#література 12 творів української літератури, які повинен знати кожен українець — і дитина, і дорослий. Це не просто тексти — це серце української культури, голос історії, глибина душі: 1. Тарас Шевченко — «Кобзар» Національний епос. «Заповіт», «Катерина», «Сон» — як молитися, тільки читати. 2. Іван Франко — «Мойсей» Пророча поема про долю народу й провідника. 3. Леся Українка — «Лісова пісня» Поетична драма про волю, кохання і вибір. 4. Іван Нечуй-Левицький — «Кайдашева сім’я» Смішно й боляче одночасно. Без цього не зрозумієш український побут. 5. Панас Мирний — «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Про бунт і трагедію несправедливості. 6. Михайло Коцюбинський — «Тіні забутих предків» Магічний реалізм по-українськи. 7. Василь Стефаник — «Камінний хрест» Як висловити трагедію еміграції в кількох сторінках. 8. Ольга Кобилянська — «Земля» Драма родини, де земля стає причиною крові. 9. Олександр Довженко — «Зачарована Десна» Автобіографія дитинства, переплетена з поезією. 10. Остап Вишня — усмішки Лікує сміхом. Український гумор — це теж зброя. 11. Василь Симоненко — «Ти знаєш, що ти – людина» Поезія гідності й любові. 12. Всеволод Нестайко — «Тореадори з Васюківки» Для дітей — і для тих, хто не хоче втратити дитинство. Прочитайте — і зрозумієте, чим б’ється серце України.

#поезія Ти пахнеш, як листя весняне, Як дитинство моє полотняне, Як тепла малинова стежка, Як мамина срібна сережка. Ти пахнеш, як пломінь живиці, Як біленький дзвінок медуниці, Як вулик, де сховане сонце, Як маминих мрій волоконце. Ти пахнеш, як виспане море, Як жіноче невидиме горе, Як пилок на пшеничній ниві, Як мамині руки сяйливі. Ти пахнеш, як роси на житі, Як столи, рушниками накриті, Як співаюча стружка ялова, Як мамина лагідна мова. ✍️ Дмитро Павличко

