В сиротинці її назвали «чорнобильським мутантом», але вона стала легендою Паралімпіад. Оксана Мастерс народилася в Україні 1989 року з численними вадами — відсутністю кісток, деформаціями, зайвими пальцями. Медики пов’язували це з наслідками Чорнобильської катастрофи. Мати відмовилась від неї ще в пологовому. Дитинство в інтернаті було справжнім пеклом: побої, голод, сексуальне насильство. Маленьку Оксану били за плач, змушували їсти з підлоги, а одного разу зламали пальці, щоб вона не могла малювати. У 7 років її всиновила американка — мати-одиначка, яка не знала української. Вони порозумілися через обійми й терпіння. У новому домі Оксана ховалася під столом, їла руками, боялася голосних звуків — але поступово почала довіряти. Через кілька років їй ампутували обидві ноги. Здавалося б, це кінець. Але саме тоді почався її шлях до вершин. Сьогодні вона — 17-разова призерка Паралімпіад. Веслування, лижі, біатлон, велоспорт — її тіло навчилося долати біль, а серце — не здаватися. Оксана стала першою американкою, яка виграла медалі на літніх і зимових Іграх. Коли вона стояла на п’єдесталі з першою золотою медаллю, плакала не за себе. Вона казала: «Це медаль мами, яка повірила в мене тоді, коли я навіть не знала, що таке віра». Ця історія — не про спорт. Це історія про те, як любов і си ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport #world_sport #спорт #Український_спорт @Brovarysport @sports #україна_краща #спорт_sports #brovarysport #нація_переможців #паралімпійськийспорт

#вистави «Постійно кохатися. Такі часи» 20 червня 18:30 режисерка – Olenka Vakhramieieva музика – Олексій Полтавський, Євгеній Манчульський Відверта розмова – без згладжування кутів – про актуальне, про сьогодення. Про пристрасть і невігластво, его, еротику й культуру. Про жінку і чоловіка. А ще – море і дитинство, спогади, Кобзар, поминальний вінок, пісня, ритуал. Соковита. Смілива. Ставить питання й пропонує зробити свій власний вибір. Глядачі стають частиною перформансу з першої хвилини. квитки: https://secure.wayforpay.com/payment/takichasi_june

🕯🇺🇦Вісім місяців вважався зниклим безвісти: на війні загинув Микола Картуха з Фастова Старший стрілець-оператор штурмового відділення Микола Картуха з 4 жовтня 2024 року вважався зниклим безвісти під час боїв на Донеччині. На жаль, дива не сталося — рідні отримали підтвердження його загибелі. Про це повідомили у Фастівській міській раді. Микола народився 17 липня 1984 року у Фастові. Він був одним із двійнят — разом із сестрою Олею. Дитинство та шкільні роки провів у рідному місті, а з 1995 року навчався у Житомирському інтернаті. Після профтехучилища здобув професію електромонтера електроустаткування, тривалий час працював на Укрзалізниці. У 2012 році повернувся до Фастова, жив у громаді, працював у столиці. У липні 2024-го став до війська, де служив у штурмовому відділенні. Миколу знали як скромну, працьовиту й добру людину. Завжди спокійний, завжди готовий допомогти. Таким він і залишиться у пам’яті рідних, друзів, побратимів і всіх, хто його знав. Про дату та місце прощання з Героєм повідомлять згодом. 🇺🇦Вічна шана та пам'ять Воїну! #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #герої_війни

#музеї #особистості Актор, режисер і сценарист Іван Миколайчук родом з села Чортория. Там провів дитинство, потім навчався у Чернівцях, а згодом переїхав до Києва, де помер. За рік до його смерті батьківську хату у селі розвалили, а на цьому місці мама Миколайчука мала город. Після смерті актора садибу відновили за старими ескізами та створили музей. До 84-ї річниці від дня народження Миколайчука про експонати, які там представлені: https://www.youtube.com/watch?v=EvckIsSiAfo&t=13s

#вистави «Чисте й брудне» — це поетичне занурення в досвід травмованого дитинства, шлях крізь тіні памʼяті, які лишають сліди в кожній дії. 🕊️ Це відверта розмова зі своєю внутрішньою дитиною, яку ми часто ігноруємо. Це спроба почути себе справжню — серед болю, спогадів і тиші. Дитинство. Юність. Зрілість. Три етапи. Три голоси. Три жінки — одна історія. 📅 22.06 🕕 18:00 📍 Київська мала опера https://youtube.com/shorts/AnvbNUOabXs?si=zxchgFgHr1OBPNtZ 🎟️ Посилання на квитки : https://kontramarka.ua/uk/teatralizovanij-vecir-ciste-j-brudne-106231.html

