🧘‍♀️🏞Родини військовополонених оборонців Маріуполя пройшли психологічний ретрит у Карпатах. Він був організований проєктом Ріната Ахметова «Серце Азовсталі» у партнерстві з Міністерством оборони України. Протягом двох тижнів учасниці проходили програму психологічного відновлення, яка поєднувала групову терапію, роботу з кризовими психологами, практики відновлення та ресурсу, а також майстер-класи й активності на природі. Організатори зазначають, що психологічна стійкість родин - запорука швидшого відновлення військовополонених після повернення додому. #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини

#ШІ #психологічний #реалізм Меридіан Осіннього Світла Тиша була володаркою її квартири. Вона оселилася тут після того, як Олена, успішна, але виснажена архітекторка, свідомо відійшла від галасливого світу великих проектів. Сорок вісім років - не вік кризи, а меридіан, точка рівноваги, де вже є чітке розуміння пройденого шляху і холодна ясність щодо того, куди варто йти далі. У цей дощовий, пропахлий опалим листям осінній тиждень, тиша не була гнітючою; вона була структурою, яка дозволяла чути власні думки. Олена любила цю тишу, як старий, перевірений часом інструмент. Кожен предмет у квартирі - від антикварної лампи до стосу книг, що дихали історією, - був обраний нею, і лише нею, без компромісів із чужим смаком. Вона жила, як у добре спроектованому будинку: без зайвих стін і з ідеальним освітленням. На невеликому робочому столі, поруч із кресленнями для реставрації старої міської бібліотеки, лежав глянцевий конверт із запрошенням. Ювілей Лілії, колишньої однокурсниці. З тих, хто завжди жив за чітким, соціально схваленим планом: вдалий шлюб, двоє дітей, великий будинок за містом, статус «шанованої дружини». Олена розуміла, що там зберуться всі, хто, можливо, без жодного злого наміру, але обов’язково запитає: «А ти все сама?», «Чому не вийшло?», «Не пізно ще когось знайти?». Це був ювілей успішної формальності. І це запрошення стало каталізатором, що змусив Олену, як архітектора, зробити інвентаризацію власного життя. Кохання. Олена розмірковувала про нього, дивлячись на дощ, що змивав бруд із вікна. Вона не була позбавлена кохання. Було два великі, бурхливі романи, що палали яскраво і згасли саме тому, що вона не дозволила їм стати її кліткою. Вона не могла вмістити свій багатогранний, незалежний світ у вузький коридор чиїхось очікувань. Перший - пристрасний, але власник, який хотів, щоб вона «менше працювала і більше була вдома». Другий - інтелектуал, який вимагав «спільної ідеї», що мала переважити її власні прагнення. Тоді вона відчула: або вона «стисне» себе до розмірів ідеальної супутниці, або залишиться собою. Вона обрала останнє. «Чи справді кохання - це мета, як нам нав’язали? - розмірковувала вона, п’ючи каву. - Або це лише ілюзія повноти, яку люди використовують, щоб приховати свою внутрішню порожнечу?» Вона відкинула цю думку. Кохання, звісно, існує. Але чому соціальний код вимагає, щоб воно було єдиним джерелом сенсу? Робота стала для неї формою глибокої медитації. Реставрація бібліотеки - це не просто креслення, це відновлення пам’яті міста. Олена відчувала, що її професія - це її справжнє призначення. Її свобода полягала в тому, що її ніхто не відволікав, не вимагав звіту, не обмежував її творчу думку. Вона належала лише своїм ідеям, і це було розкішшю, яку вона б не проміняла на сумнівне щастя «жити для когось». Це була її відповідь на соціальний запит «де твоє життя?»: «Ось воно, у цих лініях і кутах, у відновленні прекрасного». Звісно, суспільство не дрімало. Коли вона спускалася сходами, її перехопила пані Зоя, сусідка з другого поверху, жінка з невгамовною потребою «допомагати» чужому нещастю. - Оленочко, ти сьогодні така бліда. Все сама й сама, - зітхнула Зоя, сплітаючи вузол із її самотності. - Такий скарб, і без пари. А он у мене є племінник! Поважний чоловік, вдівець. Не