• #ганьба
    😖 ТОП-100 в Україні в Apple Music сьогодні виглядають так...
    Як ви вважаєте, в чому може бути причина подальшого прослуховування музики країни-агресорки? І що можна зробити, щоб до цього не повертатись?
    #ганьба 😖 ТОП-100 в Україні в Apple Music сьогодні виглядають так... Як ви вважаєте, в чому може бути причина подальшого прослуховування музики країни-агресорки? І що можна зробити, щоб до цього не повертатись?
    Angry
    2
    276views
  • Із мудрих думок кота Омеляна:

    1. У той самий лоток можна зайти двічі. І втретє можна, якщо дуже треба.

    2. Якщо довго витріщатись на господиню і голосно верещати, вона таки йде насипати в миску корм. Перевірено.

    3. Якщо довго тягати на ґанок мертвих мишей — можна почути, як ґвалтом репетує господиня. Аж сусіди заглядають.

    4. Чого ж їсти хочеться саме вночі?

    5. Жоден пес не вміє так уперто добиватися свого, як порядний кіт. Пес — то ганьба.

    6. Мордочки господарів створені для того, щоби по них ходити рівно о 6:00 ранку. Без винятків.

    7. Кожен котяра, який себе поважає, зобов’язаний допомагати господині змінювати постіль. Тобто стрибати по простирадлах і ховатися в підодіяльнику.

    8. Сміттєвий пакет — то друг кота.

    9. Пес знає, де ховають ковбасу. Але не скаже. Поки не нап’ється з унітазу.

    10. Реп’яшки й листячко, принесені на хвості до хати й чемно розсипані по паркету, додають інтер’єру особливого шарму.

    11. Хто думає, що в порожній коробці нічого немає — дурень. Там є кіт.

    12. Порядний кіт перегурчить хоч десять мотоциклів. І Харлі-Девідсона, і той мотор у холодильнику.

    13. Якщо тобі відкрили двері після трьох годин биття головою — не заходь одразу. Подумай іще хвилин зо три.

    14.. Господиню легко відволікти від книжки — треба просто елегантно повиснути на фіранці.

    15. Мета котячого життя — дізнатися, що ж воно там у пральній машині. І чи можна туди.

    16. Випросити почесати за вушком треба лагідно, але наполегливо. А як тільки вона втягнеться — враз піти з гідністю. «А чого це вона причепилася?»

    17. Господарі не здатні на божевільні вчинки. Вони ніколи не стрибають один на одного зі шафи. Нудно.

    18. Господарі такі нудні, як протухла риба. Їм у голову не приходить влаштувати нічні скачки.

    19. Вони десь там "полюють" по 10 годин на добу, а ще жодного разу не принесли додому навіть курки.

    20. А цікаво, господарі теж стерилізовані?

    21. Їх шкода. У них лише одне життя. Та й те — якесь нікудишнє.

    😼 Кіт Омелян, село Вербівка
    Із мудрих думок кота Омеляна: 1. У той самий лоток можна зайти двічі. І втретє можна, якщо дуже треба. 2. Якщо довго витріщатись на господиню і голосно верещати, вона таки йде насипати в миску корм. Перевірено. 3. Якщо довго тягати на ґанок мертвих мишей — можна почути, як ґвалтом репетує господиня. Аж сусіди заглядають. 4. Чого ж їсти хочеться саме вночі? 5. Жоден пес не вміє так уперто добиватися свого, як порядний кіт. Пес — то ганьба. 6. Мордочки господарів створені для того, щоби по них ходити рівно о 6:00 ранку. Без винятків. 7. Кожен котяра, який себе поважає, зобов’язаний допомагати господині змінювати постіль. Тобто стрибати по простирадлах і ховатися в підодіяльнику. 8. Сміттєвий пакет — то друг кота. 9. Пес знає, де ховають ковбасу. Але не скаже. Поки не нап’ється з унітазу. 10. Реп’яшки й листячко, принесені на хвості до хати й чемно розсипані по паркету, додають інтер’єру особливого шарму. 11. Хто думає, що в порожній коробці нічого немає — дурень. Там є кіт. 12. Порядний кіт перегурчить хоч десять мотоциклів. І Харлі-Девідсона, і той мотор у холодильнику. 13. Якщо тобі відкрили двері після трьох годин биття головою — не заходь одразу. Подумай іще хвилин зо три. 14.. Господиню легко відволікти від книжки — треба просто елегантно повиснути на фіранці. 15. Мета котячого життя — дізнатися, що ж воно там у пральній машині. І чи можна туди. 16. Випросити почесати за вушком треба лагідно, але наполегливо. А як тільки вона втягнеться — враз піти з гідністю. «А чого це вона причепилася?» 17. Господарі не здатні на божевільні вчинки. Вони ніколи не стрибають один на одного зі шафи. Нудно. 18. Господарі такі нудні, як протухла риба. Їм у голову не приходить влаштувати нічні скачки. 19. Вони десь там "полюють" по 10 годин на добу, а ще жодного разу не принесли додому навіть курки. 20. А цікаво, господарі теж стерилізовані? 21. Їх шкода. У них лише одне життя. Та й те — якесь нікудишнє. 😼 Кіт Омелян, село Вербівка
    179views
  • Ганьба!😕
    https://youtube.com/shorts/c5xOgsOI2EM
    Ганьба!😕 https://youtube.com/shorts/c5xOgsOI2EM
    Wow
    1
    110views
  • #правда
    Звернення до Трампа українського лікаря( Професора - нейрохірурга
    А. Слюсарчука)