#ліричний_реалізм Забута весна Марія, шістдесят років якої лягли на плечі витонченою, але відчутною вагою, стискала в руці ключі від будинку. Це були не просто ключі від дверей, це були залізні артефакти відчиненого минулого. Вона стояла біля хвіртки свого родового маєтку, який бачила востаннє двадцять років тому. Будинок, колись світлий і гомінкий, тепер стояв покритий патиною забуття, мов старовинна мідна монета. Його вікна, засліплені брудом і пилом, дивилися на неї очима сліпого мудреця. Вона приїхала з єдиною, прагматичною метою: продати. Поставити крапку, закрити стару бухгалтерську книгу, перетворивши пам'ять на цілком ліквідний капітал. Марія намагалася бути твердою. Це лише нерухомість, Маріє. Це цегла і дерево. Ніякої сентиментальності. Але щойно вона зробила крок за хвіртку, прагматичний щит розколовся. Повітря тут було не таким, як у місті. Воно було густим, майже в'язким, настояним на запаху моху, вологої, перепрілої землі та гнилої деревини. Цей аромат був як раптовий, несподіваний акорд із забутої мелодії, що одразу переніс її у дитинство. Вона вдихнула його, і відчула, як її внутрішнє, давно заблоковане "Я" почало тремтіти. Перед нею лежав Сад. Не доглянутий, не розчесаний, а дикий, буйний, ліс-самоучка, який взяв гору над людським втручанням. Зарості були схожі на густі, зелені спогади, що затягнули все, не даючи забути. Марія, наче археолог, почала розгрібати цей шар часу. Ось, під густим плющем, що був схожий на закам’яніле водоспадне волосся, вона знайшла її. Стару гойдалку. Ланцюги її проіржавіли, дошка зсіла, але вона все ще висіла, мов покинута сльоза часу. Саме тут вона гойдалася з молодшим братом, який так і не дожив до повноліття. Він сміявся дзвінко, немов кришталеві намистини, що розсипалися по траві. Його сміх, який ніколи не мав шансу перетворитися на дорослий голос, тепер звучав у її голові. Дикі, невгамовні троянди пробивалися крізь бур'яни — це була уперта, незламна краса, яка відмовлялася вмирати. Вони були як її мати, яка завжди казала: Краса — це завжди боротьба проти байдужості. Вона підійшла до будинку. Веранда, її улюблений притулок, була закрита. Скло в старих різьблених рамах було запилене, але крізь нього проникали тонкі, як золоті голки, промені осіннього сонця. Ця гра світла на запилених шибках створювала відчуття театральної містифікації, де звичайний простір перетворювався на сцену для минулого. Саме через це вікно, загорнута в бабусин плед, вона спостерігала за першим, чистим снігом, який здавався манною небесною на грубій, чорній землі. У кишені старої куртки, яку вона знайшла на вішаку, вона відчула холодний дотик металу. Це був старий, іржавий ключ, покритий зеленою патиною. Він не підходив до вхідних дверей. Це був ключ від Літньої Альтанки — невеликої, круглої споруди, що стояла в найглибшому кутку саду, де її стіни були обвиті диким виноградом. Альтанка! Це було місце першої таємниці. Тут відбувалися її перші, несміливі зустрічі з Олексою, її юнацьким коханням. Він був сором'язливим, але його руки, коли він торкався її, були теплими, як щойно випечений хліб. Їхнє кохання було коротким, як літній дощ, і обірвалося, коли її сім'я переїхала. Але він залишив глибокий, музичний слід у її пам'яті. Вона пам'ятала, як він вирізав на дерев'яному столі їхні ініціали — М і О, і сьогодні ці літери були не просто буквами, а таємним написом, зробленим голосом тиші. З настанням сутінків, які тут були глибокими, фіолетовими, майже оксамитовими, Марія сіла в альтанці. Вона торкнулася шорсткої, пропахної часом поверхні столу, де колись лежали їхні руки. У цю мить вона відчула не просто спогад, а майже фізичне, тремтяче відчуття присутності — м’який дотик матері до її волосся, задерикуватий поштовх брата в бік, тепло руки Олекси. Ці дотики, ці невидимі сліди були єдиною ниткою, яка пов'язувала її зі справжнім, незіпсованим, наївним "Я", яке вона поховала під шарами дорослого прагматизму. Вона усвідомила: продаж цього будинку — це не звільнення, а зрадництво своєї пам'яті. Якщо вона продасть це місце, вона продасть не цеглу, а частину своєї душі, де ще жевріла та Забута весна. Сльози, яких вона не проливала роками, нарешті знайшли вихід, і вони були чистими, як дощ, що змиває пил із квітів. Марія підвелася, відчуваючи не втому, а дивну, новітню рішучість. Вона скасувала продаж. Вона вирішила залишитися. Вона почне відновлювати Забуту весну — спершу в саду. Вона підніме ті дикі троянди, дасть нове життя гойдалці. Сад, який вона почне очищувати, стане метафорою її власного внутрішнього зцілення. Вона віднайшла ключ не до дверей, а до свого серця. Вона залишилася, щоб відновити не просто будинок, а зв'язок поколінь і своє власне, елегійне майбутнє.

#новини 🤔 У Львові розгорівся скандал навколо демонтажу меморіальної таблиці кінорежисерці Ларисі Шепітько, яка була встановлена на фасаді школи №9 на вулиці Ковжуна, де майбутня режисерка навчалася у 1945–1954 роках Таблицю зняли наприкінці вересня на підставі звернень мешканців до робочої групи з розгляду пропозицій щодо перейменувань та демонтажу радянських символів. Після суспільного розголосу перший заступник міського голови Львова Андрій Москаленко заявив, що пам’ятну таблицю не знищили, а замінять на нову, без згадок про радянські нагороди та формулювання, які не відповідають сучасному баченню історії. Демонтовану таблицю передали до музею «Територія терору», де вона буде експонуватися як приклад радянської монументалістики. «На жаль, рішення щодо цієї таблиці ми неналежно прокомунікували, через що виникло багато дискусій. Йдеться не про зняття, а саме про заміну. Ми ще не відновлювали фасад, оскільки плануємо встановити нову таблицю, яка відповідатиме сучасному брендбуку та міститиме інформацію про зв’язок режисерки з Україною та Львовом», — зазначив Москаленко. Лариса Шепітько народилася 1938 року в Бахмуті, дитинство і юність провела у Львові. Вона навчалася у ВДІКу в майстерні Олександра Довженка і стала однією з найвідоміших режисерок радянського періоду. Її стрічка «Сходження» (1976) вважається одним із найкращих фільмів, знятих жінками-режисерками у світі. Шепітько загинула в автокатастрофі 1979 року, похована в Москві.