пізно ще, дитинко! Олена посміхнулася своєю фірмовою, ледь іронічною посмішкою. Вона хотіла відповісти: «Пані Зою, я не скарб на розпродажі. І мій життєвий простір не є порожнім, щоб його заповнювати першим-ліпшим вдівцем». Але сказала лише: «Дякую, пані Зою. Моєму життю зараз не потрібні нові стіни. Воно вже ідеально спроектоване». Це викликало в неї цілу хвилю внутрішніх монологів. Чому суспільство так боїться самодостатності? Тому що самодостатня жінка не підпадає під загальну систему координат. Вона не потребує захисту, не прагне схвалення, вона не є «додатком». Вона — повний всесвіт. Вона підійшла до дзеркала. Середній вік. Це вже не той час, коли вона хотіла бути «ідеальною». На її обличчі були помітні лінії досвіду, а у погляді — глибина. Це був час, коли фізична краса поступалася внутрішній глибині та самоприйняттю. Вона відчула, що не старіє, а кристалізується. Сенс Життя? Вона відмовилася від пошуку монументального, єдиного сенсу. Він не в продовженні роду, не в накопиченні багатств, і навіть не в «залишенні сліду в історії». Сенс життя, на її думку, полягав у здатності відчувати, помічати осіннє світло на мокрому асфальті, залишатися вірною собі, бути чесною зі своєю іронією. Вона була вдячна своїй самотності за те, що вона навчила її бути цілісною. Настала ніч відвертості. Олена перебрала старі листи, потерті фотографії. Це була остання, ретельна «інвентаризація». Вона не шкодувала. Кожен роман був прекрасним, але вони закінчилися, бо її незалежність була несумісна з їхньою потребою в контролі. Вона не могла зрадити себе. Вона витримала це випробування і вийшла з нього сильнішою. На світанку, коли дощ трохи вщух, вона взяла запрошення Лілії. Воно було таким глянцевим, таким показово ідеальним. Вона порвала його навпіл, а потім ще раз, і викинула у відро для сміття. Це був символічний акт, відмова від необхідності відповідати та звітувати перед чужими очікуваннями. Вона прийняла свою самотність не як покарання, а як свідомий вибір, як абсолютну свободу бути Оленою. Сніданок був легким, але внутрішня наповненість, яку вона відчувала, була важкою, як добре витриманий коньяк. Вона вийшла з дому. На вулиці вже не було сірості, на яку вона звикла дивитися. Осіннє сонце, пробиваючись крізь важкі хмари, заливало вулицю помаранчевим, теплим світлом, справжнім Меридіаном Осіннього Світла. Вона відчувала не спустошення, а готовність. Олена прийшла до бібліотеки. Її архітектурний проект був на стадії погодження. Вона сиділа за великим столом, розкладаючи креслення і заглиблюючись у деталі конструкцій, коли до неї підійшов чоловік. Він був середнього віку, із витонченим, задумливим обличчям і окулярами, що сиділи на переніссі. Здавалося, він був у цьому просторі так само природно, як і вона. - Вибачте, - тихо промовив він, вказуючи на її креслення. - Ви, мабуть, відповідаєте за реставрацію? Я історик. Аркадій. Я тут досліджую архіви, і, чесно кажучи, боюся, що новий дизайн знищить душу цієї будівлі. Олена відчула миттєвий спалах іронії, але стрималася. - Архітекторка Олена. Душу якраз я і прагну зберегти. Я прихильниця чистоти ліній, а не показної сучасності. Ви ж, сподіваюся, не з тих, хто вважає, що все старе автоматично є священним? Аркадій посміхнувся посмішкою людини, яка зрозуміла жарт, адресований лише їй. - О ні. Я з тих, хто вважає, що старе має бути функціонально красивим, а не лише музейним. Мені потрібен простір, де відчувається вага думки, а не пил. — Тоді нам по дорозі, Аркадію. Мені потрібен простір, де є світло, щоб читати, а не лише тіні, щоб ностальгувати. Він сів навпроти, і вони почали говорити про бібліотеку. Але вже через кілька хвилин розмова перейшла на Архітектуру та Історію з великої літери, на сенс їхньої роботи. Він не намагався її вразити, не намагався заповнити паузи, не питав про «її особисте життя». Він просто слухав і розумів її професійну пристрасть та інтелектуальну