Olga Brylova

  • Левеня, частина 2

    Проте всі ці сумнівні моменти з біографії Чатрапаті-молодшого фільм залишив за кадром. Сюжет починається з того, як Аурангзеб дізнається про смерть Шиваджі Чатрапаті, і навіть трохи горює за тим, що втратив такого ворога — мовляв, більше таких не роблять. Аж тут наше Левенятко копняком з наскоку виносить замок Бурханпур, де моголи тримали джизью — податок з немусульман, якого вони назбирали добряче. І тут Аурангзеб знову пошкодував про смерть поміркованого Шіваджі Чатрапаті, бо в Левеняти з Деккана гальма не були перебдачені конструкцією.
    Власне, весь подальший сюжет полягає в тому, що Аурангзеб та Самбхаджі намагаються помножити одне одного на ноль, причому Аурангзеб вдається до тактики тотальної війни і знищення мирного населення, а Левеня діє методом “бий і тікай”, відгризаючи від 800-тисячної армії Аурангзеба шматок за шматком. У ході справи є трохи гри престолів: проти Аурангзеба хоче виступити його син принц Акбар, якому набридло, що батя вже тридцять років не злазить з трона, а проти Самбхаджі плете змови його мачуха Сурьябай, яка хоче, щоб коронували її сина. Треба віддати історичному Самбхаджі належне, він не намагався вкоротити пацанові життя, і Раджарам став наступним чхатрапаті, причому доволі скоро, бо, очікувано, хлопці без гальмів довго не живуть.
    Я навіть не боюся заспойлити вам фінал, я відчуваю моральний обов’язок це зробити, бо непідготовану людину воно може тригернути. Останні двадцять хвилин фільму — це, бляха, “Хоробре серце”, помножене на “Страсті Христові”. І це ще лайтовий варіант у порівнянні з реалхісторі, бо згідно з деякими хроніками Самбхаджі катували сорок днів, вимагаючи здати скарбницю, взяту в Моголів, і прийняти Іслам. І це включало не лише те, що показали в кіні, а й обсцикання верблюдом і одягання в блазенські лахи. Реальний Аурангзеб був далекий від сантименту “Ах, якби в мене був такий син”, показаного в фільмі.
    Щодо моїх вражень загалом, то я була дещо розчарована. Коли спадають чари видовищного видовища і музики А. Р. Рахмана, то історія в цілому виявляється не цікавою. Цей фільм схожий на “Манікарніку”: режисер Лакшман Утекар наче боїться необережним рухом зіпсувати національну ікону. Хоча, судячи з відгуків самих індійців, для більшості з них саме існування Чатрапаті-молодшого і його роль в історії були сюрпризом. Тож Утекар абсолютно міг показати сюжетну арку зростання героя від розп*здяя, що гасає за жінками брахманів до героя і мученика. Але ніт, Самбхаджі у нас всю дорогу сяйний герой, який дбає лише за Сварадж.
    І це трохи нагадує мені наше патріотичне кіно, яке всіляко уникає неоднозначності і трансформації персонажа. От лише індійці можуть зняти за 16 мілйонів доларів неймовірно видовищний епік, в який американці вбухали би 160 мільйонів з невідомим результатом, а наші поки ще ні.
    Але фільм порвав касу, і зі зрозумілих причин: він дуже підігріває індійський націоналізм. Це зараз в тренді в Індії, правляча партія Бгаратія Джаната Парті просуває ідею “Аканд Бгарат”, “нарозділеного Бгарату”, який об’єднав би Індію, Непал, Пакістан, Бангладеш і Мьянму, дуже сильні антимусульманські настрої, і тут виходить фільм, де мусульмани змальовані абсолютно чорними фарбами (хоча грі Акшайє Кханни в ролі Аурангзеба треба віддати належне), а індуси — абсолютно… кольоровими. Там є пару зрадників (чиї нащадки позвалися до режисера у суді), але в цілому індуси Кібальчіши, а моголи Плохіши. І паралелі з “Хоробрим Серцем” я тут проводжу не як комплімент, бо всі знають, до чого докотився Мел Гібсон.
    Я ні разу не ісламофілка і така щоб взагалі радикальний іслам кудись подівся. Але радикальна гіндутва не краще. Обоє рябоє. Індія прекрасна своїм розмаїттям і барвистістю, а БДжП так само хоче привести всіх до єдиного знаменника.
    Ну, словом, якщо вам треба видовищного чукалова під епічний музон з красивим хлопцем у головній ролі — “Левеня” вам зайде. Якщо вам треба глибокої та цікавої історії, можна не витрачати часу.
    Левеня, частина 2 Проте всі ці сумнівні моменти з біографії Чатрапаті-молодшого фільм залишив за кадром. Сюжет починається з того, як Аурангзеб дізнається про смерть Шиваджі Чатрапаті, і навіть трохи горює за тим, що втратив такого ворога — мовляв, більше таких не роблять. Аж тут наше Левенятко копняком з наскоку виносить замок Бурханпур, де моголи тримали джизью — податок з немусульман, якого вони назбирали добряче. І тут Аурангзеб знову пошкодував про смерть поміркованого Шіваджі Чатрапаті, бо в Левеняти з Деккана гальма не були перебдачені конструкцією. Власне, весь подальший сюжет полягає в тому, що Аурангзеб та Самбхаджі намагаються помножити одне одного на ноль, причому Аурангзеб вдається до тактики тотальної війни і знищення мирного населення, а Левеня діє методом “бий і тікай”, відгризаючи від 800-тисячної армії Аурангзеба шматок за шматком. У ході справи є трохи гри престолів: проти Аурангзеба хоче виступити його син принц Акбар, якому набридло, що батя вже тридцять років не злазить з трона, а проти Самбхаджі плете змови його мачуха Сурьябай, яка хоче, щоб коронували її сина. Треба віддати історичному Самбхаджі належне, він не намагався вкоротити пацанові життя, і Раджарам став наступним чхатрапаті, причому доволі скоро, бо, очікувано, хлопці без гальмів довго не живуть. Я навіть не боюся заспойлити вам фінал, я відчуваю моральний обов’язок це зробити, бо непідготовану людину воно може тригернути. Останні двадцять хвилин фільму — це, бляха, “Хоробре серце”, помножене на “Страсті Христові”. І це ще лайтовий варіант у порівнянні з реалхісторі, бо згідно з деякими хроніками Самбхаджі катували сорок днів, вимагаючи здати скарбницю, взяту в Моголів, і прийняти Іслам. І це включало не лише те, що показали в кіні, а й обсцикання верблюдом і одягання в блазенські лахи. Реальний Аурангзеб був далекий від сантименту “Ах, якби в мене був такий син”, показаного в фільмі. Щодо моїх вражень загалом, то я була дещо розчарована. Коли спадають чари видовищного видовища і музики А. Р. Рахмана, то історія в цілому виявляється не цікавою. Цей фільм схожий на “Манікарніку”: режисер Лакшман Утекар наче боїться необережним рухом зіпсувати національну ікону. Хоча, судячи з відгуків самих індійців, для більшості з них саме існування Чатрапаті-молодшого і його роль в історії були сюрпризом. Тож Утекар абсолютно міг показати сюжетну арку зростання героя від розп*здяя, що гасає за жінками брахманів до героя і мученика. Але ніт, Самбхаджі у нас всю дорогу сяйний герой, який дбає лише за Сварадж. І це трохи нагадує мені наше патріотичне кіно, яке всіляко уникає неоднозначності і трансформації персонажа. От лише індійці можуть зняти за 16 мілйонів доларів неймовірно видовищний епік, в який американці вбухали би 160 мільйонів з невідомим результатом, а наші поки ще ні. Але фільм порвав касу, і зі зрозумілих причин: він дуже підігріває індійський націоналізм. Це зараз в тренді в Індії, правляча партія Бгаратія Джаната Парті просуває ідею “Аканд Бгарат”, “нарозділеного Бгарату”, який об’єднав би Індію, Непал, Пакістан, Бангладеш і Мьянму, дуже сильні антимусульманські настрої, і тут виходить фільм, де мусульмани змальовані абсолютно чорними фарбами (хоча грі Акшайє Кханни в ролі Аурангзеба треба віддати належне), а індуси — абсолютно… кольоровими. Там є пару зрадників (чиї нащадки позвалися до режисера у суді), але в цілому індуси Кібальчіши, а моголи Плохіши. І паралелі з “Хоробрим Серцем” я тут проводжу не як комплімент, бо всі знають, до чого докотився Мел Гібсон. Я ні разу не ісламофілка і така щоб взагалі радикальний іслам кудись подівся. Але радикальна гіндутва не краще. Обоє рябоє. Індія прекрасна своїм розмаїттям і барвистістю, а БДжП так само хоче привести всіх до єдиного знаменника. Ну, словом, якщо вам треба видовищного чукалова під епічний музон з красивим хлопцем у головній ролі — “Левеня” вам зайде. Якщо вам треба глибокої та цікавої історії, можна не витрачати часу.
    125переглядів
  • Левеня
    (Chhaava, 2025)