#поезія РОЗМОВА З ЧАСОМ Я зустрівся із Часом на розі чотирьох епох, він сидів на дивані з пилу, та повільно курив самоту. — Поспішаєш?.. — спитав він, не дивлячись на мене. — Бо боюся спізнитися, — я відповів. Засміявся він шурхотом листя сухого, обтрусив зі свого рукава кілька спогадів, і шпурнув на дорогу під ноги мені. — Не приходить вже вчасно ніхто, — він сказав. — Ти з'являєшся або раніше, або уже пізно. Момент — це лише вдих між двома інтервалами. Я хотів сперечатися, але слова всі згоріли у роті, та в очах непорушного Часу помітно було мій фінал, ще далекий, але вже прописаний у моїх зморшках. — Обирай не завжди поспішати, — сказав Час, підводячись. — Обирай цю присутність в моменті… Я тобі розповім, яким життя має бути, є прекрасне навкруг, варто це бачить лише: я нараду зібрав вчителів: мудрий Січень, життєрадісний Березень покажуть, щасливим можна бути кожен день! Квітень сіє пахощі по дорозі до щастя, ведучи людину за собою, мов старий друг . У спогади корисно поринати , Вони лікують рани, бо ніби ртуть, пекельно роз’їдає шкіру біль, а може страх, Залишаючи рубці на шкірі фотоплівкою. Хочеш пірнути у шторм відчуттів, де у погляді зі смішинками, дивишся на версію себе із дитинства, Не запаплюжену «логічними» вчинками… В очах дитячих метелики - травень позаду обіймає тебе за плечі - час для дитячих пустощів, але хіба ідеальність в дитинстві доречна? Можна плисти по річці, на саморобнім плоту, якщо не вмієш плавати, то тебе врятує кращий друг … Травень пробачить помилки в реп’яхах, босоніж біжиш у трави - і скабка в ногу, Знову докір німий в материнім погляді застряг Їй відомо, що вчинок повториться знову… Червень розчервонілий веселий прудкий юнак, Що на простягнутих руках ягід приніс цілий кошик, Ночі без темряви, засинати не страшно і десь вдалині по дахах періщить прудкий дощик… Дитинство знайомить зі світом із року в рік, Наповнюючи маленьких дивними моментами, Щоб коли виростемо, ставши великими, як гриби, Цікаво жити було людству на землі, Однак в майбутньому розчинимось… кометами… Автори: Мирослав Манюк Олександра Зарецька 11.10.2025

