#поезія
А тінь виходить – густа, кремезна. Над нею – човен, під нею – весла. Дивися – зелень тече крізь вени. Сховай під серцем її для мене, бо буде витися, буде бігти, точити зуби, ламати кігті об кожен спогад, об кожен спалах, чуття загострить і гнів розпалить.
Моя свідомість – піщинок тисяча: у вовчих хащах і норах лисячих я слід гублю, розсипаюсь, здрібнююсь, зрікаюсь звичок, імен і здібностей. Я розбиваюсь на сотні пазлів. Щоб стати полум’ям, мушу згаснути. Викидаю ключа, щоб знайти вихід. І хто б не кричав у мені, я тихо виходжу у ніч, у сліпе нікуди. Чорт забирай, я тут є і буду, скільки б світів у мені не розбилось, і начхати на виснаження й безсилість.
Між словами – тиша – срібляста ниточка – ніч дзвенить в повітрі, як з льоду виточена, а зірки – кришталь – на соснових плечиках – а мороз зашкалює, і від вечора залишаються тільки уламки місяця, а під ними тіні гарцюють, бісяться, всі скелети з шафи виходять з мороком – не забудь купити бухла і колива.
Тіні біжать, сторожкі і рвані. Лезом ножа видираю пам’ять з кожного нерва, трощу, випалюю. І нічого мого більше вже нема у мені. Я щоночі стою на краю безодні – у похмурих застиглих лісах підводних залишаю усіх – бо далі не можна. Захистити ще їх би. Від мене. Кожного. Хай горять яскравіше за зорі й промені, у цій темряві всі вони – голос полум’я, що до вічного дерева шлях освітлює, в безконечній зимі крапля сонця літнього.
Я виловлюю з хаосу звуки й дотики, у прадавніх лісах сто стежок витоптую, заростаю гіллям, розчиняюсь у синяві, випускаю на волю страхи і сни мої.
Стукотять колеса, земля йде вихилом. Липнуть руки, від страху спирає дихання. Знову потяг, і я у нім, наче в савані. І нічого мого більше вже нема у мені.
І не вийти, не вилетіти, не вистрибнути. Десь між горами прямовисними опиняюся, поміж скелями. Небо сплавлюється, вистелюється синім холодом, болем, кригою. Я кричатиму, щоб не вигоріти, я шумітиму, щоб воскреснути під порожнім, бездонним всесвітом.
Іолана Тимочко
#поезія
А тінь виходить – густа, кремезна. Над нею – човен, під нею – весла. Дивися – зелень тече крізь вени. Сховай під серцем її для мене, бо буде витися, буде бігти, точити зуби, ламати кігті об кожен спогад, об кожен спалах, чуття загострить і гнів розпалить.
Моя свідомість – піщинок тисяча: у вовчих хащах і норах лисячих я слід гублю, розсипаюсь, здрібнююсь, зрікаюсь звичок, імен і здібностей. Я розбиваюсь на сотні пазлів. Щоб стати полум’ям, мушу згаснути. Викидаю ключа, щоб знайти вихід. І хто б не кричав у мені, я тихо виходжу у ніч, у сліпе нікуди. Чорт забирай, я тут є і буду, скільки б світів у мені не розбилось, і начхати на виснаження й безсилість.
Між словами – тиша – срібляста ниточка – ніч дзвенить в повітрі, як з льоду виточена, а зірки – кришталь – на соснових плечиках – а мороз зашкалює, і від вечора залишаються тільки уламки місяця, а під ними тіні гарцюють, бісяться, всі скелети з шафи виходять з мороком – не забудь купити бухла і колива.
Тіні біжать, сторожкі і рвані. Лезом ножа видираю пам’ять з кожного нерва, трощу, випалюю. І нічого мого більше вже нема у мені. Я щоночі стою на краю безодні – у похмурих застиглих лісах підводних залишаю усіх – бо далі не можна. Захистити ще їх би. Від мене. Кожного. Хай горять яскравіше за зорі й промені, у цій темряві всі вони – голос полум’я, що до вічного дерева шлях освітлює, в безконечній зимі крапля сонця літнього.
Я виловлюю з хаосу звуки й дотики, у прадавніх лісах сто стежок витоптую, заростаю гіллям, розчиняюсь у синяві, випускаю на волю страхи і сни мої.
Стукотять колеса, земля йде вихилом. Липнуть руки, від страху спирає дихання. Знову потяг, і я у нім, наче в савані. І нічого мого більше вже нема у мені.
І не вийти, не вилетіти, не вистрибнути. Десь між горами прямовисними опиняюся, поміж скелями. Небо сплавлюється, вистелюється синім холодом, болем, кригою. Я кричатиму, щоб не вигоріти, я шумітиму, щоб воскреснути під порожнім, бездонним всесвітом.
Іолана Тимочко
Українська
English