глибину, відповідаючи з тією ж іронічною, але щирою, проникливістю. Коли вона дивилася на нього, розбираючи складні деталі плану, Олена раптом чітко усвідомила: самотність, це не філософія, а підготовка. Це був період, необхідний для того, щоб вона зросла у повну жінку. Коли вона була цілісною, вона більше не шукала когось, хто заповнить її порожнечу. І лише тоді, коли вона перестала шукати, з’явився хтось, хто міг не заповнити її світ, а доповнити його, як ідеальна, функціонально красива деталь у добре продуманому кресленні. Вона відчула не закоханість, а тихий, глибокий інтерес. Новий виток. Можливо, це не буде велике кохання, але це буде свідоме кохання — кохання двох цілісних людей. Олена посміхнулася. Її життя вже має сенс, бо вона — єдина його архітекторка. Але навіть архітекторові іноді потрібен гід, щоб показати найкращі історичні деталі у його новому проекті.

#вистави “Дикий театр” у співпраці з Національним театром ім.Марії Заньковецької представляє виставу за романом Ілларіона Павлюка «Я бачу, вас цікавить пітьма» . Психологічний трилер розповідає про кримінального психолога Андрія Гайстера, який вирушає в селище Буськів Сад розслідувати зникнення дівчинки. Прибувши до селища, він стикається з байдужістю жителів, які не переймаються ні пошуками дівчинки, ні загрозою з боку таємничого маніяка на прізвисько Звір, ні тим, що якісь сили перешкоджають усім спробам вибратися села. Це історія про людську байдужість і морок, що живе в душах. Особливо затятим шанувальникам роману, рекомендуємо подивитись обидві версії, адже вони будуть відрізнятися. “Дикий театр” у співпраці з Національним театром ім.Марії Заньковецької представляє виставу за романом Ілларіона Павлюка «Я бачу, вас цікавить пітьма» . 🗓️ 13.02 ⏰ 18:00 📍 МЦКМ (Жовтневий палац) Київ, Алея Героїв Небесної Сотні, 1 КВИТКИ https://concert.ua/uk/event/ja-bachu-vas-cikavit-pitma?utm_source=instagram&utm_medium=social&utm_campaign=teargo_ja-bachu-vas-cikavit-pitma

#книжковий_відгук #Лана_читає #хтивікниги “Угода” Елль Кеннеді 1 частина тетралогії "Поза кампусом" Видавництво РМ Гарретт - зірковий хокейний хлопчик, якого можуть не допустити до ігор, якщо у нього буде низька оцінка по етиці та філософії. Ганна вчиться на музичному факультеті і має гарну оцінку по етиці та філософії. Гаррету потрібні знання Ганни, але вона не горить бажанням ними ділитися. Тож вони уклали угоду: Ганна допоможе йому успішно скласти залік, а натомість Гаррет допоможе дівчині привернути увагу футболіста Джастіна. Який гарний план, невже могло щось піти не так? От за що обожнюю спортивні романи загалом і романи Елль Кеннеді конкретно, так це за атмосферу. У мене не було такого класного насиченого студентського життя (що не дивно, бо я вчилася у Донецьку, а не десь на Массачусетщині), тож я хоч трохи ним зараз поживу через книжкових героїв. І я дуже рада, що цю серію екранізують, бо вона ідеально для цього підходить: хокеїсти, вечірки, стосунки, прикольні діалоги, друзяки, які ближче за родичів, - яка ще атмосфера потрібна для гарного вечора. Тут є хокей, справді. Він не просто десь вигулькує на фоні, а є досить серйозним сюжетним елементом. Тут є гумор та якась невимушеність. Тут є лайтове “від ненависті до кохання”, яке я обожнюю. А ще є драма. Ганна колись стала жертвою злочину, шлейф якого тягнеться за нею досі, впливає на її психологічний стан, почуття та навіть на родину. Так, це був якраз той випадок, коли справедливість десь застрягла і не доїхала. Та й Гарретт теж не на веселці з єдинорогами виріс, і у нього за плечима є певний багаж. Роман простий, приємний, у якомусь сенсі шаблонний, але від цього не став у моїх очах поганим. Навпаки, я його проковтнула з неймовірним задоволенням. Це гарний варіант, коли хочеться відпочити та кайфанути з чимось легким, палким та в міру гумористичним. Я закохалася у хокеїстів Браяра і вже планую читати “Помилку”.