    Ви хочете говорити про "мирні угоди", пане Трамп? Тоді послухайте мене, лікаря, який щодня кладе на стіл операційної розірвані тіла дітей! Який відрізає скальпелем уламки з їхніх мізків, який витирає кров з очей матерів, що втратили все! Ви говорите про "віддати території"? Я покажу вам території: це — шматки м’язів на асфальті під Маріуполем. Це — дитячі коляски, роздавлені танками в Бучі. Це — спалені шкільні класи в Чернігові, де діти встигли написати крейдою "ДОПОМОЖІТЬ" на дошках, перш ніж їх убили.

    Ви смієте звинувачувати нас?
    Ми винні в тому, що російські кати ґвалтують жінок у підвалах? В тому, що вбивають полонених пострілом у потилицю? В тому, що сітять касетними бомбами по цивільних евакуаційних коридорах? Ваша логіка — це логіка насильника: "Сама винна, що не підкорилася". Ви хочете, щоб ми "не втрачали землю"? То чому ви не скажете це Путіну, який вирізав цілі села на Херсонщині? Чому не пригрозите йому, а не нам — тим, хто захищається зі старими автоматами проти його армії?

    Ваші "перемовини" — це плювок у обличчя тисячам моїх колег, які загинули під обстрілами лікарень. Ви знаєте, що таке працювати в підвалі без світла, без антибіотиків, без морфію, коли дитина вмирає у тебе на руках від болю? Ви коли-небудь чули, як людина кричить, коли їй ампутують ногу без анестезії? Це — ваша "маленька втрата землі"? Це — те, за що ви виганяєте нас зі столу переговорів?!

    Ви кличете Путіна "генієм"? Тоді геніальність — це вміння спалювати людей у їхніх будинках. Це — тактика випаленої землі, коли після окупантів залишаються лише трупи та міни.
    Ви захоплюєтесь його "кмітливістю"? Він кмітливий, як чумний щур: вміє тікати від відповідальності, ховатися за цивільними, стріляти з ядерними погрозами. А ви, як дитина, яка грає з вогнем, хочете зробити його світовим лідером.

    Ваш план — це не мир. Це — евтаназія для України. Ви пропонуєте зняти санкції? Тобто дати Росії гроші на нові танки. Західні технології — для їхніх дронів-камікадзе. Ви хочете повернути їх у G7? Ніби вони не бомблять АЗС, щоб ми замерзали взимку. Не крадуть українських дітей. Не знищують наші музеї, церкви, театри — все, що робить нас народом.

    Ви питаєте, чому ми не йдемо на поступки? Тому що кожна ваша "угода" смердить трупами. Мінськ-1, Мінськ-2 — це були наші кладовища. Ви хочете, щоб ми віддали ще більше територій? Щоб мільйони українців жили під російськими кулеметами? Щоб мої колеги-лікарі знову ховалися в бомбосховищах, коли Путін порушить і цю "угоду"?

    Ви кажете: "Війну можна було зупинити без втрат". Брехня. Вона почалася не в 2022-му. Вона почалася, коли Росія захопила Крим, коли світ мовчав. Коли в Донбасі зникли перші тіла зі зв’язаними руками. Ви думаєте, що якщо ми здамося зараз — це закінчиться? Ні. Путін прийде далі. І тоді ви будете виправдовувати його знову: "О, він просто відновлює імперію, він же геній!".

