🇵🇱 Польща посилить патрулювання найважливіших ділянок кордону з Білоруссю В уряді Польщі планують посилити патрулювання польсько-білоруського кордону ще 1500 прикордонниками. Їх хочуть розмістити на ділянках кордону, які вважаються зонами найбільшого ризику з точки зору нелегальної міграції та гібридних загроз. Як зазначив міністр, перші 500 додаткових прикордонників долучать до патрулювання цьогоріч, ще тисячу – з наступного року. #Новини_звідусіль #Новини_news #world_news #interesting_news @interesting_news @news @world_news #news #news_from_around_the_world

16 травня 1895 року на Черкащині народився поет, прозаїк і перекладач Тодось Осьмачка (Осьмачка Теодосій Степанович). Його батьки були селянами, до того ж мали багато дітей. Середню освіту змогли дати лише Тодосю, вищу ж довелося здобувати самотужки. Талант до письма проявився ще у школі, де він пробував писати свої дитячі поеми. Після закінчення середньої школи вчителював у Білозір’ї і готувався до іспитів. Впервину його вірш був надрукований у газеті “Черкаські вісті”. Та розпочалася Перша світова війна, і Тодося мобілізували до армії. Уже на фронті, розуміючи всю безглуздість воєнних протистоянь, симулював туберкульоз, аби розпрощатися з армією. І таки домігся свого. По поверненню розпочав навчання у Київському інституті народної освіти. Став членом літературного кола “Ланка”, з 1926-го вона буде перейменована у літугруповування МАРС (Майстерня революційного слова). Перша збірка поезій під назвою “Круча” вийшла у 1922 році, а ще через три роки були опубліковані “Скитські вогні”. Разом із літераторами Тодось бідкається і тривожиться за долю українських сіл, закликаючи “взяти у торбину запасу та ходити по селах, а потім уже комінтерн воспівати. А то добре, сидівши в Києві, обклавшись книжками, бути революціонером”. Цей випад був проти Павла Тичини, той зі свого боку затаїв образу на Тодося і відписав: “Осьмачку не люблю. Хай собі він буде геній, а не я – не в тім річ”. Останню збірку “Клекіт” на теренах підрадянської України письменник надрукував у 1929 році. У книзі автор звертався до свого поневоленого народу. Його сучасники відмічали, що Осьмачка, після Шевченка, вище за будь-кого зумів у творах зобразити весь трагізм селянства і зміг дати словом рушійну революційну силу: «Нехай у лапах вашої гордині в безодню тріпає земля, на бій із вами виступить однині душа знеможена моя.» У 30-х над письменником загуркотіла безжальна машина сталінських репресій. Хотів був утікати за кордон, але не зміг – його схопили та кинули до в’язниці. Розуміючи, що у майбутньому він отримає лише свинцем у потилицю, Тодось знову вдається до симуляції. Цього разу прикидається божевільним. І його із Лук’янівської тюрми відправляють на лікування до психіатричної клініки. Там, зумівши врешті-решт втекти з-під варти, переховувався у рідному селі. Поневіряючись без легальних документів більше десяти років по чужих хатах, глухих хуторах і селах, Осьмачка лише у 1942 році вернув до Львова. На руках – ще недописаний віршований роман “Поет”. Але саме в цій духовній столиці літературного життя поет починає трохи оклигувати. Листувався із Уласом Самчуком і мав наміри переїхати до Рівного. Але в’язниця та тортури скалічили йому життя. Став дуже замкнений, недовірливий, його підозрілість перейшла до стану фобії – панічно боявся НКВС. Все це дуже ускладнювало життя і йому самому, і його оточенню. Та що б там не було, у 1943 році за збірку віршів “Сучасникам” йому присудили премію. Книга ознаменувала новий етап творчості поета. Уже через рік Тодось разом зі своїми товаришами по цеху змушений був емігрувати перед наступом радянських військ. Спершу була Німеччина, там разом із Уласом Самчуком розбудовував літературну організацію МУР (Мистецький український рух), там же була закінчена і видана книга “Поет”. Саме в еміграції по-новому розкрився і засяяв талант письменника. З-під його пера вийшли твори у прозі “Старший боярин”, “План до двору”, “Ротонда душогубців”. У 1954 році вийшла книга-підсумок поетичних праць Осьмачки “Із-під світу”. Професор Гарвардського та Колумбійського університетів Юрій Шевельов написав: “За винятком, може, Шевченкових віршів і Гоголевих українських повістей, наша література ще не знала такої української книжки, як “Старший боярин”. Якщо можна перелити Україну в слово, – то це повість Осьмаччина. Якщо може слово запах України пронести, – то пахтить ця книжка всією запашністю України. Якщо можна в слові збудувати батьківщину-державу, – то це вона збудована, зримо і живовидячки”.Займається перекладацькою діяльністю і мандрує світом. Переїхавши до Сполучених штатів Америки, Тодось намагався зосередитися на своїй творчості, але гнаний постійними страхами і страждаючи від манії переслідувань, переїжджає то з одного місця, то з другого. Канада, Франція, Югославія, всюди і ніде – перекоти-поле. А ще до всього і глуха та байдужа читацька аудиторія, до якої апелював Тодось Осьмачка в надії зібрати кошти на видання своїх творів, посилювали відчай і безвихідь письменника. Відчай, депресії ще більше ламали дух письменника. Тому він втікав не тільки від удаваних ворогів, а ще й передусім від самого себе. На початку липня 1961 року у Мюнхені, прямо посеред вулиці його розбив параліч. Друзі своїм коштом доправили Осьмачку до США на лікування у психіатричну лікарню “Пілгрім Стейт Госпітал”, з якої поет вже живим не вийде. Іван Багряний останній бачив хворого митця “розбитого паралічем і безпам’ятного, в ліжку витягненого на весь зріст, суворого, як Данте. Всіма забутого і покинутого”. 7 вересня 1962 року серце поета зупинилося назавжди. Похований Тодось у штаті Нью-Джерсі. ©️ « Український Інтерес» Аудіокниги українською (Аудіо бібліотека Українця) https://t.me/RuslanSpeaks. ©️ 13.02 2025