    Я з нетерпінням очікувала на появу цього фільму на стрімінгах.
    По-перше, його багато хвалить індійська критика. І сам трейлер виглядав дуже потужно.
    По-друге, головну роль грає актор Вікі Каушал, який дуже мені подобається. Я бачила його в кількох фільмах, і навіть там, де особливо нема чого грати (наприклад, у неоковирному “Урі: хірургічний удар”), він зіграв добре. Вікі Каушала називають “Тихою зіркою”, або “Мовчазною зіркою”, бо він не патякає в соцмережах, не робить драматичних інтерв’ю, не оскандалився з п’яним водінням, наркотиками чи любовними походеньками — він сумлінно працює, віиявляючи неймовірну відданість акторській справі. Наприклад, заради зйомок в “Левеняті” він не лише навчився володіти мечем і списом, а й накачав 25 кг мускулів.
    По-третє, історична постать, яку він грає, страшенно цікавезна. Маратха Чатрапаті Самбгаджі Магарадж в курсі індійської історії весь час був затьмарений фігурою свого батька, Чатрапаті Шиваджі Магараджа, засновника імперії Маратхів, що кинув виклик імперії Великих Моголів і добряче залив їм сала за шкуру.
    Самбхаджі Магарадж, старший син Шіваджі, провів дитинство як заручник при дворі Могольського імператора Аламгіра І, більше відомого як Аурангзеб. Аурангзеб зробив імперію Моголів наймогутнішою державою регіону, економика якої була більшою за економику Цинського Китаю. Він також розширив кордони імперії до найбільших за всю її історію. Водночас він ударився в ісламський фундаменталізм. Засади віротерпимості, закладені його прадідом Акбаром, були забуті. Він переслідував не лише індусів, сікхів та буддистів, а ще й мусульман, які відхилялися від “генеральної лінії”.
    Така політика, очікувано, відштовхнула від нього багатьох індусських можновладців і васалів, котрі згодом підтримали повстання Чатрапаті Шіваджі.
    Перед тим, як дивитись кіна, я трохи попочитала у Вікії про головного героя, і зрозуміла, чому індійська історіографія не дуже на ньому зосереджувалася. Почнемо з того, що батя не хотів бачити його на троні, і планував зробити спадкоємцем молодшого сина Раджарама, а Самбхаджі вважав надто свавільним, безвідповідальним і схильним до плотських утіх. На момент смерті Чатрапаті-старшого Чатрапаті-молодший сидів в ув’язненні в замку Пангала, куди татко посадив його подумати над своєю поведінкою. Зокрема над тим, чи можна зваблювати дружину брахмана. Або переходити на бік моголів і брати для Ділер Хана форт Бхупалгарх. Так, Самбхаджі не завжди був полум’яним лицарем боротьби за незалежність Індії. Незручний герой.
    Левеня (Chhaava, 2025) Я з нетерпінням очікувала на появу цього фільму на стрімінгах. По-перше, його багато хвалить індійська критика. І сам трейлер виглядав дуже потужно. По-друге, головну роль грає актор Вікі Каушал, який дуже мені подобається. Я бачила його в кількох фільмах, і навіть там, де особливо нема чого грати (наприклад, у неоковирному “Урі: хірургічний удар”), він зіграв добре. Вікі Каушала називають “Тихою зіркою”, або “Мовчазною зіркою”, бо він не патякає в соцмережах, не робить драматичних інтерв’ю, не оскандалився з п’яним водінням, наркотиками чи любовними походеньками — він сумлінно працює, віиявляючи неймовірну відданість акторській справі. Наприклад, заради зйомок в “Левеняті” він не лише навчився володіти мечем і списом, а й накачав 25 кг мускулів. По-третє, історична постать, яку він грає, страшенно цікавезна. Маратха Чатрапаті Самбгаджі Магарадж в курсі індійської історії весь час був затьмарений фігурою свого батька, Чатрапаті Шиваджі Магараджа, засновника імперії Маратхів, що кинув виклик імперії Великих Моголів і добряче залив їм сала за шкуру. Самбхаджі Магарадж, старший син Шіваджі, провів дитинство як заручник при дворі Могольського імператора Аламгіра І, більше відомого як Аурангзеб. Аурангзеб зробив імперію Моголів наймогутнішою державою регіону, економика якої була більшою за економику Цинського Китаю. Він також розширив кордони імперії до найбільших за всю її історію. Водночас він ударився в ісламський фундаменталізм. Засади віротерпимості, закладені його прадідом Акбаром, були забуті. Він переслідував не лише індусів, сікхів та буддистів, а ще й мусульман, які відхилялися від “генеральної лінії”. Така політика, очікувано, відштовхнула від нього багатьох індусських можновладців і васалів, котрі згодом підтримали повстання Чатрапаті Шіваджі. Перед тим, як дивитись кіна, я трохи попочитала у Вікії про головного героя, і зрозуміла, чому індійська історіографія не дуже на ньому зосереджувалася. Почнемо з того, що батя не хотів бачити його на троні, і планував зробити спадкоємцем молодшого сина Раджарама, а Самбхаджі вважав надто свавільним, безвідповідальним і схильним до плотських утіх. На момент смерті Чатрапаті-старшого Чатрапаті-молодший сидів в ув’язненні в замку Пангала, куди татко посадив його подумати над своєю поведінкою. Зокрема над тим, чи можна зваблювати дружину брахмана. Або переходити на бік моголів і брати для Ділер Хана форт Бхупалгарх. Так, Самбхаджі не завжди був полум’яним лицарем боротьби за незалежність Індії. Незручний герой.
    Like
    1
    102переглядів
  • Заблукалі невісти
    (Laapataa Ladies, 2024)

    Цей фільм номінувався на цьогорічного “Оскара” від Індії, але не взяв приз, і я навіть не шкодую, бо, погодьтеся, “Оскар” цього року всратий.
    Зате щорічну нагороду Індійської кіноакадемії, яку також називають “Боллівудським Оскаром”, фільм отримав аж у кількості десяти штук, і я скажу, що мало: з моєї точки зору, нагроду абсолютно заслужили також Спарш Шрівастава за головну чоловічу роль і Чхайя Кадам за роль вокзальної буфетниці Манджу. Проте всі отримані нагороди цілком заслужені, і я зараз розповім чому.

