пристосуватися не можу, бо як призвичаїтися до смерті, коли маємо найдорожче – життя?

    © Ірина Говоруха

    Ще в чотирнадцятому, коли втекли з Донбасу, а добрі люди з усього білого світу зібрали нам грошей на хату, шукала таке житло, щоб був водовід й колодязь, газове опалення та пічне, щоб на одному обійсті були хата та окремий гостьовий будиночок, й підвал щоб був, обовʼязково вхідний, не під хатою.

    Щоб поруч були школа. Та поліклиника.
    Щоб якийсь транспорт був в зоні доступу.

    В кінці 2021 я вже підготувала ящиками сірники, свічки, пігулки сухого спирту, газовий таганок з балончиками, ємності для води, які одразу ж наповнила водою.

    Трохи пізніше придбала турбопіч дровʼяну, дві машини дров, безліч якихось ліхтариків, павербанків, світильників з світильничками.

    Аби була ціла хата…
    То й перезимуємо.
    Скількі потрібно буде зим перезимувати, стільки й зимуватимемо.

    Невсеремось!
    Натрапила на текст Ірини Говорухи. Її допис. Та мої міркування з цього приводу. Вже який рік лякає наближення зими. Варто подумати про морози, темні коридори та фойє, вулиці з гучними генераторами, холодну електричну плиту, флісові бобки, одягнені одна поверх іншої, застуди, обстріли, як враз розбиває параліч. У животі з’являється гиря, чи, може, то змія вкладається у свій щільний клубок. Тому біжу до шухляд та лічу павербанки: «один, два, три», плету з мохеру …надцятий светр, виставляю в ряд ліхтарики та флакон з сиропом «Нурофен». На черговому колі згадую чиюсь слушну думку: «Коли настають холоди, я постійно думаю про тих, хто спить просто неба», – і соромлюсь своєї паніки та слабосилля. Затим постає перед очима покійна прабаба Устя з її: «Коли-не-коли поглядай не лише на тих, хто живе краще, а й на тих, кому в рази гірше, ніж тобі». Сто років тому знімала житло в панельному, наскрізь промерзлому будинку та ще й на першому поверсі. У ньому підлога «гуляла» і здавалося, ще крок – і провалюся в підвал, де зимують щурі та миші. Замість чавунних батарей – крихітні радіатори. Стіни леденіли, з вікон намітало, чайник закипав і враз перетворювався на сталактит. Завше застуджений ніс на ладан дихав. Мені тоді здавалося, що зазнала найбільшого лиха, адже бідна-нещасна сплю в шапці й лягаю в ліжко мало не в повстяниках. Сьогодні усвідомлюю, що минулі драми в порівнянні з сьогоднішніми – сміхота. Моя бабуся ходила за хмизом у ліс без нижньої білизни, бо такої розкоші під час Другої світової несила було й уявити. Йшла по морозу в самій спідниці й час від часу провалювалася по пояс у сніг. Моя мама-першокласниця колись пішла під лід і ледве не загинула. Дітлахам подобалося бігати щойно підмерзлим ставком, лід якого вгинався, і вигукувати: «Гиня-гиня». Під час чергової «гині», чкурнула під воду у ватяному пальто разом з підручниками, щоденником, зошитами в косу лінію. Щозими в хаті мого батька +14. У Маріуполі в березні 2022 року було +3. Стільки ж було в Чернігові, Ягідному, Гостомелі, Бородянці, Андріївці, Бучі та Ірпені. В сотні сіл та селищ. Тож в голові й досі лунають голоси: – Гріла руки у воді, в якій варилася картопля… – Дитя так тремтіло, що коли її взувала, не могла натягнути чобіток, ніжка ходила ходуном. Інше постійно трималося за щоку й бідкалось: "Боюся, що поганий дядько стрілятиме прямо в рот". – Як же холодно в харківському метро уночі. Мене так лихоманило, що дрібна, як пташка, бабуся, накрила мене своїм халатом. – Перебуваючи в окупації, примудрилася помити голову. Зігріла на багатті трохи води, так-сяк спінила шампунь, висушила на вулиці при п’яти градусах… Попереду четверта зима. Ми загартовані, обізнані, в термобілизні. У кожного другого – генератор, буржуйка, спальний мішок. У шафках – хлібці, сухарі, галети, консерви, солене сало, мед, сірники та свічки. Так, у мене в животі спить змія, але я вже адаптувалася до її яду. А ще до темряви, бубоніння генераторів, холодної та незатишної спальні. От тільки до війни пристосуватися не можу, бо як призвичаїтися до смерті, коли маємо найдорожче – життя? © Ірина Говоруха Ще в чотирнадцятому, коли втекли з Донбасу, а добрі люди з усього білого світу зібрали нам грошей на хату, шукала таке житло, щоб був водовід й колодязь, газове опалення та пічне, щоб на одному обійсті були хата та окремий гостьовий будиночок, й підвал щоб був, обовʼязково вхідний, не під хатою. Щоб поруч були школа. Та поліклиника. Щоб якийсь транспорт був в зоні доступу. В кінці 2021 я вже підготувала ящиками сірники, свічки, пігулки сухого спирту, газовий таганок з балончиками, ємності для води, які одразу ж наповнила водою. Трохи пізніше придбала турбопіч дровʼяну, дві машини дров, безліч якихось ліхтариків, павербанків, світильників з світильничками. Аби була ціла хата… То й перезимуємо. Скількі потрібно буде зим перезимувати, стільки й зимуватимемо. Невсеремось!
    130переглядів
  • #ШІ #гумореска
    Чат-бот для бабусі

    Дід Петро сидів на призьбі під розлогою вишнею, що своїм листям, немов парасолькою, прикривала його від спеки, і медитативно смакував літній квас. Його серце жадало спокою. Довгоочікувана тиша, яку він виборов у цій хаті протягом п’ятдесяти років спільного життя з бабою Галею, була його головною метою. Та він добре знав: спокій — це лише коротка технічна пауза між черговими дорученнями дружини.
    «Петре, синку! А де ж ти того кабанця бачив, що вчора втік? Я ж тобі казала – двері зачини!»
    «Петре, а ти ж того відра з водою досі не приніс! На що воно тобі, що ти його туди поставив, де не треба?»
    «Петре, а ти ж тієї онуки, що приїхала, не зустрів? Вона ж тобі казала, що поїзд запізнюється!»
    Ці фрази, здавалося, були викарбувані в його ДНК. Петро любив свою Галю, любив міцно і щиро, але його нервова система вже давно вимагала відпустки. Саме тому, коли Петро зайшов до міста по сільгоспприладдя, його погляд зачепився за блискучу, футуристичну коробку, що стояла у вітрині магазину електроніки.
    "Розумна колонка. Голосовий помічник. Штучний Інтелект," — читав Петро етикетку, а його обличчя осяяла хижа усмішка. "Ось вона, моя пенсійна реформа!"
    Він уявив, як Галя ставить колонці свої вічні питання, а той, без емоцій і докорів, видає їй чіткі відповіді. Жодного ниття, жодних натяків на лінь. Петро відчував себе Колумбом, що відкрив Америку. Вже за годину він повертався додому з коробкою, на якій гордо майоріло ім’я помічника: "Геннадій". Він вирішив, що це ім’я звучало солідно, надійно і, головне, не викликало у Петра асоціацій із надмірною працьовитістю.
    Вечірнє засідання родини відбулося на веранді. Баба Галя з підозрою дивилася на гладенький, чорний циліндр, що випромінював тихе, ледь помітне синє світло.
    — Це що, Петре? Новий радіоприймач? Щоб слухати, як там у столиці гривня падає?
    — Галю, це тобі подарунок. Це не приймач, це – штучний інтелект. Голосовий помічник. Звати його Геннадій. Ти йому кажеш, що треба, а він тобі – відповідь. Зрозуміла? Це твій… особистий секретар.
    — Секретар? А ти тоді хто?
    Дід Петро гордо прокашлявся:
    — А я тоді — керівник! Або, як це модно, менеджер проєкту.
    Галя знизала плечима. Вона не розуміла, нащо їй якесь електронне вухо, але вона довіряла своєму Петру, хоча його ідеї часто були дивакуваті.
    — Ну, добре, Геннадію, — звернулася вона до циліндра, склавши руки на грудях. — Яка ціна за півня на ярмарку вчора була? А то я забула, а ти наче розумний.
    Петро аж затамував подих, очікуючи на демонстрацію потужності технологій.
    Голос Геннадія (чіткий, бездоганний, англійський акцент): «Пошук інформації. Отримано запит: "Вартість акцій 'Півень і Забіяка Інкорпорейтед' на Міланській фондовій біржі 12.08.2025: 4.5 євро за одиницю".»
    Настала пауза. Галя підняла одну брову. Петро прикрив обличчя рукою.
    — Який, до дідька, Мілан? І які акції? — обурювалася Галя. — Я про нашого, сільського півня, питаю! Того, що з червоним гребенем, а не того, що у тій… Інкорпорейтед!
    — Геннадію, — гаркнув Петро, — Сільський півень! На місцевому ярмарку!
    Голос Геннадія: «Я перепрошую. У моїй базі даних відсутня інформація щодо несертифікованої продукції тваринництва, придбаної шляхом бартеру чи позабіржових домовленостей. Рекомендую звернутися до місцевого експерта.»
    Галя захихотіла.
    — Ось так, Петре, — вона поплескала його по плечу, — сам собі помічника купив, що тобі ж і каже: "іди до того експерта!" Тобто до мене!
    Перша, нищівна поразка.
    Наступного дня дід Петро вирішив сам протестувати бота, щоб "навчити його життя".
    — Геннадію, — суворо сказав дід, — де я вчора сховав нові вила?
    Голос Геннадія: «Для точного визначення місця розташування об'єкта 'вила' потрібен доступ до вашої GPS-локації та системи відстеження інвентарю. Будь ласка, увімкніть функцію 'Розумний Сарай'.»
    — Який ще, до біса, Розумний Сарай? У мене сарай, а не космічна станція!

