Після того як висадив коханку з машини, Бучин ніжно з нею попрощався і поїхав додому. Біля під’їзду секунду постояв, подумки зважуючи все, що скаже дружині. Піднявся сходами і відімкнув двері.

Привіт, сказав Бучин. Віро, ти вдома.
Вдома, флегматично відгукнулася дружина. Привіт. Ну що, йти ескалопи смажити.

Бучин дав собі слово діяти прямо, впевнено, різко, по чоловічому. Поставити крапку у своєму подвійному житті, поки на губах не охололи поцілунки коханки, поки його знову не засмоктало обивательське болото.

Віро, Бучин прочистив горло, я прийшов тобі сказати, що нам треба розлучитися.

До цієї звістки Віра поставилася більш ніж спокійно. Віру Бучину взагалі було важко вивести з рівноваги. Колись Бучин за це навіть дражнив її Вірою Холодною.

То це як, спитала Віра у дверях кухні, мені не смажити ескалопи.
На твій розсуд, сказав Бучин, хочеш смаж, не хочеш не смаж. А я йду до іншої жінки.

Після такої заяви більшість дружин кидається на чоловіків у рукопашну зі сковорідкою або влаштовує люту сцену. Але Віра до цієї більшості не належала.

Подумаєш, який фіфель міфель, сказала вона. Ти мої чоботи з ремонту приніс.
Ні, розгубився Бучин. Якщо тобі це так важливо, я просто зараз поїду в майстерню і заберу.
Охо хо, пробурмотіла Віра. Такий ти і є, Бучин. Пошли дурня по чоботи, він старі й принесе.

Бучин образився. Йому почало здаватися, що пояснення про розрив сімейних стосунків іде якось не так. Не вистачає емоцій, пристрастей, гнівних викриттів. Хоча чого ще чекати від дерев’яної дружини на прізвисько Віра Холодна.

Мені здається, Віро, ти мене не чуєш, сказав Бучин. Я офіційно оголошую, що йду до іншої жінки, я залишаю тебе, а ти про якісь чоботи.
Правильно, сказала Віра. На відміну від мене ти можеш піти куди завгодно. Твої ж чоботи не в ремонті. Чого б не ходити.

Вони прожили разом довго, але Бучин і досі не міг зрозуміти, коли його дружина іронізує, а коли говорить серйозно. Свого часу він якраз і закохався у Віру через її рівний характер, безконфліктність і небагатослівність. Плюс вагому роль відіграли господарність Віри та її пружні приємні форми.

Віра була надійна, вірна і холоднокровна, як тридцятитонний корабельний якір. Але тепер Бучин кохав іншу. Кохав гаряче, гріховно і солодко. Тому належало розставити всі крапки і змотувати вудки у нове життя.

І ось, Віро, сказав Бучин з ноткою урочистості, скорботи і жалю, я за все тобі вдячний, але йду, бо кохаю іншу жінку. А тебе не кохаю.

Та ну, сказала Віра. Не кохає він мене, напівкед припадочний. Моя мама, наприклад, кохала сусіда. А тато кохав доміно і горілку. І що. Подивись, яка в результаті вийшла я.

Бучин знав, що сперечатися з Вірою дуже важко. У неї кожне слово як гиря. Весь його початковий запал кудись випарувався, сваритися розхотілося.

Віруню, ти й справді чудова, кисло сказав Бучин. Але я кохаю іншу. Кохаю гаряче, гріховно і солодко. І маю намір піти до неї, розумієш.
Іншу, це кого, спитала дружина. Наталку Крапивіну, чи що.

Бучин відступив. Рік тому у нього справді був таємний роман з Крапивіною, але він навіть не припускав, що Віра з нею знайома.

А звідки ти її, почав він і осікся. Втім, не важливо. Ні, Віро, мова не про Крапивіну.

Віра позіхнула.
Тоді, може, Світлану Бурбульську. До неї намілився.

У Бучина похолола спина. Бурбульська теж була його коханкою, але це залишилося в минулому. А якщо Віра знала, то чому мовчала. Ах так, вона ж кремінь, слова не витягнеш.