    В основі фільму лежить дуже проста комедійна колізія, так звана комедія помилок: на переповненому потязі, де було кілька пар молодят, двух невіст в весільних червоних вуалях переплутали їхні наречені. Юний Діпак, який повертався до своєї родини з іще молодшою за нього дружиною Пуль, серед ночі вхопив за руку і витяг з потяга не свою, а чужу дружину. В дорозі дівчина, як порядна індійська невіста, не піднімала очей від землі і не розмовляла, поки до неї не заговорять, тому помилку викрили вже у селі, коли потяг давно пішов, причому у буквальному сенсі.
    На цьому потязі сонна Пуль доїхала до кінцевої станції — звідки гадки не мала, як дістатися до села, де живе Діпак, бо пам’ятала лише, що це село називається як квітка. Своє село вона пам’ятала, але не хотіла повертатися туди — це ж ганьба для родини. На дворі 2001 рік, мобільні телефони все ще новинка, навіть і зараз далеко не всюди в Індії є покриття, а 25 років тому і звичайні телефони були майже розкішшю. Тому Пуль залишається тільки чекати, поки Діпак її знайде.
    Отже, в домі Діпака знаходить тимчасове пристанище двічина, яка називає себе Пушпа, але на руці в неї нататуйоване ім’я Джая. А бідолашну Пуль бере під крило Манджу Май, хазяйка привокзальної “точки”, де можна пригоститися традиційними індійськими ласощами.

    Поки Пуль чекає на Діпака і працює в кіоску Манджу, проходячи прискорений курс фемінізму (Манджу свого часу вигнала з дому чоловіка, який бив її, і відтоді ніщо не похитне її в думці, що жінка має бути сама собі хазяйкою), Пушпа поводиться досить дивно: продає один з весільних браслетів, щоб переслати комусь невідомому 25 тисяч рупій, ходить переписуватися з кимось в інтернет-кафе в найближчому містечку і навіть купила сім-карту… невже в неї є мобільний телефон? Поліцейський інспектор Шиям Маногар нападає на слід, підозрюючи в ній учасницю банди потягових крадіїв…

