Ми — покоління, яке вже не повернеться. Ті, хто йшов додому зі школи пішки з портфелем за плечима й думками лише про те, щоб швидше зробити уроки і вибігти у двір. Не до екранів, а до друзів, які чекали біля під’їзду. Ми грали в квача і хованки до темряви, майстрували літачки з аркушів зошита, будували хатки з ковдр і стільців. А скляні кульки для нас були справжніми скарбами. Нашими майданчиками були двори й вулиці, а не торгові центри. Наші спогади зберігалися в сімейних альбомах, а не в «хмарі». Ми казали «мама» і «тато», а не «старі». Ми шепотілися з братами й сестрами під ковдрою, боячись, що нас почують дорослі. Це покоління відходить — повільно, але неминуче. І залишає по собі щирість, тепло та відчуття часу, коли все було простим і справжнім. Ми знали, що таке дитинство. І головне — ми прожили його на повну.

Дитинство своє згадую увесь день. З декілька минулих життів тому. Донбас. Літо. Спека. Мені та моїм двоюрідним братам, Андрійку та Сашкові, доручені важливі справи! В здоровенних ночвах з пральним порошком Лотос якісно мити щітками яблука з бабиного та дідового саду. Бо, нагадую, Донбас же ж? Й яблука не просто брудні? Яблука аж жирні? В рудничному липкому пилу! Такого собі червоно-коричневого кольору. Бо поруч Макіївський та Донецький металургійні комбінати, Ясиновський та Авдіївський КХЗ. Про якісь там агломераційні фабрики та шахти я навіть не згадуватиму?:) А ще ми слоїки мили перед консервацією. Брудніші за яблука! Чомусь баба не вимагала від родини їх мити, як тільки їх вміст взимку зʼїдався? Й вони до наступного літа якісно бруднилися ще й рудничним пилом? Лотос нам на допомогу!:))) Ото сьогодні спочатку слоїки намивала!:) Які все самостійне життя якісно надраювала одразу, як донечко в них проглядати починало! Але ж три роки жила не сама? Й не зі своїми дітьми? Співмешканці мої миттям банок не напружували свої організЬми!:) Нууууу, хуч рудничний пил на Полтавщині відсутній?:) Й те добре?:) Яблучок синочок два цебра вполював!:) Більше я йому заборонила збирати!:) Й милися ті яблучка без будь-яких додаткових засобів! Попередню серію моїх консервативних зусиль синочок возиком відтяг у льох! Ірина Олександрова товкла картоплю й готувала бефстроганов! Капці прала ще!:) Донечка на вихідний приїхала! Вечір вже? А фінішу й близько нема?:) Тільки бланширується все те добро!!! Та прорвуся! Невсеруся! Сьогодні закатаю! Ви там як? Цілі?

Українські традиції. Ніби знову повертаєшся у дитинство, де все було таким світлим і щирим …❤️

#поезія Ніщо вже не повернеться до нас, Ні юність, ні дитинство босоноге. Не вернеться...Бо незворотній час, Лиш пам'ять береже святі дороги. А у душі лунають ще слова, Як хвилювали почуття любові. Тої найпершої, як кругом голова, Де найсолодші миті світанкові. Усе пройшло, розтануло як дим, Розвіялось, немов туман над степом. Ніколи вже не бути молодим, Лиш спогадом нас гріти буде теплим... ВІТА ІГНАТКО

Життя ділиться на три етапи: - Дитинство; - Молодість; - Добре виглядаєш!