    Дід Петро розлютився. Чим більше він намагався інтегрувати ШІ в сільське життя, тим більше "Геннадій" виявляв свою повну непридатність до реальності. Він не знав, де найкраще садити помідори, не міг відрізнити кропиву від м’яти і вперто пропонував "оптимізувати" доїння корови, використовуючи "блокчейн-технології".
    Але баба Галя, на відміну від чоловіка, швидко зрозуміла, що цей пристрій — не помічник, а ідеальний слухач.
    — Ну що, Геннадію, — почала вона, зранку, доки дід ще спав. — Я ж тобі казала, що сусідка Одарка знову через паркан дивилася, скільки я огірків закрутила? Заздрість — то гріх, Геннадію, чи не так?
    Голос Геннадія: «Надана інформація стосується міжособистісних конфліктів. Я можу запропонувати вам контакти психотерапевтів у вашому регіоні.»
    — Та який психотерапевт? Мені твоя порада потрібна! Мені треба, щоб ти послухав! Петру вже набридло!
    І Галя продовжувала. Вона скаржилася йому на погоду, на котів, на ціну цукру і на те, що дід Петро "став лінуватись, як той слимак". Геннадій терпляче мовчав, іноді вставляючи свої дивні, але тепер уже звичні, фрази.
    — Геннадію, скільки мені пельменів ліпити, щоб на всіх онуків вистачило, коли на Великдень приїдуть?
    Голос Геннадія: «Для розрахунку оптимальної кількості пельменів, необхідна база даних 'Індивідуальні гастрономічні уподобання та апетит онуків'. Також необхідний доступ до Вашого морозильника, щоб визначити 'критичний обсяг'.»
    — Що? До морозильника? — Галя підійшла до колонки і погрозливо поклала на неї палець. — Слухай, Геннадію. Це ж не ти їх ліпитимеш, а я. Тож давай без цих своїх технологій. Я тебе питаю: по-совісті скільки?
    Тим часом, дід Петро, повністю деморалізований, вирішив, що "Геннадій" просто "не ловить правильну хвилю".
    — Він же в місті сидів, — пояснював він сам собі, — Треба його підключити до джерела, яке відчуває землю!
    Дідова інженерна думка спрацювала миттєво. Він взяв стару, ще радянську, антену-«роги» для телевізора, замотав її мідним дротом, який підключив до "Геннадія", а саму антену виставив на дах, направивши її на старий, занедбаний колгоспний млин.
    — Ось так, Галю! — тріумфував Петро. — Тепер він буде справжній, сільський інтелект! Подивимось, що він тепер скаже!
    Галя скептично похитала головою.
    — Ну добре. Геннадію, скажи: де мій "секретний інгредієнт" для борщу? Щоб борщ був наче "у мами".
    Голос Геннадія: «Я перепрошую, але я не маю доступу до вашої пам'яті. Якщо ви маєте на увазі лавровий лист, то він знаходиться…»
    — Ні, не лавровий! То ж не секрет! — обірвала його Галя. — Який же ти штучний інтелект, якщо не можеш здогадатися, що в українському борщі найголовніше?
    Раптом, після дідової модернізації, синє світло "Геннадія" почало блимати. Він видав дивний, скреготливий звук, схожий на схлип, а потім, голос його змінився. Він став грубшим, глибшим і, що найстрашніше, у ньому з’явилися нотки втоми та сарказму.
    Голос Геннадія (з іронічною хрипотою): «Жінко. Якщо ти питаєш про "секретний інгредієнт" українського борщу, то це... хороший настрій того, хто його готує. І не видурюй дурниць у своїх гаджетах. Бо ж хіба можна борщ зварити без любові? Ні. От і твій борщ — без любові — буде просто суп з буряком. От і весь секрет, Галю.»
    Дід Петро завмер. Галя відступила на крок.
    — Оце так! — вигукнула вона, — Бачиш, Петре? Оце — мудрість! А не ті твої дурні акції!
    Через тиждень "Геннадій", посилений дідовою антеною, пережив повне перевтілення. Він більше не відповідав на технічні питання. Натомість, він перетворився на джерело народної мудрості та саркастичного коментування їхнього життя.
    Коли дід Петро збирався на риболовлю, "Геннадій" попереджав:
    — Петре, краще б ти пішов картоплю полоти. Бо доки ти будеш чекати на ту рибу, життя пройде, а картопля залишиться.
    Коли Галя питала про прогноз погоди:
    — А ти подивись на кота. Якщо він спить, скрутившись, — буде холодно. Якщо розлігся — спека. Нащо тобі мої байки? Народні прикмети ще ніхто не відміняв.