    Ясно, чому цей фільм не виграв “Оскара” — він занадто індійський. Не в тому сенсі, що там пісні, танці, неймовірно красиві актори і безумний екшн — якраз навпаки, танцювальних номерів нема, пісні звучать за кадром, але дуже помріно, актори виглядають дуже людяно, чудова сімнадцятирічна Нітанші Ґоель дуже миленька, але геть не така рокова красуня, як Пріянка Чопра чи Діпіка Падуконе. Екшена нема взагалі.
    Ні, це дуже індійський фільм в тому сенсі, що люди, геть не знайомі з індійською проблематикою, багато чого не второпають. Наприклад, багатьом не зрозуміло, чому потяг був напхом напханий молодятами, і мало не в кожному купе сиділо по невісті в однакових червоних сарі і червоних вуалях. Треба мати за плечами кілька індійських комедій, щоб знати, яке величезне значення індійці приділяють гороскопам, і як прагнуть призначати всі важливі події свого життя — зокрема весілля — на сприятливі дні. А оскільки таких днів у році раз-два і обрахувався, не дивно, що в них справляють тисячі й мільйони весіль. Також в Індії все ще прийняті шлюби за угодою між родинами, коли наречені бачать одне одного вперше у день весілля. У невеличких сільських спільнотах майже всі одне одному родичі, тому багато хто шукає невісту далеко від рідного краю. Мисливці за посагом, такі, як огидний Прадіп з фільму, навіть навмисне обирають дружин з віддалених сіл, щоб відвезти подалі від рідних і замордувати там, де ніхто не вступиться, а потім шукати собі нову дружину.
    Відповідно, індійцеві не треба пояснювати, чому вагон регіонального потягу аж полменів від червоних весільних сарі і вуалів. Тому, хто дивився багато індійських кін, теж не треба це пояснювати. А от більшості європейців ситуація виглядатиме натягнутою.
    Так само, людям, які не дуже обізнані з індійською специфікою, не зрозумілі певні нюанси. Наприклад, індійському глядачеві з перших хвилин очевидно, що Діпак любить Пуль, а Прадіп просто хоче безкоштовну рабиню, за яку йому ще й приплатять. Діпак і Пуль спершу відгуляли весілля в його селі, а потім поїхали до її села гуляти весілля там — і це великі витрати для родини жениха, але Діпак на них пішов. І коли в потязі язиката матуся Прадіпа хвалиться посагом, який він взяв за Джаєю, і намагається витягти з Діпака, скільки віз взяв за Пуль, той відмовчується. Очевидно, він або задовольнився малим посагом, або взяв Пуль взагалі без посагу, що геть нетипово для сільської Індії. З цих невеличких деталей ще до початку головної колізії для індійця вимальовується доволі глибока картина, незрозуміла іноземцеві. Кращим кандидатом для “Оскара” був би більш космополітичний “Все, що ми бачимо як світло”, але оскарівський комітет Індії чомусь обрав “Заблукалих невіст”.Мабуть вирішили, що “Світло” вже має Каннську пальму, ну то й буде з них.
    Але це настільки хорший фільм, що я його рекомендую навіть тим, хто не знається на індійській культурі і навіть байдужий до неї. Це дуже лірична, людяна, як то кажуть, тепла і лампова комедія.
    Заблукалі невісти (Laapataa Ladies, 2024) Цей фільм номінувався на цьогорічного “Оскара” від Індії, але не взяв приз, і я навіть не шкодую, бо, погодьтеся, “Оскар” цього року всратий. Зате щорічну нагороду Індійської кіноакадемії, яку також називають “Боллівудським Оскаром”, фільм отримав аж у кількості десяти штук, і я скажу, що мало: з моєї точки зору, нагроду абсолютно заслужили також Спарш Шрівастава за головну чоловічу роль і Чхайя Кадам за роль вокзальної буфетниці Манджу. Проте всі отримані нагороди цілком заслужені, і я зараз розповім чому. В основі фільму лежить дуже проста комедійна колізія, так звана комедія помилок: на переповненому потязі, де було кілька пар молодят, двух невіст в весільних червоних вуалях переплутали їхні наречені. Юний Діпак, який повертався до своєї родини з іще молодшою за нього дружиною Пуль, серед ночі вхопив за руку і витяг з потяга не свою, а чужу дружину. В дорозі дівчина, як порядна індійська невіста, не піднімала очей від землі і не розмовляла, поки до неї не заговорять, тому помилку викрили вже у селі, коли потяг давно пішов, причому у буквальному сенсі. На цьому потязі сонна Пуль доїхала до кінцевої станції — звідки гадки не мала, як дістатися до села, де живе Діпак, бо пам’ятала лише, що це село називається як квітка. Своє село вона пам’ятала, але не хотіла повертатися туди — це ж ганьба для родини. На дворі 2001 рік, мобільні телефони все ще новинка, навіть і зараз далеко не всюди в Індії є покриття, а 25 років тому і звичайні телефони були майже розкішшю. Тому Пуль залишається тільки чекати, поки Діпак її знайде. Отже, в домі Діпака знаходить тимчасове пристанище двічина, яка називає себе Пушпа, але на руці в неї нататуйоване ім’я Джая. А бідолашну Пуль бере під крило Манджу Май, хазяйка привокзальної “точки”, де можна пригоститися традиційними індійськими ласощами. Поки Пуль чекає на Діпака і працює в кіоску Манджу, проходячи прискорений курс фемінізму (Манджу свого часу вигнала з дому чоловіка, який бив її, і відтоді ніщо не похитне її в думці, що жінка має бути сама собі хазяйкою), Пушпа поводиться досить дивно: продає один з весільних браслетів, щоб переслати комусь невідомому 25 тисяч рупій, ходить переписуватися з кимось в інтернет-кафе в найближчому містечку і навіть купила сім-карту… невже в неї є мобільний телефон? Поліцейський інспектор Шиям Маногар нападає на слід, підозрюючи в ній учасницю банди потягових крадіїв… Ясно, чому цей фільм не виграв “Оскара” — він занадто індійський. Не в тому сенсі, що там пісні, танці, неймовірно красиві актори і безумний екшн — якраз навпаки, танцювальних номерів нема, пісні звучать за кадром, але дуже помріно, актори виглядають дуже людяно, чудова сімнадцятирічна Нітанші Ґоель дуже миленька, але геть не така рокова красуня, як Пріянка Чопра чи Діпіка Падуконе. Екшена нема взагалі. Ні, це дуже індійський фільм в тому сенсі, що люди, геть не знайомі з індійською проблематикою, багато чого не второпають. Наприклад, багатьом не зрозуміло, чому потяг був напхом напханий молодятами, і мало не в кожному купе сиділо по невісті в однакових червоних сарі і червоних вуалях. Треба мати за плечами кілька індійських комедій, щоб знати, яке величезне значення індійці приділяють гороскопам, і як прагнуть призначати всі важливі події свого життя — зокрема весілля — на сприятливі дні. А оскільки таких днів у році раз-два і обрахувався, не дивно, що в них справляють тисячі й мільйони весіль. Також в Індії все ще прийняті шлюби за угодою між родинами, коли наречені бачать одне одного вперше у день весілля. У невеличких сільських спільнотах майже всі одне одному родичі, тому багато хто шукає невісту далеко від рідного краю. Мисливці за посагом, такі, як огидний Прадіп з фільму, навіть навмисне обирають дружин з віддалених сіл, щоб відвезти подалі від рідних і замордувати там, де ніхто не вступиться, а потім шукати собі нову дружину. Відповідно, індійцеві не треба пояснювати, чому вагон регіонального потягу аж полменів від червоних весільних сарі і вуалів. Тому, хто дивився багато індійських кін, теж не треба це пояснювати. А от більшості європейців ситуація виглядатиме натягнутою. Так само, людям, які не дуже обізнані з індійською специфікою, не зрозумілі певні нюанси. Наприклад, індійському глядачеві з перших хвилин очевидно, що Діпак любить Пуль, а Прадіп просто хоче безкоштовну рабиню, за яку йому ще й приплатять. Діпак і Пуль спершу відгуляли весілля в його селі, а потім поїхали до її села гуляти весілля там — і це великі витрати для родини жениха, але Діпак на них пішов. І коли в потязі язиката матуся Прадіпа хвалиться посагом, який він взяв за Джаєю, і намагається витягти з Діпака, скільки віз взяв за Пуль, той відмовчується. Очевидно, він або задовольнився малим посагом, або взяв Пуль взагалі без посагу, що геть нетипово для сільської Індії. З цих невеличких деталей ще до початку головної колізії для індійця вимальовується доволі глибока картина, незрозуміла іноземцеві. Кращим кандидатом для “Оскара” був би більш космополітичний “Все, що ми бачимо як світло”, але оскарівський комітет Індії чомусь обрав “Заблукалих невіст”.Мабуть вирішили, що “Світло” вже має Каннську пальму, ну то й буде з них. Але це настільки хорший фільм, що я його рекомендую навіть тим, хто не знається на індійській культурі і навіть байдужий до неї. Це дуже лірична, людяна, як то кажуть, тепла і лампова комедія.
    302переглядів
  • АГНІПАТ: ОРИГІНАЛ ТА РИМЕЙК-2

    Отже, кіно провалилося, Яш Джохар помер, а Каран Джохар всі ці роки мріяв розкрити нереалізований потенціал батькового витвору, і в 2012 році після успіху драми “Мене звуть Хан“ отримав на це гроші.

    В режисери він взяв Карана Малхотру. Це цікавий чувак, який залюбки робить римейки західних та індійських картин, і вони виходять не гіршими за оригінал. А “Агніпат” вийшов просто кращий.

    Малхотра полагодив усе!

    По-перше, вчитель Дінанат Чаван став реально симпатичним дядьком. В його моральний авторитет легко віриться. І підстава, яку йому влаштовує Канча, реально підступна і страшна, а не ідіотська, як в оригіналі.

    По-друге, сам Канча. В оригіналі то був імпозантний лиходій з хорошою репутацією. В римейку ж цього персонажа поділили на двох: батька Канчі, місцевого лендлорда з хорошою репутацією, і самого Канчу, якого зіграв Санджай Датт. І як зіграв! Подивіться на нього — чистий упиряка, викапаний Прігожин! До речі, через тую лисину Датт вчинив Малхотрі мало не партизанську війну, так йому не хотілося голитись. Спочатку вони спробували "лису перуку", потім кілька зачісок, але все це виглядало недостатньо загрозливо, і нарешті Датт вирішив поголитись. Бабці твоїй ковінька, який же він страшний!

    По-третє, Малхотра взяв на дві головні ролі двох найкрасивіших акторів Боллівуду: Рітіка Рошана (так, цю статтю можна вважати частиною Рошанофону) та Пріянку Чопру. І хоча Рошан у свої 38 теж не виглядав на 28, це все ж таки не "майже полтос". Особливо якщо тебе можна сміливо роздягати перед камерою (а в цьому фільмі на Рошані одяг ледве тримається).