#тварини Сірі кити, відомі своєю міграцією на великі відстані, виношують своїх дитинчат протягом 12-13 місяців. Зазвичай, на світ з'являється одне дитинча, хоча зрідка трапляються й двійнята. Новонароджені сірі китенята вражають своїми розмірами: їх довжина сягає від 4,2 до 4,8 метрів, а вага становить близько 900 кілограмів. Перші місяці життя дитинчата проводять поруч зі своїми матерями, харчуючись їхнім молоком та переймаючи необхідні для виживання навички. Міцний зв'язок між матір'ю та дитинчам зберігається протягом 11 місяців, після чого молоді кити починають самостійне життя. Цікавий факт: сірі кити під час міграції часто подорожують вздовж узбережжя, тому їх можна спостерігати з берега.

🦌 Рекорд в Чорнобильській зоні: цьогоріч там зафіксували стадо аж з 23-х оленів шляхетних, – місцевий заповідник. 🐴 Також тут зросла кількість коней Пржевальського, а от лосів європейських поменшало через обмеження міграції на українсько-білоруському кордоні. Загалом динаміка позитивна. Тисніть ❤️, якщо вам подобаються ці красені. #Новини_news #Kyiv #Новини_Київ_Київщина #News_Kyiv #News_Ukraine @Новини_news @world_news #news @Brovary #Київщина

12 квітня 1912 року розпочала діяльність українська скаутська організація “Пласт”. Цього дня 113 років тому перші пластуни прийняли присягу у Львові, що стало початком організованого скаутського руху в Україні. Його ключовими цінностями є патріотизм і всебічний розвиток дітей і молоді. Український скаутинг виник як аналог англійського. Організацію “Пласт”, що була і є уособленням вітчизняного скаутського руху, заснували педагоги Олександр Тисовський, Іван Чмола та Петро Франко. Вони почали формувати скаутські осередки з гуртків при Академічній гімназії у Львові. Галичина на той час перебувала під владою Австро-Угорщини. Імперська влада досить сприятливо ставилася до розвитку “Пласту” і скаутингу загалом, адже це був приклад здорового виховання молодого покоління. Скаутська організація “Пласт” відіграла значну роль в розвитку українського національного визвольного руху. Чимало перших “пластунів” в роки Першої світової війни зголосилися стати до лав Січових Стрільців. Загалом, в УСС більшість воїнів до військової служби були членами молодіжних організацій (“Пласт”, “Січ”, “Сокіл”). У міжвоєнний період організація була осередком виховання патріотичної молоді, яка пізніше стала ядром армії УНР, а також складала ряди ОУН та УПА. Національно-християнська спрямованість українського скаутського руху унеможливила його існування в радянському союзі, до того ж комуністи створили свій аналог дитячо-юнацьких організацій, які слугували пропагандистським цілям. Саме тому “Пласт” пішов у підпілля та офіційно діяв лише у середовищі української еміграції. З 1950-х років починається формування закордонних осередків “Пласту” в Європі, Канаді, США та Латинській Америці серед емігрантів, частина яких покинула Україні після Другої світової війни. У 1954 році засновано Конференцію Українських Пластових Організацій, метою якої була координація та об’єднання в єдиний провід всіх пластових осередків. В роки Перебудови і ослаблення совєцької тоталітарної системи на західноукраїнських землях починають відроджуватися чи перезасновуються скаутські осередки. У 1990 році пластові групи молоді вже існували у Львові, Дрогобичі, Луцьку, Києві та навіть Донецьку. Швидкому відновленню організації сприяли українці, що проживали за кордоном і допомагали розвивати скаутський рух. Скаути від самого початку існування руху були носіями здорових цінностей, громадою, що формувала відповідальних і розвинених людей з християнськими цінностями. “Пласт” – це чудова організація, що сприяє фізичному і духовному вихованню молодих людей, де вони можуть отримати необхідні для життя знання і навички, а також знайти багато друзів.