🌟Багато батьків вважають, що здорова дитина — це тиха, слухняна і завжди задоволена. 🌟Але це не так. Психологічно здорова дитина може бешкетувати, битися, влаштовувати істерики, не терпіти, якщо щось не подобається, сперечатися, конфліктувати і навіть сказати «ні». 🌟Звучить тривожно? Насправді це нормальні ознаки розвитку. Дитина, яка ніколи не вередує, не перевіряє межі й не відстоює свою думку — це сигнал тривоги. Її природну активність приглушили, і вона навчилась бути «зручною» на шкоду власному розвитку. 🌟Здорова дитяча психіка — це живі емоції й енергія. Дитина досліджує світ, пробує, що можна, а що ні, і вчиться керувати емоціями тільки через їх проживання. Завдання батьків — не зупиняти цю енергію, а спрямовувати її в конструктивне русло. Навчити говорити про свої почуття словами, а не криками. Показати, як можна досягати свого, не порушуючи права інших. 🌟Хочете дізнатися гру, яка допоможе дитині краще розуміти й виражати свої емоції? Від Вас 🌸, і скоро поділюсь! #дитячаспсихологія #психологдлябатьків #розвитокдитини #здоровадитина #порадибатькам #дитячіпочуття #дитячіемоції #психологічнийрозвиток #вихованнябезкрику #усвідомленебатьківство #щасливідіти #батьківствобезстресу #дитячіповедінка #емоційнийрозвиток

😡 рашка 4 рази за пів року атакувала турецький завод Baykar на Київщині, — Liga Потужності заводу були майже готові до запуску виробництва БПЛА Bayraktar, але останні два влучання серйозно пошкодили виробництво. На думку виконавчого директора Халюк Байрактара. путін таким чином застерігає партнерів України від розвитку тут бізнесів, особливо оборонних. Це одночасно удар по економічних інтересах конкретних компаній і психологічний тиск на уряди й безпосередньо лідерів країн, що через розвиток бізнесу демонструють підтримку Україні.