#ШІ #лірика #проза Туман над Дніпром Жовтень 2025 року. Дніпро дихав прохолодою, важкою, вологою, такою, що проникає крізь старий вовняний светр. Олекса, 83-річний чоловік, обережно сів на лавку Січеславської Набережної. Свідомість була як річка: поверхня спокійна, але під нею — вир течій, спогадів, несподіваних вирів. Він поправив кепку. Сьогодні була річниця їхньої першої зустрічі. З Галею. Він дістав із кишені залишки вчорашньої булочки. Хтось може сказати, що він годує диких качок, але насправді він просто віддає шматочок свого тепла. Галя завжди сварила його за це: "Олексо, ти їм забагато кришиш! Вони ж дармоїди, нехай самі собі шукають!" Її сміх. О, цей сміх. Він був як дзвіночок на вітрі, завжди чистий, завжди на межі щирої радості. Тепер навколо лише тиша, яка роз'їдає душу. Але це — її тиша. Вона залишилася тут. Вона перестала сміятися, коли прийшов той перший, жорстокий ранок лютого 2022 року. Залишився лише дзвін. Дзвін сирен, дзвін у вухах, дзвін у серці. Навіть зараз, через роки, він відчуває на своїй руці те легке, тепле стискання її долоні — останнє, що вона зробила біля вікна їхньої квартири, коли обірвалося її життя. Олекса заплющив очі. Річка його пам'яті потекла назад, до витоків, де пахло мокрим пилом і свіжим вапном. Кінець 40-х, початок 50-х. Дитинство у руїнах. Вони грали в "салки" біля відбудованого Мосту, що височів, як свідок минулої трагедії і майбутньої надії. Дніпро (тоді Дніпропетровськ) був містом, що заліковувало рани. Вони, діти, були золотим поколінням, що народилося між жахом і світлом. Голосно, спільно, з однією на всіх іграшкою. Але справжнє світло прийшло у шістдесятих. Він був студентом, молодим, енергійним, повним нерозтрачених сил. Вечір у Парку імені Шевченка. Там він і зустрів її, свою Галю, з косою, чорною, як південна ніч. Вони танцювали під тихий, ліричний український вальс, що звучав із старого патефона. Не було ніяких "Бітлз", але була мелодія, що огортала їх, як м’яка ковдра. Її очі, великі, карі, були тоді, і залишаються для нього тепер, як дніпровська вода у штиль — глибокі й прозорі. «Ти, Олексо, як той Дніпро — тихий, а всередині — течія, що знесе будь-які греблі», — сказала вона йому тоді, і він досі пам’ятає тремтіння її голосу. Вони прожили разом шістдесят років. Народили сина. Максим. Він став військовим хірургом. Замість того, щоб оперувати апендицити, тепер він зшиває тіла, розірвані війною. Олекса згадав його дзвінок із фронту: короткий, сухий, але в кінці — "Тато, тримайся. І мамі привіт. Ми тут, щоб ви спали". Син знав, що Галі вже немає, але завжди говорив про неї у теперішньому часі. І це було його особисте, професійне знеболююче. А потім Оленка, онука. Її він бачив частіше. Вона, як і мати, була рушійною силою. «Дід, мені потрібна твоя машина! Завезу хлопцям буржуйки». Волонтерка. Вона успадкувала енергію Галі, її невгамовність. Навіть у найстрашніші часи онука приносила йому відчуття нового, впертого життя, яке неможливо зламати. Вони з Галею виростили стійкість. І це його єдина розрада. Олекса підвівся, його старе тіло застогнало, але дух був незламний. Він повільно пішов до центру міста. Ноги самі вели його до Алеї пам'яті — місця, де на стендах виставлені обличчя молодих, сміливих, вічних. Він зупинився. Зняв кепку, оголивши сиву, рідку голову. Обличчя молодих хлопців і дівчат дивилися на нього з фотографій: Їхнє життя, як і життя його Галі, обірвалося несподівано. Олекса зробив глибокий, тремтячий вдих і ледь чутно, щоб не потурбувати їхній спокій, прошепотів: «Дякую вам, діти. Дякую. Ви втримали Дніпро. Втримали її місто. І тепер я тут можу згадувати, а не тікати. Спочивайте». Його біль за Галю, що був схожий на крижаний уламок, на мить змішався з відчуттям гордості та пошани, ставши не таким гострим. Він вийшов на вулицю. Хмари, важкі й сірі, які тримали місто в полоні суму цілий день, почали розходитися. І раптом, як промінь надії, що завжди пробивається крізь туман, спалахнуло сонце. Теплий, густий, осінній промінь ліг на його обличчя, зігріваючи зсередини. Олекса побачив молоду пару, що йшла, тримаючись за руки, і сміялася, так само безтурботно, як вони з Галею колись. Життя не зупинилося. Він зрозумів: Галя не зникла, вона залишилася у місті, у цій воді, у цьому вальсі, у стійкості Максима та невгамовності Оленки. Їхнє кохання, як і сам Дніпро, витримало все. Він дістав із кишені стару мідну монетку — ту, що приносила їм удачу ще з 60-х, його "квиток на наступну зустріч". Він кинув її у воду. Ні, не на удачу, а як запоруку вічної присутності. Олекса випрямився. Він відчув цей трепетний позитив, що пронизував його: він ще мав сили жити за двох, і його пам’ять була не просто скорботою, а священним місцем. Він впевнено ступає на тротуар, дивлячись на обрій. Надія була його останнім, найміцнішим вальсом.

#поезія Пахнуть яблука у "сапетках"-кошиках у саду... Пахнуть... Я їх ще нарву... Принесу... Назбираю духу споминів і бажань... Рідний сад, дитинство, юність... Все життя пронеслось із яблуком, що знайшла... Притулю до серця пахноту... Рідний дім і тато у саду... Посадив він яблуньку не одну... І плекав з любов'ю з року в рік.... Передав у спадок весь свій вік... Передав у спадок мамі сад... І вона ростила аромат - нові яблука і чорну горобину... І пройшли роки у сивину... І лишила в спадок мама сад, білу яблуньку під своїм вікном... Постаріли яблуньки... Вже нові ростуть... Тихо стали вряд - і цвітуть, цвітуть... Постріли й ми, як колись батьки... Лиш за роком рік пахне у саду... І за роком рік все збираємо яблука, життя, ... і спомини в саду... Алла Годлевська(Созонюк)

#поезія Як хочеться вернутись в тую осінь, Де не було ніякої війни. Де сонечко сміється, і волосся, Берізкам розплітали знов вітри. Як хочеться в минуле повернутись, Але, на жаль, туди стежок нема. Як хочеться, від сну, цього проснутись. Та це не сон, це дійсність, в нас війна. Як хочеться, вернутися в дитинство, Відчути радість, ту дитячу. Немає зла, немає його й близько, І серденько радіє, а не плаче.