    А що ви скажете родинам 15-річної дівчинки, яку росіяни розстріляли на велосипеді? Що її смерть — це "маленька втрата землі"? Ви скажете її матері, що вона "не заслуговує місця за столом"? Що її дочка загинула через те, що Україна "не домовилася"?

    Ми не просимо вас воювати за нас. Ми просили зброю — ви дали її запізно. Ми просили санкції — ви їх послаблювали. Але зараз ви хочете стати співучасником геноциду. Бо коли ви знімаєте санкції, коли ви визнаєте окупацію — ви даєте Росії ліцензію на вбивства. Кожен долар, який отримає Путін, стане кулею в тілі мого пацієнта. Кожен ваш компроміс — це новий труп.

    Я — лікар. Я даю клятву рятувати життя. А ви, пане Трамп, даєте клятву їх відбирати. Ви не хочете чути наш голос? Тоді слухайте наші сирени. Наш плач. Наші прокльони. Ви хочете дружити з Росією? То дружіть. Але знайте: історія не пробачить вам цього. Кожна дитина, вбита російською зброєю, кожна зґвалтована жінка, кожен спалений лікар — це ваша спільна із Путіним відповідальність.

    Ми не будемо вашими "жертвами політики". Ми — нація, яка виживає попри ваше цинічне байдужість. І коли ви будете святкувати свою угоду з диктатором, пам’ятайте: ми вже будуємо нові лікарні на зруйнованих територіях. І в кожній з них буде плакат: Смерть фашизму. Ганьба зрадникам".