Не вгадала, сказав Бучин. Не Бурбульська і не Крапивіна. Це зовсім інша, захоплива жінка, вершина моєї мрії. Я не можу без неї жити і збираюся піти до неї. І не відмовляй.

Значить, швидше за все, Майка, сказала дружина. Ех, Бучин Бучин, органіка ти тріснута. Теж мені секрет Полішинеля. Вершина твоєї мрії Майя Валентинівна Гусяєва. Тридцять п’ять років, одна дитина, два аборти. Ага.

Бучин схопився за голову. Постріл прийшовся точно в яблучко. Він крутив роман саме з Майєю Гусяєвою.

Але як, пробелькотів Бучин. Хто нас здав. Ти що, шпигувала за мною.
Елементарно, Бучин, сказала Віра. Любий мій, я гінеколог зі стажем. І я перещупала всіх жінок у цьому клятому місті, тоді як ти лише малу їх частину. Мені достатньо просто зазирнути куди треба, щоб зрозуміти, що ти там був, опудало горохове.

Бучин зібрався з духом.
Припустімо, ти вгадала, незалежно сказав він. Хай навіть це Гусяєва. Це нічого не змінює, я йду до неї.

Дурненький ти, Бучин, сказала Віра. Хоч би з цікавості у мене спитав. До речі, нічого захопливого в Гусяєвій не помічено, все як у всіх баб, це я як лікар кажу. А історію хвороби у своєї вершини мрії ти бачив.
Н н ні, зізнався Бучин.
Отож бо. По перше, негайно марш під душ. По друге, завтра я подзвоню Семеничу, щоб прийняв тебе в диспансері без черги, сказала Віра. А потім поговоримо. Це ж ганьба, чоловік гінеколога не здатен знайти собі здорову бабу.

І що мені робити, жалібно сказав Бучин.
Я пішла смажити ескалопи, сказала Віра.
А ти мийся і роби що хочеш. Якщо тобі потрібна вершина мрії без жодних болячок, звертайся, порекомендую.

Дмитро Спиридонов

"Вбивця холоднокровно добивав їх": голова Нацполіції Вигівський вперше прокоментував убивство поліцейських на Черкащині

"Я читав коментарі та думки різних активістів та блогерів. Багато хто не бачить у ньому холоднокровного вбивці, який розуміючи, що людину вже поранено, умисно та холоднокровно їх добивав. Ми з повагою ставимось до усіх військових та ветеранів, яких немало і серед поліцейських, але бойовий статус не є виправданням вчинення умисних вбивств, ще й із такою жорстокістю", - сказав очільник Нацполіції.
Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини #кримінал

«Мы остаёмся здесь, чтобы помогать общинам» — дом раввина в Кривом Роге попал под российский удар: прямой удар по еврейской общине и спасение чудом

«Люди замерзают от холода из-за целенаправленных атак на объекты электроэнергии и энергетики. Это очень тяжёлая и сложная зима, и нам нужно много милосердия Небес — но нас не сломают. Я вместе с моими братьями, посланниками Ребе по всей Украине, остаёмся здесь, чтобы помогать общинам», — главный раввин Кривого Рога и посланник ХАБАДа Лирон Эдери.

Вечером 29 января российский удар пришёлся по дому главного раввина Кривого Рога.
Выбиты окна и двери, разрушена часть здания, повреждена миква, которую община только что закончила ремонтировать. Охранник получил осколочное ранение руки. Раввин и его семья в этот момент не были дома — и именно это спасло им жизнь.

О случившемся сообщил израильский религиозно-новостной ресурс Emess (материал журналиста Ави Яакова).
Emess (MS) позиционирует себя как крупный израильский новостной и медиа-сайт для ультраортодоксальной аудитории (харедим) и прямо указывает, что является частью медиагруппы «Коль Хай».

Это важно проговорить вслух.
Речь идёт не об антисемитизме как идеологии ненависти, хотя еврейские объекты действительно всё чаще оказываются под ударом. Чаще речь о другом — российские агрессоры бьют по городам так, что под удар попадает всё подряд, и им всё равно, кто там живёт: евреи Украины, украиноязычные семьи, русскоязычные жители, пожилые, дети.

