Натрапила на текст Ірини Говорухи.

Її допис.
Та мої міркування з цього приводу.

Вже який рік лякає наближення зими. Варто подумати про морози, темні коридори та фойє, вулиці з гучними генераторами, холодну електричну плиту, флісові бобки, одягнені одна поверх іншої, застуди, обстріли, як враз розбиває параліч. У животі з’являється гиря, чи, може, то змія вкладається у свій щільний клубок. Тому біжу до шухляд та лічу павербанки: «один, два, три», плету з мохеру …надцятий светр, виставляю в ряд ліхтарики та флакон з сиропом «Нурофен». На черговому колі згадую чиюсь слушну думку: «Коли настають холоди, я постійно думаю про тих, хто спить просто неба», – і соромлюсь своєї паніки та слабосилля. Затим постає перед очима покійна прабаба Устя з її: «Коли-не-коли поглядай не лише на тих, хто живе краще, а й на тих, кому в рази гірше, ніж тобі».

Сто років тому знімала житло в панельному, наскрізь промерзлому будинку та ще й на першому поверсі. У ньому підлога «гуляла» і здавалося, ще крок – і провалюся в підвал, де зимують щурі та миші. Замість чавунних батарей – крихітні радіатори. Стіни леденіли, з вікон намітало, чайник закипав і враз перетворювався на сталактит. Завше застуджений ніс на ладан дихав. Мені тоді здавалося, що зазнала найбільшого лиха, адже бідна-нещасна сплю в шапці й лягаю в ліжко мало не в повстяниках. Сьогодні усвідомлюю, що минулі драми в порівнянні з сьогоднішніми – сміхота.

Моя бабуся ходила за хмизом у ліс без нижньої білизни, бо такої розкоші під час Другої світової несила було й уявити. Йшла по морозу в самій спідниці й час від часу провалювалася по пояс у сніг. Моя мама-першокласниця колись пішла під лід і ледве не загинула. Дітлахам подобалося бігати щойно підмерзлим ставком, лід якого вгинався, і вигукувати: «Гиня-гиня». Під час чергової «гині», чкурнула під воду у ватяному пальто разом з підручниками, щоденником, зошитами в косу лінію.

Щозими в хаті мого батька +14. У Маріуполі в березні 2022 року було +3. Стільки ж було в Чернігові, Ягідному, Гостомелі, Бородянці, Андріївці, Бучі та Ірпені. В сотні сіл та селищ. Тож в голові й досі лунають голоси:

– Гріла руки у воді, в якій варилася картопля…

– Дитя так тремтіло, що коли її взувала, не могла натягнути чобіток, ніжка ходила ходуном. Інше постійно трималося за щоку й бідкалось: "Боюся, що поганий дядько стрілятиме прямо в рот".

– Як же холодно в харківському метро уночі. Мене так лихоманило, що дрібна, як пташка, бабуся, накрила мене своїм халатом.

– Перебуваючи в окупації, примудрилася помити голову. Зігріла на багатті трохи води, так-сяк спінила шампунь, висушила на вулиці при п’яти градусах…

Попереду четверта зима. Ми загартовані, обізнані, в термобілизні. У кожного другого – генератор, буржуйка, спальний мішок. У шафках – хлібці, сухарі, галети, консерви, солене сало, мед, сірники та свічки. Так, у мене в животі спить змія, але я вже адаптувалася до її яду. А ще до темряви, бубоніння генераторів, холодної та незатишної спальні. От тільки до війни пристосуватися не можу, бо як призвичаїтися до смерті, коли маємо найдорожче – життя?

© Ірина Говоруха

Ще в чотирнадцятому, коли втекли з Донбасу, а добрі люди з усього білого світу зібрали нам грошей на хату, шукала таке житло, щоб був водовід й колодязь, газове опалення та пічне, щоб на одному обійсті були хата та окремий гостьовий будиночок, й підвал щоб був, обовʼязково вхідний, не під хатою.

Щоб поруч були школа. Та поліклиника.
Щоб якийсь транспорт був в зоні доступу.

В кінці 2021 я вже підготувала ящиками сірники, свічки, пігулки сухого спирту, газовий таганок з балончиками, ємності для води, які одразу ж наповнила водою.

Трохи пізніше придбала турбопіч дровʼяну, дві машини дров, безліч якихось ліхтариків, павербанків, світильників з світильничками.

Аби була ціла хата…
То й перезимуємо.
Скількі потрібно буде зим перезимувати, стільки й зимуватимемо.

Невсеремось!