    Професор - нейрохірург
    А. Слюсарчук.
    #правда Звернення до Трампа українського лікаря( Професора - нейрохірурга А. Слюсарчука) Ви хочете говорити про "мирні угоди", пане Трамп? Тоді послухайте мене, лікаря, який щодня кладе на стіл операційної розірвані тіла дітей! Який відрізає скальпелем уламки з їхніх мізків, який витирає кров з очей матерів, що втратили все! Ви говорите про "віддати території"? Я покажу вам території: це — шматки м’язів на асфальті під Маріуполем. Це — дитячі коляски, роздавлені танками в Бучі. Це — спалені шкільні класи в Чернігові, де діти встигли написати крейдою "ДОПОМОЖІТЬ" на дошках, перш ніж їх убили. Ви смієте звинувачувати нас? Ми винні в тому, що російські кати ґвалтують жінок у підвалах? В тому, що вбивають полонених пострілом у потилицю? В тому, що сітять касетними бомбами по цивільних евакуаційних коридорах? Ваша логіка — це логіка насильника: "Сама винна, що не підкорилася". Ви хочете, щоб ми "не втрачали землю"? То чому ви не скажете це Путіну, який вирізав цілі села на Херсонщині? Чому не пригрозите йому, а не нам — тим, хто захищається зі старими автоматами проти його армії? Ваші "перемовини" — це плювок у обличчя тисячам моїх колег, які загинули під обстрілами лікарень. Ви знаєте, що таке працювати в підвалі без світла, без антибіотиків, без морфію, коли дитина вмирає у тебе на руках від болю? Ви коли-небудь чули, як людина кричить, коли їй ампутують ногу без анестезії? Це — ваша "маленька втрата землі"? Це — те, за що ви виганяєте нас зі столу переговорів?! Ви кличете Путіна "генієм"? Тоді геніальність — це вміння спалювати людей у їхніх будинках. Це — тактика випаленої землі, коли після окупантів залишаються лише трупи та міни. Ви захоплюєтесь його "кмітливістю"? Він кмітливий, як чумний щур: вміє тікати від відповідальності, ховатися за цивільними, стріляти з ядерними погрозами. А ви, як дитина, яка грає з вогнем, хочете зробити його світовим лідером. Ваш план — це не мир. Це — евтаназія для України. Ви пропонуєте зняти санкції? Тобто дати Росії гроші на нові танки. Західні технології — для їхніх дронів-камікадзе. Ви хочете повернути їх у G7? Ніби вони не бомблять АЗС, щоб ми замерзали взимку. Не крадуть українських дітей. Не знищують наші музеї, церкви, театри — все, що робить нас народом. Ви питаєте, чому ми не йдемо на поступки? Тому що кожна ваша "угода" смердить трупами. Мінськ-1, Мінськ-2 — це були наші кладовища. Ви хочете, щоб ми віддали ще більше територій? Щоб мільйони українців жили під російськими кулеметами? Щоб мої колеги-лікарі знову ховалися в бомбосховищах, коли Путін порушить і цю "угоду"? Ви кажете: "Війну можна було зупинити без втрат". Брехня. Вона почалася не в 2022-му. Вона почалася, коли Росія захопила Крим, коли світ мовчав. Коли в Донбасі зникли перші тіла зі зв’язаними руками. Ви думаєте, що якщо ми здамося зараз — це закінчиться? Ні. Путін прийде далі. І тоді ви будете виправдовувати його знову: "О, він просто відновлює імперію, він же геній!". А що ви скажете родинам 15-річної дівчинки, яку росіяни розстріляли на велосипеді? Що її смерть — це "маленька втрата землі"? Ви скажете її матері, що вона "не заслуговує місця за столом"? Що її дочка загинула через те, що Україна "не домовилася"? Ми не просимо вас воювати за нас. Ми просили зброю — ви дали її запізно. Ми просили санкції — ви їх послаблювали. Але зараз ви хочете стати співучасником геноциду. Бо коли ви знімаєте санкції, коли ви визнаєте окупацію — ви даєте Росії ліцензію на вбивства. Кожен долар, який отримає Путін, стане кулею в тілі мого пацієнта. Кожен ваш компроміс — це новий труп. Я — лікар. Я даю клятву рятувати життя. А ви, пане Трамп, даєте клятву їх відбирати. Ви не хочете чути наш голос? Тоді слухайте наші сирени. Наш плач. Наші прокльони. Ви хочете дружити з Росією? То дружіть. Але знайте: історія не пробачить вам цього. Кожна дитина, вбита російською зброєю, кожна зґвалтована жінка, кожен спалений лікар — це ваша спільна із Путіним відповідальність. Ми не будемо вашими "жертвами політики". Ми — нація, яка виживає попри ваше цинічне байдужість. І коли ви будете святкувати свою угоду з диктатором, пам’ятайте: ми вже будуємо нові лікарні на зруйнованих територіях. І в кожній з них буде плакат: Смерть фашизму. Ганьба зрадникам". Професор - нейрохірург А. Слюсарчук.
    Love
    4
    2comments 364views
  • 🇷🇺 П@дари масово поширюють відео з дезінформацією 💩
    💩 Купуючи слабоумних людей щоб ті провокували військових і співробітників ТЦК просто треш 🚨
    🇺🇦 Українці як завжди фу ганьба фу але як завжди цілого відео немає і нічого не зрозуміло
    🇷🇺 П@дари масово поширюють відео з дезінформацією 💩 💩 Купуючи слабоумних людей щоб ті провокували військових і співробітників ТЦК просто треш 🚨 🇺🇦 Українці як завжди фу ганьба фу але як завжди цілого відео немає і нічого не зрозуміло
    144views 6Plays
  • #архів
    16 серпня 1944 року вулицями звільненого від нацистів Києва пройшли 36 918 солдатів та офіцерів вермахту.

    Колони військовополонених проходили по найбільш пожвавлених центральних вулицях протягом п’яти годин, тобто з 10 до 15 години.

    При русі колон вікна та балкони були заповнені місцевими жителями. За найскромнішими підрахунками число глядачів склало 170 тис. чоловік.

    При проходженні військовополонених повз госпіталі з боку бійців, які перебували на лікуванні, а також інвалідів війни мали місце численні спроби проникнути через оточення і завдати ударів милицею, каменем і палицею чотирьом військовополоненим, однак особливої шкоди вони їм не заподіяли.

    Населення виявляло почуття глибокої ненависті і відрази до гітлерівців: «Смерть Гітлеру!», «Довоювалися!», «Смерть фашизму!», «Ганьба убивцям!».