#поезія Пливуть хмари-човни – чинно осінь у місто заходить. Оксамитовий ранок – черпаю атласне затишшя. Необвітрений лист ще не витримав намір природи, Проникають у вікна п'янливі гормони гашишу. Ковила вже сивіє – схиляє колосся додолу. Одинока олива на схилах щедротами гнеться, Починає покров ларго землю вгортати у ковдру, І зненацька зірвались у небо птахи... чи у серце? Виногрóна стобарвні велично проміння вдихають, У мускатних скарбницях дбайливо тримають жарини, Вже за мить перетворяться в істину, в сенс і у сяйво, Віддаватиме осінь стократно каскадами вина. І все більше і більше дурманить солодка отрута, То журбу нажене, то дитинство, то в спокій поверне, І незвана гроза, раптом дощ видноколи окутав — Це Дажбóг покидає престол до наступного червня. серпень 2023 ЮІ

💙💛 5 жовтня 116 років тому в с.Новиця (нині - Польща) народився Богдан-Ігор Антонич - видатний український поет, прозаїк, перекладач (1909-1937). "Вічно молодий поет. І за віком, і за світосприйняттям, і за самою поетикою. Антонича й Тичину називають двома геніями української поезії ХХ ст. Антонич з моцартівською філіґранністю зумів поєднати правічну міфологію Лемківщини і дух модерного європейського міста. Із зачарування від його поезії народився і буде народжуватись не один український поет.", - Видавництво «Абабагаламага». "Антоничева поезія – це негаснучий перстень життя, який передаватимуть із покоління в покоління здивовані читачі, щоб зачудування сонцем і людиною не пропало ніколи.", - Дмитро Павличко. Прізвище батька майбутнього поета, греко-католицького священника Василя Антонича - Кот, яке родина змінила перед народженням єдиного сина. Дитинство майбутнього поета припало на роки Першої світової війни. У цей час родина змушена була багато переїздити, деякий час Антоничі жили у Відні, потім на Пряшівщині в Чехословаччині. Початкову освіту Антонич здобув удома, а в 1920-1928 рр. навчався в гімназії імені Королеви Софії у Сяноку. Антонич-гімназист захоплювався музикою, грав на скрипці, виступав на шкільних концертах і навіть компонував мелодії. А ще малював і цікавився образотворчим мистецтвом. У 1928 р. Антонич закінчив польську гімназію і вступив до Львівського університету ім. Яна Казимира (де навчався на філософському факультеті), який закінчив у 1934 р. Перший свій вірш поет опублікував 1931 р. в пластовому журналі "Вогні". Потім він розміщував поезії в багатьох періодичних виданнях. Крім того, він випробовував свої сили в прозі та драматургії. Богдан-Ігор Антонич є автором шести книг поезії. Творчість поета через офіційну заборону ширше знана в Україні лише з середини 1960-х років. Повернення в літературне життя України творчості Богдана-Ігоря Антонича є великою заслугою Дмитра Павличка, який упорядкував і видав у 1967 р. книгу "Пісня про незнищенність матерії", написавши до неї ґрунтовну передмову. Підготовлено за матеріалами з відкритих джерел. Молитва (Навчіть мене, рослини, зросту) Навчіть мене, рослини, зросту, буяння і кипіння, й хмелю. Прасловом, наче зерном простим, хай вцілю в суть, мов птаха трелем. Навчіть мене, рослини, тиші, щоб став сильний, мов дужі ріки, коли до сну їх приколише луна неземної музики. Навчіть мене, рослини, щастя, навчіть без скарги умирати! Сприймаю сонце, мов причастя, хмільним молінням і стрільчатим. Хай сонце – прабог всіх релігій – золотопере й життєсійне, благословить мій дім крилатий. Накреслю взір його неземний, святий, арійський знак таємний, накреслю свастику на хаті, і буду спати вже спокійний. Вишні Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко. Моя країно зоряна, біблійна й пишна, квітчаста батьківщино вишні й соловейка! Де вечори з євангелії, де світанки, де небо сонцем привалило білі села, цвітуть натхненні вишні кучеряво й пʼянко, як за Шевченка, знову поять пісню хмелем. Богдан-Ігор Антонич https://www.facebook.com/mirastudia.ua