    Рошан цілий місяць розважав, чи ризикнути влізти в черевики Амітабха Баччана, бо дідо ж реальна ікона, і хоч оригінальний фільм провалився, а все ж його крінжова гра стала культовою. Но таки він погодився, і всі від того виграли. Навіть сам Рошан, хоча потім він казав, що це був фізично найвиснажливіший для нього фільм, а на зйомках він пошкодив спину. Тому, коли треба було зіграти, як Віджай перемагає біль, він насправді не грав.

    До речі, він не дивився оригінальний фільм, щоб уникнути впливу.

    По-четверте, Малхотра прибрав з сюжету самого всратого персонажа, Крішнана. Перепрошую в Мітхуна Чакраборті, але навіть він не спромігся витягнути з крінжаного моря персонажа, який носить майку-алкоголічку поверх сорочки. Я розумію, що це мало символізувати простоту і сільську наївність персонажа, але ніт.

    Також Малхотра прибрав всрату любовну лінію між Віджаєм та медсестрою Мері Метью, а замість неї вставив невсрату любовну лінію між Віджаєм та подругою його дитинства Каалі, дочкою повії, якій Віджай допомагає вибитися в люди й відкрити власну перукарню. Власне, Каалі грає Пріянка Чопра.

    https://youtu.be/z0KPQstwMQw

    Треба також відзначити Ріші Капура у ролі бандюгана Рауфа Лали, яким Малхотра замінив злодюг оригінального фільму, Хасмука, Усман-Бая і Шетті. На відміну від Канчі, який просто демон у людській подобі, Рауф Лала має певний шарм, і навіть викликає деяке співчуття, коли стає зрозуміло, як безжально ним маніпулює Віджай. Капур теж фізично страждав на зйомках, бо знімався у екшен-сценах сам, без дублерів, в свої 60. Як на то вже пішло, то й Дутт не відбувся однією лисиною, йому довелося розжертися та розкачатися як кабану, щоб виглядати більшим за Рошана. І так, в екшен-сценах він теж грав сам.

    А ще цей фільм несамовито красивий. Символіку червоного Малхотра експлуатує на всю губу, а оператори Раві Чандран та Кіран Деоханс змушують цей колір аж пломеніти. В кадрі майже завжди присутнє щось червоне: вогонь, кров, верміліон, червоні сарі танцівниць, шарф Лали… Словом, нам не дають забути, що тут у нас Вогненний шлях, а не прогулянка, навіть ще до того, як починається справжній дупоріз.

    Гра Рітіка Рошана просто безцінна. Мабуть, тому, що йому не так часто дають саме пограти, а не просто посвітити торсом, тож він і відривається на всю котушку. Як і Амітабх Баччан, він привносить у роль дрібку безумства, але це розраховане безумство Гамлета. Він не стане вилазити під вогонь і кричати "Стріляйте в мене!", натомість він усвідомлено йоджимбить вороженьків. Якщо ви бачили "Йоджімбо" з Тошіро Міфуне, ви знаєте, про що я. Його безумство спрямоване на те, щоб перебезумствувати іншого безумця — Канчу. Момент, коли Канча катує Віджая, а Віджай такий: ну що, награвся? Давай обговорювати бізнес, — чимось нагадує "Розплату" з Мелом Гібсоном, одне з найкращих гангстерських кін.

    Лише одне трошки муляє: ніяк не зіграла фобія дзеркал у Канчі, яку заявили на початку фільму. Після того, як двічі показали його істерику при виді власної бридкої пики, я очікувала, що в момент шоудауна він побачить свій відбиток десь у склі або там відполірованому лезі, і знітиться. Але ніт. Не зіграло.

    А зрештою — душевне кіно, з усіх сил рекомендую. Є на Нетфліксі, і римейк, і оригінал.
    АГНІПАТ: ОРИГІНАЛ ТА РИМЕЙК-2 Отже, кіно провалилося, Яш Джохар помер, а Каран Джохар всі ці роки мріяв розкрити нереалізований потенціал батькового витвору, і в 2012 році після успіху драми “Мене звуть Хан“ отримав на це гроші. В режисери він взяв Карана Малхотру. Це цікавий чувак, який залюбки робить римейки західних та індійських картин, і вони виходять не гіршими за оригінал. А “Агніпат” вийшов просто кращий. Малхотра полагодив усе! По-перше, вчитель Дінанат Чаван став реально симпатичним дядьком. В його моральний авторитет легко віриться. І підстава, яку йому влаштовує Канча, реально підступна і страшна, а не ідіотська, як в оригіналі. По-друге, сам Канча. В оригіналі то був імпозантний лиходій з хорошою репутацією. В римейку ж цього персонажа поділили на двох: батька Канчі, місцевого лендлорда з хорошою репутацією, і самого Канчу, якого зіграв Санджай Датт. І як зіграв! Подивіться на нього — чистий упиряка, викапаний Прігожин! До речі, через тую лисину Датт вчинив Малхотрі мало не партизанську війну, так йому не хотілося голитись. Спочатку вони спробували "лису перуку", потім кілька зачісок, але все це виглядало недостатньо загрозливо, і нарешті Датт вирішив поголитись. Бабці твоїй ковінька, який же він страшний! По-третє, Малхотра взяв на дві головні ролі двох найкрасивіших акторів Боллівуду: Рітіка Рошана (так, цю статтю можна вважати частиною Рошанофону) та Пріянку Чопру. І хоча Рошан у свої 38 теж не виглядав на 28, це все ж таки не "майже полтос". Особливо якщо тебе можна сміливо роздягати перед камерою (а в цьому фільмі на Рошані одяг ледве тримається). Рошан цілий місяць розважав, чи ризикнути влізти в черевики Амітабха Баччана, бо дідо ж реальна ікона, і хоч оригінальний фільм провалився, а все ж його крінжова гра стала культовою. Но таки він погодився, і всі від того виграли. Навіть сам Рошан, хоча потім він казав, що це був фізично найвиснажливіший для нього фільм, а на зйомках він пошкодив спину. Тому, коли треба було зіграти, як Віджай перемагає біль, він насправді не грав. До речі, він не дивився оригінальний фільм, щоб уникнути впливу. По-четверте, Малхотра прибрав з сюжету самого всратого персонажа, Крішнана. Перепрошую в Мітхуна Чакраборті, але навіть він не спромігся витягнути з крінжаного моря персонажа, який носить майку-алкоголічку поверх сорочки. Я розумію, що це мало символізувати простоту і сільську наївність персонажа, але ніт. Також Малхотра прибрав всрату любовну лінію між Віджаєм та медсестрою Мері Метью, а замість неї вставив невсрату любовну лінію між Віджаєм та подругою його дитинства Каалі, дочкою повії, якій Віджай допомагає вибитися в люди й відкрити власну перукарню. Власне, Каалі грає Пріянка Чопра. https://youtu.be/z0KPQstwMQw Треба також відзначити Ріші Капура у ролі бандюгана Рауфа Лали, яким Малхотра замінив злодюг оригінального фільму, Хасмука, Усман-Бая і Шетті. На відміну від Канчі, який просто демон у людській подобі, Рауф Лала має певний шарм, і навіть викликає деяке співчуття, коли стає зрозуміло, як безжально ним маніпулює Віджай. Капур теж фізично страждав на зйомках, бо знімався у екшен-сценах сам, без дублерів, в свої 60. Як на то вже пішло, то й Дутт не відбувся однією лисиною, йому довелося розжертися та розкачатися як кабану, щоб виглядати більшим за Рошана. І так, в екшен-сценах він теж грав сам. А ще цей фільм несамовито красивий. Символіку червоного Малхотра експлуатує на всю губу, а оператори Раві Чандран та Кіран Деоханс змушують цей колір аж пломеніти. В кадрі майже завжди присутнє щось червоне: вогонь, кров, верміліон, червоні сарі танцівниць, шарф Лали… Словом, нам не дають забути, що тут у нас Вогненний шлях, а не прогулянка, навіть ще до того, як починається справжній дупоріз. Гра Рітіка Рошана просто безцінна. Мабуть, тому, що йому не так часто дають саме пограти, а не просто посвітити торсом, тож він і відривається на всю котушку. Як і Амітабх Баччан, він привносить у роль дрібку безумства, але це розраховане безумство Гамлета. Він не стане вилазити під вогонь і кричати "Стріляйте в мене!", натомість він усвідомлено йоджимбить вороженьків. Якщо ви бачили "Йоджімбо" з Тошіро Міфуне, ви знаєте, про що я. Його безумство спрямоване на те, щоб перебезумствувати іншого безумця — Канчу. Момент, коли Канча катує Віджая, а Віджай такий: ну що, награвся? Давай обговорювати бізнес, — чимось нагадує "Розплату" з Мелом Гібсоном, одне з найкращих гангстерських кін. Лише одне трошки муляє: ніяк не зіграла фобія дзеркал у Канчі, яку заявили на початку фільму. Після того, як двічі показали його істерику при виді власної бридкої пики, я очікувала, що в момент шоудауна він побачить свій відбиток десь у склі або там відполірованому лезі, і знітиться. Але ніт. Не зіграло. А зрештою — душевне кіно, з усіх сил рекомендую. Є на Нетфліксі, і римейк, і оригінал.
    391переглядів
  • АГНІПАТ: ОРИГІНАЛ ТА РИМЕЙК