    Зовнішній вигляд військовополонених викликав серед населення вибухи сміху.
    #архів 16 серпня 1944 року вулицями звільненого від нацистів Києва пройшли 36 918 солдатів та офіцерів вермахту. Колони військовополонених проходили по найбільш пожвавлених центральних вулицях протягом п’яти годин, тобто з 10 до 15 години. При русі колон вікна та балкони були заповнені місцевими жителями. За найскромнішими підрахунками число глядачів склало 170 тис. чоловік. При проходженні військовополонених повз госпіталі з боку бійців, які перебували на лікуванні, а також інвалідів війни мали місце численні спроби проникнути через оточення і завдати ударів милицею, каменем і палицею чотирьом військовополоненим, однак особливої шкоди вони їм не заподіяли. Населення виявляло почуття глибокої ненависті і відрази до гітлерівців: «Смерть Гітлеру!», «Довоювалися!», «Смерть фашизму!», «Ганьба убивцям!». Зовнішній вигляд військовополонених викликав серед населення вибухи сміху.
    Like
    2
    278views
  • Нове "перемир'я" від Путіна - стара пастка. Нічого нового
    Якщо Україна на це погодиться, це буде не просто помилка — це буде важка, публічна і дуже болісна ганьба. Мова не лише про репутацію всередині країни, а й про довіру союзників, яка вибивається такими рішеннями миттєво.
    Ослаблення фронту стане неминучим: ворог використовує будь-яку паузу для закріплення у сірій зоні, ротації, розвідки, підтягування резервів
    Погіршення переговорних позицій після такого кроку буде автоматичним. Не прощають тих, хто сам себе ставить у слабку позицію. Наслідки будуть дуже болючими та затяжними, а ціна помилки – надто високою.
    Дочекаймося офіційного рішення. Потім докладно поясню, чим саме це обернеться і чому вестись на такі фокуси — шлях до катастрофи.
    Навіщо Путіну потрібне перемир'я на 9 травня
    Путін ніколи не пропонує перемир'я просто так. Ця ініціатива має два конкретні завдання
    ⚫️ Перша – це парад 9 травня. Для російської влади він давно перестав бути просто церемонією. Це ритуал, у якому будується вся ідеологія режиму. Тим більше вже запрошено лідерів союзних держав, перед якими потрібно показати свої понти.
    Але цього року ситуація принципово інша. Україна серйозно посилила можливості для далеких ударів, і поява дронів у небі над Москвою – це не фантазія, а реальна загроза. Провести репетиції та сам парад без ризику атаки стає вкрай складно. Перемир'я дозволяє зняти хоча б частину загрози та забезпечити телевізійну картинку «перемоги» для внутрішньої аудиторії. Без тривог, без паніки у центрі столиці
    ⚫️ Друга причина – політична демонстрація. Оголошуючи перемир'я, Путін демонструє, що контроль над перебігом подій залишається в його руках. Це спосіб показати всім, хто спостерігає за війною: рішення приймає не Трамп, не Макрон і точно не Зеленський. Це чергова спроба принизити Україну, її союзників і водночас показати, хто тут головний.
    Жодних ілюзій: мова йде не про порятунок життів і не про гуманітарні паузи. Йдеться про тактичний маневр, який потрібен для посилення позицій Росії у цій війні
    І ще раз повторюсь. Якщо Україна приймає це перемир'я — вона впаде до такої ями, з якої не вийде вибратися не те що з гордо піднятою головою, а можна й зовсім не вибратися.
    Нове "перемир'я" від Путіна - стара пастка. Нічого нового Якщо Україна на це погодиться, це буде не просто помилка — це буде важка, публічна і дуже болісна ганьба. Мова не лише про репутацію всередині країни, а й про довіру союзників, яка вибивається такими рішеннями миттєво. Ослаблення фронту стане неминучим: ворог використовує будь-яку паузу для закріплення у сірій зоні, ротації, розвідки, підтягування резервів Погіршення переговорних позицій після такого кроку буде автоматичним. Не прощають тих, хто сам себе ставить у слабку позицію. Наслідки будуть дуже болючими та затяжними, а ціна помилки – надто високою. Дочекаймося офіційного рішення. Потім докладно поясню, чим саме це обернеться і чому вестись на такі фокуси — шлях до катастрофи. Навіщо Путіну потрібне перемир'я на 9 травня Путін ніколи не пропонує перемир'я просто так. Ця ініціатива має два конкретні завдання ⚫️ Перша – це парад 9 травня. Для російської влади він давно перестав бути просто церемонією. Це ритуал, у якому будується вся ідеологія режиму. Тим більше вже запрошено лідерів союзних держав, перед якими потрібно показати свої понти. Але цього року ситуація принципово інша. Україна серйозно посилила можливості для далеких ударів, і поява дронів у небі над Москвою – це не фантазія, а реальна загроза. Провести репетиції та сам парад без ризику атаки стає вкрай складно. Перемир'я дозволяє зняти хоча б частину загрози та забезпечити телевізійну картинку «перемоги» для внутрішньої аудиторії. Без тривог, без паніки у центрі столиці ⚫️ Друга причина – політична демонстрація. Оголошуючи перемир'я, Путін демонструє, що контроль над перебігом подій залишається в його руках. Це спосіб показати всім, хто спостерігає за війною: рішення приймає не Трамп, не Макрон і точно не Зеленський. Це чергова спроба принизити Україну, її союзників і водночас показати, хто тут головний. Жодних ілюзій: мова йде не про порятунок життів і не про гуманітарні паузи. Йдеться про тактичний маневр, який потрібен для посилення позицій Росії у цій війні І ще раз повторюсь. Якщо Україна приймає це перемир'я — вона впаде до такої ями, з якої не вийде вибратися не те що з гордо піднятою головою, а можна й зовсім не вибратися.
    140views
  • Заблукалі невісти
    (Laapataa Ladies, 2024)