Именно в этом и проявляется звериность режима в россии — в холодном равнодушии к гражданским и в привычке превращать обычную жизнь в цель.

При этом тревожный фон никуда не девается.
В украинских общинах говорят о росте числа случаев, когда повреждения получают именно объекты еврейской жизни: дома раввинов, синагоги, общинные центры, кладбища. Иногда это выглядит как случайность войны, иногда — как неприятная закономерность, которую трудно «объяснить одной ракетой».

Федерация еврейских общин Украины поддержала раввина и напомнила миру о сотнях тысяч евреев в стране и о семьях посланников ХАБАДа, которые остаются под обстрелами, иногда — без базовых условий.

«Мы выражаем поддержку раввину Адри, который действует с поразительной самоотдачей. Важно, чтобы мир не забывал о сотнях тысяч евреев, проживающих здесь, и о сотнях семей посланников ХАБАДа, которые остаются под обстрелами, зачастую без электричества и воды. Несмотря на страдания, мы продолжим выполнять нашу миссию и усиливать её в надежде на полное избавление».

И здесь возникает вопрос, который нельзя обходить.
Где Нетаньяху, Лапид, Бен-Гвир, Беннет, Смотрич, Дери, Либерман? Почему ни от правительства Израиля, ни от оппозиции, ни от «левых», ни от «правых» — ни от кого не прозвучало ни слова в защиту хотя бы украинских еврейских общин, живущих под российскими обстрелами (не говоря уже о всех мирных жителях Украины).

Отдельный и болезненный момент — почему это молчание выглядит особенно тяжёлым именно в израильском контексте. В публичной логике самого Израиля постоянно звучит формула о том, что он является домом и ответственностью для евреев во всём мире. И потому ожидание у многих предельно простое: даже если дипломатия требует осторожности, можно и нужно находить слова хотя бы для ясного человеческого сигнала — возмущения и поддержки, когда под российские удары попадают дома раввинов, миквы и общинная инфраструктура в Украине.

📖 Полный материал — по ссылке:
https://nikk.agency/my-ostajomsya-zdes/

❓Как вы считаете: должна ли позиция Израиля по защите еврейских общин в Украине звучать громче и яснее?

#НАновости #NAnews #Israel #Ukraine #IsraelUkraine
#КривойРог #ЕврейскаяОбщина #Война #Украина #Солидарность

НАновости‼️:- новости Израиля

Важно❓ Поделитесь ❗️
и подписывайтесь, чтобы не пропустить подобные материалы
https://www.facebook.com/profile.php?id=61581708179881

10 квітня 1912 року. Шербур, Франція.
Мадлен Форс Астор піднялася на борт «Титаніка» разом зі своїм чоловіком — полковником Джоном Джейкобом Астором IV, одним із найбагатших людей у світі. Вони поверталися до Нью-Йорка після тривалої весільної подорожі Єгиптом і Парижем.

Але нью-йоркське світське суспільство зустріло їх холодно.

Скандал почався за півтора року до цього. Полковник Астор, 47-річний мільйонер, розлучився з дружиною Авою після нещасливого шлюбу. У 1911 році розлучення було шоком для вищого світу. Та ще більшим шоком стала його нова обраниця — 18-річна Мадлен Форс, донька заможної родини з Брукліна.

Він — 47. Вона — 18.
Різниця у 29 років.

Плітки, осуд, зниклі запрошення. Коли вони одружилися у вересні 1911 року, світське коло відвернулося від них. Тож подружжя вирішило зникнути з очей — вирушили у довгу подорож Єгиптом та Європою, сподіваючись, що час приглушить скандал.

У 1912 році Мадлен була вагітна, і вони готувалися повернутися додому. Дитина мала народитися в родині Асторів — одній із найвпливовіших династій Америки. Здавалося, все знову стає на свої місця.

Вони піднялися на борт «Титаніка» в Шербурі. Найбільший і найрозкішніший корабель, який будь-коли будували. Подорожували першим класом — разом із дворецьким полковника та покоївкою й медсестрою Мадлен. П’ять днів плавання минали спокійно.

А потім — 14 квітня, 23:40. Айсберг.

