Падіння приватних переказів в Україну в 2025: Ізраїль серед лідерів, але тренд загальний У 2025 році Україна зіткнулася з одним із найпомітніших спадів приватних грошових переказів за роки війни. За січень–листопад обсяг переказів скоротився на 15,5% і становив близько 7,3 млрд доларів. Для порівняння: у 2024 році — 9,46 млрд, у 2023 — 11,29 млрд, у 2022 — понад 12,5 млрд доларів. Падіння, що почалося після піку воєнних років, стало сталим і системним. Якщо дивитися ширше, для воєнного періоду це один із найслабших показників. Після відносно високих рівнів 2022–2023 років спад закріпився, а 2024 рік вже виглядав помітно гірше довоєнних «норм». У 2025-му ця тенденція не лише збереглася — вона посилилася. За даними НБУ, найбільші обсяги переказів минулого року надійшли з таких країн: Польща — 3 млрд 292 млн доларів, США — 1 млрд 133 млн, Велика Британія — 833 млн, Чехія — 704 млн, Німеччина — 628 млн, Ізраїль — 453 млн доларів. Таким чином, Ізраїль входить до числа країн-лідерів за обсягом приватних переказів в Україну. Нижче в списку — Італія та Ірландія (по 172 млн), Нідерланди (116 млн), Греція (106 млн) та ОАЕ (86 млн). Це повноцінний внесок діаспори, а не статистична помилка. Але навіть при такому розподілі загальний потік грошей в Україну продовжує скорочуватися. Ключова причина — зміна моделі міграції. До війни значну частину переказів забезпечували трудові мігранти, передусім чоловіки, які працювали за кордоном, а сім’ї залишалися в Україні. У 2024–2025 роках дедалі частіше відбувається зворотний процес: до тих, хто залишився за кордоном після перших хвиль виїзду, поступово переїжджають родини. У результаті гроші перестають надходити в Україну — тому що родина фізично більше не знаходиться там. Окремий і визначальний фактор — війна та путінська агресія. Постійні ракетні та дронові удари, руйнування інфраструктури, вимкнення світла і тепла, життя під загрозою обстрілів, масова внутрішня міграція, тимчасово окуповані території — усе це штовхає людей не просто до виїзду, а до остаточного переносу життя за кордон. Нехай буде проклятий путін і його спільники, які принесли війну, руйнування та вимушену міграцію. Саме ця агресія ламала економічні зв’язки, розривала родини і перетворювала тимчасову підтримку на вимушений виїзд назавжди. Другою причиною є завершення ефекту екстреної допомоги. У 2022 році перекази різко зросли за рахунок гуманітарних зборів, підтримки армії та допомоги біженцям. Цей мобілізаційний ресурс не міг бути постійним і до 2025 року практично вичерпався. Третій фактор — економічний тиск у країнах перебування. Зростання вартості життя, інфляція і жорсткі ринки праці означають, що в мігрантів залишається менше вільних коштів для регулярної підтримки родичів в Україні. Повний розбір із цифрами та ізраїльським контекстом — у нашій статті: https://nikk.agency/uk/padinnya-privatnih-perekaziv-v-ukrainu/ #НАновини #NAnews #Ізраїль #Україна #ІзраїльУкраїна #Економіка #Діаспора #Війна #Міграція #ГрошовіПерекази НАновини‼️:- новини Ізраїля Важливо❓ Поділіться ❗️ і підписуйтеся, щоб не пропустити подібні матеріали https://www.facebook.com/profile.php?id=61581708179881

#історія #події Як інтелектуальна еміграція кинула виклик забуттю. 17 січня 1921 року у Відні відбулася подія, що виглядала водночас і як акт відчаю, і як прояв найвищої національної самовпевненості. Поки армія та уряд УНР облаштовувалися в таборах для інтернованих, українська професура вирішила, що відсутність власної території — зовсім не привід не мати власної вищої школи. Так народився Український вільний університет (УВУ). 