#особистості #історія 11 лютого, відзначають міжнародний день жінок та дівчат у науці. Ця дата покликана підкреслити внесок жінок у науку та надихнути нові покоління дослідниць. Ірена Носик (1928–2016) - українсько-канадська художниця, культурна діячка й артколекціонерка, ілюстраторка наукових фахових видань у галузі біології та зоології. Після еміґрації до Канади 1948 року, Ірена навчалася в Онтарійському коледжі мистецтв, від 1951 року працювала як художниця-ілюстраторка в Департаменті зоології / біології у Торонтському університеті найбільшу популярність і визнання вона здобула саме за свої високоякісні праці, створені під час роботи в університеті. У 1960–1970 роках біологічні ілюстрації художниці привертали постійну увагу канадської преси. Крім нішевих наукових видань, про Носик писали й найпопулярніші канадські часописи «Toronto Daily Star» та «Toronto Tribune». У 1957 році ілюстрований щотижневий журнал «Star Weekly» розмістив на обкладинці кольорову світлину наукової ілюстраторки з мікроскопом на тлі картини з нетлею, підписавши фото: «Cover Girl with Unusual Job». Того самого року мережа CBC запросила Ірену Носик продемонструвати свої праці в телевізійному ток-шоу «Tabloid» упродовж 26 років роботи в університеті Ірена Носик створила понад дві тисячі настінних ілюстрованих таблиць великого формату для університетських лекцій, а також чимало ілюстрацій для підручників і наукових статей. Багато таких робіт вона малювала з живих «моделей» за допомогою мікроскопів. Близько 700 широкоформатних таблиць, виконаних олією на полотні, нині зберігаються в архівах Торонтського університету. Ірена Носик, без перебільшень, була дуже популярною науковицею і public figure в Канаді у 1960-х роках. Така собі cover girl. Її любила камера, казали про Ірену сучасники. Поява на токшоу Tabloid 1957 року саме науковиці й взагалі стала фурором, бо доти до студії запрошували здебільшого акторок та дружин відомих діячів Ірена Носик мала ще й дуже хороше колекціонерське чуття. Її неймовірна харизма та комунікабельність дали їй змогу зібрати чудову колекцію творів українського мистецтва. У її збірці були твори Якова Гніздовського, Олекси Грищенка, Івана Іванця, Олекси Новаківського, Миколи Кричевського, Олени Кульчицької, Павла Ковжуна та багатьох інших знакових українських митців і мисткинь. частина її колекції, як заповіла сама Ірена Носик, після її смерті була передана до НМЛ та Чортківського краєзнавчого музею.