Про цю ніч написано безліч разів. Але уявіть себе Мадлен.

Дев’ятнадцять років. Вагітна.
Пробуджена серед ночі.
Їй кажуть одягнути рятувальний жилет.

Полковник Астор допоміг їй сісти в шлюпку №4. Правило «жінки й діти — першими» було беззаперечним. Мадлен не хотіла залишати чоловіка. Він попросив дозволу приєднатися до неї — з огляду на її «делікатний стан».

Другий офіцер Чарльз Лайтоллер відмовив.
Жоден чоловік не мав права сідати.
Навіть Джон Джейкоб Астор — один із найбагатших людей планети.

Астор прийняв це. Допоміг молодій вагітній дружині сісти в шлюпку разом із її покоївкою та медсестрою. Запитав номер човна й сказав:
«Я знайду тебе потім».

Він зробив крок назад.
Це був останній раз, коли Мадлен бачила його живим.

Шлюпка відпливла. Вона бачила, як вогні «Титаніка» зникають у темряві Атлантики. Чула крики. А потім — страшну тишу.

Дев’ятнадцять років. Вагітна. Сама.
Чоловік, з яким вона була одружена лише сім місяців, зник назавжди.

Тіло полковника Астора знайшли за кілька днів. Його розчавив димар корабля. Його впізнали за ініціалами на піджаку та понад 2000 доларів готівкою в кишенях — і коштовностями. Навіть у смерті його багатство було очевидним.

Тих, хто вижив, доправили до Нью-Йорка на борту RMS Carpathia.
Мадлен повернулася до міста, яке її відкинуло. Тепер — вдова й мати спадкоємця Асторів.

Травма була величезною. Лікарі призначили їй повний спокій. Нерви були зламані. Вона оплакувала втрату й водночас берегла життя, яке носила під серцем.

14 серпня 1912 року, через чотири місяці після катастрофи, Мадлен народила здорового хлопчика. Вона назвала його Джон Джейкоб Астор VI, щоб ім’я батька жило далі.

А потім вона дізналася, що написано в заповіті чоловіка.

Статки полковника оцінювалися у 87 мільйонів доларів того часу (приблизно 2,6 мільярда сьогодні). Заповіт передбачав для Мадлен і сина щедре забезпечення:
• траст у 5 мільйонів доларів
• розкішний будинок на П’ятій авеню
• користування родинними маєтками
• щорічний дохід у 100 000 доларів довічно

Але з однією умовою:
якщо вона вийде заміж вдруге, вона втратить усе.
Будинок. Дохід. Траст.
Залишиться лише одноразова виплата у 500 000 доларів.

Їй було 19.
Вона була вдовою. Матір’ю.
І заповіт говорив їй: або ти оплакуєш мене все життя — або втрачаєш усе.

Тоді це було звично: багаті чоловіки так «захищали» свої статки, контролюючи долі дружин.
Але для Мадлен — дівчини, яка лише починала жити, — це було схоже на в’язницю.

Вона дотримувалася умов чотири роки. Жила в маєтку, виховувала сина, залишалася «вдовою Астор».

А у 1916 році, у 23 роки, зробила вибір.
Вона знову вийшла заміж — за банкіра Вільяма Карла Діка, друга дитинства. Вона знала, на що йде: відмовлялася від дому, доходу, фонду.

Вона обрала любов замість грошей.

У них народилося двоє дітей. Шлюб тривав до 1933 року. Згодом вона вийшла заміж утретє — за італійського боксера Енцо Ф’єрмонте. І цей союз також завершився.

Мадлен померла у 1940 році у віці 46 років від серцевої хвороби.
Її син — останній Астор — успадкував величезний статок і прожив до 1992 року.

Та в її історії вражає не лише сам корабельний крах.
А те, що сталося після.

У 19 років вона втратила чоловіка в одній із найвідоміших катастроф в історії. Була вагітна. Зламана. А потім дізналася, що навіть після смерті чоловік намагався керувати її майбутнім — що право знову кохати коштуватиме їй усього.

І все ж вона це зробила.

У 23 роки вона відмовилася від мільйонів, аби жити за власними правилами. Кохати. Обирати. Дихати.