🎓 Заснування УВУ у Відні було відповіддю на закриття українських кафедр у Львові та тотальну русифікацію вищої освіти в радянській росії та підконтрольній їй Україні. Професори Олександр Колесса, Іван Горбачевський та Станіслав Дністрянський зрозуміли: якщо ми не можемо виховувати еліту вдома, ми виховаємо її в центрі Європи. Це був «університет у валізах», де лекції читалися в орендованих залах, а наукові дискусії велися в кав’ярнях, але за академічним рівнем він не поступався старим європейським грандам. 🏛️☕ Іронія ситуації полягала в тому, що новонароджений університет став чи не єдиним місцем, де українська думка залишалася вільною від цензури комісарів чи тиску окупаційної адміністрації. Проте Відень з його захмарними цінами та прохолодним ставленням австрійського уряду до «політичних екзилів» виявився не найкращим майданчиком для тривалого забігу. Вже восени того ж року, на запрошення Томаша Масарика, УВУ переїхав до Праги, де отримав і державну підтримку, і справжній розквіт. 🇨🇿📜 Критично оцінюючи ті події, варто визнати: створення УВУ було стратегічним маневром. В умовах, коли фізична боротьба була тимчасово програна, українці перейшли до боротьби інтелектуальної. Це був прецедент — перша приватна українська установа такого рівня за кордоном, що не просто «виживала», а формувала порядок денний для майбутніх поколінь. 🧠🛡️ Сьогодні історія УВУ — це нагадування про те, що держава починається не з кордонів, а з університетських конспектів та людей, які відмовляються ставати «мовчазною меншістю» в чужих академічних коридорах. Навіть якщо цей університет починається з кількох папок під пахвою в холодному віденському січні. ❄️✍️

👼🏻 Київ лідирує за кількістю новонароджених серед регіонів України У 2025 році у столиці зареєстрували 19,7 тисячі дітей. Для порівняння – у Львівській області народилося 7,9 тисячі, у Дніпропетровській – 6,9 тисячі. Про це свідчать дані Мінюсту. Водночас загальна демографічна ситуація лишається складною. Минулого року в Україні народжуваність зменшилася на 95,3 тисячі дітей, або на 35%. У Києві кількість новонароджених у 2024 році порівняно з 2021 роком скоротилася майже на 10 тисяч, або на 33,5%. Тенденція до зниження народжуваності почалася ще до повномасштабної війни, а бойові дії і відповідно міграція населення лише суттєво її посилили. #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини

#дати #свята Шлях до мрії та безпеки: Міжнародний день мігранта як нагадування про людську гідність 🌍 Сьогодні світ відзначає Міжнародний день мігранта — дату, встановлену Генеральною Асамблеєю ООН у 2000 році. Саме 18 грудня була прийнята Міжнародна конвенція про захист прав усіх працівників-мігрантів та членів їхніх сімей. Цей день — не про статистику, а про мільйони людських доль, кожна з яких шукає кращого майбутнього, безпеки або просто можливості працювати 🛡️. Міграція є невід'ємною частиною історії людства. Протягом століть люди переїжджали через війни, економічну скруту або природні катастрофи, приносячи з собою нові ідеї, культуру та знання. У сучасному світі мігранти роблять колосальний внесок у розвиток економік як тих країн, куди вони приїжджають, так і своїх рідних держав через грошові перекази. Вони заповнюють ніші на ринку праці, розвивають науку та мистецтво, стаючи містками між різними цивілізаціями 🤝. Для України цей день сьогодні має особливий, болючий підтекст. Мільйони українців стали вимушеними мігрантами через повномасштабну російську агресію. Це нагадує нам, що міграція — це не завжди вибір, часто це єдиний шлях до порятунку життя. Міжнародна спільнота цього дня акцентує увагу на тому, що незалежно від статусу чи причин переїзду, кожна людина має право на повагу, захист від дискримінації та гідне ставлення 🕯️. Сьогодні важливо подякувати тим країнам і громадам, які відкривають свої двері для шукачів притулку, та ще раз нагадати: міграція має бути безпечною, впорядкованою та легальною. Це день солідарності та розуміння того, що в глобалізованому світі ми всі пов'язані спільними надіями на мир і процвітання 🇺🇦.