У далекому кутку всесвіту, на планеті Аквамаріс, що була вкрита кришталевими озерами й небесними водоспадами, приземлився зореліт «Мрія-9». Екіпаж складався з трьох астронавтів: капітана Мирослава, кухаря-біолога Олени й бортового мага Степана. Після тривалого польоту, їм конче треба було відпочити й підзарядити енергокристали. Але на борту закінчилися всі запаси борщу, а їсти тюбики з пюре вже не було сил. Тоді Степан, який колись навчався в Карпатській Школі Космозілля, запропонував: — А давайте зваримо юшку. Але не просту — зоряну, з риби з цього магічного озера. Мирослав посміхнувся: — Якщо ти її спершу зловиш. Олена вже витягувала із спорядження гіперудочку, оснащену нанонитками й чакруном-приманкою. Вони підійшли до озера, вода якого світилася синім, немов самі зорі танули в ній. Несподівано озеро заговорило: — Лише ті, хто серцем чистий і з повагою до стихій, зможуть зловити рибу у моїх водах. Степан відклонився й прошепотів заклинання вдячності, а тоді кинув вудку. З глибин виринула риба — срібна глибнеспинка з очима, як перлини. Її не треба було вбивати: вона сама залишила лусочку, що могла перетворитись на смачну юшку, не шкодячи створінню. Олена запалила вогонь із метеоритного вугілля, Степан додав трохи сушеної папороті з планети Лісовії, а Мирослав — дрібку земної солі, привезеної ще з Гуцульщини. Вариво забулькотіло, заграло кольорами туманностей. Коли вони скуштували юшку, кожен побачив у парі над казаном свій дім: мати біля печі, зоряне небо над селом, дитинство. Це була не просто страва — це було зцілення душі. Навіть зореліт, здавалось, глибше видихнув. — Це найкраща юшка в моєму житті, — сказав Мирослав. — Бо зварена з пам’яті, — додала Олена. — І трохи магії, — підморгнув Степан. Так зоряні мандрівники відновили сили й полетіли далі, лишивши на березі озера маленький казанчик — на згадку для тих, хто ще прийде з добрим серцем. Бо там, де вариться юшка з зірок, завжди є місце для дива.

#поезія От би отакою дорогою - і у дитинство. Туди, де ще є дід і баба. Де мама молода. Де я гасаю від ранку до ночі неасфальтованими вулицями, розбиваю коліна, слиню і прикладаю подорожник. Де доганяю підводу аби заскочити або вчепитись за неї, точно знаю, котрийсь дядько їздОвий добрий, і вдасть, що не бачить, а котрий може й батогом угріти. Де велосипед - недосяжна чудо-мрія-розкіш. Де ми будуємо з вербів шалаш, пасем корови і бовтаємось у ставку, аж поки губи не сині і весь не вкриваєшся сиротами, себто гусячою шкірою. Де прибігаєш не їсти, а врізати шматок хліба, легко помочити у воду, а потім в цукор - і ноги в руки, і далі на вулицю, хоч ззаді там баба чи мама кричать: "Ти куда, збитошник такий, халєра б тебе вхопила?!" Де об'їдаєш малину, смородину, аґрус, порічки просто з корча, а на яблука папіровку, черешні, лізеш через чужий паркан, бо у них крадені смачніші. Де ввечері пахне матіола, кумкають жаби і сюрчать коники, а ти сидиш на порозі літньої кухні і миєш в тазику ноги. ...Туди такої дороги нема... всі уже заасфальтовані..." Оксана Рябініна.

#Рандомний_спогад Дитинство: бабуся подруги на дачі тримала курей на вільному вигулі. Всі кури як кури, але 1 з них - Золотко - була особливою й розумною. З курника ходила до хати, бо Інші 🐔 її майже не цікавили. Вона вважала себе хатньою улюбленицею, інколи навіть ночувала в хаті на руках у бабусі або... в своїй окремій кімнаті (коморі біля входу/виходу). Коли її гладили, Золотко курликала, наче мурчала. Зазначу, що котів у них ніколи не було. А кур вони тримали заради яєць Жодна з курок не була зарубана🫶🏻