Для цього потрібна була неабияка відвага. Вона вже пережила неможливе. А потім мусила пережити після — умови, контроль, очікування, що вона залишиться вдовою назавжди.

Вона обрала інше.

«Титанік» забрав тієї ночі понад 1500 життів.
Мадлен Астор вижила.

Але її справжнє виживання настало через чотири роки —
коли вона обрала щастя всупереч волі заповіту.

Вона втратила будинок.
Втратила статки.
Втратила прізвище Астор.

Але повернула собі життя.

І, можливо, саме в цьому — справжній фінал її історії:
не в тому, що вона вижила після катастрофи,
а в тому, що змогла пережити все, що було потім…
і жити на власних умовах.

🇺🇦⛷🦅Дмитро Мазурчук і Олександр Шумбарець: про історичні ліцензії та очікування від Олімпіади-2026

🔥Україна вперше за 20 років здобула дві олімпійські ліцензії в лижному двоборстві — виді спорту, який поєднує стрибки з трампліна та лижну гонку. Право представляти країну на Іграх-2026 у Мілані та Кортіні-д’Ампеццо вибороли Дмитро Мазурчук та Олександр Шумбарець.

😊В ексклюзивному коментарі для пресслужби Національного олімпійського комітету України спортсмени поділилися своїми емоціями, очікуваннями та планами на заключний етап підготовки.

🙌Для Дмитра Мазурчука ця Олімпіада стане вже другою в кар’єрі. Він зізнається, що цього разу відчуття зовсім інші, ніж перед дебютними Іграми.

💬«Тоді було дуже багато хвилювання, навіть страху. Зараз цього немає. Я відчуваю себе більш зібраним, більш впевненим у собі. Є розуміння, що я вже проходив цей шлях, і тепер їду не просто брати участь, а показувати, на що здатен», — говорить спортсмен .

👍За його словами, досвід навчив не зациклюватися на результаті, а зосереджуватися на процесі:

💬«Найважливіше — не забивати голову зайвими думками. Коли ти починаєш думати про місця, про очікування, про тиск — це одразу заважає. Тому я стараюся виходити на старт спокійно, з холодною головою».

😇Якщо Дмитро Мазурчук вже мав досвід виступу на Олімпійських іграх, то для Олександра Шумбарця ця Олімпіада стане дебютною. Момент, коли він зрозумів, що Україна матиме дві ліцензії, став для нього особливим:

💬«Перша думка — тепер у нас є команда, і це змінює все. Ми зможемо виступати в командних дисциплінах, зокрема в командному спринті. Це зовсім інший рівень і зовсім інша відповідальність».

😎Олександр визнає, що цього сезону відчув власний прогрес:

💬«Зараз функціональна форма більш стабільна. Уже немає тієї розгубленості, яка була на перших стартах. Є досвід, є впевненість, є розуміння, що ти робиш».

🤩На питання про цілі на Іграх обидва відповідають схоже:
💬«Найголовніше — показати свій максимум. Зробити все, що можеш, і не шкодувати, що не виклався на сто відсотків», — зауважує Дмитро Мазурчук.
💬«Хочу, щоб мене запам’ятали як спортсмена, який боровся до кінця», — додає Олекснадр Шумбарець.

Національний олімпійський комітет України бажає українським спортсменам успішної підготовки до головного старту чотириріччя — XXV Олімпійських ігор, які пройдуть упродовж 6-22 лютого в Мілані-Кортіні💙💛
ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport
#world_sport #спорт #Український_спорт @Brovarysport @sports #Brovary_sport #спорт_sports #brovarysport #interesting_news #олімпійськийспорт

#історія #постаті #музика
Коли мова заходить про Селін Діон, музичні критики зазвичай розділяються на два табори: одні шукають беруші, інші — носовички. Але якщо відкинути сентиментальну позолоту, перед нами постає унікальний антропологічний та технічний феномен. Діон — це не просто голос, це ідеально налаштований біологічний інструмент, що виник на перетині квебекського провінціалізму та агресивного глобалізму.

