1937 рік: «Українці починають уникати української мови і навіть віддають своїх дітей до російської школи… В установах скрізь фігурує мова російська, бо начальство українською не розуміє й не бажає розуміти. Селян, які потрапляють до армії, перенавчають по-російськи. На людей, що розмовляють українською мовою, зизом дивляться, звуть їх петлюрівцями й націоналістами, дають приписи спецчастині поцікавитися такими типами». Одна українка-вчителька на питання, чому вона віддала дочку до російської школи, відповіла: «Взагалі Україна й українська мова - це зараз дуже проблематично. Ви ж бачите, як починаються гоніння на українців. А я не хочу калічити дитину. Досить уже, що на нас усі тикають пальцями» …До чого тепер доходить страх виявити свою українську національність, просто до смішного. Лікар Кудрицька (родичка лікаря Кудрицького по процесу СВУ) розповідає, що в них у сімʼї спалили майже всі українські книжки, заборонили дітям розмовляти українською мовою, а багато хто із знайомих хочуть перевести дітей до російської школи, щоб хоч якось життя зберегти» (З оперативної інформації НКВС УРСР про українську інтелігенцію, підслухані і записані розмови. Балакали Пікуль, Бойко Ніна, Терниченко, Дробот, Лисенко Остап, Матушевські та інші) Згодом нащадки цих заляканих людей скажуть: «А у нас дома всєгда на русском говорілі, мнє так прівичнєй». Взагалі я випадково натрапила на книгу Василя Даниленка «Ізидора, рідна сестра Лесі Українки: від сталінських таблоів до еміграції». Вона складається з біографії Ізидори Косач-Борисової, її власних мемуарів та оперативної інформації НКВС. У спогадах Ізидора розповідає про свій арешт і задушливу атмосферу, яка йому передувала: постійне відчуття загрози увʼязнення, яке пригнічує і виснажує. Нервова напруга сягала межі, коли арешти здебільшого проводились по ночах і втомлені люди замість спати, слухали, за ким прийшли на цей раз. «У 1937 р. в Україні було стільки арештів, що авта з НКВД по цілих ночах снували по всіх вулицях і возили арештованих». Хапали усіх підряд, люди зникали масово, міста і села охопила паніка. В архівах НКВС згадується безіменний художник, який сказав на якійсь із зустрічей: «Втомився дивитись, втомився розуміти, втомився думати. Боюся людей, боюся всього, власної тіні боюся. Сиджу вдома, варю манну кашу, і це називається в Союзі творчість. Всі задихаються, бо нема чим дихати». От що відбувається, коли приходить Москва і починає царювати. Ізидора змальовує жихливу картину існування підсоветської людини в першу чергу для іноземців, які відвідуючи радянський союз не розуміють реалій того життя за совєтів, дивуються, що з ними ніхто не хоче говорити. «Чужинці, навіть ті, що вміють бачити не тільки те, що їм там показують, все ж таки не можуть цілком зрозуміти й відчути, як живе й почувається підсоветська людина. Кожен чужинець із будь-якої більшої країни завжди свідомий того, що людські й громадянські права йому особисто застережені його державою, і йому важко зрозуміти почування безправної підсоветської людини, що повсякчас перебуває (роками!) під загрозою всякого насильства. В совєтському «раю» кожен знає, що він безправна істота, там ніхто ніколи не буває певен, що його безвинно не арештують. Навпаки, кожен знає, що його ні за що, ні про що можуть посадити у вʼязницю, катувати, навіть замучити на смерть, а що вже напевне - зруйнувати його родину, переслідувати членів його родини і т. д., і ніхто його не рятуватиме від того. На кожному кроці люди там відчувають приниження їх людської гідності. Бути обʼєктом переслідування, приниження людської гідності у важливих моментах, як і в дрібницях - це там така звичайна річ, як сон чи повітря». Дуже раджу до прочитання, правда, в магазинах її вже не знайти, але є начитана книга на ютюбі. #історіяліхтармайбутнього