ПРПП. АНТОНІЯ ТА ФЕОДОСІЯ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКИХ Прп. Антоній Києво-Печерський Прп. Антоній (Антип; бл. 983-1073) народився в м. Любечі на Чернігівщині. Замолоду, почувши про чернече життя, Антип викопав печеру неподалік Любеча. Від розповідей місцевого священника-грека почув про подвижницьке життя на Афоні. Згодом він вирушає на Гору Афон, де приймає чернецтво з ім'ям Антоній. Через певний час отримав благословення повернутись на Русь і прибув до Києва. Він оселився недалеко від с. Берестова, в печері. Біля нього зібралися ченці, що й стало початком заснування Києво-Печерського монастиря. Але знову подався на Афон. Повернувшись, поставив ігуменом монастиря Варлаама, а сам знову пішов до окремої печери на сусідньому горбі, яку викопав; це був початок заснування Ближніх печер. Проживши 90 літ, прп. Антоній упокоївся. Його мощі поки що знаходяться «під спудом». Прп. Феодосій Києво-Печерський Прп. Феодосій (бл. 1029-1074), ігумен Печер-ський народився у Василеві (тепер м. Васильків), неподалік Києва. Дитинство та юність минули у Курську, куди переїхали батьки. У 13 р. навернувся до Бога. У 23 р. подався до Києва, до прп. Антонія, який постриг його. Був обраний ігуменом Києво-Печерського монастиря замість Варлаама; запровадив суворий Студійський статут. 1073 р. прп. Феодосій заклав велику муровану церкву на честь Успіння Божої Матері. Після цього він захворів і відійшов до Бога 3 травня 1074 р. та похований у Дальніх печерах. Мощі відкриті 1091 р. З відривного календаря "З вірою в душі" за 2 вересня. -----------

ПРПП. АНТОНІЯ ТА ФЕОДОСІЯ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКИХ Прп. Антоній Києво-Печерський Прп. Антоній (Антип; бл. 983-1073) народився в м. Любечі на Чернігівщині. Замолоду, почувши про чернече життя, Антип викопав печеру неподалік Любеча. Від розповідей місцевого священника-грека почув про подвижницьке життя на Афоні. Згодом він вирушає на Гору Афон, де приймає чернецтво з ім'ям Антоній. Через певний час отримав благословення повернутись на Русь і прибув до Києва. Він оселився недалеко від с. Берестова, в печері. Біля нього зібралися ченці, що й стало початком заснування Києво-Печерського монастиря. Але знову подався на Афон. Повернувшись, поставив ігуменом монастиря Варлаама, а сам знову пішов до окремої печери на сусідньому горбі, яку викопав; це був початок заснування Ближніх печер. Проживши 90 літ, прп. Антоній упокоївся. Його мощі поки що знаходяться «під спудом». Прп. Феодосій Києво-Печерський Прп. Феодосій (бл. 1029-1074), ігумен Печер-ський народився у Василеві (тепер м. Васильків), неподалік Києва. Дитинство та юність минули у Курську, куди переїхали батьки. У 13 р. навернувся до Бога. У 23 р. подався до Києва, до прп. Антонія, який постриг його. Був обраний ігуменом Києво-Печерського монастиря замість Варлаама; запровадив суворий Студійський статут. 1073 р. прп. Феодосій заклав велику муровану церкву на честь Успіння Божої Матері. Після цього він захворів і відійшов до Бога 3 травня 1074 р. та похований у Дальніх печерах. Мощі відкриті 1091 р. З відривного календаря "З вірою в душі" за 2 вересня. -----------