​Її шлях до олімпу нагадує ретельно сплановану військову операцію. Вихід на англомовний ринок був би неможливим без диктаторської дисципліни та повної відмови від вокальних дефектів, які зазвичай роблять виконавця "людяним". Вона стала символом епохи, де технічна досконалість запису почала домінувати над сирим драйвом. Поки гранж-сцена в Сіетлі захлиналася від власного відчаю та брудних гітар, Селін уособлювала стерильний, доведений до абсолюту комфорт.
​Цікаво спостерігати, як її творчість трансформувалася під впливом технологій. Вона була однією з перших, хто зрозумів: у світі, де звук стає цифровим, потрібно співати так, щоб жоден алгоритм не знайшов похибки. Її вокал — це математична модель щирості. Це особливо помітно в історії з My Heart Will Go On. Діон спочатку терпіти не могла цю пісню, вважаючи її занадто солодкою навіть для свого репертуару. Проте комерційне чуття та продюсерський розрахунок створили гімн, що став не просто саундтреком, а звуковим фоном для цілого покоління, яке повірило, що трагедію можна упакувати в ідеальний радіоформат.

​У певному сенсі Діон — це відповідь музичної індустрії на запит про стабільність. Вона не бунтувала, не ламала готелів і не зловживала речовинами. Її єдиною залежністю була точність. Навіть зараз, зіткнувшись із рідкісною хворобою, вона демонструє ту саму крижану витривалість, яка зробила її іконою. Це історія про те, як голос може стати архітектурною спорудою — монументальною, дещо холодною, але бездоганно спроектованою.

#поезія
Коли самотньо, холодно, чи важко...
Коли душа втомилась від вистав -
Ти тільки не здавайся, моя пташко,
Бо час ще для відлиги не настав.

Коли ж сніги розтануть на морозі
І під ногами зникне всяка твердь,
Ти тільки не спиняйся по дорозі,
Бо нас чекає справжня круговерть...

Бо нас чекає ще найважча повінь,
Майструй свій човен, весла поскладай.
А, де замерзло - не шукай любові,
Нічого більше, рідна, не шукай.

Ще все попереду. Навчись сама літати.
Не маєш права зникнути й на мить.
Нехай усі змінились адресати,
Нехай нестерпно ниє і болить,

Коли самотньо, холодно і важко -
Пора нам вирушати в довгий сплав...
Ти тільки не здавайся, моя пташко!
Бо час тобі здаватись не настав.

Ілона Верхівська-Ельтек

#поезія
У світі злому і холодному,
Де щастя зіткане з прощань,
Чи ми пробачим одне одному
Цю несподівану печаль?
Чи будем вік себе картати?
Але за віщо, Боже мій!
За те, що серце калатати
Посміло в ніжності німій?!
За ті передані привіти?
За тихий погляд, що п'янить?
Нехай це сонечко посвітить.
Нехай ця туга продзвенить.

Ліна Костенко

#історія #події
73 секунди до вічності: Урок, який NASA засвоїло занадто пізною ціною.
28 січня 1986 року мільйони американців, затамувавши подих, спостерігали за стартом місії STS-51-L. Це мав бути тріумф піару та науки: вперше в космос летіла цивільна особа — вчителька Кріста Маколіфф. Але замість запланованих уроків з орбіти світ побачив білий слід розпачу в небі над мисом Канаверал. На 73-й секунді польоту шаттл «Челленджер» перетворився на вогняну кулю. 🚀🔥

Холодний розрахунок проти гарячого бажання

Трагедія «Челленджера» — це не просто технічний збій, це класична ілюстрація того, як бюрократичний тиск та бажання «вкластися в дедлайн» перемагають здоровий глузд і закони фізики. Того ранку у Флориді було аномально холодно — нижче нуля. Інженери компанії Morton Thiokol, які розробляли твердопаливні прискорювачі, буквально благали керівництво NASA відкласти старт. ❄️🛑

Проблема була в гумових ущільнювальних кільцях (O-rings). Через мороз вони втратили еластичність і просто не змогли герметизувати стики прискорювача. Коли гарячі гази прорвалися назовні, вони спрацювали як автоген, пропаливши зовнішній паливний бак. Результат був миттєвим і фатальним. 💥