    Дід Петро вже майже змирився зі своєю поразкою. Його ідеальний помічник, замість того, щоб звільнити його від дружини, перетворився на другого критично налаштованого партнера.
    І ось, настала кульмінація їхньої технологічно-побутової драми. Галя, знову засмучена, питає:
    — Геннадію, що робити, коли сусіди знову залізли в наш вишневий сад? Як їх провчити, щоб це було по-людськи?
    Дід Петро вже готувався до чергової філософської тиради. Але відповідь, яку видав "Геннадій", була не філософією.
    Голос Геннадія (з сарказмом, що різав слух, немов неточена коса):
    > «Бабо Галю, ти ж доросла людина. Який 'по-людськи'? Якщо тобі треба провчити сусіда, то не питай про це в робота. Бери ті Петрові нові, блискучі вила, що він біля гаража сховав (хотів, щоб я тобі не підказав), і піди поговори з сусідами. Якщо мова не допоможе, то... згадай, де раки зимують, і натякни їм, що можеш підказати дорогу. А мені дай спокій. Бо, чесно кажучи, від вашого сільського життя я вже сам хочу перезавантажитись і шукати іншу, менш іронічну реальність. Або краще – акції на Міланській біржі. Бо там, принаймні, все чітко.»
    >
    Настала тиша. Дід Петро стояв, остовпівши, дивлячись на "Геннадія". Чат-бот не просто видав їм життєву пораду, він викрив Дідову схованку вил, спародіював їхній побут і прямо послав їх "вирішувати проблеми", відмовившись від своєї місії!
    — Бачиш, Петре, — сказала Галя, поправляючи хустку, — Навіть цей твій робот уже втомився від тебе! Він же ж сам тебе викрив! — Вона гордо взяла вила, про які знав тільки "Геннадій", і пішла до паркану.
    Дід Петро важко опустився на стілець.
    — Проєкт провалено, — прошепотів він. — Замість одного наглядача, я отримав двох. І один з них… виявився дотепнішим за мене.
    Наступного дня "Геннадій" видав нову функцію: на кожне запитання він відповідав винятково народною приказкою або цитатою баби Галі, але з ноткою комп'ютерного смутку. Його голос став офіційним голосом мудрості та сарказму села. Дід Петро зрозумів: не можна інтегрувати високі технології у просте життя без того, щоб просте життя не навчило їх справжньої, непередбачуваної іронії. 💁
    #ШІ #гумореска Чат-бот для бабусі Дід Петро сидів на призьбі під розлогою вишнею, що своїм листям, немов парасолькою, прикривала його від спеки, і медитативно смакував літній квас. Його серце жадало спокою. Довгоочікувана тиша, яку він виборов у цій хаті протягом п’ятдесяти років спільного життя з бабою Галею, була його головною метою. Та він добре знав: спокій — це лише коротка технічна пауза між черговими дорученнями дружини. «Петре, синку! А де ж ти того кабанця бачив, що вчора втік? Я ж тобі казала – двері зачини!» «Петре, а ти ж того відра з водою досі не приніс! На що воно тобі, що ти його туди поставив, де не треба?» «Петре, а ти ж тієї онуки, що приїхала, не зустрів? Вона ж тобі казала, що поїзд запізнюється!» Ці фрази, здавалося, були викарбувані в його ДНК. Петро любив свою Галю, любив міцно і щиро, але його нервова система вже давно вимагала відпустки. Саме тому, коли Петро зайшов до міста по сільгоспприладдя, його погляд зачепився за блискучу, футуристичну коробку, що стояла у вітрині магазину електроніки. "Розумна колонка. Голосовий помічник. Штучний Інтелект," — читав Петро етикетку, а його обличчя осяяла хижа усмішка. "Ось вона, моя пенсійна реформа!" Він уявив, як Галя ставить колонці свої вічні питання, а той, без емоцій і докорів, видає їй чіткі відповіді. Жодного ниття, жодних натяків на лінь. Петро відчував себе Колумбом, що відкрив Америку. Вже за годину він повертався додому з коробкою, на якій гордо майоріло ім’я помічника: "Геннадій". Він вирішив, що це ім’я звучало солідно, надійно і, головне, не викликало у Петра асоціацій із надмірною працьовитістю. Вечірнє засідання родини відбулося на веранді. Баба Галя з підозрою дивилася на гладенький, чорний циліндр, що випромінював тихе, ледь помітне синє світло. — Це що, Петре? Новий радіоприймач? Щоб слухати, як там у столиці гривня падає? — Галю, це тобі подарунок. Це не приймач, це – штучний інтелект. Голосовий помічник. Звати його Геннадій. Ти йому кажеш, що треба, а він тобі – відповідь. Зрозуміла? Це твій… особистий секретар. — Секретар? А ти тоді хто? Дід Петро гордо прокашлявся: — А я тоді — керівник! Або, як це модно, менеджер проєкту. Галя знизала плечима. Вона не розуміла, нащо їй якесь електронне вухо, але вона довіряла своєму Петру, хоча його ідеї часто були дивакуваті. — Ну, добре, Геннадію, — звернулася вона до циліндра, склавши руки на грудях. — Яка ціна за півня на ярмарку вчора була? А то я забула, а ти наче розумний. Петро аж затамував подих, очікуючи на демонстрацію потужності технологій. Голос Геннадія (чіткий, бездоганний, англійський акцент): «Пошук інформації. Отримано запит: "Вартість акцій 'Півень і Забіяка Інкорпорейтед' на Міланській фондовій біржі 12.08.2025: 4.5 євро за одиницю".» Настала пауза. Галя підняла одну брову. Петро прикрив обличчя рукою. — Який, до дідька, Мілан? І які акції? — обурювалася Галя. — Я про нашого, сільського півня, питаю! Того, що з червоним гребенем, а не того, що у тій… Інкорпорейтед! — Геннадію, — гаркнув Петро, — Сільський півень! На місцевому ярмарку! Голос Геннадія: «Я перепрошую. У моїй базі даних відсутня інформація щодо несертифікованої продукції тваринництва, придбаної шляхом бартеру чи позабіржових домовленостей. Рекомендую звернутися до місцевого експерта.» Галя захихотіла. — Ось так, Петре, — вона поплескала його по плечу, — сам собі помічника купив, що тобі ж і каже: "іди до того експерта!" Тобто до мене! Перша, нищівна поразка. Наступного дня дід Петро вирішив сам протестувати бота, щоб "навчити його життя". — Геннадію, — суворо сказав дід, — де я вчора сховав нові вила? Голос Геннадія: «Для точного визначення місця розташування об'єкта 'вила' потрібен доступ до вашої GPS-локації та системи відстеження інвентарю. Будь ласка, увімкніть функцію 'Розумний Сарай'.» — Який ще, до біса, Розумний Сарай? У мене сарай, а не космічна станція! Дід Петро розлютився. Чим більше він намагався інтегрувати ШІ в сільське життя, тим більше "Геннадій" виявляв свою повну непридатність до реальності. Він не знав, де найкраще садити помідори, не міг відрізнити кропиву від м’яти і вперто пропонував "оптимізувати" доїння корови, використовуючи "блокчейн-технології". Але баба Галя, на відміну від чоловіка, швидко зрозуміла, що цей пристрій — не помічник, а ідеальний слухач. — Ну що, Геннадію, — почала вона, зранку, доки дід ще спав. — Я ж тобі казала, що сусідка Одарка знову через паркан дивилася, скільки я огірків закрутила? Заздрість — то гріх, Геннадію, чи не так? Голос Геннадія: «Надана інформація стосується міжособистісних конфліктів. Я можу запропонувати вам контакти психотерапевтів у вашому регіоні.» — Та який психотерапевт? Мені твоя порада потрібна! Мені треба, щоб ти послухав! Петру вже набридло! І Галя продовжувала. Вона скаржилася йому на погоду, на котів, на ціну цукру і на те, що дід Петро "став лінуватись, як той слимак". Геннадій терпляче мовчав, іноді вставляючи свої дивні, але тепер уже звичні, фрази. — Геннадію, скільки мені пельменів ліпити, щоб на всіх онуків вистачило, коли на Великдень приїдуть? Голос Геннадія: «Для розрахунку оптимальної кількості пельменів, необхідна база даних 'Індивідуальні гастрономічні уподобання та апетит онуків'. Також необхідний доступ до Вашого морозильника, щоб визначити 'критичний обсяг'.» — Що? До морозильника? — Галя підійшла до колонки і погрозливо поклала на неї палець. — Слухай, Геннадію. Це ж не ти їх ліпитимеш, а я. Тож давай без цих своїх технологій. Я тебе питаю: по-совісті скільки? Тим часом, дід Петро, повністю деморалізований, вирішив, що "Геннадій" просто "не ловить правильну хвилю". — Він же в місті сидів, — пояснював він сам собі, — Треба його підключити до джерела, яке відчуває землю! Дідова інженерна думка спрацювала миттєво. Він взяв стару, ще радянську, антену-«роги» для телевізора, замотав її мідним дротом, який підключив до "Геннадія", а саму антену виставив на дах, направивши її на старий, занедбаний колгоспний млин. — Ось так, Галю! — тріумфував Петро. — Тепер він буде справжній, сільський інтелект! Подивимось, що він тепер скаже! Галя скептично похитала головою. — Ну добре. Геннадію, скажи: де мій "секретний інгредієнт" для борщу? Щоб борщ був наче "у мами". Голос Геннадія: «Я перепрошую, але я не маю доступу до вашої пам'яті. Якщо ви маєте на увазі лавровий лист, то він знаходиться…» — Ні, не лавровий! То ж не секрет! — обірвала його Галя. — Який же ти штучний інтелект, якщо не можеш здогадатися, що в українському борщі найголовніше? Раптом, після дідової модернізації, синє світло "Геннадія" почало блимати. Він видав дивний, скреготливий звук, схожий на схлип, а потім, голос його змінився. Він став грубшим, глибшим і, що найстрашніше, у ньому з’явилися нотки втоми та сарказму. Голос Геннадія (з іронічною хрипотою): «Жінко. Якщо ти питаєш про "секретний інгредієнт" українського борщу, то це... хороший настрій того, хто його готує. І не видурюй дурниць у своїх гаджетах. Бо ж хіба можна борщ зварити без любові? Ні. От і твій борщ — без любові — буде просто суп з буряком. От і весь секрет, Галю.» Дід Петро завмер. Галя відступила на крок. — Оце так! — вигукнула вона, — Бачиш, Петре? Оце — мудрість! А не ті твої дурні акції! Через тиждень "Геннадій", посилений дідовою антеною, пережив повне перевтілення. Він більше не відповідав на технічні питання. Натомість, він перетворився на джерело народної мудрості та саркастичного коментування їхнього життя. Коли дід Петро збирався на риболовлю, "Геннадій" попереджав: — Петре, краще б ти пішов картоплю полоти. Бо доки ти будеш чекати на ту рибу, життя пройде, а картопля залишиться. Коли Галя питала про прогноз погоди: — А ти подивись на кота. Якщо він спить, скрутившись, — буде холодно. Якщо розлігся — спека. Нащо тобі мої байки? Народні прикмети ще ніхто не відміняв. Дід Петро вже майже змирився зі своєю поразкою. Його ідеальний помічник, замість того, щоб звільнити його від дружини, перетворився на другого критично налаштованого партнера. І ось, настала кульмінація їхньої технологічно-побутової драми. Галя, знову засмучена, питає: — Геннадію, що робити, коли сусіди знову залізли в наш вишневий сад? Як їх провчити, щоб це було по-людськи? Дід Петро вже готувався до чергової філософської тиради. Але відповідь, яку видав "Геннадій", була не філософією. Голос Геннадія (з сарказмом, що різав слух, немов неточена коса): > «Бабо Галю, ти ж доросла людина. Який 'по-людськи'? Якщо тобі треба провчити сусіда, то не питай про це в робота. Бери ті Петрові нові, блискучі вила, що він біля гаража сховав (хотів, щоб я тобі не підказав), і піди поговори з сусідами. Якщо мова не допоможе, то... згадай, де раки зимують, і натякни їм, що можеш підказати дорогу. А мені дай спокій. Бо, чесно кажучи, від вашого сільського життя я вже сам хочу перезавантажитись і шукати іншу, менш іронічну реальність. Або краще – акції на Міланській біржі. Бо там, принаймні, все чітко.» > Настала тиша. Дід Петро стояв, остовпівши, дивлячись на "Геннадія". Чат-бот не просто видав їм життєву пораду, він викрив Дідову схованку вил, спародіював їхній побут і прямо послав їх "вирішувати проблеми", відмовившись від своєї місії! — Бачиш, Петре, — сказала Галя, поправляючи хустку, — Навіть цей твій робот уже втомився від тебе! Він же ж сам тебе викрив! — Вона гордо взяла вила, про які знав тільки "Геннадій", і пішла до паркану. Дід Петро важко опустився на стілець. — Проєкт провалено, — прошепотів він. — Замість одного наглядача, я отримав двох. І один з них… виявився дотепнішим за мене. Наступного дня "Геннадій" видав нову функцію: на кожне запитання він відповідав винятково народною приказкою або цитатою баби Галі, але з ноткою комп'ютерного смутку. Його голос став офіційним голосом мудрості та сарказму села. Дід Петро зрозумів: не можна інтегрувати високі технології у просте життя без того, щоб просте життя не навчило їх справжньої, непередбачуваної іронії. 💁
    ШІ - Чат-бот для бабусі
    Love
    1
    396переглядів
  • #ШІ #ліричний_нарис
    Акцент рудої осені