#історія #особистості ✝️ Костянтин Богачевський (1884): Митрополит Української Греко-Католицької Церкви у США. Konstantyn Bohachevsky (16 грудня 1884 — 6 січня 1961) — видатний український церковний діяч, перший митрополит Філадельфійський Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) у США. Його життя та діяльність були присвячені збереженню української духовної спадщини та організації церковного життя в умовах еміграції. 🇺🇦 Життя і служіння Костянтин Богачевський народився в селі Манастиричани (нині Івано-Франківська область). Він навчався у Римі, де здобув докторські ступені з богослов'я та філософії. У 1909 році він був висвячений на священника і розпочав служіння в Галичині. Після Першої світової війни Богачевський брав активну участь у дипломатичній роботі, виконуючи функції радника місії УНР на Паризькій мирній конференції, де боровся за визнання української державності. Апостольський екзарх у США У 1924 році Папа Римський Пій XI призначив Богачевського Апостольським екзархом для українців-греко-католиків у США. У той час українська еміграція в США була значною, але церковна організація була складною. Владика Костянтин присвятив себе розбудові структур УГКЦ: Він здійснив об'єднання українських громад, попри протидію латинського духовенства, яке намагалося асимілювати греко-католиків. Значну увагу приділяв розвитку українознавства, засновуючи школи та освітні установи. За його активного сприяння був заснований український католицький коледж у Стемфорді, який став важливою освітньою базою. Перший Митрополит Кульмінацією його діяльності стало створення Філадельфійської митрополії. У 1958 році, Папа Іван XXIII підвищив український екзархат у США до статусу митрополії, і Костянтин Богачевський став першим Митрополитом Філадельфійським. Він також ініціював будівництво Катедрального собору Непорочного Зачаття у Філадельфії, який став духовним центром української діаспори. 🇺🇸 Спадщина Митрополит Костянтин Богачевський керував УГКЦ в США протягом 37 років, фактично створивши церковну інфраструктуру, яка слугувала не лише духовним, а й національно-культурним центром для українських емігрантів. Його діяльність мала вирішальне значення для збереження української ідентичності та традицій за океаном.

#історія #особистості 🎨 Світло і Краса: Зінаїда Серебрякова — Художниця, яка оспівувала життя. Сьогодні, 12 грудня, ми згадуємо видатну художницю, чия творчість стала символом елегантності та глибокого реалізму — Зінаїду Серебрякову (1884–1967). Уродженка українських земель, вона залишила після себе безцінну спадщину у світовому мистецтві. 1. Коріння та Школа: Зінаїда Серебрякова (до шлюбу Лансере) походила зі знаменитої мистецької родини Бенуа-Лансере. Вона народилася у селі Нескучне (нині Харківська область) на Слобожанщині. Її батько був відомим скульптором, а її дядько, Олександр Бенуа, — знаменитим художником і засновником об’єднання «Світ мистецтва». Саме в цьому культурному середовищі формувався її унікальний талант. 2. «Автопортрет. За туалетом» — Прорив: Світову славу та визнання їй приніс «Автопортрет. За туалетом» (1909), написаний в її маєтку у Нескучному. Картина вразила глядачів своєю щирістю, свіжістю та майстерною передачею світла. Зінаїда з'явилася перед публікою не як міфічна муза, а як реальна, усміхнена і життєрадісна жінка, що готується до початку дня. Цей автопортрет, придбаний Третьяковською галереєю, одразу зробив її однією з найпомітніших жінок-митців епохи. 🌟 3. Оспівувачка Селянської Праці: Однією з головних тем її творчості був український селянський побут. Вона любила зображати простих людей за їхньою щоденною працею, наприклад, у відомих роботах «Жнива» та «Білення полотна». У її полотнах немає ідеалізації: вона показувала селян сильними, величними і вродливими, з глибокою повагою до їхньої праці та зв'язку з землею. 4. Трагедія та Еміграція: Жовтнева революція та Громадянська війна стали трагедією для Серебрякової. Її чоловік помер від тифу, а маєток у Нескучному було спалено. Залишившись із чотирма дітьми без засобів до існування, вона змушена була шукати заробітку. З 1924 року вона виїхала у Францію, куди планувала поїхати ненадовго, але через обставини залишилася до кінця життя. Хоча вона часто ностальгувала за Україною, саме у Франції вона створила велику серію портретів та пейзажів, закріпивши свою славу. Зінаїда Серебрякова залишилася в історії як майстер, який оспівував життя у всій його природній красі та світлі.