    Цей фільм номінувався на цьогорічного “Оскара” від Індії, але не взяв приз, і я навіть не шкодую, бо, погодьтеся, “Оскар” цього року всратий.
    Зате щорічну нагороду Індійської кіноакадемії, яку також називають “Боллівудським Оскаром”, фільм отримав аж у кількості десяти штук, і я скажу, що мало: з моєї точки зору, нагроду абсолютно заслужили також Спарш Шрівастава за головну чоловічу роль і Чхайя Кадам за роль вокзальної буфетниці Манджу. Проте всі отримані нагороди цілком заслужені, і я зараз розповім чому.

    В основі фільму лежить дуже проста комедійна колізія, так звана комедія помилок: на переповненому потязі, де було кілька пар молодят, двух невіст в весільних червоних вуалях переплутали їхні наречені. Юний Діпак, який повертався до своєї родини з іще молодшою за нього дружиною Пуль, серед ночі вхопив за руку і витяг з потяга не свою, а чужу дружину. В дорозі дівчина, як порядна індійська невіста, не піднімала очей від землі і не розмовляла, поки до неї не заговорять, тому помилку викрили вже у селі, коли потяг давно пішов, причому у буквальному сенсі.
    На цьому потязі сонна Пуль доїхала до кінцевої станції — звідки гадки не мала, як дістатися до села, де живе Діпак, бо пам’ятала лише, що це село називається як квітка. Своє село вона пам’ятала, але не хотіла повертатися туди — це ж ганьба для родини. На дворі 2001 рік, мобільні телефони все ще новинка, навіть і зараз далеко не всюди в Індії є покриття, а 25 років тому і звичайні телефони були майже розкішшю. Тому Пуль залишається тільки чекати, поки Діпак її знайде.
    Отже, в домі Діпака знаходить тимчасове пристанище двічина, яка називає себе Пушпа, але на руці в неї нататуйоване ім’я Джая. А бідолашну Пуль бере під крило Манджу Май, хазяйка привокзальної “точки”, де можна пригоститися традиційними індійськими ласощами.

    Поки Пуль чекає на Діпака і працює в кіоску Манджу, проходячи прискорений курс фемінізму (Манджу свого часу вигнала з дому чоловіка, який бив її, і відтоді ніщо не похитне її в думці, що жінка має бути сама собі хазяйкою), Пушпа поводиться досить дивно: продає один з весільних браслетів, щоб переслати комусь невідомому 25 тисяч рупій, ходить переписуватися з кимось в інтернет-кафе в найближчому містечку і навіть купила сім-карту… невже в неї є мобільний телефон? Поліцейський інспектор Шиям Маногар нападає на слід, підозрюючи в ній учасницю банди потягових крадіїв…