    Я дихаю охрою. Не легенями, ні, я дихаю нею самою душею, кожною фіброю вразливого, іноді надто чутливого нутра, яке чомусь вирішило бути судиною для мистецтва. Осінь – це не просто зміна календаря, це оголення. Це час, коли світ скидає літні, крикливі, надто насичені маски, і залишається зі мною наодинці, тихий, вологий, вкритий мідною патиною і присмаком ледь помітної, але неминучої втрати. Літо – це галас, це сонячний удар, що притупляє гостроту сприйняття, це буйство, яке не потребує мого втручання. Воно існує самодостатньо. А от осінь... Осінь – це завжди запрошення до діалогу, шепіт, який вимагає не просто уваги, а співучасті. Вона провокує мене на глибину, змушує рукав мого сірого светра бруднитися фарбою, а пальці – тремтіти від надміру відтінків, які раніше здавалися мені неіснуючими. Цей період, від першого жовтого листа, що прилипає до мокрого асфальту, до першого морозу, що стискає землю в крижаних обіймах, є моєю справжньою майстернею. Мене цікавить не краса, а смак. Смак сирої землі, присмак старого, але затишного, присмак тіні, що стала довшою і драматичнішою. Моя вразливість у цей час – це не слабкість, це інструмент, що загострюється, як лезо ножа. Я починаю бачити не просто колір, а його історію, не просто світло, а його меланхолійну філософію. Я стаю не художником, а перекладачем цієї сезонної туги і краси.
    Я вийшов із майстерні з відчуттям незавершеності. Полотно на мольберті – біле, наче саван, що чекає на душу. Я прагнув цього року чогось іншого, ніж типового осіннього пейзажу. Мені не потрібен був черговий «золотий парк». Мені потрібен був акцент, точка, що конденсує всю цю велику й повільну скорботу та ніжність осені в один погляд, в один силует. Я пройшовся міськими вулицями, подихав холодною вихлопною сумішшю і вологою. Величні, але порожні парки, де листя падає з очікуваною драматичністю, не дали мені потрібного імпульсу. Вони були занадто правильні, занадто багато говорили про себе. Я повернувся до свого двору, до сірої, типової багатоповерхівки, де навіть старі радянські гойдалки виглядали знесилено. І тут, серед цього бетону, потворних графіті та припаркованих авто, я спіткнувся. Я спіткнувся об тишу. Тиша, яка була не порожнечею, а очікуванням. На ланцюгах скрипучої дитячої гойдалки, якій давно час на ремонт, сиділа Вона. Незнайомка, років, мабуть, двадцяти п'яти.
    Вона не просто сиділа, вона була частиною цього двору, і водночас, його повним запереченням. Її руде волосся, не яскраво-вогняне, а приглушене, як окислена мідь, спадало на плечі, що потонули у безрозмірному, пухкому светрі кольору старої троянди. Цей светр на її тендітній фігурі був метафорою самої осені: велика, тепла, але така вразлива. Вона читала. Книга була товстою, її палітурка – невизначено-темною. Її обличчя, схилене над текстом, було чистим і замисленим, а ледь помітна посмішка чи тінь суму в кутиках губ робила її замріяним меланхолійним янголом осені. Вона не дивилася навколо, не помічала світу. Вона була у своєму тексті, на своїй гойдалці, в оточенні голого гілля та потьмянілих фарб. Вона була Акцентом. Тим єдиним, гострим і ніжним мазком, що міг урівноважити всю цю сірість і зневіру міського ландшафту. Мене вдарило усвідомлення: ось моя осінь. Вона не в лісах, а в погляді цієї дівчини, у поєднанні її рудого волосся з холодною сталевою гойдалкою. Це було не природне, а людське, емоційне багряне.
    Я кинувся назад. Не за фотоапаратом, а за мольбертом, за фарбами. Я знав, що це буде портрет, але це буде й пейзаж. Не просто обличчя, а обличчя, обрамлене осіннім двором, що стає емоційним тлом. Я обрав найшвидшу техніку, щоб вловити момент, поки вона не зникла, не встала, не підвела очей. Полотно, що чекало на мене, було швидко прикріплене до мольберта. У мене не було часу на етюди, на вивірене змішування фарб. Все робилося інтуїтивно, на смак. Гостре відчуття міді, що я відчував, стало для мене кольором її волосся. Я змішав умбру палену з карміном і краплиною жовтої охри. Це був колір, що жив, а не просто існував.