#історія #особистості ⚔️ Михайло Омелянович-Павленко: Генерал і легенда Першого Зимового походу. 8 грудня 1878 року народився Михайло Омелянович-Павленко — видатний український військовий діяч, генерал-полковник Армії УНР, один із ключових командувачів в історії боротьби за українську державність у 1917–1921 роках. Його ім'я нерозривно пов'язане з найгероїчнішою операцією УНР — Першим Зимовим походом. 🛡️ Шлях від імперії до УНР Народившись у російській імперській родині з українським корінням, Михайло Омелянович-Павленко здобув блискучу військову освіту. У Першу світову війну він командував полками та виявив високу військову майстерність. Після Лютневої революції 1917 року він став на бік українського національного руху. Його брат, Іван, також став визначним діячем української армії. Михайло активно брав участь в українізації військових частин, а пізніше обіймав високі пости в армії Української Народної Республіки (УНР): Він командував Запорізькою дивізією. Був головним комендантом міста Києва. Очолював Корпус Січових Стрільців. Командувач Першого Зимового походу Його найбільшою військовою заслугою стало командування Першим Зимовим походом (грудень 1919 — травень 1920) — унікальною операцією Армії УНР. 🥶 Наприкінці 1919 року, опинившись у «трикутнику смерті» (оточені більшовиками, білогвардійцями та поляками), залишки Армії УНР прийняли рішення не складати зброю, а здійснити глибокий рейд по тилах ворога. Під командуванням Омеляновича-Павленка українські війська: Пройшли понад 2500 кілометрів окупованими територіями. Зберегли боєздатність і український прапор. Весь цей час вели постійні бої та підтримували моральний дух населення, демонструючи, що українська держава ще існує. Цей похід став школою мужності та прикладом ведення партизанської війни. Еміграція та спадщина Після поразки у Визвольних змаганнях Михайло Омелянович-Павленко емігрував, але продовжував активно працювати. Він був Міністром оборони в урядах УНР в екзилі та залишив цінні мемуари «Спогади українського генерала», які є важливим джерелом для вивчення військової історії України. Його життя — це приклад беззастережної відданості ідеї незалежної України.