3 березня 1912 року народився Лев Ребет. Згодом він стане одним із лідерів ОУН, братиме участь у проголошенні відновлення української державності у Львові 30 червня 1941-го. Народився в Стрию у родині поштового урядовця Михайла Ребета та Катерини Недокіс. Під час навчання у Стрийській українській гімназії він захопився пластовим рухом, у 15 років став членом Української військової організації (УВО), у 17 – вступив до Організації українських націоналістів (ОУН), а за рік – очолив її провід у Стрийському повіті. Після вбивства 15 червня 1934 року членами ОУН міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького Лева Ребета разом зі Степаном Бандерою, Миколою Лебедем, Ярославом Карпинцем та іншими діячами ОУН арештовує польська поліція. Однак за браком доказів Ребета відпускають. Невдовзі він очолює Крайову Екзекутиву ОУН на західноукраїнських землях, і, фактично, відновлює її діяльність, керує розвідкою ОУН. Ребет ще неодноразово затримувався польською поліцією за політичну діяльність. Паралельно він у 1938 році закінчив правничий факультет Львівського університету, здобувши ступінь магістра права. Після розколу ОУН у 1940 році на мельниківську і бандерівську, Лев Ребет підтримав Бандеру. Попри це, між ними існували протиріччя, які у 1954-му призвели до того, що Ребет та ще один член Проводу ОУН Зиновій Матла створили нові керівні органи Закордонних частин ОУН. Вони удвох так і продовжували очолювати організацію, через що членів цього крила охрестили «двійкарями». Після проголошення у Львові 30 червня 1941 року Акта відновлення Української Держави Лев Ребет став заступником голови уряду Ярослава Стецька. Коли ж у липні 1941 німці арештували Бандеру та Стецька, Ребет перебрав його обов’язки, ставши одночасно представником ОУН (б) в Українській Національній Раді у Львові, яку очолили доктор Кость Левицький та Митрополит Андрей Шептицький. Але ця діяльність була нетривалою. Німці, не добившись від Бандери та Стецька відкликання Акту відновлення Української Держави, розпочали арешти інших українських діячів. Лева Ребета затримали 14 вересня 1941 року, і він три роки пробув у нацистському концтаборі Аушвіц. Після звільнення переїхав до Мюнхена, де на той час перебували більшість провідних діячів бандерівського руху. В еміграції Лев Ребет працював в Українському вільному університеті у Мюнхені, у газеті «Українська трибуна», очолював редакцію газети «Український самостійник». У 1949 році захистив докторську дисертацію на тему «Держава і нація», видав друком книги «Формування української нації» (1951), «Світло і тіні ОУН» (1954), «Теорія нації» (1956). КҐБ полювали на Льва Ребета, вимагаючи його видачі за «співпрацю з нацистами». Було кілька невдалих спроб викрадення. Зрештою, 12 жовтня 1957 року у Мюнхені, на сходах будинку, де була редакція «Українського самостійника», агент КГБ Богдан Сташинський зі спеціально сконструйованого пристрою вистрілив Ребету в обличчя струменем синильної кислоти. Специфіка її дії полягала в тому, що видимих слідів хімічного впливу на тілі не залишалося. Натомість, при вдиханні пари кислоти потрапляли в кров і спричиняли швидку смерть. Відтак, лікарі причиною смерті Лева Ребета визначили серцеву недостатність. Утім це все було настільки підозріло, що прихильники Ребета навіть підозрювали у вбивстві «бандерівців». Ще більші підозри виникли, коли за два роки той же Богдан Сташинський подібним чином скоїв убивство Степана Бандери. Тоді він випустив подвійну порцію отрути, сліди якої були явно видні. Але обидві смерті так і лишалися загадкою, доки сам Сташинський, який у 1961-му втік із СРСР у Західний Берлін, не здався поліції і розповів усі подробиці цієї спецоперації. На запитання судді: «Чому ви вбили першим Ребета, а не Бандеру?», Сташинський відповів: «Тому що Лев Ребет був небезпечніший для СРСР, ніж Бандера». Лева Ребета поховали в Мюнхені. У 2010 році його разом з дружиною, Дарією Цісик-Ребет, урочисто перепоховали на Личаківському кладовищі у Львові. На світлині Лев Ребет під час перебування в концтаборі Аушвіц.