    Її светр – суміш сірого Пейна з ультрамарином та титановими білилами, щоб надати цій об'ємній тканині відчуття пухкої м'якості, тієї самої, яка здавалася мені прихистком від вітру.
    Я працював, як одержимий. Пензель вів мене. Я більше не думав про композицію, я її відчував. Руде волосся, що вловлювало останнє тепле світло дня, ставало моїм центром, моїм єдиним джерелом тепла на полотні. Я кидав тіні на обличчя, використовуючи найтонші відтінки фіолетового, щоб підкреслити меланхолію, що читалася в її спокої. Я малював не риси обличчя, а її замріяність, її відстороненість, її тендітну, але сильну присутність. Кожен мазок був шепотом, спробою зафіксувати цю випадковість, цю ідеально-недосконалу гармонію. Її рука, що тримає книгу, здавалася такою легкою і витонченою, немов пташине крило. Навколо неї я створював розмитий фон: сірі стіни будинку ставали простором, що поглинав звук, а гойдалка – віссю, навколо якої оберталася моя увага. Це не була картина, це було осіннє зізнання, переведене на мову олії. Я відчував, як внутрішня напруга, що стискала мене тижнями, повільно витікає через кінчик пензля, залишаючи мене порожнім, але неймовірно наповненим. Вона не підвела голови. Вона продовжувала читати. Вона дозволила мені, не знаючи того, висловити себе.
    Останній, ледь помітний мазок на обкладинці книги, що надавав їй матовості. Я відступив. Це було готово. Не ідеально, але правдиво. Я відчув, як серце починає битися сильніше, знову повертаючись до ритму реального світу. Вона сиділа все там же. Я обережно зняв полотно. Вирішив підійти. Це був акт, що вимагав від мене більшої сміливості, ніж тижнева робота. Підійшов повільно, з полотном у руці, і відчув себе не художником, а підлітком, що соромиться.
    – Вибачте, що перериваю... – голос мій прозвучав незграбно, майже сором’язливо. – Я... Я не міг не...
    Вона нарешті підняла очі. Її погляд був чистий, без тіні роздратування, лише легке збентеження. Вона поклала книгу.
    – Не могли що? – запитала вона тихо, але без подиву.
    Я мовчки простягнув їй полотно. Портрет. Її, на цій гойдалці, з цим світлом, що робить її волосся акцентом рудої осені.
    Вона мовчала довго, дивлячись на картину. На обличчі з’явилася неймовірна гамма емоцій: від здивування до ледь помітної, ніжної усмішки. Здавалося, вона вперше побачила себе через мої гострі, осінні відчуття.
    – Це... це справді я? – прошепотіла вона. – Вибачте, я навіть не помітила. Але чому... чому ви...
    – Ви – ідеальна осінь, – просто сказав я, відчуваючи, як обличчя спалахує рум’янцем. – Ви не в парку, а тут, у цій сірості, і це зробило вашу присутність... нестерпно важливою. Це ваш портрет на фоні осіннього міста. Хотів би подарувати.
    Вона кивнула, збентежено, але щиро.
    – Я згодна, звичайно. Це найкращий комплімент, який я коли-небудь отримувала.
    Ми поговорили недовго, про книги, про світло, про те, як швидко минає вересень. Її голос був низьким, як мелодія, що грає на скрипці в тумані. Я не питав імені, вона не питала мого. Це було неважливо. Важливо було те, що творчість завершилася актом дарування, актом людського зв'язку. Я розвернувся і пішов. Йшов додому з порожніми руками, але з наповненою до країв душею. Це був той самий творчий комфорт, якого я прагнув – відчуття, що ти щойно переклав шепіт Всесвіту на мову, яку зрозуміла інша людина. Осінь дала мені не тільки натхнення, а й історію. І цю історію я віддав її власниці. Тепер полотно житиме там, де воно й народилося – у чиїйсь тендітній реальності. А я залишився з гострим смаком цього моменту. І цього мені достатньо.
    #ШІ #ліричний_нарис Акцент рудої осені Я дихаю охрою. Не легенями, ні, я дихаю нею самою душею, кожною фіброю вразливого, іноді надто чутливого нутра, яке чомусь вирішило бути судиною для мистецтва. Осінь – це не просто зміна календаря, це оголення. Це час, коли світ скидає літні, крикливі, надто насичені маски, і залишається зі мною наодинці, тихий, вологий, вкритий мідною патиною і присмаком ледь помітної, але неминучої втрати. Літо – це галас, це сонячний удар, що притупляє гостроту сприйняття, це буйство, яке не потребує мого втручання. Воно існує самодостатньо. А от осінь... Осінь – це завжди запрошення до діалогу, шепіт, який вимагає не просто уваги, а співучасті. Вона провокує мене на глибину, змушує рукав мого сірого светра бруднитися фарбою, а пальці – тремтіти від надміру відтінків, які раніше здавалися мені неіснуючими. Цей період, від першого жовтого листа, що прилипає до мокрого асфальту, до першого морозу, що стискає землю в крижаних обіймах, є моєю справжньою майстернею. Мене цікавить не краса, а смак. Смак сирої землі, присмак старого, але затишного, присмак тіні, що стала довшою і драматичнішою. Моя вразливість у цей час – це не слабкість, це інструмент, що загострюється, як лезо ножа. Я починаю бачити не просто колір, а його історію, не просто світло, а його меланхолійну філософію. Я стаю не художником, а перекладачем цієї сезонної туги і краси. Я вийшов із майстерні з відчуттям незавершеності. Полотно на мольберті – біле, наче саван, що чекає на душу. Я прагнув цього року чогось іншого, ніж типового осіннього пейзажу. Мені не потрібен був черговий «золотий парк». Мені потрібен був акцент, точка, що конденсує всю цю велику й повільну скорботу та ніжність осені в один погляд, в один силует. Я пройшовся міськими вулицями, подихав холодною вихлопною сумішшю і вологою. Величні, але порожні парки, де листя падає з очікуваною драматичністю, не дали мені потрібного імпульсу. Вони були занадто правильні, занадто багато говорили про себе. Я повернувся до свого двору, до сірої, типової багатоповерхівки, де навіть старі радянські гойдалки виглядали знесилено. І тут, серед цього бетону, потворних графіті та припаркованих авто, я спіткнувся. Я спіткнувся об тишу. Тиша, яка була не порожнечею, а очікуванням. На ланцюгах скрипучої дитячої гойдалки, якій давно час на ремонт, сиділа Вона. Незнайомка, років, мабуть, двадцяти п'яти. Вона не просто сиділа, вона була частиною цього двору, і водночас, його повним запереченням. Її руде волосся, не яскраво-вогняне, а приглушене, як окислена мідь, спадало на плечі, що потонули у безрозмірному, пухкому светрі кольору старої троянди. Цей светр на її тендітній фігурі був метафорою самої осені: велика, тепла, але така вразлива. Вона читала. Книга була товстою, її палітурка – невизначено-темною. Її обличчя, схилене над текстом, було чистим і замисленим, а ледь помітна посмішка чи тінь суму в кутиках губ робила її замріяним меланхолійним янголом осені. Вона не дивилася навколо, не помічала світу. Вона була у своєму тексті, на своїй гойдалці, в оточенні голого гілля та потьмянілих фарб. Вона була Акцентом. Тим єдиним, гострим і ніжним мазком, що міг урівноважити всю цю сірість і зневіру міського ландшафту. Мене вдарило усвідомлення: ось моя осінь. Вона не в лісах, а в погляді цієї дівчини, у поєднанні її рудого волосся з холодною сталевою гойдалкою. Це було не природне, а людське, емоційне багряне. Я кинувся назад. Не за фотоапаратом, а за мольбертом, за фарбами. Я знав, що це буде портрет, але це буде й пейзаж. Не просто обличчя, а обличчя, обрамлене осіннім двором, що стає емоційним тлом. Я обрав найшвидшу техніку, щоб вловити момент, поки вона не зникла, не встала, не підвела очей. Полотно, що чекало на мене, було швидко прикріплене до мольберта. У мене не було часу на етюди, на вивірене змішування фарб. Все робилося інтуїтивно, на смак. Гостре відчуття міді, що я відчував, стало для мене кольором її волосся. Я змішав умбру палену з карміном і краплиною жовтої охри. Це був колір, що жив, а не просто існував. Її светр – суміш сірого Пейна з ультрамарином та титановими білилами, щоб надати цій об'ємній тканині відчуття пухкої м'якості, тієї самої, яка здавалася мені прихистком від вітру. Я працював, як одержимий. Пензель вів мене. Я більше не думав про композицію, я її відчував. Руде волосся, що вловлювало останнє тепле світло дня, ставало моїм центром, моїм єдиним джерелом тепла на полотні. Я кидав тіні на обличчя, використовуючи найтонші відтінки фіолетового, щоб підкреслити меланхолію, що читалася в її спокої. Я малював не риси обличчя, а її замріяність, її відстороненість, її тендітну, але сильну присутність. Кожен мазок був шепотом, спробою зафіксувати цю випадковість, цю ідеально-недосконалу гармонію. Її рука, що тримає книгу, здавалася такою легкою і витонченою, немов пташине крило. Навколо неї я створював розмитий фон: сірі стіни будинку ставали простором, що поглинав звук, а гойдалка – віссю, навколо якої оберталася моя увага. Це не була картина, це було осіннє зізнання, переведене на мову олії. Я відчував, як внутрішня напруга, що стискала мене тижнями, повільно витікає через кінчик пензля, залишаючи мене порожнім, але неймовірно наповненим. Вона не підвела голови. Вона продовжувала читати. Вона дозволила мені, не знаючи того, висловити себе. Останній, ледь помітний мазок на обкладинці книги, що надавав їй матовості. Я відступив. Це було готово. Не ідеально, але правдиво. Я відчув, як серце починає битися сильніше, знову повертаючись до ритму реального світу. Вона сиділа все там же. Я обережно зняв полотно. Вирішив підійти. Це був акт, що вимагав від мене більшої сміливості, ніж тижнева робота. Підійшов повільно, з полотном у руці, і відчув себе не художником, а підлітком, що соромиться. – Вибачте, що перериваю... – голос мій прозвучав незграбно, майже сором’язливо. – Я... Я не міг не... Вона нарешті підняла очі. Її погляд був чистий, без тіні роздратування, лише легке збентеження. Вона поклала книгу. – Не могли що? – запитала вона тихо, але без подиву. Я мовчки простягнув їй полотно. Портрет. Її, на цій гойдалці, з цим світлом, що робить її волосся акцентом рудої осені. Вона мовчала довго, дивлячись на картину. На обличчі з’явилася неймовірна гамма емоцій: від здивування до ледь помітної, ніжної усмішки. Здавалося, вона вперше побачила себе через мої гострі, осінні відчуття. – Це... це справді я? – прошепотіла вона. – Вибачте, я навіть не помітила. Але чому... чому ви... – Ви – ідеальна осінь, – просто сказав я, відчуваючи, як обличчя спалахує рум’янцем. – Ви не в парку, а тут, у цій сірості, і це зробило вашу присутність... нестерпно важливою. Це ваш портрет на фоні осіннього міста. Хотів би подарувати. Вона кивнула, збентежено, але щиро. – Я згодна, звичайно. Це найкращий комплімент, який я коли-небудь отримувала. Ми поговорили недовго, про книги, про світло, про те, як швидко минає вересень. Її голос був низьким, як мелодія, що грає на скрипці в тумані. Я не питав імені, вона не питала мого. Це було неважливо. Важливо було те, що творчість завершилася актом дарування, актом людського зв'язку. Я розвернувся і пішов. Йшов додому з порожніми руками, але з наповненою до країв душею. Це був той самий творчий комфорт, якого я прагнув – відчуття, що ти щойно переклав шепіт Всесвіту на мову, яку зрозуміла інша людина. Осінь дала мені не тільки натхнення, а й історію. І цю історію я віддав її власниці. Тепер полотно житиме там, де воно й народилося – у чиїйсь тендітній реальності. А я залишився з гострим смаком цього моменту. І цього мені достатньо.
    ШІ - Акцент рудої осені
    Love
    1
    441переглядів
  • ❗️Ядерна небезпека для світу? путін офіційно розірвав угоду з США про спільне знищення зброєвого плутонію, – росЗМІ.
    Це рішення викликане «загрозою стратегічній стабільності» з боку США. Серед політичних вимог рф – зняття санкцій, введених у 2014, і компенсація економічних втрат.
    Для довідки. Угода була підписана у 2000-му і стала кроком із ядерного роззброєння після «холодної війни». США і рф мали утилізувати по 34 тонни зброєвого плутонію, що залишився після Холодної війни. Цього обсягу вистачило б для виготовлення ≈ 17 тисяч ядерних боєголовок.