    Фільм 2012 року "Аґніпат" (Вогненний шлях) був для продюсера Карана Джохара дуже особистим проектом. У 1990 році його батько, Яш Джохар, випустив фільм з такою самою назвою і, власне, таким самим сюжетом.

    Фільм схвально прийняла критика, але в прокаті він провалився. Яш Джохар не витримав цього стресу і невдовзі помер. Така ото історія.

    Якщо ви зберетеся з духом подивитись оригінал (він є на Ютубі як з англійськими субтитрами, так і в огидній російській озвучці), ви зрозумієте, чому він провалився. Власне, ви зрозумієте все про кризу 90-х років у бхаратському кіно.

    Якщо порівняти цей фільм з "Занджіром", то ми побачимо, що кінематографічна мова в ньому не змінилася. Фільми 1973 та 1990 року виглядають майже однаково, хіба що Амітабх Баччан постарів, і вже ніяк не тягне на 28 років, які начебто виповнилися його персонажеві.

    “Аґніпат” 1990 року — це той випадок, коли міцний сюжет було зіпсовано неадекватним виконанням майже на всіх рівнях. Навіть Амітабх Баччан, Рохіні Хаттанґаді та Мітхун Чакраборті нічого не рятують, бо в них максимально крінжові репліки, та й діють вони за сценарієм, як ідіоти. Наприклад, в одній сцені вороженьки розстрілюють машину головного героя, якого грає Баччан. Але в нього самого вони при цьому не влучають. Замість того, щоб радіти своєму щастю і вшиватися, цей йовбак вилазить з машини і кричить: “Чого ви стріляєте в машину, жалюгідні боягузи? Стріляйте в мене!” Вгадайте, що трапляється далі? Правильно вгадали. Якби не придуркуватий Крішнан, якого грає Мітхун Чакраборті, це було б дуже коротке кіно.

    До того ж, фільм ще на момент створення застарів морально. Це треба буквально розуміти: мораль кіна виглядала неприйнятною навіть для 1990 року, а Бхарат 1990 року був ще проблемніший в цьому плані, ніж зараз. Наприклад, батько головного героя, вчитель Дінанат Чаван, не виглядає не те щоб високоморальною, а й навіть ментально здоровою людиною. Він дріб'язковий прискіпливий бундючний праведник, і коли односельці забивають його насмерть, особисто я відчувала не співчуття, а зловтіху: от дядько просив і напросився. Коли Чаван входить у конфлікт з місцевим кримінальним лордом Канчею, абсолютно зрозуміло, чому село встало на бік Канчі: праведний Дінанат всіх заманав.

    Причому видно, що сценарист реально намагається показати діда хорошою людиною, але в нього самого такі кострубаті уявлення про те, що таке "хороша людина", що виходить самий крінж. Наприклад, Дінанат хоче відшмагати свою маленьку дочку за те, що вона не вивчила уроків, і тут вступається його старший син Віджай, майбутній головний герой: відшмагай мене, тату, я приймаю її покарання на себе! І дядько розчулюється в шмарклі: синку, ти хочеш іти вогненним шляхом, як мило! Ей, дядьку, а у вас вмикається вапще опція НЕ БИТИ ДІТЕЙ?!!

    І майже весь фільм так: герої роблять те, що, на думку автора, має характеризувати їх як хороших людей, але характеризує як мудил. Воно, на перший погляд, начебто й органічно, бо кіно ж таки про гангстерів, але за ідеєю, ми маємо співчувати тому ж Віджаєві, який став гангстером не заради наживи, а щоб помститися за батька. Але не виходить. Віджай виглядає повним неадекватом, його мати — ханжею, його сестра — тупою писюхою, Крішнан — повним придурком.

    На додачу, Амітабх Баччан в цьому фільмі вирішив надихнутися образом Тоні Монтани у втіленні Аль Пачіно, і це додає фільмові 100 балів крінжа додатково. Плюс 10 балів за те, що Баччан там схожий на Фрунзіка Мкртчяна.