#Притча 26 серпня ЗНАК Гарний юнак з ніжними рисами обличчя самотньо сидів в автобусі, не відриваючи свого погляду від вікна. На вигляд було йому трішки більше двадцяти років. Якась жінка сіла біля нього. Вони перекинулись кількома словами про теплу весняну погоду, що стояла надворі. Несподівано молодий чоловік мовив: - Я був два роки в ув'язненні. Цього ранку вийшов і ось повертаюсь додому. З його уст бурхливою рікою лилась розповідь про те, як зростав у бідній, але порядній родині, і як його злочинна діяльність завдала родині болю і сорому. Впродовж цих років не мав від них жодної вістки. Знав, що батьки його надто бідні, щоб дозволити собі подорож до місця ув'язнення, і надто прості, щоб писати листи. Він і сам перестав до них писати, не отримавши відповіді на жоден свій лист. За три тижні перед звільненням зробив останній відчайдушний крок, який міг би дозволити йому повернутися в сім'ю. Ще раз написав батькам, просив вибачення за прикрощі й розчарування, яких їм завдав. Вийшовши на волю, сів в автобус, який мав завести його до рідного міста. Траса пролягала поблизу саду й будинку, де пройшло його дитинство і де мешкали його батьки. У листі написав, що розуміє їх. І щоб полегшити справу, попросив, аби подали знак, який він міг би побачити з вікна автобуса. Якщо йому вибачили і згідні, щоб він повернувся, нехай пов'яжуть білу стрічку на яблуньку у їхньому садку. Коли ж знака не буде, хлопець, не виходячи з автобуса, залишить місто і більше ніколи не потурбує своєї родини. Автобус наближався до пункту призначення, юнак нервував усе більше. Страх, що не побачить стрічки, став таким сильним, що боявся сам дивитись у вікно. Вислухавши його розповідь, жінка запропонувала: - Поміняймось місцями. Я буду дивитись у вікно. Автобус продовжував їхати. Минули іще декілька будинків. Враз жінка побачила дерево. Легенько торкнула хлопця за плече й, стримуючи сльози, промовила: - Поглянь! Поглянь! Дерево усе обвішане білими стрічками! *** Ми дуже схожі на звіра, коли вбиваємо. Дуже схожі на людей, коли осуджуємо, Дуже схожі на Бога, коли вибачаємо. ©️ Бруно Ферреро З книги "365 коротких історій для душі"

#Притча 26 серпня ЗНАК Гарний юнак з ніжними рисами обличчя самотньо сидів в автобусі, не відриваючи свого погляду від вікна. На вигляд було йому трішки більше двадцяти років. Якась жінка сіла біля нього. Вони перекинулись кількома словами про теплу весняну погоду, що стояла надворі. Несподівано молодий чоловік мовив: - Я був два роки в ув'язненні. Цього ранку вийшов і ось повертаюсь додому. З його уст бурхливою рікою лилась розповідь про те, як зростав у бідній, але порядній родині, і як його злочинна діяльність завдала родині болю і сорому. Впродовж цих років не мав від них жодної вістки. Знав, що батьки його надто бідні, щоб дозволити собі подорож до місця ув'язнення, і надто прості, щоб писати листи. Він і сам перестав до них писати, не отримавши відповіді на жоден свій лист. За три тижні перед звільненням зробив останній відчайдушний крок, який міг би дозволити йому повернутися в сім'ю. Ще раз написав батькам, просив вибачення за прикрощі й розчарування, яких їм завдав. Вийшовши на волю, сів в автобус, який мав завести його до рідного міста. Траса пролягала поблизу саду й будинку, де пройшло його дитинство і де мешкали його батьки. У листі написав, що розуміє їх. І щоб полегшити справу, попросив, аби подали знак, який він міг би побачити з вікна автобуса. Якщо йому вибачили і згідні, щоб він повернувся, нехай пов'яжуть білу стрічку на яблуньку у їхньому садку. Коли ж знака не буде, хлопець, не виходячи з автобуса, залишить місто і більше ніколи не потурбує своєї родини. Автобус наближався до пункту призначення, юнак нервував усе більше. Страх, що не побачить стрічки, став таким сильним, що боявся сам дивитись у вікно. Вислухавши його розповідь, жінка запропонувала: - Поміняймось місцями. Я буду дивитись у вікно. Автобус продовжував їхати. Минули іще декілька будинків. Враз жінка побачила дерево. Легенько торкнула хлопця за плече й, стримуючи сльози, промовила: - Поглянь! Поглянь! Дерево усе обвішане білими стрічками! *** Ми дуже схожі на звіра, коли вбиваємо. Дуже схожі на людей, коли осуджуємо, Дуже схожі на Бога, коли вибачаємо. ©️ Бруно Ферреро З книги "365 коротких історій для душі"

Пані Аллочко, щиро вдячна Вам за неймовірну цікаву книгу "Містеріум", чудову закладочку з орхідеєю, що навіяло мені спогади про дитинство, (ось чому так приємно інколи згадувати минуле), і за теплі побажання! Я зажди любила читати такі книги, де теперішнє перетинається з минулим, то ж з величезним задоволенням прочитаю її. Здоров'я Вам, творчого натхнення та мирного неба! 💙💛