Фастівська громада у скорботі. У російсько-Українській війні загинув Захисник України, старший стрілець-оператор штурмового відділення ДШБ, Картуха Микола Васильович. Народився 17 липня 1984 року в місті Фастів. Дитинство та шкільні роки провів у рідному місті, а з 1995 року навчався в Житомирському інтернаті. Після завершення навчання у профтехучилищі здобув професію електромонтера електроустаткування. Тривалий час працював на Укрзалізниці. У 2012 році Микола повернувся до Фастова. Проживав у громаді, працював у столиці. У липні 2024 року приєднався до лав ЗСУ. З 4 жовтня 2024 року вважався безвісти зниклим під час боїв на Донеччині. І тільки зараз його тіло було ідентифіковано. Інформація про час та місце поховання буде повідомлено додатково. Вічна пам'ять Герою України! #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #герої_війни

#особистості Кирило Григорович Стеценко (24 травня 1882, с. Квітки, Черкащина – 29 квітня 1922, с. Веприк, Київщина) – один із найяскравіших представників української музичної культури кінця XIX – початку XX століття, композитор, хоровий диригент, педагог, громадський діяч і священик. Його творчість, пронизана любов’ю до української культури та фольклору, стала важливим внеском у розвиток національної композиторської школи. Дитинство і початок творчого шляху Народився Кирило Стеценко в багатодітній родині сільського іконописця Григорія Михайловича та Марії Іванівни, яка прищепила синові любов до музики. У семирічному віці хлопець навчався в церковнопарафіяльній школі, де його талант до співу помітив місцевий дяк. Це стало першим кроком до музичної освіти. У 1892 році Кирило вступив до рисувальної школи Миколи Мурашка в Києві, а згодом – до Софійської духовної бурси, де його музичні здібності розвинулися завдяки участі в хорі. У 13 років він уже диригував учнівським хором, самостійно опанувавши гру на фортепіано та фісгармонії. Знайомство з Миколою Лисенком у 1899 році стало визначальним у житті Стеценка. Лисенко, якого композитор вважав своїм духовним учителем, високо оцінив його талант, сказавши: «Ось хто замінить мене після моєї смерті». Участь у хоровій капелі Лисенка дозволила Кирилові поглибити знання українського фольклору та професійної музики. Творчість: синтез народного і духовного Творчий доробок Кирила Стеценка надзвичайно різноманітний – від хорових творів і кантат до опер, романсів і обробок народних пісень. У його музиці гармонійно поєднуються класичні традиції, національний колорит і новаторські прийоми. Основне місце в творчості композитора займають хорові твори, серед яких п’ять кантат («Єднаймося», «Шевченкові», «У неділеньку святую» та ін.), «Літургія св. Іоана Золотоустого», «Всенощна» та «Панахида» пам’яті Миколи Лисенка. Його духовна музика, сповнена національного духу, вважається вершиною української сакральної творчості. Стеценко також створив музику до театральних вистав, зокрема до п’єс «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ’яненка та «Про що тирса шелестіла» Спиридона Черкасенка. Його дитячі опери, як-от «Івасик-Телесик» і «Лисичка, Котик і Півник», вирізняються легкістю й теплотою, що робило їх улюбленими серед молодшої аудиторії. Композитор майстерно обробляв народні пісні, надаючи їм індивідуального звучання, як у творах «Ой у полі дві тополі» чи «Чуєш, брате мій». Громадська діяльність і педагогіка Окрім композиторської роботи, Стеценко присвятив життя музичній освіті. Він викладав співи в гімназіях, створив шкільні співаники, такі як «Луна», і розробляв власні методи викладання, прагнучи зробити музику доступною для всіх. У 1917–1919 роках він очолював музичний відділ Міністерства освіти УНР, а в 1919 році був призначений головноуповноваженим з організації музичних колективів. Під його керівництвом хор виконував твори під час урочистостей з нагоди Акту Злуки. Останні роки Через матеріальну скруту в 1920 році Стеценко переїхав до села Веприк, де прийняв парафію як священик. Навіть у ці складні часи він продовжував творити, обробляючи народні пісні та пишучи нові композиції. На жаль, його життя обірвалося передчасно – 29 квітня 1922 року композитор помер від тифу. Поховали його біля церкви у Веприку, а похорон, за спогадами сучасників, зібрав численних шанувальників його таланту. Спадщина Творчість Кирила Стеценка залишається невід’ємною частиною української культури. Його музика, сповнена гуманізму та національного духу, продовжує надихати нові покоління. У 1982 році до 100-річчя композитора в селі Квітки відкрито Меморіальний музей-садибу, а в Корсунь-Шевченківському історико-культурному заповіднику зберігаються його нотні видання та особисті речі. У 2023 році до 140-річчя від дня народження Стеценка було створено музичний фільм «Кирило Стеценко. Милість миру», що ще раз підкреслив значущість його спадщини.