    Ясно, чому цей фільм не виграв “Оскара” — він занадто індійський. Не в тому сенсі, що там пісні, танці, неймовірно красиві актори і безумний екшн — якраз навпаки, танцювальних номерів нема, пісні звучать за кадром, але дуже помріно, актори виглядають дуже людяно, чудова сімнадцятирічна Нітанші Ґоель дуже миленька, але геть не така рокова красуня, як Пріянка Чопра чи Діпіка Падуконе. Екшена нема взагалі.
    Ні, це дуже індійський фільм в тому сенсі, що люди, геть не знайомі з індійською проблематикою, багато чого не второпають. Наприклад, багатьом не зрозуміло, чому потяг був напхом напханий молодятами, і мало не в кожному купе сиділо по невісті в однакових червоних сарі і червоних вуалях. Треба мати за плечами кілька індійських комедій, щоб знати, яке величезне значення індійці приділяють гороскопам, і як прагнуть призначати всі важливі події свого життя — зокрема весілля — на сприятливі дні. А оскільки таких днів у році раз-два і обрахувався, не дивно, що в них справляють тисячі й мільйони весіль. Також в Індії все ще прийняті шлюби за угодою між родинами, коли наречені бачать одне одного вперше у день весілля. У невеличких сільських спільнотах майже всі одне одному родичі, тому багато хто шукає невісту далеко від рідного краю. Мисливці за посагом, такі, як огидний Прадіп з фільму, навіть навмисне обирають дружин з віддалених сіл, щоб відвезти подалі від рідних і замордувати там, де ніхто не вступиться, а потім шукати собі нову дружину.
    Відповідно, індійцеві не треба пояснювати, чому вагон регіонального потягу аж полменів від червоних весільних сарі і вуалів. Тому, хто дивився багато індійських кін, теж не треба це пояснювати. А от більшості європейців ситуація виглядатиме натягнутою.
    Так само, людям, які не дуже обізнані з індійською специфікою, не зрозумілі певні нюанси. Наприклад, індійському глядачеві з перших хвилин очевидно, що Діпак любить Пуль, а Прадіп просто хоче безкоштовну рабиню, за яку йому ще й приплатять. Діпак і Пуль спершу відгуляли весілля в його селі, а потім поїхали до її села гуляти весілля там — і це великі витрати для родини жениха, але Діпак на них пішов. І коли в потязі язиката матуся Прадіпа хвалиться посагом, який він взяв за Джаєю, і намагається витягти з Діпака, скільки віз взяв за Пуль, той відмовчується. Очевидно, він або задовольнився малим посагом, або взяв Пуль взагалі без посагу, що геть нетипово для сільської Індії. З цих невеличких деталей ще до початку головної колізії для індійця вимальовується доволі глибока картина, незрозуміла іноземцеві. Кращим кандидатом для “Оскара” був би більш космополітичний “Все, що ми бачимо як світло”, але оскарівський комітет Індії чомусь обрав “Заблукалих невіст”.Мабуть вирішили, що “Світло” вже має Каннську пальму, ну то й буде з них.
    Але це настільки хорший фільм, що я його рекомендую навіть тим, хто не знається на індійській культурі і навіть байдужий до неї. Це дуже лірична, людяна, як то кажуть, тепла і лампова комедія.
    Заблукалі невісти (Laapataa Ladies, 2024) Цей фільм номінувався на цьогорічного “Оскара” від Індії, але не взяв приз, і я навіть не шкодую, бо, погодьтеся, “Оскар” цього року всратий. Зате щорічну нагороду Індійської кіноакадемії, яку також називають “Боллівудським Оскаром”, фільм отримав аж у кількості десяти штук, і я скажу, що мало: з моєї точки зору, нагроду абсолютно заслужили також Спарш Шрівастава за головну чоловічу роль і Чхайя Кадам за роль вокзальної буфетниці Манджу. Проте всі отримані нагороди цілком заслужені, і я зараз розповім чому. В основі фільму лежить дуже проста комедійна колізія, так звана комедія помилок: на переповненому потязі, де було кілька пар молодят, двух невіст в весільних червоних вуалях переплутали їхні наречені. Юний Діпак, який повертався до своєї родини з іще молодшою за нього дружиною Пуль, серед ночі вхопив за руку і витяг з потяга не свою, а чужу дружину. В дорозі дівчина, як порядна індійська невіста, не піднімала очей від землі і не розмовляла, поки до неї не заговорять, тому помилку викрили вже у селі, коли потяг давно пішов, причому у буквальному сенсі. На цьому потязі сонна Пуль доїхала до кінцевої станції — звідки гадки не мала, як дістатися