#історія #події 📊 5 грудня 2001 року в Україні розпочався перший і дотепер єдиний Всеукраїнський перепис населення, проведений за часи незалежності. Ця масштабна подія тривала до 14 грудня і мала вирішальне значення для отримання достовірних та комплексних даних про демографічну, етнічну, соціально-економічну та освітню структуру держави. Необхідність та Завдання До 2001 року останні дані про населення України базувалися на Всесоюзному переписі 1989 року. За десять років незалежності країна зазнала колосальних трансформацій: економічні кризи, міграція, значні зміни у народжуваності та смертності. Головною метою перепису було не просто підрахувати кількість громадян, а створити актуальну інформаційну базу для: Розробки державних програм та соціальної політики. Ефективного розподілу бюджетних коштів між регіонами. Наукових досліджень у галузі демографії та етнографії. Визначення реальної мовно-культурної картини суспільства. Перепис проводився шляхом безпосереднього опитування населення переписувачами за спеціально розробленими анкетами, що охоплювали 22 питання. Ключові Висновки Перепису Результати, оприлюднені Державним комітетом статистики, стали важливим джерелом знань про нову Україну. Серед найбільш значущих даних: Загальна чисельність: Станом на 5 грудня 2001 року населення України становило 48 мільйонів 457 тисяч осіб. Це підтвердило тенденцію до зменшення населення, що розпочалася після розпаду СРСР. Національний склад: Етнічні українці становили 77,8% населення, росіяни — 17,3%. Це засвідчило високу ступінь консолідації титульної нації. Мовна картина: 67,5% населення назвали українську мову рідною (порівняно з 64,7% у 1989 р.), а російську мову — 29,6%. Це показало зростання національної самосвідомості та часткове відновлення позицій української мови. Освіта: Були зафіксовані високі показники рівня освіти громадян. Міське vs Сільське населення: Було зафіксовано подальше збільшення частки міського населення. Значення та Подальша Доля Дані перепису 2001 року десятиліттями залишалися основою для всіх державних планувань та міжнародних розрахунків. Вони слугували "точкою відліку" для оцінки всіх наступних демографічних змін. На жаль, попри законодавчі вимоги проводити перепис кожні 10 років, другий Всеукраїнський перепис населення (запланований спочатку на 2011 рік, а потім неодноразово перенесений) так і не відбувся через економічні труднощі та політичну нестабільність. Таким чином, перепис 2001 року досі залишається єдиним повним і офіційним демографічним "знімком" незалежної України.

#історія #особистості 🎭 Майстер перевтілення: Григорій Гладій — український актор і режисер двох континентів. 4 грудня 1954 року у місті Ходорові (Львівська область) народився Григорій Степанович Гладій — один із найсамобутніших українських акторів театру та кіно, режисер, чия творча діяльність розвивалася як в Україні, так і в Канаді та Франції. Гладій став справжнім «майстром перевтілення», здатним однаково глибоко розкривати як героїчні, так і внутрішньо суперечливі, похмурі образи. Ранній успіх та знакові ролі Свою акторську освіту Гладій здобув у Київському державному інституті театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого. Його дебют у кіно стався у знаковій для українського кінематографа стрічці: «У бій ідуть лише старі» (1973): Ще будучи студентом, він зіграв роль курсанта. Хоча роль була епізодичною, вона відкрила йому двері у світ кіно. Співпраця з кіностудією Довженка: Гладій став одним із провідних акторів українського кіно 1980-х років. Його помітили після ролей у таких фільмах, як «Відступник» (1987) та «Одиниця «з нулем» (1986), де він продемонстрував свій талант до психологічно складних образів. Міжнародна кар'єра та еміграція Наприкінці 1980-х років, на хвилі перебудови, Григорій Гладій емігрував до Канади, де активно продовжив свою кар'єру, здобувши визнання і за межами Східної Європи. Театр: У Канаді та Франції він реалізував себе як талановитий театральний режисер, працюючи з постановками класиків та сучасних авторів, зокрема у відомому Квебекському театрі. Міжнародне кіно: Завдяки досконалому володінню іноземними мовами (англійською, французькою) він знімався у численних міжнародних проектах, включаючи канадські, американські та французькі фільми та серіали. Його часто запрошували на ролі «східних» персонажів, але він завжди привносив у них глибоку людську драму. Повернення та внесок у незалежній Україні Навіть живучи за кордоном, Гладій ніколи не поривав зв'язків з українською культурою. З настанням незалежності він періодично повертався до України, щоб брати участь у театральних проектах та передавати свій західний досвід молоді. У 2008 році він зняв свій дебютний повнометражний фільм як режисер — «Пам'ятай мене», який став значною подією для українського кіно. Григорій Гладій є яскравим прикладом актора, який зміг поєднати кращі традиції української театральної школи з вимогами міжнародного кінематографа, залишаючись при цьому вірним своєму корінню. Його роботи відрізняються філігранною увагою до деталей та глибоким внутрішнім наповненням.