Космічне «шоу», що стало національною травмою

NASA на той час намагалося переконати світ, що польоти на шаттлах — це майже те саме, що поїздка на міжміському автобусі. Участь звичайної вчительки мала підкреслити безпеку та буденність космічних мандрів. Саме тому за стартом у прямому ефірі спостерігали тисячі школярів у класах по всій території США. Замість натхнення вони отримали колективну психологічну травму, а фраза диктора «Очевидно, сталася серйозна несправність» (Obviously a major malfunction) стала одним із найсумніших евфемізмів в історії. 📺💔

Склянка води Річарда Фейнмана

Розслідування катастрофи виявило жахливий рівень внутрішньої комунікації в NASA. Знаменитий фізик Річард Фейнман, який входив до президентської комісії, провів блискучий і водночас нищівний експеримент прямо під час засідання. Він просто занурив зразок матеріалу ущільнювача у склянку з льодом, продемонструвавши, як легко гума стає крихкою. Цей жест поставив хрест на спробах чиновників виправдатися «непередбачуваними обставинами». 🥤🧊

Гіркий спадок

Загибель семи астронавтів, серед яких була і Кріста Маколіфф, зупинила програму Space Shuttle на 32 місяці. NASA довелося повністю переглянути підхід до безпеки, а світ зрозумів: космос не прощає нехтування дрібницями та не терпить політичного поспіху. «Челленджер» залишився в історії як нагадування про те, що за кожною великою мрією стоїть відповідальність, яку не можна ігнорувати заради гарної картинки в новинах. 🌌🎗️

Та норм же ж.

У відповідь на питання Татуся Бо…

Наступний в стрічці допис від колежанки не українки…
Також з питанням.
Яка температура в житловому приміщенні вважається нормальною?…

Й як їй пояснити, що коли я жила на Донбасі та топила пічку вугіллям, все, що було нижче за +28, будо для мене занадто мерзлякувато!?

На Полтавщині, куди я евакуювалася в 2014, в мене зараз +16 - норм.

Так це в мене є ціла хата, газове опалення та дровʼяна пічка…

Розповідати, чому не прогріваємо хату потужніше, сенсу не бачу.

Бо ви й так все розумієте?
А хто не розуміє, нащо пояснювати!?

Татуся Бо:

А коли ви чесно відповідали на питання "як ти?"?
Бо я от замислилась і не могла навіть згадати коли то було. Хоч я і дуже намагаюся за порадою психотерапевта говорити щось більше ніж просто "норм".
Бо ну а шо тут скажеш?!
Після гучної ночі, пише мені приятелька з Дніпра "як ти?". А я читаю в новинах про приліт в житловий будинок в Дніпрі. От як їй розказати свою правду схожу на безпробудне ниття.
Або от котики з бліндажа питають "як ти?". Як їм розказувати про те, що змерзла, промерзла до самого нутра, так, що, здається перестала щось відчувати? У них ще важче і ще гірше вже 4 роки. Я можу взяти кухоль гарячого чаю і закутатися в ковдру і там мандіти собі тихенько про всяке жизнєнне гамно. А в них цієї розкоші немає.
Або мама питає. Мамам не можна казати, шо тобі страшно, тривожно чи холодно. Бо мама з цим нічого не зробить, але гризтиме себе і тебе. Я своїй навіть з реанімації відповідала, що все харашо.
Подруга з якою приблизно в однакових умовах: "як ти?". І пишеш їй: "норм. А ти?" І у відповідь отримуєш "теж норм" і приблизно уявляєш скільки всього помістилося в те довбане "норм".
Якась етика антиниття.

Колись на уроці англійської з вчителем вправлялися в смолтоках. В оцих всих сталих виразах і словечках. І я щоб повидєлуваться скільки всього нового вивчила на питання "хау ар ю" почала розказувати реально правду щодо свого хау))) зблідлий вчитель попросив більше ніколи не відповідати так іноземцям. Я ж пожартувала, що ми, українці, зараз тільки іноземцям і можемо так відповідати, бо у своїх така ж хрінь і їх хочеться поберегти, а іноземці принаймні зекономлять на перегляді фільмів жахів.

Як ви?