    https://youtu.be/hMt_VO6edRs

    АГНІПАТ: ОРИГІНАЛ ТА РИМЕЙК Фільм 2012 року "Аґніпат" (Вогненний шлях) був для продюсера Карана Джохара дуже особистим проектом. У 1990 році його батько, Яш Джохар, випустив фільм з такою самою назвою і, власне, таким самим сюжетом. Фільм схвально прийняла критика, але в прокаті він провалився. Яш Джохар не витримав цього стресу і невдовзі помер. Така ото історія. Якщо ви зберетеся з духом подивитись оригінал (він є на Ютубі як з англійськими субтитрами, так і в огидній російській озвучці), ви зрозумієте, чому він провалився. Власне, ви зрозумієте все про кризу 90-х років у бхаратському кіно. Якщо порівняти цей фільм з "Занджіром", то ми побачимо, що кінематографічна мова в ньому не змінилася. Фільми 1973 та 1990 року виглядають майже однаково, хіба що Амітабх Баччан постарів, і вже ніяк не тягне на 28 років, які начебто виповнилися його персонажеві. “Аґніпат” 1990 року — це той випадок, коли міцний сюжет було зіпсовано неадекватним виконанням майже на всіх рівнях. Навіть Амітабх Баччан, Рохіні Хаттанґаді та Мітхун Чакраборті нічого не рятують, бо в них максимально крінжові репліки, та й діють вони за сценарієм, як ідіоти. Наприклад, в одній сцені вороженьки розстрілюють машину головного героя, якого грає Баччан. Але в нього самого вони при цьому не влучають. Замість того, щоб радіти своєму щастю і вшиватися, цей йовбак вилазить з машини і кричить: “Чого ви стріляєте в машину, жалюгідні боягузи? Стріляйте в мене!” Вгадайте, що трапляється далі? Правильно вгадали. Якби не придуркуватий Крішнан, якого грає Мітхун Чакраборті, це було б дуже коротке кіно. До того ж, фільм ще на момент створення застарів морально. Це треба буквально розуміти: мораль кіна виглядала неприйнятною навіть для 1990 року, а Бхарат 1990 року був ще проблемніший в цьому плані, ніж зараз. Наприклад, батько головного героя, вчитель Дінанат Чаван, не виглядає не те щоб високоморальною, а й навіть ментально здоровою людиною. Він дріб'язковий прискіпливий бундючний праведник, і коли односельці забивають його насмерть, особисто я відчувала не співчуття, а зловтіху: от дядько просив і напросився. Коли Чаван входить у конфлікт з місцевим кримінальним лордом Канчею, абсолютно зрозуміло, чому село встало на бік Канчі: праведний Дінанат всіх заманав. Причому видно, що сценарист реально намагається показати діда хорошою людиною, але в нього самого такі кострубаті уявлення про те, що таке "хороша людина", що виходить самий крінж. Наприклад, Дінанат хоче відшмагати свою маленьку дочку за те, що вона не вивчила уроків, і тут вступається його старший син Віджай, майбутній головний герой: відшмагай мене, тату, я приймаю її покарання на себе! І дядько розчулюється в шмарклі: синку, ти хочеш іти вогненним шляхом, як мило! Ей, дядьку, а у вас вмикається вапще опція НЕ БИТИ ДІТЕЙ?!! І майже весь фільм так: герої роблять те, що, на думку автора, має характеризувати їх як хороших людей, але характеризує як мудил. Воно, на перший погляд, начебто й органічно, бо кіно ж таки про гангстерів, але за ідеєю, ми маємо співчувати тому ж Віджаєві, який став гангстером не заради наживи, а щоб помститися за батька. Але не виходить. Віджай виглядає повним неадекватом, його мати — ханжею, його сестра — тупою писюхою, Крішнан — повним придурком. На додачу, Амітабх Баччан в цьому фільмі вирішив надихнутися образом Тоні Монтани у втіленні Аль Пачіно, і це додає фільмові 100 балів крінжа додатково. Плюс 10 балів за те, що Баччан там схожий на Фрунзіка Мкртчяна. https://youtu.be/hMt_VO6edRs
    276переглядів
  • Джодха і Акбар
    (Jodhaa Akbar, 2008)

    Якщо ви бачили інші кіна чи серіали про епоху завоювання Індії Великими моголами, вам у загальних рисах відомо, хто такий Акбар, він же Джалалуддін Мухаммад Великий, і що він зробив. Якщо не бачили, то буде трохи важкувато розібратися, хто кому хто і де чиї ноги.

    Раніше я дивилася іншу драму на цю тематику, "Падмават". В ній раджпути-індуси представлені шляхетними борцями за незалежність, а мусульмани — підлими завойовниками.

    В "Джодха і Акбар" картинка трохи менше чорно-біла. І мусульмани там різні, і раджпути різні. Один із тих раджпутів, татко нашої героїні, вирішив не виступати проти моголів, а замиритися з ними. І видав свою дочку Джодху за імператора Джалалуддіна.

    Відповідно, були розірвані заручини з Раджкумаром Ратаном Сінгхом, який пізніше одружився з принцесою Падмаваті. Отже наша героїня могла би опинитися на місці героїні "Падмават", але Крішна милував.

    Авжеж, їй не до шмиги було, що її віддають за мусульманина. Вонам навіть думала собі отруїтися. Але коли Джалалуддін пообіцяв їй, що не навертатиме її в Іслам та дозволить побудувати храм Крішні в її покоях, її трохи попустило. Але не настільки, щоб кинутися в обійми до Джалалуддіна у першу шлюбну ніч. Ах так, сказав Джалалуддін, ну я тебе не силуватиму, сама захочеш — скажеш. І пішов далі рулити імперією. А вона така: ну і добре! — і пішла молитися Крішні.

    Але тут Акбар згадав, що його грає Рітік Рошан, і розчехлив секретну зброю: свій торс. Зняв сорочку і давай під вікнами супруги мечем вимахувати. Заради цього одного варто було б дивитись фільм.

    Отже, у нас тут любовна драма з невеличким додаванням "Гри престолів". Подивившись її, я полізла у вікію і з подивом дізналася, що Джалалуддін був приблизно таким, як його показує фільм: провадив політику віротерпимості, дуже кохав свою індійську дружину і віддавав перевагу мирним угодам перед завоюваннями. Щоправда, ситуацію дещо спростили: наприклад, Джодха була не єдиною його дружиною, і навіть не старшою: першу за нього віддали, коли йому самому було 9 рочків. Але в цілому картина більш-менш відповідає дійсності.

    Ще в фільмі очманітельно красиві костюми та пісні, гарно вписані в наратив.

    З недоліків: дуже погано зняті батальні сцени. Коли показують індивідуальні двобої, іще туди-сюди, а масові бойовища — хоч око вирви. На жаль, цього разу Боллівуд зрадив собі і вдарився в реалізм, тому нічого, схожого на епічні махачі "Баахубалі" нам не показали, але й до нормального реалізму з кровякою та брутальною різаниною не дотягнули.

    На щастя, бойовища там небагато, і воно легко скіпається.