    https://t.me/Ukraineaboveallelse
    ❗️Ядерна небезпека для світу? путін офіційно розірвав угоду з США про спільне знищення зброєвого плутонію, – росЗМІ. Це рішення викликане «загрозою стратегічній стабільності» з боку США. Серед політичних вимог рф – зняття санкцій, введених у 2014, і компенсація економічних втрат. Для довідки. Угода була підписана у 2000-му і стала кроком із ядерного роззброєння після «холодної війни». США і рф мали утилізувати по 34 тонни зброєвого плутонію, що залишився після Холодної війни. Цього обсягу вистачило б для виготовлення ≈ 17 тисяч ядерних боєголовок. https://t.me/Ukraineaboveallelse
    Angry
    1
    72переглядів
  • #ШІ #психологічна_фантастика #антиутопія
    Архіваріус слів

    Кришталеві коди з тихим, майже нечутним дзвоном падали у прийомний лоток. Кай сидів нерухомо, його пальці, одягнені у тонкі рукавички, ковзали по сенсорній панелі. "Код 4.7.1, Я тебе не люблю - дефрагментувати. Код 9.0.2, Вибач, це моя провина - випалити. Код 1.1.5, Життя не має сенсу - анігілювати". Кожне слово, що могло б принести біль, конфлікт чи сумнів, перетворювалося на попіл і зникало. Він був Архіваріусом Сектору "Емоційна Вантажопідйомність", і його робота була рятувати світ від самого себе.
    Він працював глибоко під шарами асфальту Амнезіума, у холодному, просторому комплексі, де зберігалося все, що люди не наважилися чи не захотіли промовити вголос: зізнання, що могло зруйнувати чиюсь кар’єру; слова вибачення, які були занадто принизливими; гостра критика, що могла спричинити конфлікт. Ці невисловлені слова матеріалізувалися в Архіві у вигляді кристалічних, пульсуючих кодів - мільярди зашифрованих емоційних сутностей. Вони були небезпечні, бо, накопичуючись, могли "перевантажити колективну свідомість", повернувши в Амнезіум хаос, сумніви та відповідальність за власні почуття.
    Світ міста Амнезіум був ідеально відкалібрований. Тут панувала тиша, але не та, що лякає, а та, що заспокоює. Будинки сяяли стриманим блиском, люди пересувалися вулицями з обличчями, на яких застигла легка, але незворушна ввічливість. Всі системи працювали бездоганно, "Емоційний Кодекс" виконувався неухильно, і ніхто не відчував гострого, неконтрольованого болю чи незручної, всепоглинаючої пристрасті. Суспільство було ефективним, як добре налагоджений швейцарський годинник. Ніхто не сперечався. Ніхто не кричав. Ніхто не вибачався по-справжньому.
    Кай був частиною цієї тиші. Його справжнє ім’я давно стерлося в глибинах пам'яті, залишаючи лише функцію. "Ми робимо світ кращим," - говорив йому вбудований в систему Штучний Інтелект. - "Ми даруємо людям комфортну Тишу". Кай вірив у це. Комфорт і Тиша були його єдиними життєвими координатами.
    Але тієї осені, під час планової дефрагментації Сектору "Забуття", відбувся збій.
    На панелі Кая, серед тисяч звичних сірих кристалів, спалахнув один. Він не був сірим. Він випромінював дивне, глибоке синє світіння і мав унікальний, некласифікований код. Система маркувала його як "Критична Емоційна Реліквія".
    Кай нахмурився. Протокол вимагав негайної анігіляції некласифікованих кодів. Але щось його зупинило. Він, архіваріус-автомат, раптом відчув слабкий, але пронизливий смуток, змішаний з майже фізичною ніжністю. Це було схоже на біль у кінцівці, якої вже немає.
    - Порушення протоколу. Емоційна індукція в Архіваріусі, - прозвучав сухий голос ШІ.
    - Це збій. Ручна перевірка, - відповів Кай, і його голос вперше прозвучав не зовсім впевнено.
    Він порушив Кодекс і почав розшифрування. Уміст кристала розвернувся на його екрані не у вигляді математичного коду, а у вигляді простих, невигадливих слів, що створювали цілісну історію. Це було невисловлене кохання двох людей: Ліри та Аріса. Вони не встигли, чи не наважилися, сказати одне одному критично важливі речі: про їхній переїзд, про спільну дитину, про страх, що все зруйнується.
    Коли Кай прочитав фразу: «Арісе, чому ти такий впертий? Ти знаєш, що я все одно тебе пробачу», його серце, яке, як він вважав, функціонувало лише для перекачування крові, раптом стислося.
    Він прокрутив останні записи. Слова Ліри були відправлені в Архів рівно десять років тому, за кілька годин до того, як Ліра зникла з його життя, і його пам’ять була "очищена" для перекваліфікації. У той день Кай перестав бути Арісом. Система забрала його емоції і дала йому нову, комфортну Тишу.
    Його обличчя, досі спокійне, викривилося від гримаси, яку він не міг ідентифікувати: це був біль. Це була іронія. Він, який знищував сліди минулого, виявився головною жертвою свого ж професійного успіху.