Україна готова обговорювати припинення повітряних обстрілів та атак безпілотників з Росією, — радник глави ОП Раніше США пропонували подібний варіант, але РФ відмовилася. Повітряні бомбардування — ключовий інструмент, за допомогою якого Москва чинить психологічний тиск на Україну і впливає на нашу позицію. Другий інструмент — нещадні атаки по всій лінії фронту, які, однак, відбиваються нашою армією, — сказав Подоляк. #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини

Про присвоєння звання Героя України (посмертно) молодшому лейтенанту ПЕТРИШИНУ Тарасу Петровичу (псевдо "Химера") Автор (ініціатор): Бондарук Володимир Володимирович Дата оприлюднення: 18 липня 2025 Відповідь на петицію Текст петиції Підписанти Шановний пане Президенте! Просимо Вас розглянути питання щодо присвоєння звання Героя України (посмертно) хороброму воїну, патріоту та почесному громадянину м. Тернопіль – молодшому лейтенанту ПЕТРИШИНУ Тарасу Петровичу, псевдо "Химера" 25.01.1989 - 06.04.2024 рр. Молодший лейтенант ПЕТРИШИН Тарас Петрович (псевдо «Химера»), народився 25 січня 1989 р. у м. Тернопіль. Українець, громадянин України, справжній патріот, вірний побратим, люблячий чоловік, батько. Навчався в Тернопільській загальноосвітній школі № 21. Закінчив історичний факультет Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. У 2007 році під час навчання брав участь у розкопках давньоруського городища Пліснеськ (біля с. Підгірці, Львівська область). З юних років займався національно-патріотичним вихованням молоді рідного міста та області. Проводив вишколи разом із Добровольчим Українським корпусом «Правий сектор» (далі ДУК), а також в громадській організації «Сокіл». Ще у далекому 2009 році створив свою групу, на той час простих юнаків, які готувались гідно дати бій будь-якому ворогу. Пізніше, завдяки вмінню адаптуватись до різних задач та бути всебічно розвинутими, ця група отримала назву «Хамелеон» та розпочала свій бойовий шлях в рядах Добровольчого Українського корпусу разом з Тарасом “Химерою”. У 2021 році підтримав ініціативу Героя України (посмертно) Сергія Коновала «Дім Ветерана» у м. Тернопіль. Все своє життя Тарас був лідером, який впевнено вів за собою друзів та побратимів. Працював на керівних посадах у відомих компаніях. Бойових шлях воїна розпочався ще у 2018 році і тривав цілих 6 років. Маючи важке захворювання – цукровий діабет 1 типу, добровольцем пішов на фронт в лавах ДУК «Правий Сектор». З першого дня повномасштабного вторгнення разом з ДУК вирушив на Київщину та Чернігівщину захищати суверенітет України, у складні 6 резервної сотні ДУК. 08 квітня 2022 року мобілізувався у лави Збройних Сил України, а саме у 7-й ОЦ ССО, який потім став 67 окремою механізованою бригадою, в якій і служив до своєї загибелі. За свій бойовий шлях ПЕТРИШИН Тарас Петрович проходив службу на різних посадах, починаючи від командира групи та закінчуючи заступником командира 2 стрілецького батальйону імені Тараса Бобанича. Учасник боїв за Київщину, Харківщину, Донеччину та Бахмут. Також воював на Куп’янському та Лиманському напрямку. В серпні 2022 під час евакуації поранених побратимів в районі населеного пункту Кодема Донецької області отримав поранення, за що був нагороджений відзнакою МОУ медаллю «За поранення». З травня по грудень 2023 року в складі підрозділу стримував ворога в Серебрянському лісі в районі населеного пункту Діброва Луганської області. З березня 2024-го виконував завдання на напрямку міста Часів Яр. Як заступник командира роти постійно чергував на командно-спостережному пункті на лінії бойового зіткнення, вміло управляв боєм, підтримув морально-психологічний стан особового складу на позиціях, що дозволяло відбивати не один штурм противника та завдавати йому важких втрат. 