    В цілому ж дуже приємна фільма, вельми раджу.
    Джодха і Акбар (Jodhaa Akbar, 2008) Якщо ви бачили інші кіна чи серіали про епоху завоювання Індії Великими моголами, вам у загальних рисах відомо, хто такий Акбар, він же Джалалуддін Мухаммад Великий, і що він зробив. Якщо не бачили, то буде трохи важкувато розібратися, хто кому хто і де чиї ноги. Раніше я дивилася іншу драму на цю тематику, "Падмават". В ній раджпути-індуси представлені шляхетними борцями за незалежність, а мусульмани — підлими завойовниками. В "Джодха і Акбар" картинка трохи менше чорно-біла. І мусульмани там різні, і раджпути різні. Один із тих раджпутів, татко нашої героїні, вирішив не виступати проти моголів, а замиритися з ними. І видав свою дочку Джодху за імператора Джалалуддіна. Відповідно, були розірвані заручини з Раджкумаром Ратаном Сінгхом, який пізніше одружився з принцесою Падмаваті. Отже наша героїня могла би опинитися на місці героїні "Падмават", але Крішна милував. Авжеж, їй не до шмиги було, що її віддають за мусульманина. Вонам навіть думала собі отруїтися. Але коли Джалалуддін пообіцяв їй, що не навертатиме її в Іслам та дозволить побудувати храм Крішні в її покоях, її трохи попустило. Але не настільки, щоб кинутися в обійми до Джалалуддіна у першу шлюбну ніч. Ах так, сказав Джалалуддін, ну я тебе не силуватиму, сама захочеш — скажеш. І пішов далі рулити імперією. А вона така: ну і добре! — і пішла молитися Крішні. Але тут Акбар згадав, що його грає Рітік Рошан, і розчехлив секретну зброю: свій торс. Зняв сорочку і давай під вікнами супруги мечем вимахувати. Заради цього одного варто було б дивитись фільм. Отже, у нас тут любовна драма з невеличким додаванням "Гри престолів". Подивившись її, я полізла у вікію і з подивом дізналася, що Джалалуддін був приблизно таким, як його показує фільм: провадив політику віротерпимості, дуже кохав свою індійську дружину і віддавав перевагу мирним угодам перед завоюваннями. Щоправда, ситуацію дещо спростили: наприклад, Джодха була не єдиною його дружиною, і навіть не старшою: першу за нього віддали, коли йому самому було 9 рочків. Але в цілому картина більш-менш відповідає дійсності. Ще в фільмі очманітельно красиві костюми та пісні, гарно вписані в наратив. З недоліків: дуже погано зняті батальні сцени. Коли показують індивідуальні двобої, іще туди-сюди, а масові бойовища — хоч око вирви. На жаль, цього разу Боллівуд зрадив собі і вдарився в реалізм, тому нічого, схожого на епічні махачі "Баахубалі" нам не показали, але й до нормального реалізму з кровякою та брутальною різаниною не дотягнули. На щастя, бойовища там небагато, і воно легко скіпається. В цілому ж дуже приємна фільма, вельми раджу.
    Like
    Love
    2
    234переглядів
  • Боллівудський Оскар 2025

    Наскільки великим розчаруванням був власне Оскар цього року, настільки задовільною виявилася церемонія винагородження за кращі досягнення в кінематографі мовою гінді, International Indian Film Academy Award, яку попросту називають ще “Індійським Оскаром”, хоча це й неправильно, так треба за великим рахунком називати National Film Award, а IIFAA це суто Боллівудська туса.
    Якщо “Оскар” цього року викликав перманентне WTF, то в Боллівудській церемонії в номінації WTF виступив лише Картік Аарьян з номінацією за кращу чоловічу головну роль в картині Bhool Bhulaiyaa 3. Я вважаю Картіка Аарьяна хорошим актором, але в Bhool Bhulaiyaa 3 йому практично нічого було грати. Ну тобто, його конкурентами були Аджай Девган в Maidaan і Спарш Шрівастава в Laapataa Ladies. Мабуть, академія вирішила, що Laapataa Ladies і так вигрібають всі винагороди.
    Посудіть самі: Laapataa Ladies взяли кращий фільм, кращу режисуру (Кіран Рао) кращу головну жіночу роль — Найтанші Ґоел — кращу чоловічу роль другого плану (Раві Кішан), жіночий дебют року (Пратібга Ранта), краща музика (Рам Сампат), кращі вірші (Прашант Пандей), краща історія (Біплаб Ґосвамі), кращий сценарій (так, це окрема номінація! — Снеха Десай), і кращий монтаж (Джабір Мерчант). Мабуть, дати їм ще одну цяцьку було б надто жирно, вирішили академіки. Але камон, за комедію жахів Bhool Bhulaiyaa 3?
    Ще одна окрема номінація, яка існує в Боллівуді — краща лиходійська роль. Її отримав Рагхав Джуял за Kill, і цілком заслужено, хоча я вболівала за Манганатана Радхавана у Shaitaan. До речі, ці два фільми отримали ще по номінації: мій краш Лакш’я за кращий мужський дебют у Kill і Джанкі Бодівала за Shaitaan.
    Кращий режисерський дебют взяв Кунал Кхему за Madgaon Express.
    Ще одна характерно Боллівудська номінація - Кращий закадровий співак і співачка. Її взяли відповідно Джубін Навтіял за Dua з фільму Article 370 і Шрія Гхошал за Ami Je Tomar 3.0 з фільму Bhool Bhulaiyaa 3.
    Bhool Bhulaiyaa 3 взяв ще одну номінацію WTF, перепрошую, кращі цифрові спецефекти. Наполягаю і наполягатиму, що у Fighter вони кращі.
    У “цифровій” категорії, тобто телесеріали, очікувано кращим серіалом став “Панчаят”, сезон 3.
    Боллівудський Оскар 2025 Наскільки великим розчаруванням був власне Оскар цього року, настільки задовільною виявилася церемонія винагородження за кращі досягнення в кінематографі мовою гінді, International Indian Film Academy Award, яку попросту називають ще “Індійським Оскаром”, хоча це й неправильно, так треба за великим рахунком називати National Film Award, а IIFAA це суто Боллівудська туса. Якщо “Оскар” цього року викликав перманентне WTF, то в Боллівудській церемонії в номінації WTF виступив лише Картік Аарьян з номінацією за кращу чоловічу головну роль в картині Bhool Bhulaiyaa 3. Я вважаю Картіка Аарьяна хорошим актором, але в Bhool Bhulaiyaa 3 йому практично нічого було грати. Ну тобто, його конкурентами були Аджай Девган в Maidaan і Спарш Шрівастава в Laapataa Ladies. Мабуть, академія вирішила, що Laapataa Ladies і так вигрібають всі винагороди. Посудіть самі: Laapataa Ladies взяли кращий фільм, кращу режисуру (Кіран Рао) кращу головну жіночу роль — Найтанші Ґоел — кращу чоловічу роль другого плану (Раві Кішан), жіночий дебют року (Пратібга Ранта), краща музика (Рам Сампат), кращі вірші (Прашант Пандей), краща історія (Біплаб Ґосвамі), кращий сценарій (так, це окрема номінація! — Снеха Десай), і кращий монтаж (Джабір Мерчант). Мабуть, дати їм ще одну цяцьку було б надто жирно, вирішили академіки. Але камон, за комедію жахів Bhool Bhulaiyaa 3? Ще одна окрема номінація, яка існує в Боллівуді — краща лиходійська роль. Її отримав Рагхав Джуял за Kill, і цілком заслужено, хоча я вболівала за Манганатана Радхавана у Shaitaan. До речі, ці два фільми отримали ще по номінації: мій краш Лакш’я за кращий мужський дебют у Kill і Джанкі Бодівала за Shaitaan. Кращий режисерський дебют взяв Кунал Кхему за Madgaon Express. Ще одна характерно Боллівудська номінація - Кращий закадровий співак і співачка. Її взяли відповідно Джубін Навтіял за Dua з фільму Article 370 і Шрія Гхошал за Ami Je Tomar 3.0 з фільму Bhool Bhulaiyaa 3. Bhool Bhulaiyaa 3 взяв ще одну номінацію WTF, перепрошую, кращі цифрові спецефекти. Наполягаю і наполягатиму, що у Fighter вони кращі. У “цифровій” категорії, тобто телесеріали, очікувано кращим серіалом став “Панчаят”, сезон 3.
    Like
    1
    335переглядів
  • Like
    Love
    2
    247переглядів
Більше дописів