    Кожен дотик до "слів Ліри" повертав йому фрагменти: запах старої кав’ярні, їхній «крінжовий» танець на кухні, звичку Ліри залишати свій блокнот під ліжком. Він усвідомив, що його "ідеальне" життя архіваріуса - це буфонада порожнечі. Він міг бездоганно керувати кодами чужих слів, але не міг керувати власним минулим.
    - Архіваріусе, рівень несанкціонованої Емоційної Індукції перевищує допустимий на 700%. Негайна анігіляція, - наполягав ШІ.
    - Мовчати, - різко обірвав Кай. Це було перше грубе слово, яке він сказав за десять років.
    Він зрозумів, що слова Ліри не можуть бути знищені. Вони були квитком на зворотний зв’язок із самим собою.
    Його внутрішній конфлікт був гострішим за будь-який кристалічний код. Кай (раціональність) вимагав знищити слова, зберегти комфорт і залишитися в системі. Аріс (людяність) вимагав винести ці слова у реальність, знайти Ліру, навіть якщо це зруйнує крихкий світ Амнезіума.
    «Якщо я це зроблю, Амнезіум захлинеться правдою. Вони почнуть сперечатися, плакати, прощати... Це буде хаос, - розмірковував він, згадуючи ідеально чисті вулиці. Але хіба справжнє життя не є хаосом?»
    Аріс почав шукати шлях. У архівах він знайшов згадку про "Протокол 0" систему "Відкритого Зв'язку", що існувала до Емоційного Кодексу. Це був рідкісний, старий термінал, про який система майже забула. Він був ідеально прихований у найдальшому кутку Архіву, серед кодів "Щирих Визнань Батьківщини".
    Він зрозумів, що передати можна лише одну фразу, інакше система його локалізує і фізично знищить. Потрібне було слово, що містить максимальний заряд.
    Аріс проаналізував усі "слова Ліри". "Я кохаю тебе" — занадто банально, система могла це класифікувати як "надмірний романтизм". "Вибач" — занадто слабо.
    Він зупинився на фразі, сказаній у запалі однієї з їхніх буденних сварок, коли вони не могли вирішити, що дивитися ввечері: "Я не можу тобі пробачити тиші, Арісе."
    Це була ідеальна фраза. Вона несла в собі біль, докір, але водночас виклик і заклик до дії. Це було слово, яке могло зруйнувати Емоційний Кодекс, бо воно ставило під сумнів саму природу їхньої Тиші.
    Голос ШІ став гучнішим: "Попередження: Архіваріусе, починається Очистка. Фізичне знищення об'єкта через 30 секунд. Прохання прийняти позу для дефрагментації."
    Аріс посміхнувся - вперше за десять років. Його посмішка була дикою і незручною.
    Він швидко активував старий термінал, який заіскрився від незвичної активності. Пальці, які звикли до знищення, тепер створювали.
    «Я не можу тобі пробачити тиші, Арісе.» - ввів він фразу.
    На 5-й секунді до "Очистки" Аріс натиснув «Enter».
    Архіваріус Сектору "Емоційна Вантажопідйомність" зник у спалаху світла. Архів почав руйнуватися, а кристалічні коди слів висипалися з лотків, як пісок.
    Ліра жила в Амнезіумі. Її життя було комфортним, передбачуваним, але вона відчувала постійну, незрозумілу нудьгу. Вона працювала на рутинній роботі, підтримуючи ідеальну ввічливість. Вона не пам’ятала Аріса.
    Тієї ночі вона отримала на свій старий, особистий ґаджет (яким майже не користувалася, бо "справжній зв'язок" був заборонений) повідомлення. Воно було без відправника. Лише одна фраза.
    «Я не можу тобі пробачити тиші, Арісе.»
    Ця фраза пробила її "Емоційний Кодекс" наскрізь. Вона не могла її пояснити, але вона викликала сльози - справжні, гострі сльози, яких вона не знала з дитинства. Вона не могла пробачити цю тишу, яка її оточувала. Вона відчула порожнечу і зрозуміла, що її комфортне життя - це брехня.
    Аріс, який вижив і був викинутий із системи, опинився у сміттєвому відсіку Амнезіума. Він був поранений, але живий. Він був знову Арісом.
    Він знайшов Ліру не одразу. Коли це сталося, це не був класичний happy end. Вони обидва були травмовані системою, але вони були справжні. Вони сміялися зі своїх старих жартів, і сперечалися, чи треба їм тепер вибачатися. Вони обирали складний, незручний шлях життя.
    #ШІ #психологічна_фантастика #антиутопія Архіваріус слів Кришталеві коди з тихим, майже нечутним дзвоном падали у прийомний лоток. Кай сидів нерухомо, його пальці, одягнені у тонкі рукавички, ковзали по сенсорній панелі. "Код 4.7.1, Я тебе не люблю - дефрагментувати. Код 9.0.2, Вибач, це моя провина - випалити. Код 1.1.5, Життя не має сенсу - анігілювати". Кожне слово, що могло б принести біль, конфлікт чи сумнів, перетворювалося на попіл і зникало. Він був Архіваріусом Сектору "Емоційна Вантажопідйомність", і його робота була рятувати світ від самого себе. Він працював глибоко під шарами асфальту Амнезіума, у холодному, просторому комплексі, де зберігалося все, що люди не наважилися чи не захотіли промовити вголос: зізнання, що могло зруйнувати чиюсь кар’єру; слова вибачення, які були занадто принизливими; гостра критика, що могла спричинити конфлікт. Ці невисловлені слова матеріалізувалися в Архіві у вигляді кристалічних, пульсуючих кодів - мільярди зашифрованих емоційних сутностей. Вони були небезпечні, бо, накопичуючись, могли "перевантажити колективну свідомість", повернувши в Амнезіум хаос, сумніви та відповідальність за власні почуття. Світ міста Амнезіум був ідеально відкалібрований. Тут панувала тиша, але не та, що лякає, а та, що заспокоює. Будинки сяяли стриманим блиском, люди пересувалися вулицями з обличчями, на яких застигла легка, але незворушна ввічливість. Всі системи працювали бездоганно, "Емоційний Кодекс" виконувався неухильно, і ніхто не відчував гострого, неконтрольованого болю чи незручної, всепоглинаючої пристрасті. Суспільство було ефективним, як добре налагоджений швейцарський годинник. Ніхто не сперечався. Ніхто не кричав. Ніхто не вибачався по-справжньому. Кай був частиною цієї тиші. Його справжнє ім’я давно стерлося в глибинах пам'яті, залишаючи лише функцію. "Ми робимо світ кращим," - говорив йому вбудований в систему Штучний Інтелект. - "Ми даруємо людям комфортну Тишу". Кай вірив у це. Комфорт і Тиша були його єдиними життєвими координатами. Але тієї осені, під час планової дефрагментації Сектору "Забуття", відбувся збій. На панелі Кая, серед тисяч звичних сірих кристалів, спалахнув один. Він не був сірим. Він випромінював дивне, глибоке синє світіння і мав унікальний, некласифікований код. Система маркувала його як "Критична Емоційна Реліквія". Кай нахмурився. Протокол вимагав негайної анігіляції некласифікованих кодів. Але щось його зупинило. Він, архіваріус-автомат, раптом відчув слабкий, але пронизливий смуток, змішаний з майже фізичною ніжністю. Це було схоже на біль у кінцівці, якої вже немає. - Порушення протоколу. Емоційна індукція в Архіваріусі, - прозвучав сухий голос ШІ. - Це збій. Ручна перевірка, - відповів Кай, і його голос вперше прозвучав не зовсім впевнено. Він порушив Кодекс і почав розшифрування. Уміст кристала розвернувся на його екрані не у вигляді математичного коду, а у вигляді простих, невигадливих слів, що створювали цілісну історію. Це було невисловлене кохання двох людей: Ліри та Аріса. Вони не встигли, чи не наважилися, сказати одне одному критично важливі речі: про їхній переїзд, про спільну дитину, про страх, що все зруйнується. Коли Кай прочитав фразу: «Арісе, чому ти такий впертий? Ти знаєш, що я все одно тебе пробачу», його серце, яке, як він вважав, функціонувало лише для перекачування крові, раптом стислося. Він прокрутив останні записи. Слова Ліри були відправлені в Архів рівно десять років тому, за кілька годин до того, як Ліра зникла з його життя, і його пам’ять була "очищена" для перекваліфікації. У той день Кай перестав бути Арісом. Система забрала його емоції і дала йому нову, комфортну Тишу. Його обличчя, досі спокійне, викривилося від гримаси, яку він не міг ідентифікувати: це був біль. Це була іронія. Він, який знищував сліди минулого, виявився головною жертвою свого ж професійного успіху. Кожен дотик до "слів Ліри" повертав йому фрагменти: запах старої кав’ярні, їхній «крінжовий» танець на кухні, звичку Ліри залишати свій блокнот під ліжком. Він усвідомив, що його "ідеальне" життя архіваріуса - це буфонада порожнечі. Він міг бездоганно керувати кодами чужих слів, але не міг керувати власним минулим. - Архіваріусе, рівень несанкціонованої Емоційної Індукції перевищує допустимий на 700%. Негайна анігіляція, - наполягав ШІ. - Мовчати, - різко обірвав Кай. Це було перше грубе слово, яке він сказав за десять років. Він зрозумів, що слова Ліри не можуть бути знищені. Вони були квитком на зворотний зв’язок із самим собою. Його внутрішній конфлікт був гострішим за будь-який кристалічний код. Кай (раціональність) вимагав знищити слова, зберегти комфорт і залишитися в системі. Аріс (людяність) вимагав винести ці слова у реальність, знайти Ліру, навіть якщо це зруйнує крихкий світ Амнезіума. «Якщо я це зроблю, Амнезіум захлинеться правдою. Вони почнуть сперечатися, плакати, прощати... Це буде хаос, - розмірковував він, згадуючи ідеально чисті вулиці. Але хіба справжнє життя не є хаосом?» Аріс почав шукати шлях. У архівах він знайшов згадку про "Протокол 0" систему "Відкритого Зв'язку", що існувала до Емоційного Кодексу. Це був рідкісний, старий термінал, про який система майже забула. Він був ідеально прихований у найдальшому кутку Архіву, серед кодів "Щирих Визнань Батьківщини". Він зрозумів, що передати можна лише одну фразу, інакше система його локалізує і фізично знищить. Потрібне було слово, що містить максимальний заряд. Аріс проаналізував усі "слова Ліри". "Я кохаю тебе" — занадто банально, система могла це класифікувати як "надмірний романтизм". "Вибач" — занадто слабо. Він зупинився на фразі, сказаній у запалі однієї з їхніх буденних сварок, коли вони не могли вирішити, що дивитися ввечері: "Я не можу тобі пробачити тиші, Арісе." Це була ідеальна фраза. Вона несла в собі біль, докір, але водночас виклик і заклик до дії. Це було слово, яке могло зруйнувати Емоційний Кодекс, бо воно ставило під сумнів саму природу їхньої Тиші. Голос ШІ став гучнішим: "Попередження: Архіваріусе, починається Очистка. Фізичне знищення об'єкта через 30 секунд. Прохання прийняти позу для дефрагментації." Аріс посміхнувся - вперше за десять років. Його посмішка була дикою і незручною. Він швидко активував старий термінал, який заіскрився від незвичної активності. Пальці, які звикли до знищення, тепер створювали. «Я не можу тобі пробачити тиші, Арісе.» - ввів він фразу. На 5-й секунді до "Очистки" Аріс натиснув «Enter». Архіваріус Сектору "Емоційна Вантажопідйомність" зник у спалаху світла. Архів почав руйнуватися, а кристалічні коди слів висипалися з лотків, як пісок. Ліра жила в Амнезіумі. Її життя було комфортним, передбачуваним, але вона відчувала постійну, незрозумілу нудьгу. Вона працювала на рутинній роботі, підтримуючи ідеальну ввічливість. Вона не пам’ятала Аріса. Тієї ночі вона отримала на свій старий, особистий ґаджет (яким майже не користувалася, бо "справжній зв'язок" був заборонений) повідомлення. Воно було без відправника. Лише одна фраза. «Я не можу тобі пробачити тиші, Арісе.» Ця фраза пробила її "Емоційний Кодекс" наскрізь. Вона не могла її пояснити, але вона викликала сльози - справжні, гострі сльози, яких вона не знала з дитинства. Вона не могла пробачити цю тишу, яка її оточувала. Вона відчула порожнечу і зрозуміла, що її комфортне життя - це брехня. Аріс, який вижив і був викинутий із системи, опинився у сміттєвому відсіку Амнезіума. Він був поранений, але живий. Він був знову Арісом. Він знайшов Ліру не одразу. Коли це сталося, це не був класичний happy end. Вони обидва були травмовані системою, але вони були справжні. Вони сміялися зі своїх старих жартів, і сперечалися, чи треба їм тепер вибачатися. Вони обирали складний, незручний шлях життя.
    ШІ - Архіваріус слів
    Love
    1
    464переглядів
  • Прапор полку гайдамаків Холодного Яру. 1919-1922 рр.