до села, де живе Діпак, бо пам’ятала лише, що це село називається як квітка. Своє село вона пам’ятала, але не хотіла повертатися туди — це ж ганьба для родини. На дворі 2001 рік, мобільні телефони все ще новинка, навіть і зараз далеко не всюди в Індії є покриття, а 25 років тому і звичайні телефони були майже розкішшю. Тому Пуль залишається тільки чекати, поки Діпак її знайде. Отже, в домі Діпака знаходить тимчасове пристанище двічина, яка називає себе Пушпа, але на руці в неї нататуйоване ім’я Джая. А бідолашну Пуль бере під крило Манджу Май, хазяйка привокзальної “точки”, де можна пригоститися традиційними індійськими ласощами. Поки Пуль чекає на Діпака і працює в кіоску Манджу, проходячи прискорений курс фемінізму (Манджу свого часу вигнала з дому чоловіка, який бив її, і відтоді ніщо не похитне її в думці, що жінка має бути сама собі хазяйкою), Пушпа поводиться досить дивно: продає один з весільних браслетів, щоб переслати комусь невідомому 25 тисяч рупій, ходить переписуватися з кимось в інтернет-кафе в найближчому містечку і навіть купила сім-карту… невже в неї є мобільний телефон? Поліцейський інспектор Шиям Маногар нападає на слід, підозрюючи в ній учасницю банди потягових крадіїв… Ясно, чому цей фільм не виграв “Оскара” — він занадто індійський. Не в тому сенсі, що там пісні, танці, неймовірно красиві актори і безумний екшн — якраз навпаки, танцювальних номерів нема, пісні звучать за кадром, але дуже помріно, актори виглядають дуже людяно, чудова сімнадцятирічна Нітанші Ґоель дуже миленька, але геть не така рокова красуня, як Пріянка Чопра чи Діпіка Падуконе. Екшена нема взагалі. Ні, це дуже індійський фільм в тому сенсі, що люди, геть не знайомі з індійською проблематикою, багато чого не второпають. Наприклад, багатьом не зрозуміло, чому потяг був напхом напханий молодятами, і мало не в кожному купе сиділо по невісті в однакових червоних сарі і червоних вуалях. Треба мати за плечами кілька індійських комедій, щоб знати, яке величезне значення індійці приділяють гороскопам, і як прагнуть призначати всі важливі події свого життя — зокрема весілля — на сприятливі дні. А оскільки таких днів у році раз-два і обрахувався, не дивно, що в них справляють тисячі й мільйони весіль. Також в Індії все ще прийняті шлюби за угодою між родинами, коли наречені бачать одне одного вперше у день весілля. У невеличких сільських спільнотах майже всі одне одному родичі, тому багато хто шукає невісту далеко від рідного краю. Мисливці за посагом, такі, як огидний Прадіп з фільму, навіть навмисне обирають дружин з віддалених сіл, щоб відвезти подалі від рідних і замордувати там, де ніхто не вступиться, а потім шукати собі нову дружину. Відповідно, індійцеві не треба пояснювати, чому вагон регіонального потягу аж полменів від червоних весільних сарі і вуалів. Тому, хто дивився багато індійських кін, теж не треба це пояснювати. А от більшості європейців ситуація виглядатиме натягнутою. Так само, людям, які не дуже обізнані з індійською специфікою, не зрозумілі певні нюанси. Наприклад, індійському глядачеві з перших хвилин очевидно, що Діпак любить Пуль, а Прадіп просто хоче безкоштовну рабиню, за яку йому ще й приплатять. Діпак і Пуль спершу відгуляли весілля в його селі, а потім поїхали до її села гуляти весілля там — і це великі витрати для родини жениха, але Діпак на них пішов. І коли в потязі язиката матуся Прадіпа хвалиться посагом, який він взяв за Джаєю, і намагається витягти з Діпака, скільки віз взяв за Пуль, той відмовчується. Очевидно, він або задовольнився малим посагом, або взяв Пуль взагалі без посагу, що геть нетипово для сільської Індії. З цих невеличких деталей ще до початку головної колізії для індійця вимальовується доволі глибока картина, незрозуміла іноземцеві. Кращим кандидатом для “Оскара” був би більш космополітичний “Все, що ми бачимо як світло”, але оскарівський комітет Індії чомусь обрав “Заблукалих невіст”.Мабуть вирішили, що “Світло” вже має Каннську пальму, ну то й буде з них. Але це настільки хорший фільм, що я його рекомендую навіть тим, хто не знається на індійській культурі і навіть байдужий до неї. Це дуже лірична, людяна, як то кажуть, тепла і лампова комедія.
    345views