6 квітня 2024 року молодший лейтенант ПЕТРИШИН Тарас загинув поблизу м. Часів Яр на Донеччині разом зі своїм побратимом - Героєм України (посмертно) лейтенантом КОНОВАЛОМ Сергієм Сергійовичем, перебуваючи на бойовому посту внаслідок ворожого танкового обстрілу. Похований 10 квітня 2024 року на Микулинецькому цвинтарі м. Тернополя. Указом Президента України №743/2024 від 31.10.2024 молодший лейтенант Тарас ПЕТРИШИН нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно). Також нагороджувався відзнакою Міністерства оборони України «Вогнепальна зброя», є почесним громадянином м. Тернопіль (посмертно) та почесним громадянином Тернопільської області (посмертно). Для визнання заслуг перед українською нацією та Україною, просимо Вас присвоїти молодшому лейтенанту ПЕТРИШИНУ Тарасу Петровичу звання Героя України (посмертно). З повагою, побратими та сім’я. https://petition.president.gov.ua/petition/250094?fbclid=PAQ0xDSwMHNJhleHRuA2FlbQIxMQABp3rQ-xCf0YZt29nrnCNBpwTtIiwqKyUtoyFoXTnt1JKsgeFtbPB3x8EEtb-C_aem_9TO3Yy_0oUwjXEVUAZqpVQ

Працівників ТЦК треба забрати з вулиць, - військова омбудсман Ольга Решетилова в інтерв'ю українським ЗМІ "Це була моя вимога з моменту мого вступу на посаду - нам потрібно прибрати військовослужбовців ТЦК і СП з вулиць. Вони не повинні спілкуватися з військовозобов'язаними. Тому що вони не навчені цьому", - сказала вона. За словами Решетилової, навчити військкомів спілкуванню з військовозобов'язаними можна було за прикладом поліцейських, коли на зміну міліції створювалася Нацполіція, але зараз на це "немає часу". "Немає часу відбирати їх чи оцінювати їхній психологічний стан, оскільки дуже багато з них повертаються з "нуля", з пораненнями, і ясно, що вони не можуть себе контролювати, коли відчувають агресію у свій бік. Тому дуже важливо забрати співробітників ТЦК та СП з вулиць", - зазначила вона. Решетилова запропонувала наймати на роботу в ТЦК цивільних - юристів та волонтерів, а військкомів закликала бути "більш гуманними".

⚡ росія офіційно легалізувала фільтраційні тюрми для українців — тепер ними керуватиме ФСБ Держдума рф у третьому читанні ухвалила закон, який дозволяє Федеральній службі безпеки створювати та керувати власними слідчими ізоляторами — зокрема для утримання під вартою українців, яких російська влада вважає «неблагонадійними». Документ нібито спрямований на «підвищення ефективності» роботи ФСБ у справах, що стосуються державної безпеки: держзради, шпигунства, тероризму, екстремізму чи «співпраці з недружніми державами». Проте правозахисники та експерти вбачають у ньому легалізацію фільтраційних таборів і катівень, які вже працюють на тимчасово окупованих територіях України та в прикордонних регіонах рф. ФСБ отримає власні СІЗО Закон створює паралельну систему ізоляторів, підконтрольних не Федеральній службі виконання покарань (ФСВП), а безпосередньо ФСБ. Ці установи отримають право не лише затримувати і тримати під вартою, а й конвоювати, «лікувати», а також виносити офіційні попередження. Там можуть утримувати й засуджених — тобто йдеться не лише про досудове слідство, а й про повноцінне відбування покарання. ФСБ — новий гравець у питаннях біженців Особливо тривожна поправка стосується змін до закону «Про біженців». Відтепер ФСБ має повноваження вирішувати долю іноземців, у тому числі українців, які потрапили до рф — як тих, хто був примусово депортований із ТОТ, так і військовополонених. Відтепер депортація, переміщення та утримання «нелояльних» осіб також перебувають у сфері відповідальності ФСБ. За оцінками правозахисників, прийнятий закон дозволяє ФСБ офіційно керувати розгалуженою системою фільтраційних таборів, про існування якої повідомляли дослідники та українці, які пройшли через полон. Умови в цих закладах численні свідки та правозахисні організації називають пекельними: повна ізоляція, відсутність правового статусу, катування, психологічний і фізичний тиск. Таким чином, російська влада перетворює тіньову репресивну систему на офіційний інструмент державної політики. І, найімовірніше, ця система буде застосовуватись передусім до українців на ТОТ, біженців і військовополонених.