#тварини Олень північний: Король тундри з рогами і харизмою. Знайомтесь із північним оленем, або, як його називають у Північній Америці, карибу (Rangifer tarandus) — твариною, яка виглядає так, ніби щойно вийшла з різдвяної листівки, але насправді живе життям справжнього арктичного бунтаря. Цей пухнастий красень із розкішними рогами не просто тусується в засніжених просторах тундри та тайги — він буквально задає там моду! Роги, які кричать "Я бос!" Північні олені — єдині олені, у яких роги мають і самці, і самки. Так, пані карибу не поступаються хлопцям у стилі! Щороку вони скидають свої роги, ніби модники, що оновлюють гардероб, і вирощують нові, ще крутіші. Ці рогові "корони" потрібні не лише для краси, а й для захисту, копання снігу в пошуках їжі та, звісно, щоб похизуватися перед іншими оленями. Кажуть, у тундрі досі триває конкурс на "Роги року". Суперсила: Їжа з-під снігу Поки ми скаржимося на холод, карибу спокійно риються в снігу, добуваючи лишайники, відомі як "ягель". Їхній шлунок — справжній арктичний комбайн, який перетравлює навіть найжорсткішу рослинність. А ще вони можуть уповільнювати метаболізм, щоб економити енергію взимку. Оце так лайфхак для виживання! Ми б теж не відмовилися від такої суперсили, коли холодильник раптово порожніє. Мандрівники без GPS Карибу — чемпіони з міграції. Щороку вони долають тисячі кілометрів у пошуках кращих пасовищ, і все це без Google Maps! Їхні стада рухаються з такою злагодженістю, що будь-який організатор фестивалів позаздрить. А ще вони вміють плавати — так, ці рогаті красені гребуть через річки, наче олімпійські чемпіони. Різдвяна слава і не тільки Звісно, ми не можемо не згадати, що північні олені — зірки різдвяних легенд. Рудольф із червоним носом? Це їхній родич! Але в реальному житті карибу не надто переймаються санями Санта-Клауса — у них і без того вистачає пригод. Вони уникають вовків, долають хуртовини і ще й примудряються виглядати фотогенічно на тлі північного сяйва. Чому карибу — це круто? Північний олень — це не просто тварина, а справжній символ стійкості, стилю та командного духу. Вони нагадують нам, що навіть у найсуворіших умовах можна залишатися собою, знаходити радість у подорожах і, звісно, ніколи не недооцінювати силу хороших рогів. Тож наступного разу, коли побачите зображення карибу, просто привітайте цього арктичного рок-зірку — він точно заслуговує на овації!

#особистості #мистецтво Власна справа втримала художницю від еміграції: Анастасія Мовчана виграла мікрогрант, який допомагає жінкам у сільській місцевості знайти роботу або відкрити власну справу. Про відкриття власної артстудії — у розмові з художницею Анастасією Мовчан 👇 https://suspilne.media/kharkiv/932187-vlasna-sprava-vtrimala-hudoznicu-vid-emigracii-istoria-majstrini-z-petrikivskogo-rozpisu-z-harkivsini/

#історія 8 березня 1957 року Президією Української Національної Ради в екзилі затверджена пам'ятна відзнака Армії Української Народної Республіки — Воєнний Хрест (Воєнний Хрест Української Народної Республіки). Автор проєкту хреста — полковник Микола Битинський. Ідея створення Воєнного Хреста, виникла 1953 серед ветеранів, що мешкали у м. Торонто (Канада). Воєнний Хрест був приурочений до 40-річчя відродження українських збройних сил та надаваний Президентом Української Народньої Республіки в Екзилі іменем Української Народньої Республіки за підписом Міністра Військових Справ генерал-полковника Андрія Вовка. 8 березня 1957 Президією Української Національної Ради було затверджено статут відзнаки, а саму відзнаку виготовлено у 1960. Згідно зі статутом, «Право одержання й ношення Воєнного Хреста мають ті учасники збройних визвольних змагань, що залишилися до кінця вірні українській державній ідеї і не заплямували вояцької честі ніякими негідними вчинками». Воєнний Хрест мав бути спадковим, тобто — передаватися нащадкам. Ще наприкінці 1940-их років уряд УНР в еміграції прийняв рішення про зарахування до кадрів Армії УНР всіх охочих ветеранів Другої світової війни, які поділяли ідею незалежності України. При цьому попередня належність їх до однієї з ворогуючих армій Другої світової війни не бралася до уваги. До складу кадрів Армії УНР було зараховано велику кількість ветеранів Української Національної армії генерала П. Шандрука, Української Повстанської армії, німецьких, польських, румунських, радянських та інших збройних сил. Зважаючи на те, що кожен з них також вважав себе борцем за незалежність України, всі вони були нагороджені Воєнним Хрестом. Отже, в списку кавалерів Воєнного Хреста фігурують не лише ветерани Визвольної війни 1917—1921 рр., але й учасники Другої світової війни. Окрім того, Воєнним Хрестом було нагороджено певну кількість українських церковних та громадських діячів. Воєнний Хрест був першою українською державною відзнакою повоєнного часу.