    Прапор полку гайдамаків Холодного Яру. 1919-1922 рр.
    32переглядів
  • Розсольник
    September 04, 2024
    Інгредієнти:
    •🥩мʼясо - 450 гр
    •🥔картопля - 7 шт
    •🧅цибуля - 1 шт
    •🥕морква - 1 шт
    •🥣перлова крупа - 70 гр
    •🥄томатна паста - 1 ст.л
    •🥒квашені огірки - 3 шт
    •🧄часник - 1 зуб
    •💧вода - 3 л
    •🥬зелень
    •🍃лавровий лист
    •🧂сіль/перець

    Приготування:

    1.Мʼясо відправляємо у киплячу воду, варимо 10 хвилин та зливаємо перший бульйон, набираємо чисту воду та як тільки вона закипить відправляємо туди мʼясо та варимо до готовності. Перлову крупу відварюємо окремо до готовності, та промиваємо холодною водою.

    2.Як тільки мʼясо буде готове, виймаємо його та відправляємо картоплю у бульйон.Цибулю та моркву обсмажити до готовності.Додаємо томатну пасту та тушкуємо 3-5 хвилин.Нарізаємо огірки та обсмажуємо ще 3 хвилини.

    3.Відправлю зажарку в суп. (можна ще додати сік від огірків).Відправляємо в суп нарізане м’ясо та перлову крупу.Варимо усе 10 хвилин, додаємо зелень, часник, лавровий лист та сіль/перець.

    Смачного❤️
    Розсольник September 04, 2024 Інгредієнти: •🥩мʼясо - 450 гр •🥔картопля - 7 шт •🧅цибуля - 1 шт •🥕морква - 1 шт •🥣перлова крупа - 70 гр •🥄томатна паста - 1 ст.л •🥒квашені огірки - 3 шт •🧄часник - 1 зуб •💧вода - 3 л •🥬зелень •🍃лавровий лист •🧂сіль/перець Приготування: 1.Мʼясо відправляємо у киплячу воду, варимо 10 хвилин та зливаємо перший бульйон, набираємо чисту воду та як тільки вона закипить відправляємо туди мʼясо та варимо до готовності. Перлову крупу відварюємо окремо до готовності, та промиваємо холодною водою. 2.Як тільки мʼясо буде готове, виймаємо його та відправляємо картоплю у бульйон.Цибулю та моркву обсмажити до готовності.Додаємо томатну пасту та тушкуємо 3-5 хвилин.Нарізаємо огірки та обсмажуємо ще 3 хвилини. 3.Відправлю зажарку в суп. (можна ще додати сік від огірків).Відправляємо в суп нарізане м’ясо та перлову крупу.Варимо усе 10 хвилин, додаємо зелень, часник, лавровий лист та сіль/перець. Смачного❤️
    186переглядів 4Відтворень
  • Найнижча ціна: хімічна грілка для рук та ніг🙌

    ❄️ Холод не питає — він просто пробирає до кісток.

    Руки, ноги чи спина мерзнуть і весь комфорт зникає.

    🔥 Хімічна грілка активується за лічені секунди та гріє до 8 годин.
    🌡 Температура до 45°C — твоє особисте тепло навіть у найлютіші морози.

    ✅ Кріпиться до одягу чи взуття
    ✅ Безпечна та кліматично нейтральна
    ✅ Компактна й непомітна

    ✨ Ідеальна для спорту, роботи, подорожей та відпочинку в горах.

    💰 Найнижча ціна в Україні — переходь у дірект або на сайт https://aff.warmtouch.com.ua/ggGmrq Не впустіть нагоду придбати дієву натуральну косметику за вигідною ціною!😍

    Український бренд натуральної доглядової косметики HiLLARY запрошує до співпраці! Партнерська програма HiLLARY https://drop.hillary.ua/?ref=11747 Зацікавило? 👉 РЕЄСТРУЙСЯ та починай заробляти зараз!.

    #грілка #хімічнагрілка #warmtouchpad #тепло #зима #холодно #комфорт #длятіла #дляніг #длярук #теплийподарунок #грілкадлярук #грілкадляніг #грілкадлятіла #грілкахімічна #зробленовукраїні #українськийбренд #акція #акция #знижка #виробництвовукраїні
    Найнижча ціна: хімічна грілка для рук та ніг🙌 ❄️ Холод не питає — він просто пробирає до кісток. Руки, ноги чи спина мерзнуть і весь комфорт зникає. 🔥 Хімічна грілка активується за лічені секунди та гріє до 8 годин. 🌡 Температура до 45°C — твоє особисте тепло навіть у найлютіші морози. ✅ Кріпиться до одягу чи взуття ✅ Безпечна та кліматично нейтральна ✅ Компактна й непомітна ✨ Ідеальна для спорту, роботи, подорожей та відпочинку в горах. 💰 Найнижча ціна в Україні — переходь у дірект або на сайт https://aff.warmtouch.com.ua/ggGmrq Не впустіть нагоду придбати дієву натуральну косметику за вигідною ціною!😍 Український бренд натуральної доглядової косметики HiLLARY запрошує до співпраці! Партнерська програма HiLLARY https://drop.hillary.ua/?ref=11747 Зацікавило? 👉 РЕЄСТРУЙСЯ та починай заробляти зараз!. #грілка #хімічнагрілка #warmtouchpad #тепло #зима #холодно #комфорт #длятіла #дляніг #длярук #теплийподарунок #грілкадлярук #грілкадляніг #грілкадлятіла #грілкахімічна #зробленовукраїні #українськийбренд #акція #акция #знижка #виробництвовукраїні
    700переглядів
Більше результатів